Kitabı oku: «Вибрані поезії», sayfa 2

На Брокені

 
Сонце ледве променіє,
І на сході вже світає,
А верхів’я гір, як в морі,
У тумані потопає.
Якби мав я скороходи,
Я б помчав, як вітер, прудко
Через дальнії верхів’я
До хатинки любки хутко.
Одхилив би я запони
Біля ліжечка дівчини,
Стиха чоло цілував би
І ті устонька-рубіни.
І промовив би ще тихше
На лілейне ушко любці:
«Мила, вір в кохання наше,
Вір, що завжди будем вкупці!»
 

Пастух

 
Так! пастух у полі – владар,
Трон йому – гора крута,
Сонечко над головою —
То корона золота.
У ногах у нього вівці,
Мов підлесники двірські,
Двораки його – телята,
Гордовиті всі такі.
Козенята – то актори,
А пташки та корови,
З сопілками та з дзвінками, —
То музики дворові.
Все бринить, співа так любо
І так любо гомонить
Джерело та бір сосновий, —
Що король здрімавсь на мить.
А тим часом мусить править
Вірний пес, міністр його,
Люто бреше він, луна йде
Геть від галасу того.
Сонний владар промовляє:
«Влада ся така тяжка!
Я волів би дома бути, —
Королева там чека!
Там я голову владарну
Їй на ручки покладу,
В королеви ясних очах
Царство все моє знайду!»
 

Пролог

 
Фраки, шовкові панчішки,
Рукавці блищать гарненько,
Гречні речі, залицяння, —
Ох, коли б їм ще серденько!
Серце чулеє у грудях,
В серці щирі почування…
Мене мучать їхні речі
Про нещиреє кохання.
Я піду собі у гори,
Там стоять хатки тихенькі,
Вільно дихають там груди,
Віють вітри там буйненькі.
Я піду собі у гори,
Темні сосни там стрункії,
Спів пташиний, шум струмочків,
Хмари гордії прудкії.
Прощавайте, ясні зали,
Ви, панове й пані ясні!
Сміючись, на вас я гляну,
Як зійду на гори красні!
 

З поетичної спадщини – Ткачі

Із збірки «З поетичної спадщини» (Nachlese zu den Gedichten)

 
Вже очі смутнії не плачуть сльозами,
Ткачі за станками цокочуть зубами:
«Країно! тобі смертну одіж ми тчем,
Потрійний проклін у тканину вплетем!
Ми тчемо, ми тчемо!
Проклін тому ідолу, богу безодні,
Йому ж ми молились голодні й холодні,
Даремне з нас кожний до нього зорив, —
Він з нас насміявся, він нас одурив!
Ми тчемо, ми тчемо!
Цареві проклін, що панує з панами,
Чому він не зглянувсь над бідними нами?
Остатню копійку бере у ткачів,
А потім ще каже стрілять, наче псів.
Ми тчемо, ми тчемо!
Проклін отій нашій-ненашій країні,
Де сором та ганьба панують єдині,
Де гинуть дочасно хороші квітки,
Де в цвілі та в гною живуть робаки…
Ми тчемо, ми тчемо!
Літа прудкий човник, тріщать наші кросна,
Вдень мучить нас праця, зрива навіть зо сна…
Державі старій смертну одіж ми тчем,
Потрійний проклін у тканину вплетем!
Ми тчемо, ми тчемо!»
 

Ліричні співанки

Lyrisches Intermezzo з «Книги пісень»

1

 
Коли настав чудовий май,
Садочків розвивання,
Тоді у серденьку моїм
Прокинулось кохання.
Коли настав чудовий май,
І пташок щебетання,
Тоді я милій розказав
Мою журбу й кохання.
 

3

 
І рожу, й лілею, і сонце, й голубку
Я все те, здавалось, любив до загину.
Тепер не люблю їх, – одну маю любку,
Дівчину-рибчину, перлину єдину;
Вона-бо кохання первісточка гожа, —
І сонце, й лілея, й голубка, і рожа.
 

5

 
Твоє обличчя любе, миле,
Колись мені щоночі снилось,
Тепер обличчя янголине
Бліде – від жалю так змінилось;
Смерть поцілунок свій положить
Блідий на устоньках прекрасних,
І згасне те небесне світло,
Що сяє в оченьках тих ясних.
 

6

 
Обличчям до мого обличчя склонись,
Хай сльози поллються в нас спільно,
І серцем до серця мого притулись,
Хай пломінь єднається вільно.
Коли наші сльози джерелом буйним
В велике те вогнище зринуть, —
Я хочу востаннє тебе обійнять
І з жалю-кохання загинуть!
 

8

 
На небі нерухомо
Зірки ясні стоять
Літ тисячі і любо
Зглядаються, зорять.
Хороша в зірок мова,
Багата і ясна,
Та тільки невідома
Філологам вона!
Я ж тую мову знаю,
Мені вона своя,
Коханої обличчя —
Граматика моя!
 

9

 
Тебе, моя любко єдина,
На крилах пісень понесу
Над Ганг, – там розкішна країна,
Там знаю долину-красу.
В саду там при місячнім світлі
Чудовії рожі цвітуть;
Там лотосу квітки розквітли,
Сестрицю свою вони ждуть.
Сміються фіалочки гожі,
Глядять в небеса на зірки,
І тихо шепочуться рожі,
Запашнії кажуть казки.
Біжать, доступаючи злегка,
Газелі стрункі, сторожкі;
Шумлять і лунають здалека
Ті хвилі святої ріки.
Там сядемо, любко, з тобою
Де пальми красують ставні.
Нап’ємось кохання й спокою,
Присняться нам сни чарівні.
 

12

 
Ти не любиш мене, ти не любиш мене,
Я не дуже за теє журюся;
Як погляну на личенько любе, ясне,
То веселий, мов цар, я роблюся.
Ненавидиш мене, те говорять мені
Сі коханії уста-рубіни;
Але дай поцілую ті уста знадні,
То забуду всі прикрі хвилини!
 

13

 
Цілуй, а не клянись мені!
Не вірю я в слова зрадні!
Слова солодкі, – та хотів
Я б поцілунків замість слів:
Я маю їх, то й вірю їм;
А слово?… слово – порох, дим!
Клянись, клянись, кохана, знов!
На слово вірить я готов!
Схилю голівоньку свою
До тебе – й вірю, що в раю.
Я вірю, мила, вірю знов,
Що більш ніж вічна ся любов!
 

14

 
На оченьки милої любки дивні
Я гарні складаю канцони,
На устонька милої любки дрібні
Складаю найкращі терцини;
На щічки хороші її чарівні
Складаю чудовії станси,
Якби ж було серце в дівчатка мого,
Хороший сонет би зложив на його!
 

16

 
Ти скажи мені, кохана:
Чи не мрія ти ясна,
Що співцеві в літню днину
В думці сміливій зрина?
Але ні! уста такії,
Очі любі, чарівні,
Сюю гарну, милу вроду, —
Їх співець не змислить, ні!
Упирі та василіски,
Змії, страхи, ящірки,
Всі дива страшної казки —
От співцеві сни палкі.
Але ти, твоє лукавство,
Личко, погляди твої, —
І зрадливі, і лагідні, —
Їх співець не змислить, ні!
 

18

 
Не жаль мені, хай серце розіб’є
Загублена любов! хоч промінь б’є
Круг тебе з самоцвітів, – не жалкую:
Я бачу твого серця ніч тяжкую.
Давно се знаю. Бачив я у сні:
В тім серці ніч, – не промені ясні;
Те серденько гризе змія страшенна!…
Я бачив, любая, що ти нужденна.
 

19

 
Так, ти нещасна! і не жаль мені.
Обоє, люба, ми нещасні мусим буть,
Поки розіб’є смерть серця сумні, —
Обоє, люба, ми нещасні мусим буть.
Я бачу, погляд твій палає від погорди,
Усмішка на устах немов змія,
Здіймаються високо груди горді, —
Одна нещасна ти, нещасна, як і я.
Усмішка гостра, а однак сумна,
І гасне погляд твій, од сліз, мабуть,
А в гордих грудях рана потайна, —
Обоє, люба, ми нещасні мусим буть!
 

20

 
Сопілки й сурми грають,
І скрипочка заводить;
Ох, то ж моя кохана
Танок весільний водить!
Там бубни й джоломійки
Бринять, дзвенять, лунають;
Там добрі янголята
І стогнуть, і ридають…
 

21

 
То ти вже про те і не згадуєш, ні, —
Що серце давно віддала ти мені?
Те миле й зрадливе серденько своє! —
Чи в світі миліше й зрадливіше є?
Забула й кохання моє в одну мить?
І тугу, що й досі серденько гнітить?
Що більше: кохання чи туга моя?
Обоє безмірні, – лиш те знаю я!