Kitabı oku: «Вибрані поезії», sayfa 4

60

 
Бог сну поніс мене у замок десь заклятий,
Там душні пахощі і світочі ясні,
Людей там хвилі, гурт швидкий, строкатий,
Мов лабіринти – ходники тісні.
Шукають всі дверей, щоб вийти з хати,
І ламлють руки, всі спотворені, страшні.
Панни та лицарі йдуть щільною юрбою,
Мене самого теж потяг той гурт з собою.
Зненацька сам зоставсь я і дивую,
Як швидко зник той гурт мені в очах.
По ходниках я сам блуджу, мандрую,
А стіни хиляться… Мене взяв страх!
Я на ногах немов кайдани чую,
А серце стиснув розпач, сум і жах…
Аж ось на двері я натрапив сам.
Туди! скоріше!… Боже! хто се там?
Ох, се ж кохана! двері заступає,
Жаль на устах, від туги вид змарнів.
Я кинувсь геть, – рукою милая махає.
Чи осторога то мені? чи гнів?
Але їй в очах світло любе сяє.
Мені той погляд серце так вразив,
Так дивно, так поважно погляд той світився,
І разом з тим так мило!… я збудився.
 

61

 
Була холодна північ та німа,
А я блукав дібровою з нудьгою;
Прокинулись дерева всі од сна
І жалібно кивали головою.
 

62

 
Похований той на розпутті,
Хто сам себе вбив, і журлива
Блакитная квітка зросла там, —
То квітка гріха нещаслива.
Холодної, тихої ночі
Стою і зітхаю журливо,
При місяці тихо леліє
Та квітка гріха нещаслива.
 

63

 
Де я не гляну, всюди очі
Темнота чорна застилає,
Бо зникли оченьки дівочі,
Для мене промінь їх не сяє.
Погасла золотої зорі
Коханая краса велична,
Скрізь – дикії страшні простори…
Прийми мене ти, ніч одвічна!
 

65

 
Всі давні та прикрії співи,
Всі мрії тяжкії, страшні
Я хочу тепер поховати
Навіки в великій труні.
В труні я сховаю багато,
А що – се моя таїна.
Немов Гейдельберзьке барило,
Ще й більша буть має труна.
І мари потрібні для неї
Із дощок, міцні та тяжкі, —
Як довгії вулиці в Майнці,
Повинні буть довгі такі.
І велетів треба дванадцять
Кремезних та дужих кликнуть,
Як той Христофор святий в Кельні
На Рейні, – такі мають буть.
Вони понесуть домовину
І спустять у море її, —
Велика ж потрібна могила
Такій величезній труні.
Чи знаєте ви, чого буде
Труна та велика й важка? —
Кохання моє в неї ляже
І вся моя туга тяжка.
 

Маврський король

Із збірки «Romanzero»

 
У вигнання з Альпухари
Молодий король подався;
Тихо, з серцем, повним туги,
Їхав він поперед гурту.
А за ним на виноходцях
Та в носилках позлотистих
Всі жінки його сиділи;
На ослах рабині чорні.
Сотня вірних слуг за ними
На арабських добрих конях,
Коні гордо виступають,
Верховці поникли в сідлах.
Ні цимбалів, ані бубнів,
Ні пісень – не чутно й гуку.
На ослах дзвіночки срібні
Смутно плачуть серед тиші.
На верхів’ї, звідки погляд
Досяга у діл Дуеро,
Де шпилі будов гранадських
Можна бачити востаннє, —
Там з коня король зіходив,
Щоб поглянути на місто,
Що в вечірнім світлі сяло,
Наче в злоті, в багряниці.
О аллах! що він побачив!
Там, де був коханий місяць,
Хрест і стяг стримить іспанський
На Альгамбрі скрізь на вежах.
Ох, як те король побачив,
Здійнялись зітхання в грудях,
Сльози раптом полилися,
Мов джерело, по обличчі.
На коні сиділа смутна
Королева-мати, хмуро
На журбу його дивилась
І картала гірко й гордо:
«Боабділ ель Хіко, сором!
Ти оплакуєш, як жінка,
Теє місто, що не тямив
Боронить, як чоловік!»
Тільки вчула гостру мову
Королева – краща, мила,
Миттю скочила з носилок,
Обняла свого владаря.
«Боабділ ель Хіко, – мовить, —
Заспокойсь, моє кохання,
Бо з сії безодні-туги
Лавр тобі зросте розкішний.
Тож не тільки тріумфатор
Перемогою вінчаний,
Щастя темного обранець,
Але й син кривавий лиха,
І борець величний духом,
Той, що долею лихою
Подоланий, буде жити
Вічно в пам’яті народній».
«Місцем сліз останніх Мавра»
Звуть до сього дня ту гору,
Де король колись востаннє
Подивився на Гранаду.
Отже, справдилася любо
Провість любої дружини, —
Ймення маврського владаря
Здобуло шанобу й славу.
Тая слава не загине,
Аж поки струна остання
Не порветься на останній
В Андалузії гітарі.
 

Негода

З циклу «Північне море» (Die Nordsee)

 
Лютує негода,
Сердито б’є хвилі,
Хвилі піняться люто, встають,
Вгору здіймаються, наче живії,
Білії гори з води,
І кораблик зліза на них
З поспіхом тяжким
І раптом падав знов
У чорну, широко роззявлену моря безодню.
О море!
Мати краси, що вродилася з піни!
Прамати кохання! згляньсь надо мною!
Вже в’ється, – трупа чує, —
Марою та білая чайка.
Наточує дзьоба на щоглі,
Пажерна чига на те серце,
Що дочці твоїй славу співа
І що онук твій, лукавець малий,
За іграшку взяв.
Даремне молю я, благаю!
Мій крик загубивсь у бурханні негоди,
В побоїщі вітрів.
Свище, гуде, гомонить і реве,
Мов гурт божевільних заводить!
І серед того я чую виразно
Арфи знадливії гуки,
Спів жаги навісний,
Він чарує і рве мою душу.
Я пізнаю отой голос.
Далеко на кручі шотландській,
Сірий замок високо стримить
Понад бушуючим морем,
Там, у високім вікні,
Хвора жінка вродлива стоїть,
Ніжно-прозора, камінно-бліда,
І грає на арфі, й співа,
Розвіває вітер їй кучері довгі
І темний спів несе
Геть у широке, бурхливеє море.
 

Поворіт додому

Heimkehr з «Книги пісень»

3

 
Сумне моє серденько трудне, —
Довкола все раде весні;
Стою, прихилившись до липи,
На замковій стрімкій стіні.
Глибоко в долині блакитна
Спокійная річка біжить;
Там хлопчик пливе у човенці,
Закинувши удку, й свистить.
Довкола розкинулись мило
Барвисті дрібні береги,
Домочки, й садочки, і люди,
Отари, і луки, й луги.
Дівчата перуть собі хустя,
Веселий їх гурт гомонить;
З лотоків летять діаманти,
Млиновеє коло шумить.
Он сіра старезна в’язниця,
Хатина при їй вартова;
Увесь у червоному хлопець
Рушницю свою набива.
Він ходить; по сталі рушниці
Проміння іскриться ясне;
Він честь віддає мені нею, —
Ох, краще б застрелив мене!
 

5

 
Ніч, дощ і негода страшенна,
На небі нема ні зорі;
Я мовчки по гаю мандрую,
А вітер шумить угорі.
Тремтить якийсь вогник здалека, —
Се, певне, в хатині лісній;
Мене той вогонь не привабить:
Неприязно в хаті сумній.
Стара і сліпа там бабуся
На кріслі понуро сидить,
Так тихо сидить, мов камінна,
Ні слова не мовить, мовчить.
Метушиться в хаті, кленучи,
Рудий карбівничого син,
Об стіну рушницею кида
І люто регочеться він.
Дівчина пряде, і на кужіль
Все котяться сльози дрібні;
Собака вищить і, тремтячи,
Прищуливсь до ніжок її.
 

8

 
Дівчино, рибалонько люба,
Човенце сюди приверни,
Ходи сюди, сядь, поговорим,
Дай рученьку білу мені.
До серця мого пригорнися,
Не бійся так дуже мене,
Щодня ж ти ввіряєшся морю,
А море і дике, й страшне!
У серці моїм, як і в морі,
Є бурі й прибої страшні,
Але й прехорошії перли
В йому спочивають на дні.