П’ятеро шукачів пригод у фургонах

Enid Blyton

FIVE GO OFF IN A CARAVAN

First published in Great Britain in 1946 by Hodder & Stoughton Limited

This edition first published in Ukraine in 2020 by Folio Publishers Ltd

Переклад з англійської Леся Герасимчука

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

Серія «Шкільна бібліотека української та світової літератури» заснована у 2010 році

Text copyright © Hodder & Stoughton Limited, from 1997 edition

Cover illustration by Laura Ellen Anderson copyright © Hodder & Stoughton Limited

© Л. А. Герасимчук, переклад українською, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

Розділ 1
Початок канікул

– Як я люблю літні канікули! – сказав Джуліан. – Завжди здається, що кінця-краю їм не буде.

– Спочатку все так гарно і неквапно, – зауважила його молодша сестра Енн. – А потім все починає бігти навскач.

Усі зареготали. Вони розуміли, що Енн мала на увазі.

«Гав!» – пролунав глибокий голос, ніби на знак цілковитої згоди.

– Тіммі з тобою згоден, Енн, – сказала Джорджа і погладила великого собаку, що лежав поруч і часто дихав. Дік теж його поплескав, і Тіммі лизнув їх обох.

Четверо дітей лежали на осонні у садку в перший тиждень літніх канікул. Зазвичай вони відпочивали у Кирін-котеджі, у батьків Джорджини, але цього разу проводили канікули у батьків Джуліана, Діка і Енн.

Джуліан був старшим – рославий, міцний хлопець з рішучим і приємним виразом обличчя. Дік і Джорджина – молодші за нього. Джорджина була радше схожа на кучерявого хлопця і вимагала називати себе Джорджею. Навіть учителі в школі так її називали. Енн з усього гурту була наймолодшою, хоча за останній рік помітно підросла, що її вельми тішило.

– Тато говорив: якщо ми не хочемо стирчати тут протягом усіх канікул, то можемо запропонувати свої побажання, – сказала Енн. – Але я за те, щоб лишитися вдома.

– Гадаю, ми могли б з’їздити кудись на пару тижнів, – сказав Дік. – Задля різноманітності.

– Може, вирушимо до Кирін-котеджу і погостюємо у батьків Джорджі? – запропонував Джуліан, щоб зробити Джорджі приємне.

– Ні! – заперечила Джорджа. – Я була там на весняних канікулах, і тоді мати сказали, що батько розпочинає якісь нові досліди. А ви знаєте, що це означає. Нам доведеться ходити навшпиньки, розмовляти пошепки й не траплятися йому на очі.

– Авжеж, найгірше, коли тато вчений, – сказав Дік, лягаючи на спину і заплющуючи очі. – Твоїй мамі доведеться давати собі раду і з нами, і з батьком, який експериментуватиме. Аж курітиме.

– Я люблю дядька Квентіна, але побоююсь його, коли він не в гуморі, – зауважила Енн.

– Отже, Кирін-котедж відпадає, – позіхнув Джуліан. – Принаймні на цих канікулах. Джорджо, коли скучиш за матір’ю, ти завжди зможеш з’їздити туди на тиждень. Які ще є пропозиції? Усе літо нидіти тут?

Тепер усі лежали на осонні, заплющивши очі. Яка спека! Тіммі сидів біля Джорджі, висолопивши язика, і важко хекав.

– Тіммі, припини, – сказала Енн. – Ти так дихаєш, ніби кілька миль пробіг, і мені через тебе ще спекотніше.

Тіммі по-дружньому поклав лапу на живіт Енн, і та завищала:

– Ой, Тіме, яка важка лапа. Забери її!

– Ет, якби нам дозволили помандрувати самим, було б супер, – сказала Джорджа, покусуючи травинку і дивлячись у глибоке блакитне небо. – Як того разу, коли ми лишилися на острові Кирін зовсім самі. А може, справді кудись самим податися?

– Але ж куди? – спитав Дік. – Куди? Ми ще малі, щоб орендувати автівку. А на велосипедах Енн вічно відставатиме.

– І обов’язково в когось проколеться колесо, – зауважив Джуліан.

– Було б класно поїхати кудись верхи, – сказала Джорджа. – Але в нас немає коней.

– Один є, – заперечив Дік. – Наш старий Доббі в полі. Колись він бричку возив, якою ми більше не користуємось, і тепер Доббі лише випасається в полі.

– Один кінь чотирьох не повезе, дурненький, – сказала Джорджа. – Доббі нам не підійде.

Запанувала тиша, тільки в головах думка думкою пошибала про канікули. Тіммі голосно клацав зубами, намагаючись зловити муху.

– От би мені так навчитися, – мовив Дік, відмахуючись від зеленої мухи. – Тіме, друже, ану впіймай її.

– А як ви дивитесь на турпохід? – поцікавився Джуліан після паузи.

У відповідь усі хором застогнали.

– Отакої! У таку спеку? Ти сказився!

– Нам не дозволять.

– Годі, годі, – сказав Джуліан. – Пропонуйте щось краще.

– Я б хотіла поїхати туди, де можна купатися, – зауважила Енн. – Якщо не можна поїхати на море, то хоча б виїхати на якесь озеро.

– Звучить взагалі-то добре, – сказав Дік. – Боже милий, я засинаю. Кажіть мерщій, бо зараз захроплю.

Але швидко вирішити проблему не вдалося. Ніхто не виявив бажання пожити в готелі або винайняти кімнату. Бо тоді батьки схочуть поїхати з ними та контролювати кожен їхній крок. У спекотний серпень ніхто також не хотів вирушати у турпохід чи велотур.

– Схоже, ми так і просидимо всі канікули вдома, – висунув Джуліан. – Ну, тоді я краще подрімаю.

Через дві хвилини увесь гурт уже спав на траві, окрім Тіммі. Коли родина спить, пес вважає своїм обов’язком бути на чатах. Він ніжно лизнув свою хазяйку Джорджу і сів насторожі поруч – вуха нашорошені, чистий погляд. Він важко, але нечутно дихав. Діти солодко дрімали на осонні й засмагали.

Садок лежав на схилі пагорба. Зі свого місця Тіммі бачив на обидва боки дорогу, що бігла повз будинок. Вона була досить широкою, але рух на ній був невеликий, бо це була сільська місцина.

Раптом Тіммі почув удалині собачий гавкіт, і вуха його нашорошилися в тому напрямі. Він почув людей, що йшли дорогою, і вуха йому знову ворухнулися. Він зауважував усе геть-чисто, навіть вільшанку, яка вполювала гусінь на кущі неподалік. Пес глухо погарчав на пташку: мовляв, я на чатах, начувайся.

Тоді несподівано на шляху з’явилося щось таке, що він аж стрепенувся і почав ловити запах, який долинав аж до садка. Петлястим шляхом сунула валка, гуркотіли й гриміли колеса, а на чолі цієї процесії йшло щось дуже дивне.

Тіммі не міг второпати, що це таке. Власне, то був великий слон. Тіммі чув його сильний незвичайний запах, котрий йому не сподобався. А ще він відчув запах мавп у клітках для транспортування і почув валування циркових собак у фургоні.

Він їм з викликом відповів: «ГАВ! ГАВ! ГАВ!»

Гучний гавкіт розбуркав усіх дітей.

– Цить, Тіммі! – роздратувалася Джорджа. – Нащо галасувати, коли ми дрімаємо?

– Гав! – сказав рішуче Тіммі й поторсав лапою хазяйку, щоб вона підвелась і подивилась.

Джорджа сіла. Одразу помітила процесію і закричала:

– Гей, друзі! Оно йде мандрівний цирк! Дивіться!

Усі вмить прокинулись і посідали. Дивилися згори на фургони, які посувалися поволі, прислухалися до виття тварин і валування собак.

– Оно слон тягне фургон, – сказала Енн. – Мабуть, він страшенно сильний.

– Спускаймося скоріш до брами, – мовив Дік.

Діти підвелися й гайнули садком у долину, оббігли будинок і встигли вибігти на під’їзну дорогу. Процесія саме минала браму.

Пістряве це було видовище. Фургони яскраво розфарбовані, ззовні чепурні. На вікнах – квітчасті фіранки. На передку фургона сидів його власник чи власниця і поганяв запряженого коня. Лише фургон на чолі валки тягнув слон.

– Здорово! – сказала Джорджа. – Хотіла б я бути циркачкою і цілий рік перебувати у мандрах. Мені таке життя до вподоби.

– Яка з тебе циркачка! – відрубав Дік. – Ти навіть колесом ходити не вмієш.

– А як це ходити колесом? – спитала Енн.

– Он, подивися, що робить отой хлопець, – сказав Дік. – Онде, бачиш?

І показав на хлопця, який перекидався з рук на ноги й з ніг на руки, наче колесо. Здавалося, це дуже просто, але Дік знав, що це не так.

– Це називається «ходити колесом»? – захоплено перепитала Енн. – Я теж хотіла б навчитися!

Усміхнений хлопець підійшов до них. За ним бігли два його тер’єри. Тіммі загарчав, і Джорджа стримала його за нашийник.

– Не підходьте надто близько! – гукнула вона. – Тіммі ще з вами не познайомився.

– Та ми його не чіпаємо, – сказав хлопець і знов усміхнувся. Він був патлатий і мав неприємне веснянкувате обличчя. – Я не дозволю моїм собачкам з’їсти вашого пса.

«Далеко куцому до зайця», – хотіла було обуритися Джорджа, але натомість розреготалася.

Обидва тер’єри трималися біля ніг хлопця. Він клацнув, і вони схопилися на задні лапки й подріботіли за ним.

– Це ж циркові собачки! – вигукнула Енн. – Вони ваші?

– Так, мої обоє, – відповів хлопець. – Це – Баркер, а це – Ґровлер. Вони потрапили до мене іще цуценятами… мої розумнички.

– Гав! – сказав Тіммі. Йому гидко було дивитися на те, що собаки так дивно ходять.

– А де відбудеться ваша наступна вистава? – зацікавилася Джорджа. – Ми хотіли б подивитися.

– У нас наразі відпустка. За тими пагорбами є блакитне озеро. Нам дозволили там таборувати разом з тваринами; там пуща, і ми нікому не станемо на заваді.

– Чудово, – сказав Дік. – А який фургон твій?

– Ось цей, що під’їздить, – сказав хлопчина і показав на яскраву синьо-жовту хуру з червоними колесами. – Я живу з дядьком, він у нас головний клоун. Ото він візникує.

Діти подивилися на головного клоуна і вирішили, що ніколи не подумали б, ніби він артист цирку: брудні сірі фланелеві штани, брудна червона сорочка, брудний комір.

Хіба міг такий чоловік жартувати чи втнути щось смішне? Він радше був схожий на злу людину, думали діти, а ще так люто кривився, смокчучи стару люльку, аж Енн злякалася. Він і не поглянув на дітей, а лише різко гукнув хлопцеві:

– Ноббі, не барись! Лізь у фургон і запар мені чаю.

Хлопець Ноббі підморгнув дітям і побіг до фургона. Було зрозуміло, що дядько Ден тримає хлопця в шорах. Ноббі ще визирнув з найближчого фургона у віконце:

– Вибачте, що не можу запросити вас на чай! – гукнув він. – І собаку. Баркер і Ґровлер ще з ним не спізналися.

Фургон поїхав далі, забираючи із собою сердитого клоуна й усміхненого хлопця. Діти дивилися, як валка їде повз них… це був чималий цирк. Клітка з мавпами, у кутку спав сидячи шимпанзе, кілька струнких і лискучих коней, платформа з помостом, лавами і шатром, житлові фургони для циркачів, сила-силенна цікавих людей, які сиділи на приступцях своїх хур або йшли поруч із ними, щоб розім’ятись.

Нарешті процесія проїхала, і діти повернулися на осоння у садку. Вони щойно присіли, як Джорджа проголосила:

– Я знаю, що ми робитимемо на канікулах! Заорендуємо фургон і поїдемо на ньому самі. Згода? Ну ж бо, згода?

Розділ 2
Чудова ідея Джорджі

Діти витріщилися на збуджене розчервоніле обличчя Джорджі. Дік тарабанив по землі.

– Прекрасна ідея! Чом це раніше нам на думку не спало!

– Атож! У фургоні тільки ми! Невже таке може здійснитися? – сказала Енн, і очі їй заблищали.

– Ну, мушу сказати, що такої пригоди у нас досі не було, – зауважив Джуліан, міркуючи, наскільки це реально. – Було б класно вирушити в гори, до озера, про яке згадував хлопець. Ми могли б там покупатися, а може, ще й познайомитися з циркачами. Мене завжди цікавив цирк.

– Джуліане! Це іще краща ідея! – сказала Джорджа, радісно потираючи руки. – Мені Ноббі сподобався, а вам?

– Авжеж… – усі погодилися.

– А його дядько мені не сподобався, – мовив Дік. – Якийсь він неприємний. Та й, схоже, він ганяє Ноббі як солоного зайця.

– Джуліане, гадаєш, нас відпустять самих у фургоні? – не вгавала Енн. – Мені здається, що нічого подібного в нас досі не було.

– Ну, спитати можна, а там – подивимось, – кинув Джуліан. – Я вже достатньо дорослий, щоб доглянути за вами.

– Бач який, – пхекнула Джорджа. – Спасибоньки, мені твій догляд не потрібний. Мене цілком і Тіммі догляне. Закладаюсь, дорослі залюбки спекаються нас на пару тижнів. Вони завжди думають, що літні канікули в нас задовгі.

– А везтиме наш фургон Доббі, – озвалася раптом Енн, дивлячись на поле, де випасався слон, відганяючи мух довгим хвостом. – Доббі зрадіє! Гадаю, йому дуже самотньо, бо живе він у полі сам, і тільки зрідка його позичають люди.

– Звичайно, можна буде взяти Доббі, – сказав Дік. – Було б добре, але де взяти фургон? Їх не складно орендувати?

– Не знаю… – мовив Джуліан. – Я знав одного хлопця у школі… Діку, ти його пам’ятаєш, маленький такий хлопчина, Перрі… то він у кожні канікули подорожує з батьками у фургоні. Я достеменно знаю, що фургони вони винаймали. Я можу його розпитати, де саме.

– Наші батьки й самі знають, куди звернутися, – сказала Енн. – Дорослі про таке знають усе. Я хотіла б, аби це був великий просторий червоно-блакитний фургон, з невеличким димарем, з віконцями по обидва боки, а позаду – двері й сходинки…

Й усі, перебиваючи один одного, почали описувати свої мрії і зчинили такий галас, що навіть не помітили, як хтось підійшов і зупинився поруч, сміючись і слухаючи галасунів.

– Гав! – увічливо попередив Тім, слух і зір якого пильнували за довкіллям. Діти підвели голови.

– Привіт, мамуню, – сказав Джуліан. – Ти саме вчасно. Ми хочемо поділитися з тобою однією ідеєю.

Мати, усміхаючись, присіла поруч з дітьми:

– Що вас так захопило? Кажіть уже.

– Матусю, тут така справа, – вихопилася Енн попереду інших. – Ми тут погодилися, що хотіли б на канікулах помандрувати самі у фургоні! Мамуню, це було б так цікаво!

– Самі? – засумнівалася мати. – Навіть і не знаю.

– Джуліан за нами догляне, – сказала Енн.

– І Тіммі теж, – додала Джорджа.

Тіммі на підтримку постукав хвостом по землі. Звичайно, догляне! Хіба він не робив це у попередні роки й не брав участі в їхніх пригодах?! Гуп, гуп, гуп.

– Я повинна обговорити це з вашим татом, – сказала мати. – Не журіться… я ж не можу такі справи поквапом вирішувати сама. Але, гадаю, він погодиться, бо в нього намічається невелика поїздка на північ, і він хотів би, щоб я поїхала з ним. Тож він може пристати на цю ідею з фургоном. Увечері я з ним побалакаю.

– І ще, неню, Доббі зможе везти фургон, – сказала Енн з палаючими очима. – Розумієш? І Доббі зрадіє, бо йому самому тут нудно.

– Подивимося, – сказала мати підводячись. – А тепер ходімо додому і вмийтеся. Час полуднувати. Енн, що з твоїм волоссям? Що ти робила?

У радісному очікуванні діти побігли додому вмиватися. Мати не сказала НІ. Вона навіть припускає, що це можливо. Боже, самим мандрувати з Доббі й Тіммі, у фургоні, самим готувати й прати… Просто пречудово.

Батько повернувся додому дуже пізно, на жаль, і дочекатися на рішенець вони не змогли. Усі, окрім Джуліана, вже полягали, та й він, коли вже вкладався, не міг ще нічого повідомити друзям.

Джуліан зазирнув до відпочивальні дівчат і сказав:

– Батько втомився, він зараз вечеряє. І мама не хоче діставати його розмовами, доки він не відпочине. Усе відкладається до завтра – наразі нам не пощастило.

Дівчатка тяжко зітхнули. Як можуть вони заснути, коли у голові витають солодкі думки про фургон, а в реальності не відомо, чи дозволять їм поїхати!

– Отакої! – сказала Джорджа. – Я тепер точно не засну. Злізь із ноги, Тіммі. Така спека, а тут ще ти.

Уранці на дітей чекала добра новина. Вони були цього разу дуже пунктуальні й з надією посідали за стіл, і Джуліан вичікувально дивився на матір. Вона усміхнулася до нього й мовила:

– Ми з татом усе обговорили, і він… він не заперечує проти ваших мандрів. Вам буде корисно пожити самостійно. Щоправда, вам знадобляться два фургони, а не один.

– Мамуню, але Доббі два фургони не до снаги, – сказала Енн.

– Ми орендуємо ще одного коня, мамо? – спитав Джуліан, а тоді – до батька: – Татуню, красно дякуємо за дозвіл. Це так класно!

– Супер! – додав Дік.

– Блискуче, – сказала Джорджа і збуджено почухала Тіму голову. – Коли рушаємо? Завтра?

– Звісно ні, – мовив Джуліан. – Треба ще орендувати фургони, позичити коня, спакуватися… багацько роботи.

– Їдьте наступного тижня, а я маму заберу з собою на північ, – сказав йому батько. – І нас це дуже влаштовує. Куховарці надамо відпустку. А ви щодня надсилатимете нам листівку, як вам ведеться й де ви перебуваєте.

– Неймовірно, – сказала Енн. – Мамуню, в мене на радощах апетит пропав.

– Ну, якщо ідея з фургоном так на тебе впливає, тобі ліпше буде лишитися вдома, – сказала мати.

Енн одразу почала похапцем їсти пшеничні подушечки, і апетит повернувся. Не йметься віри: два фургони, двоє коней, спати у двоповерхових ліжках, готувати їжу просто неба…

– Джуліане, ти розумієш, що вся відповідальність лягає на тебе? – зауважив батько. – Ти вже дорослий і маєш бути відповідальним. Усі муситимуть здаватися на твою волю.

– Добре, тату, – загордився Джуліан. – Усе буде гаразд.

– Тіммі теж порядкуватиме, – сказала Джорджа. – Він такий же відповідальний, як Джуліан.

– Гав! – сказав Тім, почувши своє ім’я, і загупав хвостом по підлозі.

– Ти – лапуня, Тіммі, – сказала Енн. – Я буду завжди тебе слухатися, і Джуліана теж.

– Дурненький, – сказав Дік і погладив Тіммі по голові. – Нас без тебе не відпустять. Ти наш найголовніший захисник.

– Безперечно, без Тіммі ніхто вам їхати не дозволив би, – сказала мати. – Коли він поруч, ми спокійні.

Усе це дуже бентежило. Після сніданку діти пішли обговорювати події.

– Я за те, щоб їхати фургоном у гори, про які казав хлопець, і де в долині озеро, й там таборувати, – запропонував Джуліан. – Та й товариство там буде цікаве. Ми зупинимось віддалік табору циркачів, бо їм може здатися, що чужі люди встромляють свого носа, але ми однаково зможемо побачити, як вигулюють слонів і школять собак.

– А ще ми потоваришуємо з Ноббі, – запалилася Енн. – Мені він сподобався. А від його дядька триматимемось подалі. І як лишень такий неприязний чоловік може працювати головним клоуном у цирку?

– Цікаво, де й коли мати домовиться про фургони! – кивнув Джуліан. – Яке ж це буде диво, коли ми їх нарешті побачимо!

– Ходімо й розкажемо про все Доббі, – зауважила Енн. – Він теж зрадіє!

– Дитино! Він же ні слова не втне! – сказала Джорджа.

Проте вона однаково пішла з Енн. І незабаром Доббі слухав розповідь про дивовижні плани на канікули. Фрр! Він і справді зрадів, що братиме в цьому участь.

Розділ 3
Прибуття фургонів

Нарешті визначальний день настав: мали прибути фургони. Діти годинами стояли біля під’їзної дороги, видивляючись їх.

Матері вдалося позичити їх у давньої подруги. Діти заприсяглися доглядати їх і повернути в цілості. І ось вони стояли в кінці під’їзної дороги й чекали на прибуття фургонів.

– Тепер їх чіпляють до автівки, – пояснив Джуліан. – Але пристосовані вони й до кінної тяги. Мені цікаво, які вони, якого кольору.

– У них, як у циганських будах, будуть високі колеса? – поцікавилася Енн.

– Ні, – заперечливо похитав головою Джуліан. – Мати сказала, що вони сучасні. Стандарт. Невеликі за розміром, бо важку хуру кінь не потягне.

– Їдуть, їдуть! Я їх бачу! – раптом вигукнула Джорджа, аж усі почали підстрибувати. – Отож ніби вони удалині.

Усі почали вдивлятися удалечінь. Джорджа була гострозора, а діти бачили лише рухому плямку, цяточку. Але Джорджа своїм зором розрізнила два фургони – один за одним.

– Джорджа має рацію, – сказав Джуліан, напружуючи зір. – Їх тягнуть маленькі автівки.

– Один червоний, а другий зелений, – мовила Енн. – Цур, я в червоному! Ну, їдьте ж швидше!

Щойно фургони під’їхали ближче, діти майнули їм назустріч. Це були сучасні, «стандартні», як сказав Джуліан, автопричепи, гарно зроблені й комфортні.

– Вони майже сягають землі! – сказала Енн. – А колеса утоплені в корпус. Мені подобається червоний, цур я в червоному.

Кожний фургон мав маленький димохід, довгасті вузькі вікна по боках і маленькі віконця попереду над місцем візника. Позаду – широкі двері й двоє приступців. У розчинених вікнах тріпотіли гарні фіранки.

– Червоні фіранки у зеленому фургоні й зелені – у червоному, – сказала Енн. – Я хочу всередину!

Але двері були замкнуті. Довелося потерпіти, й Енн побігла разом з іншими по дорозі за фургонами, вигукуючи:

– Мамо! Вже приїхали! Фургони приїхали!

Мама вибігла сходами, аби й собі подивитися. Двері відімкнули, й діти увійшли всередину. З обох фургонів лунали радісні вигуки:

– Ліжка уздовж однієї стіни… ми тут спатимемо? Шикарно!

– Маленька рукомийниця! Тут можна вмиватися!

– Тут є ще справжня плитка! Але я за те, щоб готувати на багатті. А скільки тут на гачках блискучих пателень, філіжанок, блюдок!

– Справжній будинок на колесах! І просторо, і гарно. Мамо, еге ж, чудово все розплановано? Ти не шкодуєш, що не їдеш з нами?

– Дівчата! Бачите, звідки надходить вода? З баку на даху. У ньому збирається дощова вода. А ось прилад для підігріву води. Правда ж, супер?

Протягом кількох годин діти лазили по фургонах, з’ясовуючи всі таємниці. Обладнання справді було чудове, скрізь бездоганно чисто і просторо. Нетерпляча Джорджа вже хотіла рушати. Негайно запрягти Доббі і – гай-гай…

– Постривай, дурнятко, – зупинив її Джуліан. – Потрібний ще один кінь, а він буде тільки завтра.

Невеликого чорного возового коня звали Троттер. Він належав молочареві, який часто його позичав. Кінь був маленький і чутливий, і діти добре його знали й любили. У школі були уроки верхової їзди, й діти вміли доглядати й хорошити коней, тож із Доббі й Троттером проблем не передбачалось.

Мати була у захваті від фургончиків і трохи шкодувала, що не поїде з дітьми.

– Якби не тато, я б радо вирушила з вами, Енн. Не лякайся, люба… Я ж не їду.

– Нам підфартило із цими чудовими фургонами, – сказав Джуліан. – Мамо, нам, либонь, треба сьогодні спакуватися? Тоді завтра можна було б вирушати. З фургонами все гаразд.

– Власне, вам не треба пакуватися, – відповіла мати. – Закиньте необхідні речі в шафи і шухляди: одяг, книжки й кілька ігор – бавитися у дощову погоду.

– Та який там одяг, хіба що якусь піжаму на ніч, – заперечила Джорджа. Якби можна було, вона день при дні ходила б лише у светрі й штанях.

– Слід узяти кілька светрів, ще по парі штанів кожному, якщо промокнете, дощовики, купальники, рушники, ще по парі взуття, нічні піжами, кілька футболок або блузок, – сказала мати. Усі застогнали.

– Це ж купа манаття, – мовив Дік. – Куди це все втелющити?

– Якось дасте собі раду, – сказала мама. – Якщо візьмете замало, то ще шкодуватимете, бо не буде в що перевдягтися, коли промокнете. А як застудитесь, настане кінець вашому відпочинку.

– Ходімо, нумо збиратися, – сказав Дік. – Щойно мама почала про хвороби, зараз же накидає нам іще купу лахів, еге ж, мамо?

– Чапай, соромітнику, – усміхнулася синові мати. – Іди збирай речі. Я допоможу вам усе розкласти у шафи й шухляди. Вони там зручно втоплені в стіни, і місця залишається достатком, вам нічого там не заважатиме.

– А я буду стежити за чистотою, – сказала Енн. – Ти ж знаєш, неню, мені це наче гра. Тільки тепер усе буде по-справжньому: треба тримати у чистоті два фургони.

– І все сама? – спитала мати. – Хлопці повинні допомагати, і Джорджа також.

– Атож, хлопці допоможуть… – чмихнула Енн. – Вони філіжанку як слід не вимиють, а Джорджа взагалі таким не переймається. Якщо я не застелю ліжка й не помию посуд, то вони все так і покинуть!

– Ну, добре, що ти у нас така розумна, – сказала мати. – Ось побачиш, вони всі тобі допомагатимуть. Тепер іди й збирай речі. Почни з дощовиків.

Весело було переносити речі до фургонів і розкладати все по місцях. Решту поличок Джуліан зайняв під книжки та ігри: снеп-карти^[1], лудо^[2], лексикон^[3], «щаслива сім’я» і доміно, а також по 4–5 книжок кожному для читання. Ще Джуліан узяв топографічні мапи, щоб прокладати зручні маршрути подорожей. Батько дав путівничок, який перелічував ферми, які дозволяли фургонам зупинятися на ніч на їхньому полі.

– По змозі обирай поле, де поруч є потічок, щоб Боббі і Троттер могли напитися, – пояснив батько.

– Пийте лише кип’ячену воду, – напучувала мати дітей. – Це дуже важливо, на фермі беріть стільки молока, скільки запропонують. І пам’ятайте, що в багажному контейнері під другим фургоном є багато імбирного пива.

– Усе це так хвилююче, – сказала Енн, дивлячись, як Джуліан кладе пляшки з імбирним пивом до багажного контейнера. – Я досі не можу повірити, що ми справді їдемо завтра.

Але це була правда. Наступного дня Доббі й Троттера мали відвести до фургонів і запрягти. «Їх це теж зворушить», – подумала Енн.

Тіммі не міг утнути, з якого приводу всі так радіють, але, звичайно, брав у всьому участь і безперервно вихляв хвостом. Він уважно обстежив фургони, принюхався до одного килимка з приємним запахом і ліг на нього. Нібито сказав: «Це моє місце. Якщо ви кудись поїдете в цих будиночках на колесах, то це буде мій куточок».

– Джорджо, ми їдемо у червоному фургоні, а хлопці – в зеленому. Їм однаково, а я люблю червоний. Еге ж здорово спати на таких ліжках? Вони здаються цілком комфортабельними.

Нарешті настав ранок, і молочар привів свого чорного возового коника Троттера, а Джуліан привів з пасовиська Доббі. Коні обнюхалися, і Доббі приязно по-конячому сказав: «Фррр!»

– Вони подружилися! Дивіться, як вони труться носами! – раділа Енн. – Троттере, ти повезеш мій фургон!

Коні сумирно стояли, доки їх запрягали. Лише Доббі пару раз смикнув головою, ніби йому кортіло вже рушати, і копитнув землю.

– Ой, Доббі, мені теж кортить, – сказала Енн. – А тобі, Діку? А тобі, Джуліане?

– Атож, – усміхнувся Дік. – Ось тут, Доббі, стій! Джуліане, будемо візникувати по черзі?

– Наш фургон я візникуватиму сама, – рішучо заявила Джорджа. – Енн не тямить на цьому, хіба що іноді дам їй потримати віжки. І взагалі, візникування – чоловіча справа.

– Але ж ти дівчина, здається! – обурилася Енн. – Ти не чоловік і навіть не хлопець!

Джорджа сердито зиркнула на неї. Вона завжди хотіла бути хлопцем і вважала себе хлопцем. Тому й не любила, коли їй нагадували, що вона лише дівчина. Але в такий піднесений ранок навіть Джорджа не могла довго сердитися. Вона теж скоро почала пустувати, реготати і разом з усіма вигукувати:

– Ми готові! Ми давно готові!

– Їдьмо вже! Коли вже час рушати, він, дурень, пішов додому.

– Він пішов по кексики, які вранці спекла нам куховарка. У нашій комірчині повно харчів. А я вже голодний.

– Джуліан, нарешті! Поквапся. Бо поїдемо без тебе. До побачення, мамуню! Ми щодня надсилатимемо тобі по листівці, присягаємось.

Джуліан заліз на передок зеленого фургона і вйокнув:

– Вйо, Доббі! Рушаймо! До побачення, мамо!

Дік сів поруч із ним і усміхався по самі вуха. Фургони поїхали під’їзною дорогою. Джорджа натягла віжки, і Троттер рушив слідом за першим фургоном. Енн, яка сиділа поруч із Джорджею, замахала на прощання руками:

– До побачення, мамо! Нарешті починається нова пригода! Ура! Гей-гей! Ура!