Kitabı oku: «1984. Ми», sayfa 4
Вінстон не знав, чим Візерс не догодив Партії. Можливо, справа у якихось махінаціях чи некомпетентності. Можливо, Старший Брат просто позбавлявся занадто популярного і відомого підлеглого. Можливо, Візерса або когось із його близьких підозрювали в єретичних думках. Або, можливо – що було найбільш ймовірно – це сталося просто тому, що чистки і випаровування були необхідною частиною механізму управління державою. Єдина реальна підказка містилася у словах «посилання неособи», що вказувало на те, що Візерс вже мертвий. Хоча не завжди арешт означав, що людини вже немає в живих. Іноді людей відпускали і дозволяли залишатися на свободі рік або два, але потім все одно вбивали. Бувало й так, що людина, яку ви давно вважали мертвою, з'являлася немов привид на якомусь публічному процесі, де своїми свідченнями викривала сотні інших, перш ніж зникнути, цього разу вже остаточно і назавжди. Однак Візерс вже був «неособою», тобто його не було: його ніколи не існувало. Вінстон вирішив, що недостатньо буде просто змінити акценти промови Старшого Брата. Краще буде взагалі перевести його заяву в інше русло, геть не пов'язане з початковою версією.
Він міг би перетворити промову Старшого Брата на звичайне викриття зрадників і думкозлочинців, але це було б занадто банальним, а якщо вигадати якусь перемогу на фронті або тріумф перевиробництва у дев'ятому трирічному плані, то це занадто ускладнить заяву і вимагатиме додаткових перехресних перевірок та уточнень. Ні, тут потрібна була якась ексклюзивна вигадка. Раптом у його голові виник, так би мовити, готовий образ певного товариша Огілві, який нещодавно героїчно загинув на полі бою. Іноді Старший Брат присвячував свої Накази Дню пам'яті якогось скромного, рядового члена Партії, життя і смерть якого він наводив у приклад, гідний наслідування. От і чудово, «сьогодні» він вшанує пам'ять товариша Огілві. Товариша Огілві ніколи не існувало, але кілька надрукованих рядків і фальшивих фотографій легко це виправлять.
Вінстон на мить замислився, потім присунув до себе диктограф і почав надиктовувати у звичному стилі Старшого Брата. Стиль цей було досить легко імітувати, він був одночасно військовий і педантичний, а ще мав певну характерну рису – ставити питання, а потім швидко відповідати на нього («Чому це нас вчить, товариші? А вчить це нас одному з основоположних принципів АНГСОЦу…», і так далі і тому подібне).
У трирічному віці товариш Огілві відмовився від усіх іграшок, крім барабана, автомата та іграшкового гвинтокрила. У шість років – до речі, на рік раніше, ніж належить, але Партія великодушно пішла йому назустріч – він вступив до лав Юних розвідників, а в дев'ять років уже став командиром загону. Коли йому було одинадцять, Огілві повідомив Поліції Думок про свого дядька після того, як підслухав розмову, де той, як йому здалося, проявляв свої злочинні схильності. У сімнадцять років він був районним організатором Молодіжної антисексуальної ліги. У дев'ятнадцять сконструював ручну гранату, яка була прийнята на озброєння Міністерством Миру, і вже під час першого випробування вбила тридцять одного євразійського солдата за раз. У двадцять три роки він героїчно загинув у бою. Коли він пролітав над Індійським океаном з важливими повідомленнями, його почали переслідувати ворожі реактивні літаки, тож він обтяжив своє тіло кулеметом і вистрибнув з гвинтокрила у воду, прихопивши собою на дно і самі повідомлення, щоб вони не дісталися ворогові – так він і загинув, сказав Старший Брат, і цей відважний та самовідданий вчинок мимоволі викликає почуття гордості за нашого побратима. Так, ще Старший Брат додав кілька зауважень про чистоту і цілеспрямованість життя товариша Огілві. Він не курив і був категорично проти алкоголю, не витрачав час на дурні розваги, і щодня займався у спортзалі, а ще дав обітницю безшлюбності, вважаючи шлюб і турботу про сім'ю несумісними з цілодобовим служінням своїй батьківщині. Всі його розмови були лише про принципи АНГСОЦу, і єдиною метою його життя було знищення євразійського ворога і полювання на шпигунів, саботажників, думкозлочинців і зрадників великої держави Океанія.
Вінстон все ніяк не міг вирішити, нагородити товариша Огілві орденом «За видатні заслуги» чи ні, але врешті-решт все ж відмовився від цієї ідеї через зайві перехресні посилання та наступні перевірки, які це може потягнути за собою.
Він знову глянув на свого суперника в протилежній кабінці. Тепер він уже був майже впевнений, що Тіллотсон був зайнятий тієї ж роботою, що і він. Неможливо було дізнатися, чия версія буде в кінці кінців прийнята як остаточна, але він був глибоко переконаний, що це буде саме його робота. Товариш Огілві, про якого ще годину тому ніхто не знав, тепер був існуючим фактом. Вінстону здалося цікавим, що можна створювати мертвих людей, а не живих. Товариш Огілві, якого ще вранці навіть не існувало, тепер існував у минулому, і як тільки факт підміни буде забутий, його існування буде настільки ж достовірним, як існування Карла Великого або Юлія Цезаря.
Розділ 5
В їдальні з низькою стелею, глибоко під землею, повільно тягнулася черга за обідом. Там зібралася вже ціла купа людей і приміщення просто гуділо у какофонії голосів. Кислуватий запах тушкованого м'яса валив через вузьке віконце прилавка, і його не міг навіть перебити гіркий присмак джину «Перемога». У дальньому кутку їдальні був невеликий бар, точніше це був просто отвір у стіні, де джин можна було купити по десять центів за склянку.
«А ось і ти», – сказав голос позаду Вінстона.
Він озирнувся. Це був його друг Сайм, який працював у Дослідницькому Відділі. Можливо, «друг» було не зовсім правильне слово. Нині у вас не було друзів, усюди вас оточували самі лише «товариші», але були товариші, компанія яких не так сильно дратувала. Сайм був філологом, знавцем новомови. Він входив у велику групу експертів, які якраз працювали над складанням одинадцятого видання Словника новомови. Сайм був ще кволішим за Вінстона, маленького зросту, з темним волоссям, якимось одночасно сумним та глузливим обличчям та великими очима, які завжди на тебе витріщались, тому здавалося, що під час розмови він завжди уважно вивчає тебе.
«Я хотів запитати, чи є у тебе леза для бритви», – сказав він.
«Ні однісінького!» – сказав Вінстон з деякою винуватою поспішністю. «Де я тільки не шукав. Таке враження, що їх більше взагалі не існує».
Зараз всі постійно просили один у одного леза для гоління. Насправді у Вінстона ще залишилося два невикористаних, які він завчасно приберіг на чорний день. Ось уже два місяці, як леза зникли з прилавків магазинів. Так було завжди, у певний момент знаходився який-небудь необхідний товар, який партійні магазини не могли постачати. Іноді це були гудзики, іноді нитки, іноді шнурки. Ось зараз настав час лез для гоління. Дістати їх, якщо це взагалі вдавалося, можна було потайки тільки на «вільному» ринку.
«Я голюся одним і тим самим лезом вже шостий тиждень», – додав він для більшої правдоподібності.
Черга трохи просунулася вперед, і знову зупинилася. Вінстон повернувся до Сайма. Вони взяли жирні металеві таці, які лежали у кінці прилавку.
«Ти вчора ходив дивитися, як вішають полонених?» – запитав Сайм.
«Я працював, – байдуже відповів Вінстон, – думаю, скоро це будуть показувати у кіно, там і подивлюся».
«Ой, ну теж мені, порівняв. Це ж зовсім інші враження», – сказав Сайм.
Його глузливий погляд ковзнув по обличчю Вінстона. Здавалося, що його очі так і говорили: «Я знаю тебе, я бачу тебе наскрізь. Я дуже добре знаю, чому ти не пішов на страту цих в'язнів». Сайм був жахливим фанатиком та ортодоксом, і завжди говорив з якоюсь відразливою зловтіхою про повітряні атаки на ворожі міста, про тортури і зізнання думкозлочинців, про страти у підвалах Міністерства Любові. Вінстон у таких випадках завжди намагався змінити тему розмови, наприклад, на тему особливостей новомови. Це була рідна стихія Сайма, і тоді він перетворювався на авторитетного та цікавого співрозмовника. Вінстон злегка повернув голову, щоб уникнути погляду великих темних очей.
«Непогане видалось повішення», – задумливо сказав Сайм. «Я думаю, краще, коли вони не зв'язують їм ноги. Мені подобається дивитися, як вони брикаються і борсаються. І, найголовніше, коли наприкінці у них з рота вивалюється язик, такий синюшний, майже фіолетовий. Це мене дуже тішить».
«Наступний!» – закричала пролка у білому фартусі з черпаком у руках.
Вінстон і Сайм просунули свої підноси у вузьке віконце. На кожний швидко поставили звичайний обідній набір – металева миска з рожево-сірим шматком тушкованого м'яса, шматок хліба, кубик сиру, чашка кави «Перемога» без молока і одна таблетка сахарину.
«Он там є місце, під телеекраном», – сказав Сайм. «І давай по дорозі візьмемо ще по стаканчику джина».
Джин подавали у порцелянових кружках без ручок. Вони пройшли через переповнену їдальню та поставили свої таці на металевий стіл, де хтось залишив жирну калюжу з м'ясної підливи – бридка на вигляд каламутна рідина, схожа на блювотиння. Вінстон взяв свою кружку з джином, на мить зупинився, щоб зібратися з духом, і проковтнув все за один раз. Змахнувши сльози з очей, він раптом зрозумів, що голодний. Він почав наминати тушковане м'ясо ложка за ложкою, роздумуючи над тим, що в цій кашоподібній субстанції йому періодично траплялися в'язкі рожеві згустки, які, ймовірно, були якимось наповнювачем з м'ясним смаком. Вони мовчки їли свій обід. За столом зліва від Вінстона хтось невпинно та нерозбірливо теревенів, що було більше схоже на якесь крякання.
«Як там просувається робота зі Словником?» – запитав Вінстон, підвищуючи голос, щоб заглушити шум.
«Та потроху просувається», – відповів Сайм. «Зараз якраз займаюся прикметниками. Дуже цікаво».
При згадці новомови він одразу аж засяяв. Він відсунув у бік свою миску, взяв в одну руку шматок хліба, а в іншу сир, і перехилився через стіл, щоб мати можливість говорити без крику.
«Одинадцяте видання буде остаточним», – сказав він. «Ми надаємо мові остаточної форми – саме так вона виглядатиме, коли ніхто більше не говоритиме жодною іншою мовою. Коли ми закінчимо, людям, подібним до нас з тобою, доведеться вчити мову наново. Ти напевно думаєш, що наше головне завдання – вигадувати нові слова. А ось і ні! Навпаки, ми знищуємо слова – десятки, сотні слів кожного дня. Ми скорочуємо мову до мінімуму. В Одинадцятому виданні не буде жодного слова, яке застаріє до 2050 року».
Він жадібно відкусив хліб і зробив кілька ковтків кави, а потім продовжив говорити з якоюсь педантичною наполегливістю. Його худорляве обличчя пожвавилося, а погляд став якимось замріяними.
«Дивовижна річ це знищення слів. Звичайно, від багатьох дієслів та прикметників нікуди не дітися, але є сотні іменників, яких можна спокійно позбутися. І я говорю не лише про синоніми, бо ж є ще антоніми. Зрештою, яке виправдання існує для слова, яке просто має протилежне значення до іншого слова? Будь-яке слово вже і так містить у собі свою протилежність. Візьмемо, наприклад, слово «добре». Якщо у вас є таке слово, як «добре», навіщо тоді таке слово, як «погано»? «Недобре» підійде набагато краще, тому що це дійсно повна протилежність, а «погано» – ні. Або, знову ж таки, якщо вам потрібна більш сильна версія слова «добре», який сенс мати цілий ряд розпливчастих непотрібних слів, таких як «відмінно», «чудово» і так далі? Все це можна замінити словом «плюсдобре». Слово «двічіплюсдобре» дасть вам ще більш сильне значення. Звичайно, ми вже використовуємо ці форми, але в остаточній версії новомови інших варіантів просто не існуватиме. Зрештою, всі поняття доброго та поганого будуть міститися всього у шести словах – але фактично це буде лише одне слово. Хіба ти не бачиш красу всього цього, Вінстоне? Ну, звичайно, спочатку все це спало на думку СБ», – додав він, трохи запнувшись.
При згадці про Старшого Брата вираз обличчя Вінстона, мабуть, був не досить радісним, і Сайм відразу помітив цей брак ентузіазму.
«Вінстоне, ти, я дивлюся, не дуже любиш новомову», – майже з огидою сказав він. «Навіть коли ти пишеш нею, ти все одно думаєш на старомові. Я читав кілька твоїх статей для «Таймс». Вони досить непогано написані, але це все одно лише переклади. У глибині душі ти волів би використовувати старомову з усією її розпливчастістю та марними семантичними відтінками. Ти не розумієш краси знищення слів. Ти взагалі хоч розумієш, що новомова – це єдина мова у світі, словниковий запас якої з кожним роком стає все менше?»
Вінстон, звичайно, знав це. Він спробував зробити максимально розумний вираз обличчя і посміхнувся, не наважуючись заговорити. Сайм відкусив ще один шматок хліба, швидко прожував його і продовжив:
«Хіба ти не розумієш, що головна мета новомови – це звести процес мислення до мінімуму? Зрештою, ми зробимо думкозлочин буквально неможливим, бо не буде слів, щоб навіть висловити його. Кожне поняття, яке коли-небудь може знадобитися, буде виражене рівно одним словом, і значення цього слова буде чітко визначене, а всі його допоміжні значення будуть стерті та забуті. Вже в Одинадцятому виданні ми значно наблизимося до цього історичного моменту. Але цей процес ще довго триватиме після того як ми з тобою помремо. Щороку слів буде все менше і менше, а кругозір буде ставати все вужчим. Навіть зараз, звичайно, не може бути ніяких виправдань для думкозлочинів. Це просто питання самодисципліни та контролю реальності. Але врешті-решт і в цьому не буде потреби. Революція завершиться, коли мова стане досконалою. Новомова – це АНГСОЦ, а АНГСОЦ – це новомова», – додав він з якимось містичним задоволенням. «Тобі коли-небудь спадало на думку, Вінстоне, що найпізніше до 2050 року не залишиться у живих жодної людини, яка змогла б зрозуміти розмову, яку ми ведемо з тобою зараз?»
«Крім…» – з сумнівом почав Вінстон і зупинився.
Йому так і кортіло сказати «крім пролів», але він стримався, не будучи повністю впевненим, що це зауваження було доречним. Однак Сайм здогадався, що він збирався сказати.
«Проли – не люди», – недбало сказав він. «До 2050 року, а можливо й раніше, всі знання про старомову зникнуть. Вся література минулого буде знищена. Чосер, Шекспір, Мільтон, Байрон, всі вони будуть існувати лише у версіях новомови, не просто змінені на щось інше, а буквально перетворені на дещо геть протилежне до того, чим вони були раніше. Зміниться навіть література Партії. Зміниться навіть її гасло. Як зможе існувати гасло «свобода – це рабство», якщо саме поняття свободи буде скасовано? Сам алгоритм мислення буде іншим. Думок, у тому розумінні, яке існує зараз, не буде. Благонадійність означає відсутність думок, а точніше відсутність потреби у думках. Благонадійний той, хто не мислить взагалі».
«Колись, – подумав Вінстон з якоюсь раптовою впевненістю, – Сайм зникне, колись він однозначно випарується». Він надто розумний. Він все бачить надто чітко і говорить надто сміливо. Партія не любить таких. Одного дня він зникне. Це написано у нього на обличчі.
Вінстон доїв хліб з сиром. Він сів впівоберта, щоб допити каву. За столом зліва чоловік з різким голосом все ще торохтів. Молода жінка, яка, ймовірно, була його секретарем і сиділа спиною до Вінстона, слухала його і, здавалося, охоче погоджувалася з усім, що той казав. Час від часу Вінстон вловлював такі репліки як «Я думаю, ви маєте рацію, я повністю з вами згодна», вимовлені тонким і досить дурнуватим жіночим голосом. Водночас інший голос не замовкав ні на мить, навіть коли говорила його співрозмовниця. Вінстон знав цього чоловіка в обличчя, хоча про нього самого майже нічого не знав, окрім того, що той займав якусь високу посаду у відділі Художньої літератури. Це був чоловік років тридцяти, з широкою мясистою шиєю і великою щелепою. Його голова була трохи закинута назад, тому його окуляри відбивали світло ламп, і через це Вінстон бачив тільки два порожніх дзеркальних диска замість очей. З потоці звуків, що виривалися з його рота, було практично неможливо вичленити жодного слова. Одного разу Вінстону все ж вдалося вловити фразу – «повне і остаточне викорінення гольдштейнізму» – яка звучала, як одне довге слово. Але загалом вся його мова була просто одноманітним кряканням. І хоч розібрати, що говорив цей чоловік було майже неможливо, загальний характер і спрямованість розмови були зрозумілі. Ймовірно, він засуджував Гольдштейна і вимагав більш суворих заходів проти думкозлочинців і саботажників, ймовірно, він обурювався звірствами євразійської армії, а також звеличував заслуги Старшого Брата або солдатів на Малабарском фронті – але це не мало ніякого значення. Що б він там не говорив, можна було без сумніву сказати, що кожне його слово мало на увазі продемонструвати його благонадійність, все, що він говорив, було чистою пропагандою, чистим АНГСОЦом. Спостерігаючи за цим усім, Вінстон навіть подумав, що цей крякало взагалі не справжня людина, а якийсь робот. Говорив не його мозок, а його гортань. Какофонія, яка з нього лунала, складалася зі слів, але це не була мова в істинному розумінні цього слова: це був звук, видаваний несвідомо, як крякання качки.
Сайм на мить замовк, малюючи щось ложкою у рідині з-під тушкованого м'яса. Голос за сусіднім столом знову щось крякнув, чомусь навіть навколишній шум його не заглушав.
«У новомові є слово, – сказав Сайм, – я не знаю, чи знаєш ти його: «крякоговір», це коли хтось крякає, як качка. Це одне з тих цікавих слів, які мають два протилежних значення. Коли таке кажеш про супротивника, це звучить як образа, а коли про того, з ким згоден, це похвала».
«Безсумнівно, Сайм випарується», – знову подумав Вінстон. Він подумав про це з жалем, хоча добре знав, що Сайм його зневажав, і був цілком здатний звинуватити у думкозлочині, якби побачив для цього хоч найменшу підставу. Але щось з цим Саймом було не так. Йому чогось не вистачало: якоїсь обачності, показної байдужості, можливо, навіть звичайної дурості, яка могла б його колись врятувати. Не можна сказати, що він був «неблагонадійним». Він вірив у принципи АНГСОЦу, любив Старшого Брата, радів перемогам, ненавидів зрадників не просто щиро, а навіть з якимось невтомним завзяттям, не властивим рядовому члену Партії. І все одно було в ньому щось дивне, щось підозріле. Він говорив речі, про які краще було б мовчати, він читав надто багато книжок, він часто бував у кафе «Каштан», яке було улюбленим місцем художників і музикантів. Звичайно, не було закону, навіть неписаного, який забороняв би відвідувати це кафе, але бути поміченим у цьому місці було поганим знаком. Тут збиралися старі, дискредитовані лідери Партії, перш ніж остаточно випаруватися. Говорили, що там бачили самого Гольдштейна багато років або навіть десятиліть тому. Долю Сайма передбачити було неважко. І все ж як не крути, якби Сайм хоча б на секунду вловив природу потаємних думок Вінстона, він негайно здав би його Поліції Думок. Як і будь-хто інший, звичайно, але Сайм зробив би це з більшим завзяттям і задоволенням, ніж інші. Але навіть завзяття його не врятує. Благонадійний той, хто не мислить взагалі.
Сайм підняв очі. «А ось і Парсонс», – сказав він.
Щось у тоні його голосу підказувало, що йому хотілося додати: «цей клятий дурень». Парсонс, сусід Вінстона по поверху у будинку «Перемога», проштовхувався до них з іншого кінця їдальні – огрядний чоловік середнього зросту зі світлим волоссям і жаб'ячим обличчям. До тридцяти п'яти років у нього вже було солідне черевце і жирові складки на потилиці, але рухався він бадьоро і якось по-хлоп'ячому хутко. Він взагалі був схожий на підлітка-переростка, і хоча він був одягнений у звичайний партійний комбінезон, дивлячись на нього чомусь мимоволі уявляв його у синіх шортах, сірій сорочці і червоній хустці на шиї – уніформі Загону юних розвідників. Уява так і малювала його з ямочками на колінах і пухкими рученятами, які здригаються у несамовитому марші. Парсонс дійсно так і шукав привід покрасуватися у шортах – тому завжди був першим, хто виступав з пропозиціями організувати масовий турпохід або який-небудь інший активний захід. Він привітав їх обох радісним «Фізкульт-привіт!», сів за стіл, і їх накрила хвиля різкого смороду поту. Краплі вологи виступали на його рум'яному обличчі. Його здатність до потовиділення була просто феноменальною. У Громадському центрі завжди можна було визначити, коли він грав у настільний теніс по вологій рукоятці ракетки. Сайм дістав смужку паперу з довгим стовпчиком слів, і почав його уважно перечитувати, крутячи чорнильний олівець між пальцями.
«Ой, тільки гляньте, хто це у нас працює в обідню перерву», – сказав Парсонс, підштовхуючи Вінстона ліктем. «Яка відданість роботі, га? Що у тебе там таке, друже? Мабуть, щось занадто розумне для мене. Сміте, друже, а я за тобою ганяюся. Ти забув здати гроші».
«На що саме», – запитав Вінстон, автоматично намацуючи купюри у кишені. Близько чверті зарплати доводилося віддавати на усілякі добровільні внески, яких було так багато, що їх важко було відстежувати.
«На Тиждень Ненависті. Ми всім будинком здаємо. Я збираю гроші з усіх будинків по нашій вулиці. Ми маємо докласти всіх зусиль, адже ми не хочемо зганьбитися на святі. Кажу тобі, я буду ні до чого, якщо на нашому старому будинку «Перемога» не висітимуть найбільші прапори з усією вулиці. Ти обіцяв здати два долари».
Вінстон знайшов і віддав дві зім'яті брудні однодоларові купюри, які Парсонс вклав у невеликий записничок, і зробив запис акуратними друкованими літерами.
«До речі, друже, – сказав він, – чув, мій малий вчора підстрелив тебе з рогатки. Я задав йому доброго прочухана за це. Я сказав, що заберу у нього рогатку, якщо він зробить це знову».
«Думаю, він просто був трохи засмучений, що не піде на страту у парк», – сказав Вінстон.
«Ну, так, настрій у них правильний, тут годі й казати! Вони з сестрою, звичайно, ті ще малі посіпаки, але це все через захопленість і відданість спільній справі! Все, про що вони думають – це шпигуни, зрадники, ну, і, звичайно ж, війна. Знаєш, що моя маленька донька зробила минулої суботи, коли її загін вирушив у похід вздовж Беркхамстеда? Вона підбила ще двох дівчаток втекти з нею з походу і протягом усього дня вони стежили за якимось підозрілим типом. Вони йшли за ним дві години, прямо через ліс, а потім, коли дісталися Амершема, здали його патрульним».
«Навіщо вони це зробили?» – запитав Вінстон, дещо приголомшений. Парсонс переможно продовжив:
«Моя дочка здогадалася, що він ворожий агент, який, наприклад, міг десантуватися у наших краях. Але головне не це, друже. Як ти думаєш, що у першу чергу привернуло її увагу? Вона помітила, що на ньому були дивні туфлі, сказала, що ніколи раніше не бачила, щоб хтось носив таке взуття. Тож, швидше за все, він був іноземцем. Досить розумно для семирічної дівчинки, га?»
«І що сталося з цим чоловіком?» – запитав Вінстон.
«Цього я, звичайно, не знаю. Але я б не здивувався, якщо…» – Парсонс зробив жест, ніби прицілюється з автомата і клацнув язиком, зображуючи постріл.
«Добре», – відсторонено буркнув Сайм, не відриваючись від смужки паперу.
«Звичайно, ми не можемо дозволити собі розслабитися, потрібно завжди бути напоготові», – покірно погодився Вінстон.
«Я про це і говорю, йде війна», – сказав Парсонс.
Немов на підтвердження цього, прямо над їх головами з телеекрану пролунав звук труби. Однак цього разу це було не проголошення чергової військової перемоги, а всього лише заява Міністерства Достатку.
«Товариші!», – вигукнув енергійний молодий голос. «Увага, товариші! У нас для вас чудові новини. Перемога на виробничому фронті! Підсумкові звіти по виробництву всіх видів споживчих товарів показують, що рівень життя громадян підвищився не менше ніж на двадцять відсотків за останній рік. Цього ранку по всій Океанії прокотилися масові спонтанні демонстрації, робочі виходили з фабрик і офісів, радісно марширували по вулицях з транспарантами, висловлюючи свою вдячність Старшому Братові за нове щасливе життя, яке вони мають завдяки його мудрому керівництву. Зараз я зачитаю вам деякі показники. Продукти харчування…»
Фраза «нове щасливе життя» повторювалася кілька разів. Останнім часом це була найулюбленіша фраза Міністерства достатку. Парсонс, чия увага явно була більше зосереджена на звуці труби, сидів і слухав повідомлення з урочистим, але абсолютно тупим виразом обличчя. Очевидно, він і гадки не мав, що означають всі ці цифри, але інтуїтивно здогадувався, що вони повинні викликати у нього почуття радості та тріумфу. Він витягнув з кишені величезну брудну люльку, наполовину заповнену обвугленим смердючим тютюном. При нормі тютюну 100 грамів на тиждень рідко вдавалося набити люльку до самого верху. Вінстон закурив сигарету «Перемога», яку обережно тримав тільки горизонтально. Новий пайок видадуть лише завтра, а у нього залишилося лише чотири цигарки. На мить він заткнув вуха, щоб не чути гул голосів, і почав прислухатися до того, що говорив телеекран. Виявилося, що були навіть демонстрації, щоб подякувати Старшому Брату за підвищення норми шоколаду до двадцяти грамів на тиждень. Але ж тільки вчора, подумав він, було оголошено, що раціон повинен бути зменшений з тридцяти до двадцяти грамів на тиждень. Чи можливо, що люди просто проковтнули все це і забули вже через двадцять чотири години? Так, виявляється, це можливо. Парсонс точно проковтнув це не пережовуючи, немов тупа свійська тварина. Крякало за сусіднім столом теж ковтав інформацію фанатично, пристрасно, з лютим бажанням вистежити, засудити і випарувати будь-якого, хто припустить, що минулого тижня раціон становив тридцять грамів. Сайм теж це проковтнув, хоча і більш складним способом, який передбачав дводумство. Невже Вінстон був тут єдиним, хто пам'ятав, як все було насправді?
З телеекрану продовжувала сипатися несамовита казкова статистика. У порівнянні з минулим роком було більше їжі, більше одягу, більше будинків, більше меблів, більше каструль, більше палива, більше кораблів, більше гвинтокрилів, більше книг, більше немовлят – більше всього, крім хвороб, злочинів і божевілля. Рік за роком, хвилина за хвилиною, все стрімко покращувалось. Як і Сайм раніше, Вінстон взяв ложку і почав вазюкати бліду підливу, яка розтікалася по столу, виводячи у ній якісь незрозумілі візерунки. Він обурено розмірковував про фізичну структуру життя. Чи завжди так було? Чи завжди їжа була такою на смак? Він окинув поглядом їдальню. Переповнена кімната з низькою стелею і брудними стінами, обшарпані металеві столи та стільці, поставлені так близько один до одного, що ви сидите, торкаючись ліктем свого сусіда, зігнуті ложки, пом'яті таці, обдерті емальовані залізні кружки, всі поверхні жирні й липкі, у кожній тріщині бруд, а ще змішаний кислуватий запах низькопробного джина, поганої кави, тушкованого м'яса і брудного одягу. Все всередині і зовні вас немов протестувало проти існуючого порядку речей, вас не покидало відчуття, що вас позбавили чогось, на що ви маєте законне право. Так, Вінстон не знав іншого життя. Скільки він себе пам'ятав, їжі завжди було мало, у людини ніколи не було достатньо шкарпеток або спідньої білизни, тому вони були дірявими від старості, меблі завжди були пошарпані та хиткі, кімнати недостатньо опалювалися, поїзди були переповнені, будинки давали тріщини та руйнувалися, хліб був черствим, кава гидкою на смак, сигарет мало, а чай взагалі був великою рідкістю. Не вистачало всього, і тільки дешевого синтетичного джину завжди було вдосталь. Йшли роки, ви старіли, а ситуація, здавалося, лише погіршувалася. І якщо чим далі, тим більше вас нудить від дискомфорту, бруду і бідності, від нескінченних холодних зим і липкості старих шкарпеток, від вічно непрацюючих ліфтів і крижаної води з-під крану, від жорсткого мила, яке дряпає вашу шкіру, від сигарет, які розвалюються, від їжі з дивним неприємним присмаком – хіба все це не ознаки того, що так не має бути, що все це неприродньо? Напевно, люди вважають це нестерпним, тому що у них все ж залишилися якісь крихти спогадів (можливо, на підсвідомому рівні), що колись все було зовсім інакше.
Він знову оглянув їдальню. Майже всі виглядали потворно, хоча, мабуть, вони все одно виглядали б так само, якби і не були одягнені в однакові формені сині комбінезони. У дальньому кінці кімнати, сидячи за столом на самоті, маленький, схожий на жука чоловічок пив каву, обхопивши своїми рученятами облуплену білу кружку. Його маленькі очі бігали зі сторони в сторону, кидаючи косі підозрілі погляди на оточуючих. Як легко, подумав Вінстон (якщо, звичайно, не придивлятися до оточуючих людей) повірити в існування, і навіть переважання серед населення того фізично ідеального типу людини, який малює у нашій уяві Партія: високі м'язисті юнаки і стрункі дівчата з пишними грудьми, світловолосі, повні життя, засмаглі, безтурботні… насправді, наскільки він міг судити, більшість людей у Злітній смузі № 1 були невисокими, чорнявими та не красивими. Цікаво, що саме люди з такою жукоподібною зовнішністю переважали у міністерствах: маленькі чоловічки на коротких ніжках, які починали активно набирати вагу та обростати жиром ще з підліткового віку, але при цьому були метушливими та на диво прудкими, з жирними байдужими обличчями і маленькими свинячими очима. Цей тип, здавалося, найкраще процвітав під владою Партії.
Оголошення Міністерства достатку закінчилося ще одним звуком труби і змінилося різкою немелодійною музикою. Парсонс, доведений до якогось дебільного ентузіазму незрозумілим йому потоком цифр, вийняв люльку з рота.
«А Міністерство достатку в цьому році, ба, які молодці», – сказав він з діловим виразом обличчя. «До речі, Сміте, може в тебе є леза для гоління?»
«Жодного», – сказав Вінстон. «Я сам користуюся одним і тим самим лезом ось уже шостий тиждень».
«Ну, тоді грець із ним… просто подумав, спитаю у тебе про всяк випадок, друже».
«Вибачай», – сказав Вінстон.
Крякало за сусіднім столом замовк під час оголошення Міністерства достатку, але коли повідомлення закінчилося, знову почав віщати, навіть ще голосніше, ніж раніше. Вінстон раптом зрозумів, що чомусь думає про місіс Парсонс з її тонким волоссям і пилом у зморшках. Через кілька років її діти донесуть на неї у Поліцію Думок. Місіс Парсонс випарується. Сайм випарується. Вінстон випарується. О'Брайан випарується. А от Парсонс, навпаки, ніколи не випарується. Крякало теж ніколи не випарується. Маленькі жукоподібні чоловічки, які швидко пересуваються на своїх коротких ніжках по лабіринту коридорів міністерств, теж ніколи не випаруються. І дівчина з темним волоссям з відділу Художньої літератури – вона теж ніколи не випарується. Йому здавалося, що він інстинктивно знав, хто виживе, а хто загине, хоча що саме є гарантією виживання, сказати було складно.
