Kitabı oku: «Атта Троль», sayfa 5

15

 
Величезні кручі, скелі,
Скрізь потріскані, побиті,
Дивляться, немов потвори,
З давніх-давен скам’янілі.
 
 
Дивно! сиві хмари в’ються
Понад ними, наче тіні,
Мов бліді наслідування
Тих фігур камінних диких.
 
 
Здалека потік лютує,
Вітер виє між горами!
Гучний гомін, невмолимий
І фатальний, наче розпач.
 
 
Скрізь непевна самотина!
Чорна галич посідала
На кривих старих ялинах,
Важко б’є слабкими крильми.
 
 
Поруч мене йде Ласкаро,
Мовчазний, блідий; та й сам я
Був, неначе божевілля,
Рядом з смертею лихою.
 
 
Бридка, дика то містина,
Певне, проклята! Здається,
Кров я бачу на корінні
Там, під деревом струхлілим.
 
 
У тіні стоїть хатина,
Вросла в землю, соромлива,
Наче з боязким благанням
Дивиться убога стріха.
 
 
Люди, що у тій хатині,
То каготи²⁶, то зостанки
Племені, що у темноті
Доживає вік злиденно.
 
 
В серці басків ще і досі
Не зникає обридливість
До каготів. Темний спадок
Давніх темних часів віри.
 
 
У Баньєрському²⁷ соборі
Є маленька хвіртка в гратах;
Паламар казав, — ті двері
Зроблені задля каготів.
 
 
Бо вони колись не сміли
Входить в інші двері в церкву,
А скрадались потихеньку
В божий дім на бічні двері.
 
 
Там на низькому ослоні
Осторонь кагот молився,
Мов заражений, окроме,
Одрізнившись від громади.
 
 
Та свічки церковні ясно
Й весело тоді горіли,
Світло теє розганяло
Марища віків середніх.
 
 
Надворі зоставсь Ласкаро,
Я ж зайшов у низьку хату
До кагота. І подав я
Руку братові, як друг.
 
 
Я поцілував дитину,
Що, до грудей його жінки
Причепившись, жадно ссала,
Павуком слабим здавалась.
 

16

 
Глянути на те верхів’я
Здалека, — воно сіяє,
Наче в злоті, в кармазині,
Гордо в сонячнім промінні.
 
 
Але зблизька геть зникає
Та краса, — так і при інших
Всіх земних дивах буває —
Дурять нас ефекти світла.
 
 
Зблизька злото й кармазини —
Ах! то тільки марний сніг!
Марний сніг, — журливо, тихо
Нудиться він в самотині.
 
 
Ставши там вгорі, почув я,
Як рипів той сніг нещасний
І байдужим, зимним вітром
Скаржився на білі злидні.
 
 
Він зітхав: «Ох, як тут довго
Лізе час у цій пустині!
Сі години безконечні!
Кожна з них замерзла вічність.
 
 
Ох, я бідний сніг! Якби ж то
Міг я геть з сього верхів’я
На долину тую впасти,
На долину, вкриту квітом!
 
 
Я б розлився там потоком,
Дівчина з села найкраща
З усміхом собі вмивала б
Личко хвилею моєю.
 
 
Так! і, може б, я поплинув
Аж у море, там я став би
Перлою, тоді я міг би
Буть оздобою в короні!»
 
 
Я почув ту річ і мовив:
«Любий снігу, я не знаю,
Чи тебе спітка в долині
Отака велична доля.
 
 
Заспокойся! Мало хто в нас
Перлою стає, — скоріше
Міг би ти в калюжу впасти
Та й зробитися болотом».
 
 
Поки я такії речі
Промовляв до того снігу,
Стрілив хтось, і з високості
Впав додолу темний шуляк.
 
 
То був жарт мого Ласкаро,
Жарт мисливський. Вид в Ласкаро
Був поважний, нерухомий.
Тільки йшов димок з рушниці.
 
 
Мовчки вирвав він перо
Птахові з хвоста й, за шапку
Гостроверху застромивши,
Далі він собі подався.
 
 
Дуже прикрий був то вигляд,
Коли тінь з пером на шапці
По снігу нагірнім білім
Довга й чорна посувалась.
 

17

 
Є долина, мов провулок,
Звуть її «дорога духів»;
Стрімкі бескиди знялися
Вгору по обидва боки.
 
 
Там, на кручі найстрашнішій,
Високо стоїть на чатах
Хатка, де живе Урака;
Я пішов туди з Ласкаром.
 
 
З матір’ю держав він раду
Таємничую, на мигах,
Як би того Атта Троля
Приманити і забити.
 
 
Слід його ми добре взнали,
Не втече від нас тепера.
Вже тобі тепер не жити
На сім світі, Атта Тролю!
 
 
Чи стара ота Урака
Справді відьма знаменита,
Як то люди піренейські
Поговорюють про неї,
 
 
Не берусь я того зважить.
Знаю тільки, що подоба
То непевна. І непевний
Погляд тих очей червоних.
 
 
Злий, проникливий той погляд.
Кажуть люди, що як гляне
На корову, — в ту ж хвилину
Молоко в корови згине.
 
 
Запевняють, що їй треба
Лиш погладити рукою,
Щоб свиня пропала сита,
Або навіть віл здоровий.
 
 
За такі її злочинства
Люди часто позивали
До судді, але суддя той
Був новітній вольтер’янець.
 
 
Світським був він чоловіком,
Легкий мислями, без віри,
Одвертав скептично скарги,
Навіть часом насміхався.
 
 
Працю теж Урака має
Чесную, про людське око:
Продає гірськеє зілля
Та набитих клоччям птахів.
 
 
Тож була тих натуралій
Повна хата. Страх як пахло
Блекотою, бузиною,
Різним зіллям та корінням.
 
 
Шуляків там збір великий
Вистановлено чудово,
Все з розпущеними крильми,
З величезними дзьобами.
 
 
Чи то пахощі від зілля
В голову мені вступили?
Тільки моторошно стало,
Як побачив я тих птахів.
 
 
Може, то закляті люди,
Може, їх лихії чари
Обернули в сих набитих
Нещасливих мертвих птахів.
 
 
Дивляться так нерухомо,
Жалібно та нетерпляче,
І, здається, часом скоса
Погляд кидають на відьму.
 
 
Та вона, ота Урака,
Біля коминка присіла
Вкупі з сином, із Ласкаром,
Топлять оливо, ллють кулі.
 
 
Ллють вони згубливі кулі,
Щоб забити Атта Троля.
Як же прикро пломінь блиска
На відьомському обличчі!
 
 
Шепче тонкими губами
Раз у раз, але без гуку.
Певне, то вона чарує,
Щоб вдалися добрі кулі.
 
 
Усміхається й киває
Часом синові. Ласкаро
Діло робить, все поважний
І мовчазний, наче смерть.
 
 
І мені враз млосно й жаско
Стало в хаті, освіжитись
До вікна пішов я й глянув
На широкую долину.
 
 
Що я там в той час побачив, —
А було то в час північний, —
Розкажу про те по правді
І гарненько в главах дальших.
 

18

 
Місяць був якраз уповні
В ту непевну ніч на Йвана,
Як мисливська дика зграя
По «дорозі духів» гналась.
 
 
Стоячи в гнізді відьомськім,
Я з вікна міг дуже добре
Бачить поїзд тих привидів,
Як летів він по долині.
 
 
Вибрав я хороше місце,
Досхочу міг надивитись
На непевную забаву
Виходців із того світу.
 
 
Ляск нагайок, свист, гукання!
Кінське ржання, брех собачий!
Сміх і гук мисливських сурем!
Як то весело лунало!
 
 
Мов переднє військо, бігла
Дичина чудна юрбою,
Дикі вепрі та олені, —
Мчала вслід собача метка.
 
 
Там мисливі з різних сторін,
Та й зовсім із різних часів, —
При Німвроді Ассірійськім²⁸
Був, наприклад, Карл Десятий²⁹.
 
 
Мчали всі на білих конях,
Наче буря. Поспішали
Піші ловчії з хортами,
Тут же з посвітами джури.
 
 
Пізнавав я не одного
В навісній тій зграї: лицар,
Що в злотистій зброї сяяв,
Не король же то був Артус³⁰?
 
 
Чи ж не з Данії Ож’є³¹
Там у панцирі зеленім
Зеленів так, що здавався
Наче жаба весняна?
 
 
Там були й герої думки,
Їх пізнав я там багато.
Взнав я нашого Вольфганга³²
По блискучих ясних очах.
 
 
Бо, проклятий Генгстенбергом³³,
Він не може спати в гробі,
А з поганською ордою,
Мов живий, полює буйно.
 
 
Там по усміху лагіднім
Я пізнав теж і Вільяма³⁴;
І його теж пуритани
Прокляли; тепер сей грішник
 
 
Мусить в дикій юрбі їздить
На коневі вороному.
Біля нього близько їхав
На ослі хтось — боже правий!
 
 
По набожній, в’ялій міні,
По нічній шапчині білій,
По тривозі духа взнав я
Свого друга Франца Горна³⁵,
 
 
Ба, на славного Шекспіра
Коментарії писав він, —
Мусить їздить з ним по смерті
В заметні у дикій зграї!
 
 
Мусить їздить Франц мій тихий!
Він, що ледве смів ходити,
Він, що тільки й оживлявся
У балачці та в молитві!
 
 
Що почнуть панни старії, —
Він од них не мав спокою, —
Скам’яніють, як почують,
Що вже Франц — мисливець дикий!
 
 
Коні вчвал пішли — і глянув
З посміхом Вільям величний,
Як нещасний коментатор
На ослі за ним трусився;
 
 
Збитий, втомлений, чіплявсь він
До сідла свого ослятка,
Та й по смерті, як в житті,
Вірно автора держався.
 
 
Вглядів я і дам чимало
В навіснім гурті привиддів,
Більше все хороші німфи,
Молоді, стрункі та гарні.
 
 
Всі вони сиділи верхи,
Всі міфологічно голі,
Лиш волосся кучеряве
Золотим плащем їх крило.
 
 
Всі уквітчані вінками,
Всі одкинулись зухвало,
В гордовитих смілих позах,
А в руках держали тірси.
 
 
Біля них я вглядів скілька
Дам, убраних призвоїто,
Ті були у дамських сідлах,
Соколів в руках тримали,
 
 
Мов пародія, за ними
На худих мізерних шкапах
Їхав гурт комедіантський
Смішно вбраного жіноцтва.
 
 
Чарівні були обличчя,
Тільки трошки безсоромні.
Розмальовані безстидно,
Всі кричали, мов скажені.
 
 
Як то весело лунало!
Сміх і гук мисливських сурем!
Кінське ржання, брех собачий!
Ляск нагайок, свист, гукання!