Kitabı oku: «Плисти проти течії. Том 2», sayfa 2
Очевидно, що за всім цим, за всім, що ми називаємо «ідеалами тіла»: здатністю полювати, харчуватися, виживати, плавати, літати, ходити, – існує щось вище, існують ідеали чогось, що перевершує це тіло. Саме ці ідеали ми називаємо ідеалами душі. Слово «душа» означає і символізує пожвавлення, одухотворення, тобто те, що дає життя. Дійсно, це слово – найточніше визначення того, що одушевляє, дає життя, того, що надає всьому сенс. Згадайте дерева, що йдуть корінням глибоко в землю і завдяки цьому протистоять вітрам, – вони не складають архітектурного проекту для свого коріння. Існує щось, що спроектувало крила метеликів, щось, що дозволяє виживати і розмножуватися мікробам, крихітним формам життя. Це щось навчило дрібні клітини ділитися, і не ми винайшли цей процес, ми просто виявили його в природі. Щось навчило жирні кислоти певним чином поводитися всередині організму, а нервові шляхи – утворювати мережу, що зв’язує мозок із тілом. І тому це щось, що спроектувало всі речі, щось, що надало світам сферичну форму, тому що вона дає оптимальне співвідношення між об’ємом і площею, це щось ми назвемо душею, назвемо духом. Душа і дух повинні знаходитися і в нас самих, адже ми теж є частиною природи.
Отже, ідеали тіла – ідеали насамперед технічні. Крила птахів ретельно продумані і створені досить майстерно і витончено; про забарвлення крил метелика я вже говорив; комахи в залежності від навколишнього середовища стають жовтими або зеленими і так маскуються, захищаючись від ворогів… Все це розповідає нам про ідеали тіла. Але для чого все це? Безсумнівно, для чогось більшого, ніж тіло.
Очевидно, що природа – великий економ; економіку не людина винайшла. Не обов’язково пам’ятати закони Лавуазьє, щоб зрозуміти, що в природі ніщо не зникає, все перетворюється, і існують природні, глибоко продумані цикли. Уявіть собі грандіозний всеосяжний план, якому в цілому підпорядковується вся матерія. Можливо, нам буде легше побачити його, якщо ми згадаємо осіннє листя – воно опадає, перестає бути листям, щоб перейти в новий стан, перетворитися на добриво, яке засвоїть ґрунт і, ставши родючим, буде чекати наступного циклу, наступної весни. Всі ці цикли продумав всесвітній розум, який керує всім і всіма. І оскільки ми є частиною Всесвіту, яку задумав і якою управляє цей все світній розум, його вплив має поширюватися і на наше життя. Наше тіло рухається, зберігає певну температуру і форму, тому що в ньому є щось, що спонукає його до цього. Немов на підтвердження цього, коли ми вмираємо, наше тіло розпа дається на первинні складові, з яких воно виникло, розкладається, втрачає свою форму – іншими словами, втрачає те, що забезпечувало його існування, надавало йому сенс.
Тоді що ж таке ідеал тіла? Це можливість бути проявом чогось, що перевершує саме це тіло. Було б вкрай складно пояснити сенс існування нервової системи лише фізичними потребами організму: харчуванням, виділенням або розмноженням. Зрозуміло, в нас вкладено набагато більше сил і енергії і нам дано набагато більше інструментів, які слугують не тільки для виконання фізичних функцій. Навіть нав паки, іноді наші дії стають руйнівними для тіла. Хто з нас у своїх думках, в уяві, фантазіях не уявляв себе хворим або не відчував тривоги? Якби зараз ми об говорювали щось дуже холодно або, навпаки, дуже гаряче, у одних спітніли б руки, інші були б схвильовані, не змогли б сидіти спокійно і мимоволі стискали б і розтискали руки, щоб зігрітися. Звичайно ж, існує психічне життя, життя невидиме, внутрішнє. Ми вважаємо: те, що знаходиться в нашому внутрішньому світі, передує фізичному прояву і продовжує існувати після нього, і більше того, воно важливіше, ніж саме фізичне.
Я говорю не про те, що тіло як таке не має значення. Ні, мова не про це. І тіло, і його ідеали важливі, але вони підпорядковані душі, підпорядковані інтересам ідеалам душі.
Ідеали тіла – це кількість, а ідеали душі – якість. Ті, у кого переважають ідеали тіла, хочуть мати багато речей; ті ж, у кого сильніше ідеали душі, мають потребу в речах, лише щоб задовольнити свої внутрішні потреби. Багатьом людям приємніше милуватися прекрасною картиною, ніж їсти бутерброд; багато хто готовий пожертвувати обідом, щоб відвідати нову експозицію в музеї Прадо. Майже всі люди, кожен на своєму рівні, в тій чи іншій мірі жертвують чимось матеріальним на користь духовного. Не всім має подобатися однакове, і думати інакше (я наполягаю на цьому) – помилка сучасної матеріалістичної цивілізації. Вона розділила людей на «племена». Наприклад, любителі живопису йдуть в музей Прадо дивитися нову експозицію художників епохи Відродження. Якщо вони побачать картини художника, який їм не подобається, то скажуть: «Яке безкультур’я! Як таке могло з’явитися в музеї Прадо?». А є люди, які навіть не мають уявлення ні про що подібне, але, можливо, знають, який концерт проходив нещодавно або яка вийшла книга, або знають, коли зайде сонце, куди тече річка, або розбираються в бойових мистецтвах, або колекціонують марки, або захоплюються поезією, або піклуються про свою сім’ю, про своїх дітей… і це теж ідеали, і ніяким з них не можна нехтувати, адже в іншому випадку ми будемо роз’єднані і створимо світ розбрату і насильства.
Потрібно розуміти, що наш світ перебуває у кризі. Віддаючи занадто велику перевагу матеріальним цінностям, ми уподібнюємося зграї вовків, які кидаються один на одного, намагаючись відібрати здобич.
Нам слід усвідомити, що при такому ставленні до якостей душі ми не тільки втрачаємо культуру, але саме життя йде від нас. Причому не тільки наше власне життя, а й життя тих, кого ми любимо, життя наших синів, батьків, друзів, життя майбутніх поколінь, дітей, яких коли-небудь качатимуть у поки ще порожніх колисках. Ми втрачаємо майбутнє самого людства.
Людина виросла, підвелася; людина звела штучні гори; людина осушила річки і знову наповнила їх; людина побудувала водосховища, перетнула океани, висадилася на Місяці, зв’язала континенти – бо мала духовну силу, спрагу пригод. Саме вона змусила людину всупереч комфорту, зручності покинути насиджене місце і спрямувала її до таємниці, до майбутнього, до чогось кращого, до чогось невідомого.
І якщо ми втратимо цю вертикальну, спрямовану вгору силу душі, якщо ми втратимо можливість висловлювати через ідеали тіла ідеали нашої душі, ми втратимо самих себе. Нам слід посилити і зміцнити цю внутрішню частину нас самих. Не потрібно ставати якоюсь вищою істотою або особливо важливою персоною, потрібно бути людиною, глибоко відчувати і розуміти, що таке життя і як його жити. Кожен чоловік і кожна жінка можуть відкрити свої приховані здібності. Часто ми не використовуємо всі можливості нашої пам’яті. Часто ми не знаємо, звідки приходять раптові інтуїтивні осяяння: наприклад, коли ми подумали про когось і відразу ж зустріли його на вулиці. Ми не охоплені прагненням всерйоз пізнати таємниці власного життя і навколишнього світу – дізнатися, звідки ми прийшли, хто ми, куди йдемо. Чи жили ми на цій землі раніше, і чи повернемося ми сюди знову? Йдемо ми, коли вмираємо, в тонший світ, або ми взагалі нікуди не йдемо?
Ці питання дуже важливі, вони хвилюють нас найбільше. Ми повинні досліджувати і читати, вивчати і зіставляти різні форми релігії і містики, щоб зрозуміти, що відчували люди, що залишили після себе монументальні праці, щоб зрозуміти, що надихало людей проводити життя у смиренні, святості і доброті, щоб зрозуміти тих, хто вчить нас підставляти праву щоку, якщо нас вдарили по лівій. Всі ці дії набагато перевершують і людські, і тваринні інстинкти.
Нам варто піднятися над відмінностями наших характерів, відмінностями між поколіннями, відмінностями у просторі і в часі, треба спробувати згуртувати тих, хто відчуває і розуміє все це. Нам треба спробувати об’єднати наші серця у спільному пошуці та взаєморозумінні.
Хіба можна, любі друзі, щоб злочинці і злодії перевершували нас в організованості і здатності жити у злагоді? Адже вони об’єднуються між собою і, як правило, не видають своїх у разі небезпеки. Вони здатні зберігати вірність. Невже всю вірність, всю відданість сьогодні привласнили собі злодії? Невже у здатності об’єднуватися ми поступимося тим, хто торгує людьми або продає наркотики?
Ідеалісти, філософи, художники, вчені – всі, хто хоче нового і кращого світу, всі ми повинні мати ще більшу здатність об’єднуватися і створювати міцні узи. Наша філософія пропонує не тільки цей пошук, не тільки вирішення особистих питань, а й формування нового типу людей, нового способу мислення, який дозволив би створити нову науку, нове мистецтво, нову політику, привести до нового співіснування.
Нове співіснування, нова політика, новий образ мислення, почуття містичного – ми в жодному разі не можемо втратити всього цього, як би воно не звалося і в якій би формі не виявлялося, головне, щоб воно було сповнене глибокого змісту. Тоді одного разу, зимовим вечором, вставши на коліна в снігу, ми раптом зможемо відчути Бога. Нам важливо мати завзятість і стійкість, властиву матеріальним речам. Якщо взяти камінь і підкинути його вгору, він неминуче повернеться до своєї матері-землі, від якої відлетів. Так чому ж наша душа втратила здатність повертатися до свого батька Бога з такою ж природністю?
Щоб бути містиком, ідеалістом, не потрібно ніяких особливих умов, потрібно просто бути природним, потрібно зустрітися із самим собою і навчитися виражати те, що живе в нас. І тому «Новий Акрополь», який ми вам пропонуємо, – це нове Верхнє Місто. Він не пов’язаний ні з релігією, ні з політикою. Це людяний і суто людський підхід до життя для нових людей, які хочуть по-справжньому жити в цьому світі, жити повноцінним внутрішнім життям, подолати межі смерті, пізнати суть речей; для тих, хто здатний милуватися квітами, плином річки, польотом метелика; хто вміє цінувати своїх друзів і бачити в маленьких дітях надію для майбутнього; хто не буде ридати, що залишає це життя, але буде здатний зрозуміти неминучий, невблаганний закон, який веде нас крізь час.
Зрештою, для тих людей, які здатні відчувати священне тремтіння перед величчю гір або співати від радості на сході сонця… Для чоловіків і жінок, що можуть йти з’єднавши руки, не побоюючись нападів і не знаючи втоми. Для всіх, хто прагне тільки вгору і вперед!
Лекція, прочитана у Мадриді, 1976 р.
Потаємний сенс життя
Є одна річ, яка хвилювала філософів завжди, – це життя та його різні аспекти: чи вічна людина, чи існує смерть, що відбувається, коли ми залишаємо сцену цього світу?
Ці питання дуже хвилюють особисто мене: справа в тому, що всі, хто живе сьогодні, приречені на смерть. Усі ми маємо померти.
Іноді ми думаємо – дотримуючись надмірно матеріалістичних позицій нашого часу – що про це краще не розмірковувати. Ми вважаємо, що краще й зовсім не торкатися цієї теми, адже смерть стосується інших. Очевидно, що всі ми народжуємось, живемо і рано чи пізно змушені будемо померти.
Мене – як філософа та як людину – хвилює, що людей не турбує питання про те, чим є життя і який його сенс. Тому що є речі, які обходять одних і не стосуються інших, наприклад, політичні чи економічні проблеми, але є одна проблема, яка обходить кожного, – це факт невідворотності смерті. Адже помирають усі.
Тому мені, як філософу та як людині, здається дивним, що стільки людей зовсім не занепокоєні питанням про самих себе і не звертаються за відповіддю до найвеличніших джерел давньої мудрості та найвидатніших мислителів сучасності.
Ми знаємо, що все, що існує в світі, в тій або іншій мірі, є живим. Раніше ми всі речовини поділяли на органічні і неорганічні й навіть зараз продовжуємо розрізняти органічну і неорганічну хімію. Ми говоримо, що собака, кішка, людина – живі істоти, а вікно чи шматок дерева – ні. Але чому?
Результати сучасних досліджень, зібрані впродовж певного часу, показують нам, що всі речі та всі живі істоти складаються з одних і тих самих елементів: механічних, термічних, електричних, магнітних і т. ін.
Дуже важко сказати, де життя є, а де його немає. Нам здається, що якщо кішка муркотить, коли її пестять, і нявчить, коли її б’ють, то вона, звичайно, жива. Але так само, коли я стукаю по шматку дерева, він видає звук… І звук, що виникає від удару ось цього старовинного етруського персня по дереву, і є голосом дерева. А коли ми станемо гнути чи ламати дерево, воно тріщатиме, і цей тріск буде криком агонії вмираючої істоти. Тобто, із філософської точки зору, ми не можемо відрізняти, що є живим, а що ні.
Класична філософія вчить нас не абсолютизувати. У цьому світі все відносно. Тут немає абсолютно великого чи абсолютно малого, чорного чи білого – не існує нічого, що б мало абсолютні характеристики, у проявленому світі всі явища є відносними. Я говорю зараз із вами хвилин 15–20, вимовляю якісь слова, через півгодини перестану це робити – у кожної миті часу є своє просте, пряме призначення, яке не потрібно плутати із сутністю речей.
Будь-яка річ сама по собі не є ані доброю, ані поганою. Вона набуває цих характеристик лише в залежності від того, для чого її використовують. Ніж у руках розбійника, грабіжника стане знаряддям насилля, вбивства. І цей самий ніж у руках хірурга буде нести добро, рятуватиме життя. Так що ж, ніж – це добре чи погано? Ось один із прикладів відносності. А ця сцена, велика чи маленька? Якщо ми порівняємо її, наприклад, із мурашкою, то вона буде величезною, а якщо з цілим Мадридом – здаватиметься крихітною. Сама вона не має ані величини, ані віку.
Якщо ми спробуємо підійти до цих життєвих питань з такої позиції, то можливо, дійдемо висновків, які з наукової чи іншої точки зору не будуть досконалими, проте залишаться глибоко людяними і допоможуть нам у нашому житті. Перше питання, яке ми перед собою ставимо, – що таке життя? Адже ті характеристики, які ми використовуємо для визначення живих істот, слушні саме стосовно живих істот, але не охоплюють цілком і повністю саме життя.
Платон розрізняв прекрасне як таке і прекрасні речі. Уя – вімо собі сад, а в ньому скульптуру та людину. Ми говоримо, що цей сад, ця скульптура, ця людина – прекрасні. Чому? Тому що вони мають стосунок до буття і суті Прекрасного. Адже Прекрасне – це суть, буття, яке стоїть значно вище всіх проявів і лише відображає себе в них. Саме так воно розкриває себе, хоча вловити його дуже складно: так пісок сиплеться крізь пальці, і чим дужче ми стискаємо долоню, намагаючись втримати його, тим швидше він висипається.
Отже, ми можемо зробити висновок, що все, що нас оточує, є живим.
Життя як таке, згідно зі стародавніми філософами, проявляє себе як діяльність, активність; усе, що є активним, ми називаємо живим, а все те, що не проявляється таким чином, має якесь інше життя, яке ми іноді не здатні зрозуміти.
Адже якщо існує Бог, якщо існують боги, вони є, безмовно, живими. Але вони живі в іншому вимірі, відмінному від того, в якому існуємо ми. Вони живуть на іншому рівні свідомості і в іншому вимірі часу. Поняття часу також досить відносне. Для крихітної комахи кілька годин іноді складають все життя, а для зірки термін людського життя – лише мить. Отже, часові виміри виявляються дуже відносними. І за всіма цими відносностями нам потрібно розрізняти потаємний сенс життя.
Що ж таке життя? Для чого воно існує? Які можливості дає нам? Як проявляє себе? Відповіді на ці питання можна знайти в різних вченнях.
* * *
Матеріалістичні теорії стверджують, що життя виникло випадково: внаслідок зіткнення певних елементів, що не були живими, з’явилась іскра життя, і ця іскра не гасне.
Із філософської точки зору очевидно, що ця теорія не дуже ґрунтовна, адже що рухає цією випадковістю? Можна було б відповісти: ніщо, тоді виходить, що існує дещо, яке нічим не спрямоване до руху? Але це неможливо. Адже все, що рухається, мусить мати свій двигун, мусить мати дещо, що дає поштовх до руху, навіть коли цей поштовх буде схожий на те, що у свій час описував Аристотель. Він говорив про всезагальний двигун, який сам лишається нерухомим. Це наштовхує на роздуми про те, що наші уявлення про швидкість також вельми відносні.
Релігійні вчення доносять до нас уявлення про деяку космічну істоту, дуже часто персоніфіковану, яка вдихає життя у свої творіння. В такому випадку постає питання: хто ж тоді створив саму цю космічну сутність, цього Бога чи богів – як би ми її не звали, це не настільки важливо.
Я згадую один приклад, який наводили мої старі вчителі. Думаю, що він допоможе нам. Уявімо собі наш розум – наш конкретний розум, а не розум якогось більш вищого порядку – як ложку. Ми занурюємо її у чашку і набираємо кілька кубічних сантиметрів води. Якщо ми зануримо її у Тихий океан, то зачерпнемо стільки ж. Іншими словами, річ не в тім, звідки одержувати відповіді на свої питання, а в тім, щоб збільшувати свою «ложку» – розширювати поле своєї свідомості, щоб кожного разу «зачерпувати» все більше й більше – усе більше й більше розуміти. А це вже велика індивідуальна робота.
Філософія «Нового Акрополя» пропонує ідею особистого зростання і розвитку, оскільки кожен із нас має свій ритм, свою долю, свою творчу потенцію. Але це не повинно ставати перепоною для того, щоб об’єднатися, щоб бути разом, спілкуватися, вести наукову роботу, займатися літературною творчістю або – як зараз – розмовляти один з одним, хай навіть це відбувається у формі лекції. Насправді, за всім цим стоїть пошук і зустріч кожного з нас із самим собою, зі своїми проблемами.
Усередині людини є все… Тільки зустрічі з собою і з потаємним голосом свого серця дадуть вам відповіді на багато хвилюючих питань, більше того – вони додадуть вам внутрішньої впевненості, якої кожен так потребує… Всі інші звичні тлумачення в тій чи іншій формі є частиною загальноприйнятих вірувань, і, говорячи про це, я не маю на увазі лише релігійні уявлення.
Матеріалісти насміхаються над вірою в існування духів природи, янголів, богів. Аргументи нехитромудрі: їх ніхто ніколи не бачив. Філософська відповідь на це дуже проста: а хто-небудь бачив атом? Хто-небудь виміряв відстань від Землі до Місяця? А ви особисто коли-небудь були в Японії? Тоді цілком можна поставити під сумнів й існування атомів, і відстань від Землі до Місяця, й реальність Японії.
Взагалі-то ні в кого з нас, за деякими винятками, немає в цьому особистого і безпосереднього досвіду. Просто ми віримо в це – як віримо, наприклад, в існування Трої. Але тоді не так вже й складно прийняти як робочу гіпотезу існування якихось розумних сутностей, нехай хоч і невидимих, котрі якимось чином скеровують життя, хоча ми їх не бачимо.
Так само не бачила людина епохи Каролінгів ані бактерій, ані будь-яких інших мікробів. Але епідемія чуми вирувала в той час всією Європою. Ці епідемії безумовно були, хоча винуватців їх ніхто не бачив. Отже, цілком ймовірно, що є якісь істоти, що спонукають чи спрямовують силу життя. Ми не можемо бачити їх, а лише сприймаємо за наслідками їхньої діяльності, але і про все інше ми теж робимо висновок за наслідками. Якщо я зараз відпущу мікрофон, він упаде. Чи побачимо ми при цьому закон гравітації? Ні, ми побачимо мікрофон, що впав, і не більше того. Маса Землі, що набагато більша за масу мікрофона, примусить його впасти, і ми зможемо спостерігати наслідок дії одного із законів природи – але не сам закон.
Ті сторони життя, які ми бачимо, насправді є її зовнішніми проявами. Продовжимо цю нитку роздумів: хто може переконати нас у тому, що ми не існували раніше, до того, як з’явитися тут, на цьому плані буття? І що ми не продовжимо існувати, коли нас тут вже не буде? З точки зору логіки, з точки зору філософії, ми жодним чином не можемо нехтувати можливістю існування безперервного життя, потоку, який постійно проявляється в якійсь формі й на якомусь плані, помітному чи не помітному для нас.
Хтось може подумати, що мова йде про певний обмежений термін, який складає багато тисяч років. Можливо, але для нас і це – вічність. Так, стародавні східні книги розповідають про великі цикли часу – Манвантари і Пралайї. Для нас кожен із них є вічністю, хоч і нараховує визначену, приблизну чи, можливо, реальну кількість років.
Прадавні вважали, що все проявлене існує завдяки великому макробіосу, величезній живій істоті. Індуси називають її Брахманом і уявляють, що він то засинає, то прокидається, то знову засинає… Подібна легенда є і на Заході – це легенда про короля світу, який спить, але прокидається, коли приходить час. Відповідно до цих давніх учень, існує дещо безперервне, яке ми сприймаємо як переривчасте, оскільки зосереджуємо свою увагу то на одній його частині, то на іншій.
Тому стародавні філософи вважали, що Всесвіт не є породженням випадковості, він подібний до величезної живої іс тоти. Платоніки і неоплатоніки також говорять нам про істоту, частиною якої є видимий Всесвіт, який має – якщо порівнювати з нашим тілом – свої «органи», «тканини» і «клітини». За його образом і подобою у Всесвіті галактики, сонця, планети суть не що інше, як життєві частини цієї великої істоти, яка, подібно до людини, також десь почала свій шлях, теж розвивається і теж кудись прямує.
Якщо ми звільнимось від особистих забобонів, то побачимо, що всі речі рухаються. Я бував у пустелях Єгипту та інших місцях, де через багато тисячоліть збереглися дивовижні величні споруди. Є серед них храм, про який я хочу згадати. Коли наближаєшся до нього, здалеку здається, що він все ще живе, що ось-ось із нього вийдуть жерці, щоб привітати нас, ось-ось заколишуться віяла Амона… Та тільки підходиш ближче, стає видно, що все тут занесено піском, що колони не падають тільки тому, що підпирають одна одну. Цей стародавній храм живий, він народився, коли було обтесане його каміння, зведені його колони і вирізьблені його статуї. Цей храм у Карнаці – можливо, найвеличніший храм у світі. Він був задуманий не випадково, на те була історична необхідність – теологічна, політична, соціальна, сьогодні можна розуміти це як завгодно. Його будівництво було доручено обдарованим майстрам, вони знайшли для його стін найкраще каміння. Храм мав показувати безмежність, що віддзеркалює небесні межі. Він став мостом між небом і землею, встановивши зв’язок між зірками і земними символами. Для того, щоб побудувати його, потрібно було провести серйозні астрономічні та астрологічні дослідження.
До цього величного храму додавались все нові й нові деталі та елементи – аж до епохи Рамессидів і Пізнього часу. Він служив упродовж віків, але поволі з’являлися ознаки старіння; в якусь мить він був залишений, і руйнування його продовжувалось.
Всесвіт колись почався, в якій би формі ми це собі не уявляли – чи то наслідуючи теорію Великого вибуху, чи давні релігійні бачення, які стверджують, що він виник від лику Брахми, чи був створений якимось певним богом. Всесвіт колись почався. Всесвіт не стоїть на місці.
Прадавні вважали – і ми, філософи, можемо лише підтвердити це своїми особистими роздумами, – що те, що індуси називали Садхана, сенс життя, існує, бо присутній в усіх живих істотах.
Я завжди прошу моїх учнів спостерігати за вогнем і водою. Якщо ми починаємо лити воду зверху на яке-небудь місце, вона буде падати, рухатися, перемішуватись. Вода має мудрість, вона шукає дещо, вона прямує до своєї мети й рухається, рухається без упину. Коли вона не може знайти прямого шляху, вона звертає; так річка звивається, огинає каміння і гори, рухаючись невпинно, доки не досягне моря. Що відбувається потім? Тепло випаровує воду і перетворює її на хмари; хмари ці пливуть у повітрі, поки у визначену мить не проливаються дощем. І ось це знову вода, і, падаючи на землю, вона знову шукає шлях до моря.
Якщо вода володіє цією мудрістю, цією наснагою жити, шукати, стикатися з перешкодами, підніматися вгору, знову повертатися за новим досвідом і знову досягати вищої точки цього циклу, чому ж ми не можемо жити у відповідності з цим законом? Якщо навіть наше тіло складається більшою мірою з води, чому б йому не прагнути до тієї ж мети, чому наша душа не могла б рухатися, як про те говорить Плотин, до Світової Душі, до іншого плану існування, до іншої вібрації, де їй значно легше і спокійніше, ніж тут?
Хіба не схожий рух води на втілення і перевтілення, на народження і смерть? Коли ми народжуємося, наші душі ніби конденсуються в краплини води. Кожен з нас – одна крапля, і ці люди-краплі з’єднуються, рухаються разом шляхом, утворюючи суспільство, а в ньому групи, доки не «впадають у море», наче розчинившись у ньому. І, можливо, існує якась космічна сила, яка знову піднімає нас, знову перетворює на тих невидимих «духів», які у свій час знову спускаються на землю.
Те, що я розповідаю, лише якась логічна вірогідність, хоча в давнину це вважалось незаперечною істиною. Одна стара гіпотеза стверджує, що все це не тільки правдиво, але й логічно, оскільки, якби це було не так, життя було б надто жорстоке. Ми опинилися б серед справжнього божевілля. Уявіть собі: ми виходимо на сцену цього світу – в Іспанії, Танзанії чи будь-якому іншому місці, де народжуємось; нам кажуть: «Це твоя мама, твій тато, дядько, бабуся»; ми йдемо до школи, вчимося, живемо, любимо, ненавидимо, вирішуємо проблеми; і ось, коли ми вже достатньо вивчили життя, ця ж рука, що привела нас, виводить звідси. Ми вже одержали значний досвід, дійсно навчились жити – і тут нас виводять зі сцени.
Якби все це не мало сенсу, не мало продовження – цей світ був би воістину божевільним.
Спостерігаймо за рослиною, найзвичайнішою, з тих, що в нас вдома, і ми побачимо, як розумно вона була задумана. Зараз багато говорять про сонячні батареї, що вловлюють промені сонця, але подібні «батареї» існували ще до карбону (Кам’яновугільного періоду). Це листя рослин. Листя рослин використовує сонячні промені для фотосинтезу; більше того, через систему капілярів, що відкрита фізиками декілька століть тому, їхні життєві соки піднімаються від коренів до листя, оновлюються і спускаються назад до коріння. Як усе це надзвичайно чудово задумано! А тепер візьмемо тварину, наприклад, леопарда чи тигра. Для чого тигру смуги? Для чого у бразильського леопарда плями?
Тигр смугастий, оскільки він мешкає в заростях бамбуку, й смуги створюють йому такий камуфляж, що його практично не видно. Бразильський леопард плямистий, тому що живе у сельві, де багато квітів і листя різного кольору, темного і яскравого, і плями на шкурі тварини, змішуючись із квітами і листям, роблять її непомітною.
Усе це говорить про те, що існують інакші ніж наш види розуму, сутності, які задумували, створювали і створюють до цього часу архетипи, принципи, керуючи рослинами і тваринами. Але що ми можемо сказати, наприклад, про мінерали? Ви бачили скелю, каміння, кристали? Ви бачили, які довершені форми вони мають, іноді навіть більш довершені, ніж Велика Піраміда? І як природа могла із однієї й тієї ж речовини, вуглецю, створити непрозорий графіт і прозорий діамант? Це показує, що в природі існує єдиний розум (logos), що керує всім, що все існуюче задумане досконало.
Але невже Те чи Той, хто придумав для амеб дивовижну здатність пересуватися за допомогою тимчасових виростів, хто винайшов для пташок порожнисті кістки, що роблять їх легкими і дають змогу літати, хто створив ескіз риб’ячої луски, завдяки якій риби можуть легко рухатися у воді, хто дав їм плавальний міхур, щоб занурюватись і спливати не гірше сучасних субмарин, – невже Той, хто задумав все це, обмежився лише задумом нашої фізичної будови і не задумав разом із тим будову психологічну, ментальну і, кінець-кінцем, власне наше призначення?
Хіба ж можна думати, що цей космічний розум потурбувався про рослини, тварин і мінерали, та не подумав про людину – адже ми також живі істоти? Життя існує, його задумав Хтось, Щось, і воно задумане прекрасно. Чому? Для чого трудився в такій мірі і з такою інтенсивністю розум, створюючи цю довершену гармонію? Адже все це для чогось потрібне. Ніхто не зводить міст, якщо ним ніхто не ходитиме. Ніхто не будує човен, в якому ніхто не плаватиме. Ніхто не робить стілець, якщо на ньому ніхто не буде сидіти. Очевидно, що наш органічний склад і органічний склад природи створені для чогось, створені, щоб прислужитися чомусь, що повинне жити значно довше за матеріальний носій, більше, ніж просто мета сама по собі, чомусь, що може принести користь. І це «щось», якому вони служать, цього «хтось», який буде користуватися всіма цими чудовими формами, ми, філософи, називаємо душею, духом, що пронизує все.
Очевидно, що нам, ув’язненим у свою в’язницю з плоті і зануреним в економічні, сімейні, побутові проблеми, іноді буває дуже важко замислитись над цими питаннями. Я згадую фрагмент книги Овідія Назона «Мистецтво кохання». Коли я вперше прочитав її, вона справила на мене дуже глибоке враження. Овідій, як ви знаєте, був одним із видатних поетів епохи імператора Августа, та, окрім того, говорять, що він був трішки – як сказали б в Іспанії – гульвіса. Він любив ночами гуляти з жінками, пив вино, лягав спати дуже пізно (або, краще сказати, рано, оскільки сонце вже вставало)… Та, незважаючи на це, він був Овідієм. У своїй книзі він, серед іншого, розповідає про те, що сталося з однією з його коханих, справжнього імені якої він не називає. У ті далекі часи вважалось безчестям називати ім’я дами, і замість істинного вигадували інше (дуже гарний звичай, чи не так?). Він називає її Кориною.
Овідій розповідає, що одного разу він зайшов у палац Корини, дами з вищого римського світу. В цьому палаці було багато дорогих і цінних речей, і в тому числі привезений з Індії папуга, який вмів говорити. Він повторював усе, що промовляла господиня, ставив питання, розмовляв, взагалі, складав їй прекрасне товариство. І ось Овідій входить і бачить ридаючу Корину, на руках у якої лежить папуга, судячи з усього, мертвий. Овідій питає: «Корино, чому ти плачеш?» Вона відповідає: «Пам’ятаєш, як цей папуга розмовляв із нами, повторював наші слова кохання, наші пісні? Це був справжній скарб, зелений як смарагд. А зараз це всього-на-всього пучок пір’я. Де ж мій папуга? Що діється? Чому цьому приходить кінець?»
Овідій, бажаючи втішити Корину, посвячує її у те, чого вона не знає: «Ти повинна знати, Корино, що є небо, де перебувають люди, але також є небо і для тварин; на цьому небі є куточок, де перебувають вищі тварини, в тому числі і ті, що вміли розмовляти з людиною і повторювати її слова. Вони втішають усіх інших тварин, що перебувають на небі, відтворюючи голоси їхніх улюблених хазяїв і нагадуючи таким чином про них. А пізніше всі знову повертаються на землю, щоб стати супутниками людей».
