Kitabı oku: «Вибрані поезії», sayfa 3

23

 
Чого так поблідли ті рожі ясні,
Скажи, моя люба, мені?
Чого у зеленій траві запашні
Блакитні фіалки – сумні?
Чого жайворонок так сумно співа
Та жалібно в небі яснім?
Чого пахне так запашная трава,
Немов погребовий той дим?
Чого навіть сонце не гріє мене,
А прикро так світить на діл?
Чого на землі все смутне і страшне,
Мов сумнеє поле могил?
Чого мені тяжко, вмираю немов?
Скажи, моє щастя ясне!
О мила, коханая любко, промов,
Чого покидаєш мене?
 

25

 
Співав соловейко, і липа цвіла,
Всміхалося сонце, скрізь радість була;
А ти цілувала мене, обіймала
І так до тремтячих грудей пригортала…
Кричав чорний ворон, і лист опадав,
І сонячний промінь так прикро блищав;
«Прощай!» – ми сказали. – Холодне прощання!
Ти гречно вклонилась на гречне вітання.
 

26

 
Колись ми з дівчиною двоє кохалась,
Одначе поводились завжди гаразд;
Не раз «в чоловіка та жінку» ми грались, —
Ні сварки у нас не було, ні образ.
Ми з нею удвох жартували, втішались,
Та все цілувались собі, милувались.
Пустуючи так, немов діточок двоє,
«Ховатись» ми здумали в лісі та в полі, —
І так заховалися мудро обоє,
Що потім уже й не знайшлися ніколи.
 

29

 
Поки на чужині я довго блукав.
Ганявся за мріями, долі шукав, —
Занудилась дома, ждучи мене, мила
І шлюбне убрання для себе пошила,
Та, любо обнявшися, тішилась з ким —
З дурнішим із дурнів, з своїм молодим.
Яка ж моя люба хороша – ясна!
Не гине з очей мені постать дивна.
Очиці – фіалки, а устонька – квіти,
Вік будуть палати, вік будуть зоріти!
І я се кохання отак змарнував! —
Із дурнів дурнішим себе показав!
 

31

 
Я бачу світ пишний і неба сіяння,
Лагідний вітрець і весни розцвітання,
Долину розкішну, квіток коливання,
Іскриться та сяє роса на них рання,
Скрізь – люди радіють, скрізь – бачу втішання.
А я?… я хотів би в могилі лежать
І мертвую любку в обіймах держать!
 

35

 
Як я з милою розставсь,
З того часу не сміявсь;
Чув я жарти, чув я сміх,
Та сміяться сам не міг.
Як же втратив я її, —
Сльози виплакав свої;
В серці жаль, нудьга німа,
А на очах сліз нема.
 

37

 
Філістери гарно вбрані
По полях, лісах гуляють,
Раді, скачуть, мов телята,
Літо краснеє вітають.
Погляд їх блищить, – дивують:
«Як цвіте все романтично!»
Довгі вуха наставляють:
«Як співає шпак велично!»
Але чорную запону
Почепив я на віконці, —
Бо до мене завітали
Марища при яснім сонці.
То з підземної країни
Встало давнєє кохання,
Сіло й плаче біля мене…
Серце рвуть його ридання!
 

38

 
Багато з забутого часу
Картин з домовини встає, —
Я згадую, як близько тебе
Життя я провадив своє.
Блукав цілу нічку у мріях
По вулицях я самотний,
Зглядалися люди на мене,
Що я був мовчазний, смутний.
Вночі було краще, – безлюдні
Всі вулиці в місті були;
Я тільки та тінь моя власна
Мовчазно по вулиці йшли.
По бруку так швидко ступав я,
І крок мій навколо лунав,
А місяць на мене з-за хмари
Поважно згори поглядав.
Ставав я край дому твойого,
Дививсь у віконце твоє.
Так пильно дивився угору,
І серденько рвалось моє.
Я знаю, що ти виглядала
Частенько на мене з вікна,
А я, весь промінням облитий,
Стояв, мов колона сумна.
 

39

 
Хлопець кохає дівчину, —
Та другий миліше їй був;
Другий взяв іншу дружину,
Першую ж милу забув.
З жалю та мила звінчалась
З першим, хто трапився, так,
З ким вона й зроду не зналась, —
Гине забутий юнак.
Давня се байка, здається,
Все ж вона вічно нова —
І як до кого прийдеться,
Серце тому розбива!
 

42

 
Сиділи ми, любко, обоє
У легкім човенці своїм.
Ніч тиха була, ми з тобою
Плили геть шляхом водяним.
Ми острів заклятий стрівали,
Ген-ген в сяйві місяця мрів,
Там гуки чудові лунали
І млистий таночок лелів.
Так любо ті гуки бриніли,
Леліли таночки дивні,
Ta геть нас відносили хвилі,
Плили ми по морю сумні.
 

45

 
Блискучого літнього ранку
Ходжу я по свому саду.
Квітки розмовляють, шепочуть,
А я, я мовчазний іду.
Квітки розмовляють, шепочуть,
Благає їх погляд смутний:
«Не гнівайсь на нашу сестричку,
Блідий чоловіче, сумний!»
 

46

 
В розкішній красі таємничій
Сіяє кохання моє
І тихої літньої ночі
Страшні, дивні мрії снує:
«В заклятім саду походжають
Коханці смутні, самотні;
Тремтить ясний місяць промінням,
І чуть соловейка пісні.
Дівчина, мов постать камінна,
Навколішках лицар стоїть.
Аж ось дикий велет надходить,
Дівчина злякалась, біжить…
В крові пада лицар додолу
Додому йде велет страшний…»
Як буду в могилі лежати,
Кінець буде казці чудній.
 

47

 
Вони мене дражнили,
До серця дійняли,
Одні тим, що любили,
Другі тим, що кляли.
Вони мені до всього
Отрути долили,
Одні тим, що любили,
Другі тим, що кляли.
Котра ж мені найбільший
Жаль серцю завдала, —
То тая не любила
Мене і не кляла!…
 

50

 
Всі за чаєм сиділи й розмову
Про любов між собою вели.
Естетичні були всі панове,
Панії надто чулі були.
«Розумію – кохать платонічно!» —
Мовив радця, страшний, як мана.
Усміхнулась madame іронічно,
«Ох!» – зітхнула тихенько вона.
Пастор вкинув до того зважливо:
«Не повинна любов буть палка:
Для здоров’я се дуже шкідливо».
«Як се?» – тихо спитала дочка.
А графиня зітхнула важенько:
«Ох, кохання – жага запальна!»
І баронові потім зграбненько
Подала склянку чаю вона.
За столом було місце маленьке,
Не було ж тебе, любко, там знов.
Як гарненько, моє ти серденько,
Розказала б ти їм про любов!
 

53

 
Якось був я в чулім настрою,
Зійшов на шпилечок, там став.
«Ох, чом я не пташка маленька!»
Раз по раз я тяжко зітхав.
Чому я не ластівка прудка, —
Тоді б я, кохання моє,
Прилинув і звив би кубельце
Аж там, де віконце твоє.
Коли б же я був соловейком,
До тебе тоді б прилітав
І любо на липі зеленій
Щоніченьки я б щебетав.
Чому я не гава дурная, —
На серце тобі я б припав, —
Адже ти кохаєшся в гавах, —
То й я б, може, щастя дістав.
 

54

 
Крізь сон колись тяжко я плакав,
Що вмерла ти, снилось мені;
Прокинувся потім, а сльози
З очей все котились дрібні.
Я плакав крізь сон, – мені снилось,
Що сам я без тебе зостав;
Прокинувся потім і довго
Я тяжко і гірко ридав.
Я плакав крізь сон, – мені снилось,
Що знов ти кохаєш мене;
Прокинувсь – і знов полилося
Сліз гірких джерело сумне.
 

56

 
Щоночі у сні бачу, мила, тебе
З привітним на устах вітанням
І кидаюсь я тобі, мила, до ніг
З гірким, безнадійним риданням.
На мене журливо так дивишся ти,
Хитаєш собі головою,
І котяться з ясних твоїх оченят,
Мов перли, сльоза за сльозою.
І тихеє слово я чую твоє,
Букет з кипарису приймаю.
Прокинусь – букет з кипарису зника,
А слово твоє забуваю.
 

58

 
В гаю шумить вітер осінній,
Так холодно, вогко вночі…
Я їду самотній по лісі,
Закутаний, в темнім плащі.
Як швидко я їду, так швидко
Вперед моя думка летить,
Туди вона весело лине,
Де милої хатка стоїть.
Ось брешуть собаки… от слуги
Виходять мене зустрічать
Зо світлом. Біжу я в господу,
По сходах остроги бряжчать.
В кімнатці, у килими вбраній,
Там пахощі милі, тонкі,
Там люба мене дожидає, —
Лечу я в обійми палкі.
Шумить вітер листом дубовим,
І дуб промовляє мені:
«Мандрівцю дурний! чого хочеш?
До чого ті мрії дурні?»