Kitabı oku: «Хатка в балці», sayfa 3

Іноді нахилявся Демко й доторкався своїми губами до вуст дівчини, і ті вуста злегенька відповідали йому поцілунком, а очі всміхалися.

Тиша була в хаті… Молода пара забувала, де вона й що з нею…

Демко ще раз нахилився поцілувати дівчину, але її вуста не поворухнулися. Він глянув на її очі – вони заплющились. Дівчина спала. Демко сидів не ворушачись. Нехай одпочине, бо казала, що не спала дві ночі. А йому так гарно, так любо почувати біля серця дороге серце. Убога Демкова хата, звичайно повна самотності й суму, тепер здавалася йому царським палацом, бо в їй було його кохання. Це був палац, небесним сріблом побиваний. Демко прислухався до Мартиного дихання, іноді тулився злегенька щокою до її голови. Чи довго так було, він сам не знав. Він зовсім забув, де він і що він. Чув тільки, що без міри щасливий. Далі він помітив, що сріблястий світ погас, – хмари знову закрили небо. Марта все спала. Потім Демко чув щось невиразне, так мов ліс десь шумів. Він хотів подумати, зрозуміти що воно, але вже не почув нічого. Щасливі закохані спали. Вона в обіймах у його. А ніч обнімала їх обох.

IV

Удень Корнієві трапилося йти через греблю. Ідучи він тудою, помітив, що в одному місці крізь неї дзюрчить вода.

– Бач, таки пробило дірку! – подумав Корній, – Треба забити.

І він обглядів те місце, де йшла вода. Воно було недалеко від поверху і дуже небезпечне. Коли його зоставити як є, то за кілька часу вода пробє більшу дірку і нарешті зірве в цьому місці верх із греблі, – тоді вся річка шугне в балку,

– Треба забити дірку, – думав Корній, ідучи додому, – а то вода заллє балку й Демкову хату.

А воно й не погано було б, якби залила. Вода збігла б, розваливши хату, двір зостався б Корнієві, а Демко подався б куди інде, то й не було б клопоту з Мартою, І це так легко може зробитися: нехай собі вода тече, – вона зробить своє діло…

Корній вернувся додому і не йшов лагодити греблі. Яке його діло? Йому байдуже, до його вода не сягне, хоч у річці її тепер і багато: мабуть десь угорі дощі великі йдуть, – тим вода все прибуває та прибуває. Ну, й нехай вона робить, що робить! Хіба Корнія приставлено греблі доглядати, що він має її лагодити?

Ну, а як вода заллє балку вночі, то вона потопить і того, хто в хаті.

– А мені яке діло? – подумав Карній, але зараз же почувся, що йому до цього діло є. Він може обрятувати чоловіка, та не хоче, – хіба де не однаково, що прийти та самому його втопити? Треба б піти на греблю, або послати наймита полагодити.

А що, дядьку, – запитався його в двері наймит, – чи ми на завтра не поїдемо в город?

– Чого?

– Та на базар.

– А чого ми там не бачили?

– А хіба я знаю? Може чого треба.

Корній знав, чого наймитові було треба: по дорозі в город була його слобода, і парубкові хотілося в город, щоб заїхати додому. І Корній одмовив:

– Нічого там не треба.

Наймит помовчав, а тоді додав:

– А он сусіда їде.

– Демко? А ти почому знаєш?

– Сам мені казав.

Корній мовчки відійшов геть, але на греблю не пішов, і наймита не послав.

То й добре! Нехай собі Демко цю ніч їде, а тим часом вода зробить своє діло. Він вернеться, як уже його хата буде в воді. Аби вода була добра, то її зовсім розваляє, бо то хатка на курячій ніжці. Та, здається, вода таки добра буде, бо в річці її дуже багато. То й гаразд!

Корній повештався ще по хазяйству, зробив дещо, а думки все не покидали його. Добре ж, як за цю ніч вода розмиє греблю та заллє балку, а як ні? А як на ту ніч? Тоді вже Демко буде дома.

– Ні, так не можна!…

А ще й так може бути, що завтра вдень, вернувшися Демко з города, помітить, що греблю розмиває та й полагодить її сам. Тоді нічого й не станеться, і все буде, як і досі.

І так не годиться! Так довго Корній дошукувався способу спекатися Демка, і тепер так легко це робиться, саме робиться, і може з цього нічого не вийти! Треба якось зарадити.

Але як?

А в тім… Почому він знає, що Демко тоді тут не житиме? Корній сам на себе розсердився за цю думку. Ну, певне не житиме! Як розваля йому хату, хліви, замулить садок, то тут, щоб направити все знову, стільки буде праці та клопоту, що не варто буде й панькатися. Певне подасться в безпечніше місце – на село. Корній сам дбатиме, щоб громада дала йому там хоч поганенький двір.

Та треба так ізробити, щоб таки подався.

Але як же його зробити? Ну, сказати, там небагато й роботи: копирснув залізною лопатою раз та вдруге, та витяг скільки там гнилих хворостин та й годі, а то вже вода сама зробить.

Хіба розкопирсати? А що ж це воно буде? Хіба ж не однаково, що хату підпалити, що це? А хіба ж він хотів бути палієм?… Ні, нехай йому всячина! Облишити про це й думати.

Корній знову заходився коло свого діла, а сам тим часом усе поглядав на Демкову хату. От він бачить, що Демко викотив насеред двору воза. Далі веде коня запрягати. То наймит не збрехав – справді поїде в город. Корній бачив, як Демко запрягав коня, ходив у хату, знов виходив і таки поїхав.

Тим часом прибігла Марта проситися на ніч на село, щоб завтра піти до церкви. Знаючи, що Демка нема дома, то й не може він зустрітися з дівчиною на селі, Корній не сперечався. Марта побігла від його весела.

– Еч, яке козеня! Як за їм углядиш, коли цей шибеник буде тут?

Корній ще походив, подумав і гукнув на наймита.

– Степане, запрягай коня!

– Якого?

– Гнідого.

– Нащо?

– Поїдеш у город.

– А ба! Я ж казав, що чогось та треба буде, їхати не треба було, але Корній вигадав потребу: нехай цього Степана не буде дома, а то він такий, що всюди свого носа так і вткне. Марта з Пріською підуть. Правда, ще другий наймит зостається дома, але він спить на току, та ще й так добре спить, що хоч у дзвони бий над їм, то не збудиш.

Швидше повечерявши, наймит рушив у дорогу. За їм, трохи згодом, пішла Марта з Пріською. Уже смеркало. Другий наймит пішов спати на тік. Корній зостався сам.

На небі було хмарно. Корнієві це було добре. Але треба було трохи підождати: часом бувало, що і ввечері йшов хто греблею з хуторів на село, або з села на хутори. Як уздрить хто, то буде зовсім кепсько.

Корній пішов у хату й ліг на полу. У голові в його мов стукало щось. Але він усе думав про своє діло. Він візьме залізну лопату й копирсне кілька разів. Буде досить.

О, що це? Відразу ясний світ упав у хату. Корній глянув у вікно й побачив, що хмари розійшлися і засяяв місяць.

– Лиха година його просила! – подумав Корній, розсердившись. – А це ж гріх так на місяць казати!… Та тільки нащо ж він саме тепер із хмар випірнув?

А що, як він усю ніч отак світитиме? А втім можна зробити діло, як він зайде. Тільки треба не лежати, а то як заснеш, то ще проспиш, а другої ночі такої вже може ніколи не буде. Але даремно Корній боявся заснути. Йому було не до спання. Мов пропасниця починала його трусити: то морозом сипне з-за спини, то полумям у голову вдарить.

– Чи це я: не занедужав часом? – думав собі Корній. – Та ні, це дурниця! Тільки хоч би швидше!

Хоч би цей місяць за хмари зайшов! А місяць і не думав заходити: гордо та ясно сяючи, тихо він плив на просторі серед блакитного неба. Хмари, правда, були, але з другого боку.

– Хоч би вітер повернув та знову погнав назад хмари! – подумав Корній і вийшов з хати подивитися, звідки вітер. Вітер наче й справді повернув, і хмари тихо-тихо, ледве помітно, знову почали насувати на місяць.

– Ще трохи перечасувати. – подумав Корній, – то й можна буде йти.

Він вернувсь у хату і сів за стіл. Далі схопивсь і почав сновигати по хаті. Неспокій усе більший та більший обнімав його. Він зазирав у вікно, чи не нахмарило вже. Але там було ще й досі ясно.

– От усе складається мені на шкоду! – думав сердито Корній.

Але трохи згодом він побачив, як біле проміння, що лежало на всю хату, почало тремтіти, то пригасало, то знову сяло: то хмарки невеличкі набігали на місяць і пропливали далі. Але потім мусила насунути вже велика хмара, бо сріблястий світ одразу погас, а далі й зовсім у хаті поночі стало.