Kitabı oku: «Шляхом бурхливим», sayfa 4

Yazı tipi:

– Що це? – питаю.

– Пощастило, тобі, Іване: викупив тебе з неволі перекопський грек за сімдесят талярів!

Дивлюся я на нього і вухам, і очам не вірю. Розкував мене потур-нак, попрощався я з товаришами, що закуті сиділи на лавах, і вийшов з галери на берег. І показав мені тут потурнак якогось підстаркуватого вже чоловіка, що стояв недалеко на березі.

– Ось, каже, той чоловік, що тебе з неволі викупив.

Підійшов я до нього і став перед ним, як пеньок.

– Ти, – каже, – Іван Печериця?

– Я, – кажу.

– Викупив, – каже, – я тебе з неволі бусурменської за сімдесят талярів. Заприсягайся мені, що збереш ці гроші і віддаси моєму братові, що живе в Опішні. Він їх надішле мені, а я, може, на ці гроші ще одного невільника з неволі визволю.

Пожив я у того доброго чоловіка, поки сили набрався, а потім переправив він мене на Запоріжжя. Там я і з Павлом Глеком познайомився. Спасибі запорожцям – трохи визволили мене, бідолаху. Коли вже виїздив я з Перекопу, признався мені грек, що коли він виходив від беглербега, у якого хотів викупити невільника, спинила його в сінцях жінка, що хоч і була в татарському вбранні, але не татарка, і просила, радила його викупити з неволі Івана Печерицю. Через це він і викупив мене, бо йому однаково було, кого ні визволити, аби визволити.

– Що ж то за жінка була? – спитав бакаляр.

– Я так думаю, що це була моя жінка, – тихо відповів подорожній. – З того часу й мандрую я по Україні та збираю гроші, щоб віддати їх братові того чоловіка, опішнянському грекові.

Козаки допомогли подорожньому, хто як міг; навіть Дорош витяг з кишені свого єдиного шеляга, потім випили ще по чарці і розійшлися хто куди. Наливайко з винником пішли у винницю; дяк скинув свій підрясник, розіслав його під грушею, в холодочку, і згодом задав храповецького. Подорожній подякував козакам за ласку, скинув торбу на плечі і пішов геть з винниці. Галя мила ложки й посуд. Дорош витягнув з мажі вудки й подивився на запорожця.

– Добре, і я з тобою! – сказав той.

Добре сидіти літнього ранку в холодочку на березі тихої лісової річки, коли риба тихенько хлюпоче під берегом, коли комар гуде коло вуха, коли бабка з прозорими, наче скляними крилами, підлітає і сідає на кінець вудилища або на поплавець, а крила її тріпотять і переливаються веселкою на сонці. Добре витягнути з розбитого горщика товстючого гладкого червака, покласти його на ліву долоню, а правою ляснути так, щоб і не ворухнувся дурний, потім плюнути на нього і начепити на гачок вудки. Але він ще живий і в’ється й судомиться на гачку. Тут ще треба ляснути його, щоб заспокоївся, ще раз плюнути на нього, поправити грузило й закинути вудку в річку. Грузило тихо плюсне, поплавець пірне у воду за грузилом, але раптом вискочить і заспокоїться на хвильках, що підняло круг себе грузило.

Було тихо, а коли тихо, риба завжди добре береться. За годину Дорош та запорожець витягли п’ять великих коропів та дві сули. Дорош одну по одній нанизав їх на мотузок і пустив рибу у воду, прив’язавши кінець низки до кілка, що встромив у землю. Але згодом стало жарко, і риба перестала сіпати; поплавці завмерли на поверхні води.

– Діла не буде, – сказав запорожець, витягаючи з води вудку, – риба братиметься тільки увечері. Ходім до винниці.

Він витяг низку з рибою з води, закинув її собі за спину і пішов попереду, а за ним, поклавши вудки на плече, як рушницю, поплентався Дорош. Коли вони вже підходили до винниці, запорожець раптом обернувся і гукнув:

– Ану, хто швидше до винниці!

Запорожець та хлопець одночасно вибігли на галявину і раптом спинилися від несподіванки: серед галявини стояла ватага москалів; всі були верхи, і в одному з них Дорош пізнав молодця в соболевій шапці.

– Вот он! – закричав той, побачивши запорожця. – Хватай єго, рєбята!

– Что ж ти, сволочь, говоріл, – крикнув один з москалів Наливайкові, – что у тєбя тут нєт нікого чужого? А ето кто?

– Так ти ж про старця питав, – відповів Наливайко, – а це ж хіба старець? Це ж козак.

– Погоді, добєруся я до тєбя, чєркас поганий. Воровскіх людєй прятать! Вяжи, рєбята, запорожца!

Змагатися з москалями не доводилося: вони були озброєні, а козацькі рушниці лежали на мажі та в хаті, бо москалі несподівано наскочили на винницю; до того ж Наливайко думав відбрехатися, кажучи, що запорожця нема на винниці. Воно б так і було, бо москалі, не знайшовши запорожця, поїхали б геть, коли б нечиста сила не принесла запорожця саме тоді, як вони стояли коло винниці.

– Вяжи єго! – знову крикнув ватажок москалям.

Москалі злізли з коней і понаставляли рушниці на запорожця. Молодець у соболевій шапці скрутив йому руки назад і зв’язав мотузком.

– Попался, голубчік! – злорадо сказав він, стягуючи вузол.

– Що ж ви зв’язали людину, як злодія? – оступився за козака винник.

– Молчі, старий хрич, а то і тєбє будєт!

Запорожець похмурився і схилив голову. Москалі посідали на коней і погнали перед себе запорожця.

– Прощайте, добрі люди! – гукнув, обернувшись до козаків запорожець, – не згадуйте лихом!

– Отак і пропаде козак ні за цапову душу! – роздумливо сказав винник.

– Чого там пропаде! – відповів бакаляр. – Визволиться: він характерник! Всі вони, запорожці, характерники.

– Треба йти до полковника. Донець – справедлива людина, він визволить козака.

– Не визволить, – відповів винник. – Коли б наш слобідський козак був, може б визволив, а то ж запорозький.

VI. МОСКОВСЬКА ВЛАДА У ХАРКОВІ

Приказна профілактика. – Втікачі з Озову. – Турецький таляр. – Барило з горілкою. – «Сьезжая». – Колодка. – «Добра людина»

Після арешту Павла Глека якось сумно стало на винниці. Дорош та Галя плакали. Наливайко, похнюпившись, сидів коло хати і мовчки ссав люльку. Коло його на призьбі теж з люлькою сидів старий винник. Навіть бакаляр став раптом тверезий і тинявся коло винниці, не знаходячи собі місця. Наливайко викурив люльку, витрусив з неї попіл і підвівся.

– Час додому! – сказав він, – погуляли й годі!

Він наказав викотити дві бочки й невеличке барило з горілкою й навантажити їх на мажу. Трохи згодом мажа, поскрипуючи, виїхала з лісу і повернула на Харківську дорогу. З мажі виглядали заплакані обличчя дівчини та хлопця, а з боку мажі, закинувши рушниці на плечі, йшли мовчазні Наливайко та бакаляр. Коли вже підходили до греблі, що вела через річку до города, вони побачили купку людей, що стояла коло самої греблі. В кінці греблі стояв стіл, за столом сидів приказний дячок і щось писав на сірому папері. Щоб вітер не зірвав паперу зі столу, дячок придавив кутки паперу каменючками. Видно було, що приказний був з великого похмілля; очі були червоні і він щохвилини тягнув воду з глека, що стояв коло його на землі. Перед столом, сажнів за два од його, палало багаття, коло багаття з рушницею коло ноги, стояв московський стрілець, а по цей бік багаття – дві обідрані, босі й без шапок постаті. Ці люди були втікачі з турецької неволі, з Озову.

Дячок прочитав про себе те, що написав на папері, відригнув, перекривився, наче йому стало кисло в роті, і сказав:

– Так… Так ти говоріш, что ні в Азовє ні на Дону нікакого морового повєтрія нє било?

– Не було.

– Так… А что ж ти давєча говоріл в кабакє в Бєзлюдовкє, что в Азовє народ мрет, как мухі?

– Коли?

– Нє колі… Позавчєра. Ти говоріл, что на турках обявілася чьор-ная смєрть: покроєтся пятнамі чєловєк, почєрнєєт, да і готов… А?

– Так це коли було? Це було років з п’ять тому. Мене тоді й в Озові ще не було, бо мене торік тільки у неволю взято.

– Толкуй… Вот что, голубі: в город я вас нє пущу, а ви ідітє сєбє стороною.

– Та ми ж харківські! Куди ж ми дінемось?..

– А мнє какоє дєло? Пріказ воєводи: нє пускать в город бєглих с тєх мєстов, гдє моровоє повєтріє ілі какая другая болєзнь обяві-лась. Пусті вас в город, пойдьот помірать народ, что мнє воєвода скажет?

– Пусти, будь ласка, ми ж харківські.

– Дєло кончєно. Валі, братци, в обход, а в город нє пущу.

Втікачі пошепки порадилися поміж себе. Один з них поліз у кишеню, одвернувся од дячка, витягнув гаманець. Довго рився в ньому: видно було, йому дуже жалко розлучатися з тим, що в гаманці. Дячок, наче не помічаючи цього, шарудів пером по папері і присипав піском з пісочниці.

Нарешті втікач зважився, вийняв з гаманця якусь турецьку монету і, обійшовши багаття, підійшов до дячка. Дячок замахав на втікача руками.

– Куда прьош! – спинив втікача стрілець, загрожуючи рушницею, – стой за костром!

Дячок подивився на дорогу і побачив Наливайка й мажу з бочками.

– А, Наливайко! – радісно закричав він, – разговор вєзьош?

– Везу трохи. А ти що робиш?

– Да вот, по пріказу воєводи допрашиваю бєглих людєй із Азова.

– Це наші люди, пусти їх, Іване Семеновичу!

– Свєжая? – замість відповіді запитав дячок, кивнувши на горілку.

– Свіжа.

– Так… Ках-кх! – взявшися за груди, кашлянув дячок.

Втікач тим часом обійшов багаття з другого боку, уклонився й поклав таляр на стіл перед дячком.

– Куда, сатана, лєзєш? – знову крикнув стрілець на втікача. – За костьор!

– Ну, і вєтєр, так і рвєт бумагу! – сказав дячок, підіймаючи з кутка папера каменючку і прикриваючи талі папером. – Так і рвєт!

– Ну чєго стал? Тєбє говорю, аль нєт? За костер!

– Подожді, Мітріч! Ти давно прішол сюда на слободи? – запитав дячок втікача.

– Та ось уже два місяці вештаюся по слободах, ніяк до Харкова не доберуся.

– Чудак чєловєк! Чєго ти раньшє етого нє сказал? Ну какая на тєбє зараза может бить, когда ти уже два мєсяца по чістому воздуху ходиш? Пропусти іх, Мітріч.

Втікачі уклонилися дячкові і радісно, ледве не бігом пішли через греблю у город.

– Здоров, Пилипе! – гукнув Наливайко услід втікачеві.

Один з втікачів обернувся:

– А, Семене! Здоров… Потім побалакаємо! – крикнув він, махнувши рукою, і пішов швидше за своїм товаришем.

«…А Филька черкашенин, беглый из Азова, показал что никакого морового поветрия или какой другой болезни ни в Азове ни на Дону не слышно давно», – писав на своєму папері дячок.

– Туши кастьор, Мітріч!

Дячок підвівся і, потягуючись, підійшов до Наливайка.

– Так ти говоріш – свєжая? – підморгнув він правим оком.

– Свіжа. Може, спробуєш?

– Оно б слєдовало: трєщіт голова с похмєлья, да мнє сєйчас к воєводє ітіть надобно. Ти вот что, міл чєловєк: дай-ка мнє бочьо-ночєк вот етот малєнькій, – показав він на барило, – может бить, і я тєбє когда прігожуся.

– Ну що ж, бери… своя, не купована. А за барилом я хлопця пришлю.

– Спасібо. Мітріч! – радісно гукнув дячок, – возьмі бочьонок-то! А… – спинився він трохи, – закусить нєт лі чєго?

– Є що й закусити.

Наливайко підійшов до мажі і витягнув з сіна вепрячу ногу.

– О! Вєпрь?

– Бери, Іване Семеновичу!

– Спасібо, спасібо. Возьмі, Мітріч!

Стрілець витягнув барило з мажі і поклав його з вепрячою ногою у мішок.

– Скажи Семеновичу, – запитав Наливайко дячка, – чи не бачив ти часом – не проходили тут ваші стрільці з парубком з наших. Високий такий, чорнявий?

– Запорожец, что лі? Відєл. Гналі наши рєбята. Сказивалі, что у тєбя на вінокурнє прятался. Ти что ж, воровскіх людєй прячєш?

– Він же чесна людина, не злодій. Це на нього наклепали ваші діти боярські, бо він їм добре наклав на пасіці у Журавля.

– Чєстний-то он чєстний, да дєло єго плохо.

– Чому так? Адже ж ваші хлопці грабували пасіку?

– Етого я нє знаю. Єслі ограбілі, іх воєвода по головкє нє по-гладіт, потому строгий пріказ із Москви прішєл воєводє: нє обіжать вас, чєркас. Нє в том дєло, а в том, что запорожец твой сільно прібіл Мітьку Гусєва, ногой что лі в живот ударіл. Каби нє помєр малий-то… Сгоряча єму как будто нічєго било, а сєйчас лєжит, сказивал Стрєш-нєв, с души єго рвєт.

– П’яний, мабуть?

– Сєгодня нє піл нічєго, а живот, сказивают, вспучіло у нєго ровно барабан. Да, дєло твоєго запорожца плохо.

– А що ж йому буде?

– Єслі умрьот Гусєв-то? Казнят!

– Та що ти, схаменися! Хіба ж він навмисне убив його, чи що? Вони ж його теж били, та й ваших було троє проти його одного. Він же захищав пасіку.

– Всьо єдіно. Каби простого чєловєка убіл, может бить, обо-шлося как-нібудь – ну ноздрі єму вирвали, ілі руку отрубілі би, а Гусєва… боярского рода парєнь-то… Да етого мало єщє: Стрєшнєв говоріт, что он лісти прєлєстниє разносіт, народ смущаєт і людєй к бунту протів государя подбіваєт, как прі вашем гєтманє Брю-ховєцком било. Как би тєбє в отвєтє нє бить, что прятал єго на вінокурнє.

– Бреше той Стрєшня! Павло приїхав на слободи з дорученням свого отамана Сірка.

– Так, так… Сєрку вашего ми знаєм… Ти вот что, міл чєловєк, – нахилившись до Наливайка, зашепотів приказний, – ти лучше про етого Сєрку нічєго нє говорі, помалкивай: нє любят єго в Москвє за то, что он воєводіскіх людєй наших служилих в украінских городах побіл.

– Не той час.

– Кто вас знаєт, чєркас. Бунтовать ви всєгда здорови билі.

Наливайко попрощався з приказним і, сумний, повів воли з мажею через греблю. Поруч його йшов бакаляр. Душа бакалярова клекотіла від обурення: тільки подумати – віддати ціле барило пінної якомусь сопливому приказному!

– Ну, навіщо ти, Семене, віддав барило цій приказній воші? Що б доброго чоловіка почастувати.

– Не журись, дяче: і тебе не забуду! – сумно відповів йому Наливайко.

Москалі пригнали Павла Глека у город і під’їхали до хати, що її вони називали «сьєзжая». Там стояла мідна гармата, а на порозі хати сидів старий сторож. Ванько Стрєшньов і ще кілька москалів злізли з коней і, потягуючись, пішли в хату.

– Єсть у тєбя кто-нібудь в сьєзжей то?

– Нікого нєт.

– А тот Дєніска Журавльов, что сідєл тут, куда дєлся?

– Воєвода вєлєл випустіть. Поднялі тут черкаси шум с полковніком своім, что будто би пчєльнік Журавльова ограбили наши.

– Враньйо! – сказав Стрєшньов, – нікто у Журавльова пчєльніка нє грабіл. Прийміка етого молодца, Нікіта!

Ванько Стрєшньов штовхнув запорожця у невеличку комору без вікна з земляною долівкою, розв’язав руки Глекові і сказав:

– Скідай сапогі!

– Навіщо? – спитав запорожець.

– Скоро узнаєш. Нікіта – в колодкі єго!

Запорожець здригнувся.

– Нащо в колодки? Хіба я злодій?

– Нє разговарівай! Скідай сапогі!

– Не хочу!

– А… сволочь! – крикнув Стрєшньов, – нє хочєш?

Він розмахнувся й вдарив запорожця у вухо. Глек заревів, як звір, і кинувся на москаля, але стрільці, що досі мовчки слухали розмову Стрєшньова з козаком, раптом накинулися на запорожця, збили його з ніг і придавили до землі. Микита витяг з кутка колодки. Ці колодки мали чотири дірки для рук і ніг і замикалися збоку на замок. Москалі стягнули з запорожця чоботи, всунули йому руки й ноги в колодку, і Микита, знявши ключа, що висів на гвіздку коло дверей, замкнув іржавий замок на колодках. Стрєшньов штовхнув запорожця ногою і сказав:

– Будєш знать, сволочь, как обіжать боярскіх дєтєй!

Москалі вийшли й зачинили за собою двері. Надворі був соняшний яскравий день, а тут, в цій коморі без вікон, було темно, як у льоху, хоч крізь щілини в дверях з сусідньої кімнати пробивалася смужка світла.

Не минуло й десяти хвилин, як Глек дізнався, що то є колодки. Він сидів, зігнувшись на землі, ноги йому були теж зігнуті в колінах, а зверху, над ногами, у менших дірках, були витягнуті руки. Зовсім витягнути ноги не можна було, руки не дозволяли це зробити. Поза була надзвичайно незручна і болісна.

Ноги й руки терпли, спину ломило, дихати було тяжко. Запорожець засичав, стиснувши зуби від злости, підняв колодки і вдарив ними об землю. Але від цього стало ще гірше. Колодки були важкі і, падаючи, так вдарили по ногах, що ледве не переламали кісток.

Коли згодом стало зовсім неможливо терпіти ломоту в спині, запорожець скорився і почав шукати іншої пози, щоб хоч трохи полегшити свій стан. Він спробував лягти на бік. Але це теж не вийшло, бо краї колодок досить далеко виступали збоку і, щоб лежати на боці, треба було ще більш зігнути ноги, а це було неможливо; до того ж важко було вдержати в такому становищі колодки, бо вони були важкі, схилялися набік і падали, викручуючи руки і ноги в’язневі. Тоді він повалився горілиць і підняв угору колодки. Стало трохи легше, але не надовго. Він знову сів. Знову почало ломити спину і стали терпнути руки. Він знову ліг горілиць, а за кілька хвилин сів і так без кінця. Жили стукали йому у висках, обличчя палало, сорочка на ньому стала зовсім вогка від поту. Нарешті на нього найшло якесь отупіння, байдужість до всього, навіть до муки, і її терпів він тепер, і, схиливши чубату голову на груди, зігнувшись ще більше, запорожець якось одубів.

Глек не пам’ятав, скільки він просидів у такому забутті; він не знав навіть, чи спав він, чи ні, і прокинувся тільки тоді, як над головою якийсь хрипкий бас сказав по-московському:

– А ну, покажи мнє етого молодца!

Глек підвів голову. Над ним стояв високий гладкий чоловік у довгому каптані. Козакові чомусь впав у вічі комір цього каптана, високий, що доходив до середини вуха і підпирав потилицю, а над коміром стирчали прямі патли темного волосся. Це був піддячий. Збоку стояв сторож Микита і держав у руках каганець. Очевидно, вже була ніч. Тіні од Микити та піддячого гасали по стелі, коли Микита рухав каганцем. За дверима чутно було голоси стрільців.

– Ти чєй такой будєш? – спитав піддячий.

Глек мовчки подивився на нього.

– Чєго молчіш? Чєй, спрашиваю, будєш? Прозвіщє твойо как?

– Павло Глек, козак Незамайківського куреня.

– Із запорожцев, что лі?

– Запорожець.

– Так… Так вот что скажи мнє, молодєц, что ти дєлаєш в госу-дарєвих городах і на слободах? Впрочєм, допрос ми с тєбя потом снімєм. Ето я так, зашол посмотрєть, что ти за чєловєк такой… Кто ж ето, – звернувся піддячий до сторожа, – вєлєл єму і рукі, і ногі за-біть в колодкі?

– Стрєшньов.

– А єму какоє дєло до етого? А… – засміявся він, – ето ти Стрєшньову морду набіл?

– Я.

– Здоров ти, відно. С тремя справілся. Только нє хорошо, что ти Гусєва сільно прішиб. Худо тєбє совсєм будєт, как помрьот Гусєв-то… – Піддячий оглянув постать козака. – Іш ти какой… – сказав він з задоволенням, наче побачив те, на що й сподівався, – важний! Вот что, Нікіта: ослобоні єму рукі, да прінєсі поєсть чєго-нібудь, хлєба что лі, да соломи єму потрусі на пол, чай, чєловєк, нє собака, валяться на голой зємлє.

Микита одімкнув колодки, ослобонив руки козака від колодок, а потім закував руки в кайдани.

– Ну, прощай, Нікіта, – сказав піддячий, що мовчки стояв коло в’язня, аж поки Микита закінчив своє діло, – стєрєгі казака хорошо.

– Знаю… Не впєрвой!

Микита приніс окраєць хліба і глек з водою, а трохи згодом кинув коло козака оберемок соломи. Запорожець витягнувся на соломі. Він наче на світ народився: так приємно було витягнути ноги й лягти.

– Хто це був зараз? – спитав він сторожа.

– Подьячій.

– Мабуть, добра людина цей піддячий?

– Кто? Подьячій-то? Погоді, на допросє узнаєш! – відповів Микита, вийшов і зачинив за собою двері.

VII. У В’ЯЗНИЦІ

Дорош провідує запорожця. – Велетень. – Хитрий Дубовиченко. – Збіглий холоп. – Піддячий. – Допит. – Батоги

Другого дня Дорош набрав у пазуху огірків, сунув туди ж добрий шматок сала, в ліву руку взяв пів паляниці, а в праву – пляшку горілки, що дав йому батько, і пішов провідати запорожця. Хлопець ще вчора розпитав у товаришів, де сидить запорожець, бо прибуття в’язня з цілим загоном верхівців-стрільців не могло пройти непомітно повз зіркі очі хлопців в такому маленькому городку, як Харків. Дорош та його товариші знали в вічі кожного мешканця, кожного козака або бабу і завжди були в курсі всякої новини, що іноді хвилювала мешканців цього приграничного городка.

На розі вулиці він побачив свого приятеля Дубовиченка, що з ним ще загодя умовився йти до запорожця. Дубовиченкові дуже хотілося побачити козака і, щоб не відставати від приятеля, він вкрав у матері пару тарань і сунув їх, як і Дорош, собі за пазуху. Напаковані таким чином, хлопці пішли до з’їжжої. З’їжжа була недалеко, треба було тільки перейти через площу. Коло з’їжжої не було нікого, тільки гармата тьмяно виблискувала міддю на сонці. Хлопці обійшли круг хати, помацали руками гармату. Дубовиченко навіть прицілився з неї, наче стріляючи, у Дороша і сказав: бух!

Хлопці підійшли до дверей і прислухалися. За дверима хтось так густо й смачно хропів, що приятелям здалося, наче там спить якийсь велетень. Дивно було, як не тряслися стіни хати від такого дужого хропоту!

Хлопці постояли трохи коло хати, потім боязко постукали у двері.

Велетень, що спав за дверима, трохи замовк, але за хвилину знову почувся його могутній хропіт; потім він став плямкати губами, наче їв уві сні щось дуже смачне й солодке. Дорош постукав клямкою.

– Хрр… – обізвався велетень, – апчхи! Кто там стучіт? – почули вони старечий тоненький голос.

Двері одчинилися і на порозі з’явився маленький сивий дідок. «А де ж велетень, що так міцно задавав хропака?» – подумав Дубо-виченко. Він навіть заглянув у хату, чи нема там кого, але велетня в хаті не було. Дід позіхнув, перехрестив рота і, почухавши потилицю, спитав:

– Вам чаво, пострєлята? – Хлопці мовчали. – Ви стучалі, что лі?

– Ми.

– Так чаво ж молчитє? Чаво пришли?

Дубовиченко штовхнув Дороша:

– Кажи ти!

– Ні, кажи ти!

Сторож хотів був розсердитися, але, побачивши паляницю й пляшку в руках Дорошевих, засміявся.

– Вот глупиє хохлята! Прішлі і самі нє знают, чаво прішлі.

– Ми до Глека, – наважився нарешті Дорош.

– Какой такой глек?

– Павло Глек, запорожець!

– А, запорожец… Єсть такой. А что вам до нєго надобно?

– Та ось ми йому харчів принесли.

– Харчі?.. Давай… Давай сюда. Ето что – хлєб?

– Паляниця.

– А за пазухою?

– Огірки та сало.

– Давай, давай… А в бутилкє что?

– Горілка.

– Іш ти… і віна пріньос? Кто ж тєбє запорожец етот будєт, брат аль сват?

– Ні. Не брат. Пустіть, діду, до запорожця!

– Іш ти какой приткій! А как воєвода узнаєт?

– Не взнає.

– А ти что приньос? – спитав дід Дубовиченка, вертаючись з хати, куди він одніс харчі, що дав йому Дорош.

– Пустіть до козака, тоді скажу! – сказав хитрий Дубовиченко.

– А ти дай что пріньос, тогда пущу!

– Е, ні… Ви пустіть раніш, тоді дам!

– Ну, что с вамі дєлать, ідітє.

Хлопці зайшли в хату і опинилися у великій кімнаті. Коло стін стояли великі лави, коло вікон – стіл, а в кутку – залізна невеличка гармата. Микита відчинив двері у темну, де сидів запорожець.

Спочатку хлопці не бачили нічого, так було темно у коморі, але коли очі їхні звикли до сутені, їм впала в очі міцна постать запорожця, що, закинувши руки з кайданами за голову, спав на соломі, наче він був не у в’язниці, а в Січі, серед товаришів Незамайківського куреня.

– Ей, казак! – крикнув дід, – проснісь! Гості прішлі.

Глек підвівся. Він хотів протерти очі кулаками, але кайдани забряжчали й ударили його по голові.

– Що таке? – засичав запорожець. – Який чортяка скував мені руки? Хто тут?

– Це я, Павло!

– Дорош? А я де?

– Забил! – ляснув себе по колінах дідок, наче він був дуже радий з того, що запорожець забув, де він, і що з ним скоїлося. – Хе-хе! Забил!

Але запорожець схаменувся й згадав вже, де він.

– Спасибі, хлопче, що не забув мене й провідав. А ти чого радієш, кацапе? А ще стара людина.

– На, єш. Прінесли тєбє тут мальчішкі, – сунув дід козакові з пів десятка огірків і шматок паляниці.

– А сало? – спитав Дорош.

– Что ж думаєш, украл твойо сало? Нужно оно мнє очєнь.

Дід пішов у кімнату і приніс сало. Дорош побачив, що кусень сала значно поменшав.

– А горілку?

– Хіба й горілки приніс? Не хочу я зараз, хай старий вип’є, – сказав запорожець.

Хлопці стояли й мовчки дивилися, як їв запорожець, і не знали, про що балакати. Кайдани сумно бряжчали за кожним рухом козака.

– А це ж хто? – кивнув запорожець на Дубовиченка.

– Це мій товариш, Василь Дубовиченко.

Дубовиченко наче тільки й чекав на те, щоб згадали про нього. Він витяг з пазухи тараню й поклав її перед в’язнем.

– Тараня? – спитав, задзвенівши кайданами, запорожець, – добре.

Він спробував обчистити рибу, але йому заважали кайдани: він ще не призвичаївся до них.

– Давай я обчищу, – сказав Дубовиченко.

– Трудно сидіти в колодках? – спитав Дорош, хоч і сам добре бачив, що це не мед їсти.

– Коли руки вільні – ще нічого. А як засунути сюди й руки, – показав він на дірки для рук, – сам як колодка зробишся.

Коли Дорош ішов до в’язниці, йому здавалося, що він багато чого скаже козакові; але, прийшовши сюди, не знав про що балакати. Слова приказного на греблі, що від смерти москаля Гусєва, якого побив запорожець, залежить життя його приятеля, дуже вразили хлопця. Він ще вчора, коли приїхав з винниці, розшукав хату, де жив москаль Гусєв, і довідався, підслухавши під вікнами хати балачки москалів, що Гусєв усе ще лежить хорий, не їсть і не п’є.

Дорош хотів сказати про це запорожцеві, але зрозумів, що від цього не зрадіє його приятель. Так хлопці посиділи коло козака з півгодини, перекинувшись окремими словами. Раптом на дворі почулося кінське тупотіння й голосна балачка їздців.

– Ну, рєбята, – сказав сторож, заглядаючи у двері, – пора домой. В другой раз побудєтє дольше. А то нєровєн час прідьот подь-ячій – бить мнє с вамі в бєдє!

Хлопці попрощалися з козаком і вийшли. Коло хати стояло чоловіка зо три верхівців козаків. Вони пригнала босого, обшарпаного чоловіка, років тридцяти п’яти – маненького, дзюбатого, з соломою у скудовченому волоссі. Чоловік цей стояв зв’язаний поміж двома верхівцями і дивився на свої босі ноги.

– Гей, Микито! – крикнув хтось з козаків, – піддячий тут?

– Нєту.

– А хто ж прийме в’язня?

– Что за чєловєк? – спитав Микита.

– Втікач… Утік від якогось боярина з-під Білгорода. На хуторі ховався у скирті. Полковник звелів привести його сюди до воєводи.

– Ти кто такой? – спитав втікача Микита.

– З ваших, з кацапів… – відповів за втікача один з козаків. – Казав, що дуже скривдив його боярин, так він утік до нас на слободу.

– Єсть слобода, да відно нє для нас! – хрипко, підвівши голову, сказав втікач.

– А ти б на Запоріжжя, або на Дін махнув.

– На Дон… Через вас, сукіних синов, махньош… Как звєря ло-вітє!

Козаки засміялися.

– Ну, нічого балакати, – сказав козак, що був у них за старшого, – прийми в’язня, Микито!

– Что ж, пусть посідіт на сєзжей, пока прідьот подьячій. Ну, іді, что лі.

Втікач, похнюпившись, зайшов у хату. Козаки повернули коней і поїхали через площу до шинку. Хлопці теж перейшли площу й підійшли до школи.

– Не заводь бунту! – почули вони дужий голос дяка крізь ма-неньке вікно школи. – Чому вас родителі вчать? Чи ви з ляхів, чи ви з дияволів? Йди сюди, Стріхо, я тобі скубка дам!

Очевидно, пан бакаляр був у поганому настрої.

«Буде хльоста!» – одночасно подумали хлопці.

Надвечір на площу з Приказу вийшов високий піддячий, а за ним, з гусячим пером за правим вухом, з паперами під пахвою, зашкандибав дячок, той самий, що розпитував на греблі втікачів з Озову. Піддячий кивнув головою двом стрільцям, що стояли коло ґанку Приказу з рушницями в руках, і всі четверо пішли навпростець бур’янами й реп’яхами через площу до з’їжжої.

Піддячий з дячком зайшли до з’їжжої, а стрільці лишилися на дворі.

На всю з’їжжу лунав могутній хропіт Микити: він, випивши пляшку горілки, що приніс запорожцеві Дорош, повалився на лаву і спав тепер, роззявивши рота. Піддячий підійшов до нього і деякий час мовчки дивився, як сонні мухи лазили по Микитиній бороді і лізли йому в рот, а він п’яно віддувався і плямкав губами.

– Здоров спать, окаянний, – сказав піддячий, – розбуді, єго, Сємьонич.

Дячок підійшов до Микити і смикнув його за сиву бороду.

– Брр… – обізвався Микита, – отойді, лєший!

– Вставай! Подьячій прішол!

– Мрр… Пфу!

– Плесні на нєго водой, может, скорєй глаза продєрьот.

Дячок узяв глек, що стояв на столі, і плюснув з пів глека води на сторожа.

– Караул! – заревів Микита, зіскакуючи з лави, – караул, грабят! Піддячий зареготав, а з глеком у руках тоненько захихотів дячок.

Микита стояв серед хати, вода текла йому з бороди, і він, ще більше роззявивши рота, блимав червоними п’яними очима і не розумів, що з ним скоїлося.

– Разоспался. Ночі тєбє мало, окаянний! Витрі образіну, да открой двєрі!

Микита витер подолом сорочки бороду, одімкнув замок і впустив піддячого з дячком у комору до запорожця.

– Тємно тут. Посвєті-ка, Нікіта!

В коморі було дійсно темно, повітря було важке й смердюче.

– Н-ну, – закрутив носом піддячий, – ти что ж, нє виводіл казака за надобностью?

– Да как єго вивєдєш в колодках то?

– Впєрвой тєбє? Вивєсті нєдалєко за ізбу і в колодках можно. Микита вийшов і довго сопів, викрешуючи вогонь і засвічуючи каганець, а піддячий та дячок стояли нерухомо на місці, щоб не вступити ногою, куди не слід.

– Ну, скоро ти там с огньом?

– Йду!

Жовта пляма каганця блимнула в руках Микити і освітила комору. Запорожець сидів, витягнувши ноги в колодках, а поруч зі зв’язаними назад руками сидів утікач – холоп, що його привели вранці козаки.

– А… да тут двоє? – здивовано сказав піддячий, – ет что за птіца?

– Холоп бєглий. Убьог із боярской вотчіни. Сказивалі казакі із-под Бєлгорода.

– Что ж ти нє доложил мнє ілі воєводє?

– Да когда доложиш? Только что привєлі.

– Врьош, – обізвався холоп, – с утра єщьо казакі прітащілі.

– Ну, ти… молчі! – замахнувся на нього Микита.

– Так, так… – роздумливо сказав піддячий, – убьог, значіт. А от какого бояріна убьог?

Холоп мовчав.

– Прісвєті, Нікіта! Нє от Ртіщєва лі? – вп’явся очима в холопа піддячий так, що той завовтузився коло стінки під його поглядом. – Ртіщєвскій, что лі? Нє кройся, всьо равно узнаєм. Прізнавайся, ти зарєзал бояріна?

– Какого бояріна?

– Да Ртіщєва.

– Нє знаю такого.

– Нє знаєш… Чєй же ти будєш?

– Вєлі развязать рукі. Сомлєлі совсєм.

– Ладно… Скажи сначала, чєй ти! – Холоп не відповів нічого. – Ну, да всьо равно. С тобой поговорім послє: тут птіца поважнєє тєбя, ворона. Зальотная птіца. Развяжи єму рукі, Нікіта, да забєй єго в ко-лодкі. Ну? – повернувся піддячий до Глека так, що той навіть здригнувся, – а ти кто такой?

– Та я вже казав тобі, хто я такий.

– Нічєго… Скажи єщьо.

– Козак Незамайківського куреня, Павло Глек.

– Піши, Сємьонич.

Дячок став навколюшки перед ослінчиком, поставив на ослін каганець, каламар і пісочницю і заскрипів пером.

– Павлушка Глєков із запорожскіх казаков. Так… А чєго тєбє надобно тут, в государєвом городє?

– У якому государевім городі?

– Нє прікідивайся. Тут, в Харьковє?

– Зайшов провідати свого приятеля, Дениса Журавля.

– Так, так… Тищу вьорст прошол, чтоб провєдать пріятєля? Кто ж тєбє Дєніска етот Журавльов – дєд аль свойствєнник какой, родствєннік?

– Ні, не родич. Я ж сказав тобі.

– А кто ж он тєбє, что ти тищу вьорст прішол сюда із Сєчі кісє-ля хлєбать?