Kitabı oku: «Хатка в балці», sayfa 4
V
Уже час! – подумав Корній, насунув шапку на голову, взяв у сінях лопату й тихо-тихо відчинив двері.
Він визирнув спершу, чи не видно кого. Не було, звісно, нікого, і було таки добре поночі. Місяць потоп у широкому морі темних хмар, що залягли півнеба.
Корній постояв ще в дворі, послухав, чи не чуть наймита з току. Тоді помалу пішов до воріт. Тільки взявся за хвіртку, – щось ззаду обхопило його за стан. Корній так і похолов. Але за мить уже він зрозумів, що то собака: здоровий пес Хапай мав звичай обнімати своїми кудлатими лапами.
– Геть, ідольська тварюко! – сердито відіпхнув його Корній.
Ображений Хапай повернувсь і почапав геть.
Корній вийшов із двору і швидко пішов до греблі. Чоботи гупали, і Корніеві доводилося здержувати ноги, щоб тихше йти.
Він зійшов із скосогору і наблизився до греблі. От погано він учинив, що не зробив ніякої прикмети на тому місці, де вода тече, а тепер як його поночі знайдеш? Корній знав, що це було мабуть посередині, і вийшов на середину. Почав прислухатися, чи не дзюрчить вода – не чуть. Пройшов трохи далі, – тут почув. Він тоді ліг грудьми на греблю і перехиливсь у прірву, шукаючи рукою, чи не намацає, де вода тече. Нема! Він перехилився ще дужче, поколов руку об колючки і сягнув нею далі. Холодна течія облила йому руку.
– Є! Добре!…
Він підвівсь і глянув на річку. Води ще побільшало. Якби ще на пів-аршина піднялась угору, то полилась би через греблю. То треба пособити їй, коли вона сама не зможе.
Корній узяв лопату в руки і спинивсь. Він глянув округи. Скрізь було темно: балка лежала перед їм якоюсь глибокою чорною смугою; з правого боку вгорі чорніла його оселя; вода в річці ледве блищала. Корній прислухався й нічого не чув. Тільки здалека, з слободи, чути було собаче гавкання, та й воно стихло.
– Ну, боже поможи! – промовив Корній і поставив лопату під ногу,
«Боже поможи!» чи то ж можна тут це казати? Хіба ж бог може пособляти на таке діло? Адже це однак, що підпалити, а хіба палій може кликати собі на поміч бога?
Корній спинився. Чи не кинути? Еге, кинь! – а він же не кине твою дочку з розуму зводити, та й зведе, а ти, старий дурню, сидітимеш сам та кулаки гризтимеш. Коли в його не буде хати, то може він і зовсім з села повіється на заробітки, щоб на нову хату грошей заробити, а Корній тим часом оддасть Марту, – тоді вже край буде. А коли тепер він його не вижене, то нічого доброго з Мартою не буде. Та й не з його, а з своєї землі він його вигонитиме, бо він, Корній, цю землю купив. Чи то ж він винен, що Демко такий упертий, і не хоче йому віддавати того, що треба? Сам заробив…
Корній натиснув на лопату. Суха, втоптана та прибита ногами й колесами земля була тверда, як камінюка, і лопата не йшла вглиб. Поки Корній прокопав перший рівчачок упоперек греблі, то добре впрів. Але треба його ширшого зробити, а то й не розкопаєш. Там далі повинно бути мякше. Але ж і клята лопата, яка тупа!
Налягаючи з усієї сили, Корній зробив широкий рівчачок, тоді пробив іще далі вглиб. Там уже був гнилий трухлявий хворост. Корній викидав його то лопатою, то руками. Тоді знову була глина, тільки вже мякша, з нею легко впоратися. Нахиливсь і взявся руками, – глина і хворост, що під нею, були мокрі.
– Хвала богові, вже докопався! – подумав Корній і знову згадав, що ці слова тут не годиться казати. Він звик прикладати їх до всіх своїх звичайних діл, до своєї щоденної важкої праці, але тут вони не прикладалися, і Корнієві ставало якось моторошно, як він думав про те, що робив діло – без бога…
Він положив лопату, став навколішки й почав руками ламати й витягати мокрий гнилий хворост. Трохи тріщить. Коли б хто не почув!…
Нарешті Корнієві пальці увійшли в холодну течію. Тремтячими руками Корній почав уже не витягати, а якось рвати цурупалок за цурупалком, поспішаючись, щоб швидше, швидше зробити. Трапилась якась велика ломака, що не ламалася відразу. Корній з усеї сили смиконув її й переломив, розідравши собі руки так, що аж кров потекла. Але скоро він викинув ломаку, його вуха зараз почули, як вода задзюрчала жвавіше й голосніше.
Корній спустив лопату в прокопаний рівчак. Він був завглибшки з пів-аршина!
Ще ширше й глибше! Корній ще трохи покопався. Вода вже не дзюрчала, а шуміла, пливла з річки.
– Овва! Треба самому тікати, а то як зостануся по цей бік балки, то зараз люди знатимуть, чого вода греблю поламала.
Він перестрибнув через воду й побіг додому. І відразу страх якийсь обняв його, обсипав його холодом. От-от доженуть, от-от побачать, що це він, – у тюрму закинуть!… Корній біг, не озираючись, як божевільний, і вскочив у свій двір так, що перелякані собаки загавкали були, але зараз позмовкали, пізнавши хазяїна.
– Цитьте, кляті! – гарикнув Корній на їх, – чого ви?
Тільки тепер він схаменувся. Чого він біг? От дурний, – наче хто гнався за їм! Гніваючись сам на себе, пішов у хату й кинувся на піл, але не міг заснути й схопився знову. Який час він сидів на полу та дививсь у темряву. А що там вода? Вийти б послухати!… Він вийшов. Вода шуміла.
Корній вернувсь у хату й сів на полу. І відразу він почув, що сила покидає його, що йому байдуже до всього, до всього! Вода… Марта… Демко… знову вода, вода через греблю… Боже мій! Нащо це все? Ох, не того йому треба, а того, щоб серце не боліло. Так болить… Корній схилився і впав на піл. Сон подужав його. А вода шуміла, розривала греблю, заливала балку й хатку, де, на грудях у свого милого, спала чистим невинним сном Корнієва дочка.
VI
Демко прокинувся, бо почув, що йому в спину холодно. Від його руху прокинулась і Марта.
– Оттакої! Поснули! – промовила вона сміючись, і стала, але зараз же скрикнула:
– Ой, лишенько! Чого це вода в хаті?
Демко тим часом, лапнувши себе за спину, почув, що вона мокра. Мацнув по вікну – і там вода.
– Оце диво! – промовив парубок і глянув у вікно.
– А що це? – скрикнув він раптом.
– А що там? Що? – питалася злякана Марта.
Демко показав їй на вікно. На дворі було темно, хмарно, але все ж можна було побачити, що під самим вікном колихалося щось темне, наче вода.
Демко черкнув сірником. Захищаючи його рукою, щоб не погас, парубок глянув по хаті. Долі скрізь було води на четверть; з вікна дзюрчала вода і стікала на лаву.
Сірник погас, Марта та Демко зосталися в темряві. Який час вони стояли мовчки, прислухаючись, і чули, як на дворі, круг усієї хати, щось шуміло, щось ніби терлось об стіни. Тоді парубок знову прихилився до вікна. Він уже догадався, що це було.
– Так і є, – промовив, – вода по самі вікна вода.
– Та де ж вона взялася? – питалася Марта, неймучи віри.
– Греблю прорвало.
– Та невже? А чому ж у хаті так трохи води?
– Бо двері добре причиняються: що натекло крізь щілини, тільки те й е. А от як розібє часом шибку, то зараз повна хата буде. На горище, швидше на горище!
Брьохаючись по хаті, Демко знайшов світло й засвітив. Відчинив сіни, – і там була так само вода. Тільки надвірні двері вдержували ту силу води, що так би й линула в хату, скоро двері відчинилися б.
– Треба поспішатися! – сказав Демко й глянув по сінях, – А бодай йому! – нема драбини, зосталася на дворі. Ну, та дарма! Ставай, Марто, на діжку, я тебе
підсаджу.
Марта стала на діжку, що стояла в сінях, перевернена догори дном, а за нею зліз туди й Демко. Він узяв дівчину на руки й підняв угору. Марта вхопилася за горище. Демко ще підсадив, і вона вже була там. Тоді Демко скочив із діжки.
– Куди ж ти, Демку? – злякалася Марта.
– Я заразі – одмовив Демко й кинувся в хату.
Там, у скрині, лежало двадцять п'ять рублів грошей, – з своїх важких: заробітків Демко почав приховувати на нову хату. Поспішаючись, одімкнув парубок скриню, знайшов гаманець, привязав до його мотузочок і надів на шию. Ну, тепер на горище глянути, що робиться.
– Де ти, Марто? – спитався він вилізши.
– Та ось, – одмовив дівчинин голос у темряві. Голос той трохи тремтів: дівчина боялася.
– Треба продерти покрівлю та подивитися з хати, що воно там робиться, – сказав Демко, находячи Марту. Дівчина так і припала до його.
– Так темно ж надворі, нічого не побачимо. Місяць уже зайшов.
– Ні, де-не-де світять на чистому небі зірки, то трохи видно. Ану лиш, давай!
Вони вдвох почали продирати покрівлю, обдряпуючи собі руки об солому та об дерево. Продрали таку дірку, що можна було вистромити голову. Демко висунувся, глянув, але нічого не побачив.
– Треба вилізти, – промовив парубок, і почав продирати ширше. Трохи згодом він уже сидів на хаті, аж біля димаря.
Півнеба було чистого, на йому мигтіли зірки, і при їх Демко побачив, що греблі вже не видко було. Вода лилася через неї, поняла вже всю балку й текла по їй широкою каламутною річкою. Де-не-де щось чорне швидко пливло по воді, то зринаючи нагору, то знову потопаючи.
– Мабуть, з греблі повикручувала вода, – подумав Демко. – Бач, як швидко пливе, це ж вода так прудко йде.
– А що там, Демку? – питалася Марта, стоячи біля дірки.
– Скрізь вода. От, якби човен!
– Що ж ми будемо робити?
– Треба щось вигадати.
– А в хаті все загине.
– І справді треба б хоч дещо з хати повитягати на горище, – сказав Демко й хотів лізти назад. Але саме в цю мить щось дзенькнуло, тоді зашуміло.
– Шкода вже! Пропала вся худоба ні за цапову душу! Уже якоюсь ломакою розбило шибку – тепер у хаті повно води.
Жаліючи та нарікаючи, Демко швидко зліз назад на горище й глянув у сіни, повисши головою вниз над дверима в хату. Але за стіною він нічого не побачив у хаті, саму воду. На столі в хаті ще горіло світло, і видко було, що вода стояла вже високо.
Враз лампа пихнула й зовсім погасла – вода залила й її, тобто піднялася вище столу. Зробилося зовсім поночі.
– Пропало все, – промовив іще раз сумно Демко. – Ну, нема чого робити, треба думати, щоб хоч самим не пропасти. Знаєш що, Марто?
– А що? Коли вода так прибуватиме, то ми не всидимо й на горищі.
– То треба лізти на хату.
– Балка глибока, а хата низенька й маленька та й стоїть у найглибшому місці. Можемо не всидіти й на хаті.
– Ой, боже мій! Що ж його робити?
– Треба щось вигадати.
