Kitabı oku: «Плисти проти течії. Том 2», sayfa 3

Але Корина невтішна: «Ні, не говори мені про це! Адже тепер це всього-на-всього пучок зеленого пір’я, це більше не мій папуга, він уже не живе!» І в цю мить папуга в останньому передсмертному зусиллі підіймає свою голівку, дивиться на неї і вимовляє: «Корино, Корино, смерті не існує».

Як прекрасно зустрічати ці давні приклади! Як прекрасно думати, що іноді тварини, квіти, дерева вмирають у мирі та спокої, адже знають щось таке, що ми, люди, втратили у своєму надто вже інтелектуальному житті. Ми втратили усвідомлення особистої вічності, ми втратили усвідомлення свого внутрішнього життя, ми втратили усвідомлення своєї безсмертної душі.

Нам потрібно знову повернути це усвідомлення, адже насправді в глибині душі, незважаючи на весь наш технічний прогрес, ми іноді сумуємо. Незважаючи на те, що ми живемо в мегаполісах, завжди знаходимося серед людей, маємо змогу спілкуватися і читати газети, дивитися телевізор і слухати радіо, іноді ми почуваємо себе самотніми, страшенно самотніми. Іноді нам так хочеться, щоб хтось, як той папуга, сказав нам, що смерті не існує, що це життя має сенс, має мету. І очевидно, що має!

Коли ви бачите стрілу, що летить, ви не замислюєтесь над тим, що вона випущена з луку і летить у ціль. Те життя, яке ми бачимо, – це стріла, яка летить у повітрі, і стріла ця пущена божественним лучником. Колись нас відправили через простір і час, і ми повинні досягти мети, повинні кудись прийти.

Усе наше життя має сенс. Мають сенс наші радощі, тому що вони зміцнюють дух, допомагаючи жити. Мають сенс і наші сум і сльози, адже вони допомагають нам здобути досвід, стати трішки мудрішими, а іноді й трішечки кращими.

Ті, хто розділяв із кимось радість, знають, що це добре, оскільки допомагає підноситись і надихати; ті, хто розділяв із кимось сльози, знають, що це добре, оскільки це породжує спорідненість душ. Адже в житті і в природі немає нічого поганого, все є добрим у глибині потаємного сенсу.

Лекція, прочитана в Мадриді у жовтні 1987 р.

Деміфологізація святих і героїв та її наслідки

Прадавні греки, створюючи міфи і складаючи великі епоси, не намагалися нікого обманювати. Узявши за основу який-небудь історичний сюжет або спираючись на елементи навколишньої дійсності, вони створювали психологічне середовище, що сприяло розвитку внутрішньої сутності людини. Розглянемо найвідоміший із грецьких міфів – «Міф про печеру» із сьомої книги «Держави» Платона.

Міф оповідає про те, що в давні часи існувала печера, в якій обличчям до стіни сиділи закуті в ланцюги люди. Як у театрі або кінозалі, вони бачили лише стіну, на якій миготіли тіні людей, тварин, предметів, що рухалися перед джерелом світла. Люди, що сидять у печері, ніколи не бачили нічого, крім тіней, спроектованих на стіну, й вважали ці тіні реальністю. Їм здавалося, що звуки, які виникають усередині печери, йдуть від людей, тварин і всього, що рухається на екрані. Усі в’язні були переконані в реальності того, що вони спостерігають. Вони вважали, що бачать реальних людей, реальних тварин, реальні предмети, й гадали, що нічого іншого не існує.

За Платоном, якщо один із в’язнів звільняється від своїх пут, він має змогу переконатися в тому, що все те, що бачать і чують люди, які сидять у печері, є лише відгуком та тінню реальних об’єктів, що рухаються у променях світла. Платон каже, що звільнена людина може залишити печеру й вийти назовні. Потроху звикаючи до світла, вона зможе побачити дерева, мерехтіння зірок, сонце й увесь світ, залитий сонячним світлом. Вона зможе почути спів птахів, ходити по траві й пити джерельну воду. І тоді вона захоче повернутися в печеру й розповісти іншим про те, яка справжня реальність, розповісти, що все, що вони досліджували й спостерігали, – нереальне, що істина вища від цього, що вона набагато більша й прекрасніша. Почувши це, в’язні запитують один в одного, чи бачив ще хтось те, про що говорить ця людина. Але ніхто не може підтвердити сказане. Тоді, об’єднавшись у своєму невіданні, вони з криками проганяють того, хто споглядав істину.

Платон говорить, що міфи допомагають виховувати й спрямовувати людей, роблячи основні поняття про істину колективним здобутком, щоб згодом кожен міг осягти її індивідуально. Інакше кажучи, грецькі міфи – міф про Ерота й Психею, міф про аргонавтів і золоте руно – не можна розуміти буквально: вони символічні й перейняті моральністю.

Наприклад, познайомившись із міфом про Одіссея, який після падіння Трої прагне повернутися в рідну Ітаку, не варто думати, що Гомер просто ставив собі за мету змалювати барвисту подорож до невідомих країн. Насправді, різні випробування, через які проходить Одіссей, і спокуси на його шляху – це емблеми, зовнішні символи того, що ми несемо всередині.

В якомусь сенсі, кожен із нас – Одіссей. Під час своєї подорожі він потрапив на острів чарівниці Кірки. Одіссей збирався пробути там лише один день, щоб поповнити запаси й дати перепочинок своїм людям, але красуня, здатна зачарувати душу, зробила так, що час, проведений з нею, видався йому одним днем. Одного разу Одіссей, побачивши стадо свиней, запитав у неї: «Звідки тут ці свині?». Відганяючи, він ударив одну з них ногою, іншу смикнув за вухо і раптом почув: «Не бий мене, Одіссею».

Так Одіссей довідався, що Кірка своїми заклинаннями перетворила його друзів на свиней і що він сам також зачарований. І в ньому знову пробуджується споконвічний заклик Ітаки – батьківщини і порту, куди він тримав шлях, Ітаки, де на нього чекає Пенелопа, що постійно тче і розпускає полотно, вдень тче, а вночі розпускає, – символ терпіння й ритму часу.

Одіссей – хто він? Вигадка, наївна неправда? Образ, створений грецькими письменниками? Ні. Одіссей – це ми самі. Хіба не наказав він прив’язати себе до щогли, щоб здолати голоси сирен, коли пропливав біля їхнього берега? Хіба сирени, знаючи, що їм не вдасться затягти його простими обіцянками, не імітували голосу його дружини й сина, кличучи його на пустельний острів? Хіба Одіссей, якби не був прив’язаний, не стрибнув би в море й не загинув? Хіба не наказав він своїм людям заліпити вуха воском, щоб вони не чули голосів сирен? Хіба ми не подібні до Одіссея, хіба в житті нас часто не зачаровують різноманітні сирени – чи то дещо матеріальне, чи то гроші, чи то наші почуття? Хіба не буває так, що наші слабкості опановують нами, й ми викидаємося на пустельний острів? І хіба ми не можемо врятуватися, лише прив’язавши себе до великої щогли нашого човна, що непохитно пливе до тієї Ітаки, про яку мріємо?

Очевидно, міфи мають трансцендентне значення, в них закладений глибокий зміст, і вони несуть у собі гуманність. Заглибившись в історію, ми зустрічаємося з шумерським міфом про Гільгамеша й Енкіду. Головний герой міфу – Гільгамеш, правитель міста Ура. Він повинен пройти через низку випробувань і битв, зустрітися зі смертю, а потім спуститися в глибини океану за священною рослиною безсмертя, яка росте там із допотопних часів. Гільгамеша супроводжує Енкіду, його друг і супутник. У сновидіннях Гільгамеша Енкіду з’являється в образі сокири з двома лезами, що є символічним атрибутом шукача. Сцени з цього стародавнього міфу зображені на печатках і табличках, що зберігаються в Британському музеї й Луврі (і я їх бачив на власні очі).

Цей міф – не вигадка, не казка, у ньому є езотеричний зміст; крім того, він надихає й говорить про людяність, гуманність.

На основі міфу про Гільгамеша пізніше виник міф про Геракла і його знамениті дванадцять подвигів. Хіба ці дванадцять подвигів – вигадка? Ні, звичайно. Геракл символізує Сонце, і дванадцять подвигів – це дванадцять знаків Зодіаку, які Сонце проходить упродовж року. Це знаки, що змінюються як упродовж доби, так і впродовж великих циклів. Дванадцять подвигів – це дванадцять знаків Зодіаку, дванадцять зодіакальних домів, які Сонце проходить у своїй вічній боротьбі, аби бути спроможним подарувати світло всьому живому, Всесвіту. Мова йде про астрономічний міф. Геракл, одягнений у шкіру поваленого ним немейського лева, символізує Сонце, що перемогло тваринну сутність. А величезна палиця Геракла, зроблена з магічного дерева, символізує силу, є емблемою енергії й майбутніх звершень Геракла.

В індійській традиції знаходимо інші міфи. Наприклад, міф про Картикею й Ганешу, синів Шиви, індуїстського божества, що входить до тріади богів: Брахма, Вішну й Шива. Він був одружений на богині Парваті, яка після відходу Шиви в Гімалаї страждала від самотності й запитувала богів, чому її чоловік не поруч із нею, чому вона така самотня. Одного разу вона вирушила до Гімалаїв, знайшла Шиву й сказала йому: «Мій Пане, я самотня, ти не буваєш зі мною ні вдень, ні вночі. Я така самотня, наче тебе взагалі не існує». Шива вирішив приділити їй час. Під час прогулянки він розмовляв з нею, як із дочкою, як з ученицею, пояснюючи, що спосіб її життя йому не підходить, що він занурений у стан трансцендентного споглядання, що він цілком відданий і діє на вищому, духовному плані, й тому вони не можуть жити разом. Вони йшли повільно, як рухаються слони, й Парваті завагітніла істотою, що стала згодом Ганешею, богом мудрості.

Міф розповідає і про народження Картикеї. Шива з Третього Ока, Ока Дагма, що знаходиться в нього на чолі, випускає промінь у глиб блакитного озера, й звідти раптово з’являється безліч дітей. Парваті, визнавши в них дітей Шиви, з любов’ю обіймає їх так міцно, що вони зливаються в одну багаторуку істоту, яка має величезну силу. Так з’явився Картикея, бог війни, породжений поєднанням уваги й основи існування світу.

Звичайно, усе це міфи, але міф – це не небилиця, не проста вигадка, а символічна структура. Ми всі добре знаємо, що в Євангеліях Ісус говорить притчами, й вони допомагають зрозуміти деякі речі краще, ніж тисячі слів.

Ми не можемо звільнитися від влади історичних обставин, від часу, в якому живемо, за допомогою самих тільки роздумів. Насамперед, нам необхідно жити, глибоко проживаючи те, з чим стикаємося, треба по-справжньому прожити дане нам життя, яке саме є великим символом. Дерева, їхні стовбури, земля, небесні світила – усе це символи прихованого. Гілки дерева, що піднімаються вгору, – це символ волі дерева стати вертикальним. Усі ми символізуємо щось, що перевищує нас самих. Ми – символи, ми – знамення того, що приховане всередині. Іноді символи чи притчі можуть навчити нас більше, ніж інтелектуальні вчення. Згадайте притчу про мертвого собаку. Його тіло вже почало розкладатися, й люди, що проходили повз нього, говорили: «Дивіться, яке огидне видовище. Цей пес із тілом, що розкладається, огидно виглядає та жахливо тхне, немає нічого гіршого». А старий Учитель, що проходив біля нього, сказав: «Зуби в нього білі, як перли». Цей Учитель однією притчею, одним символічним висловленням – «зуби в собаки білі, як перли» – дав своїм учням урок, що пережив багато століть, урок, що може допомогти більше, ніж сотні списаних сторінок.

Таке ставлення до символів характерне для стародавнього світу в цілому. Воно зустрічається і в Америці, наприклад, у Мексиці, у міфі про Кетцалькоатля – пернатого змія, а також у перуанських міфах про тюленів, що пере носять душі людей з узбережжя на священні острови.

Усі ці міфи – не вигадка; вони носії, посудини, форми, за допомогою яких виражаються внутрішні дії, дії метаісторичні, які дозволяють налагодити зв’язок із Природою. Той, хто зумів прожити міф, хто здійснював дивовижні подвиги, – герой, святий, надлюдина.

Згадаємо знамениту битву в ущелині Фермопіли – реальну історичну подію. Ми знаємо, що така битва була, але що вплинуло на її результат? І навіть не на сам результат, тому що відомо, що Леонід її програв, і перси все-таки ввійшли в Грецію. Так що ж важливе в цій битві при Фермопілах? Важливим є міф, героїзм царя, який, захищаючи закон, прийняв смерть разом зі своїми воїнами (а їх було всього триста), важлива любов царя Леоніда до своїх людей і їхня довіра до нього; важливе почуття відданості й вірності своєму обов‘язку. Опівдні, коли настав час обідати, воїни запитали Леоніда:

– Пане, чи варто добре поїсти перед битвою?

– Поїжте небагато, – відповів він, – тому що цієї ночі ми будемо бенкетувати з Плутоном, богом померлих.

– Сьогодні вночі? А ти будеш на цьому бенкеті?

– Я буду з вами.

– Виходить, цієї ночі ми повечеряємо разом із Плутоном і нашим царем.

Ці люди не боялися смерті, вони пішли на бій, виступили проти величезної армії, натхненні міфом. Не знаю, чи чекав Плутон їхньої появи, чи змогли вони повечеряти разом із ним… Але хіба ми трохи не заздримо цим воїнам, які, маючи всього триста душ, боролися проти мільйонної армії? Хіба ми не в змозі відчути моральну силу тих, хто зумів померти, захищаючи свою батьківщину і свої закони?

Настали часи деміфологізації, часи карликократії, панування дріб’язкового. Сьогодні кожен заявляє про свої права, але не говорить про обов‘язок; кожен, через власний егоїзм, прагне порятувати самого себе й те, до чого він прив’язаний. Ми втратили здатність захоплюватись почуттями спартанської матері, що порадила синові, який сказав, що в нього короткий меч, подовжити його, зробивши крок назустріч супротивнику. Інший міф розповідає про матір, сини якої захищали Рим. Вона чекала закінчення битви на околиці міста. «Які звістки?» – запитала вона посланця. Почувши, що всі її сини загинули, вона сказала, що запитує про долю батьківщини. Коли з’ясувалося, що вони перемогли, вона сказала: «Тоді звістку про смерть своїх синів я приймаю з миром».

Це класичний приклад, і він настільки живий і образний, що діє на нас як цілющий бальзам. А що ж відбувається внаслідок деміфологізації? Що одержуємо, препаруючи скальпелем душу речей, якщо душу не можна виявити таким чином? Що отримуємо, намагаючись зважити те, що не має ваги? Що отримуємо, пояснюючи дитині, що її батьки не люблять один одного й просто приваблювали один одного фізично, що вона народилася через необачність? Що ми отримаємо, якщо, крім поетичного і піднесеного, розповідаємо дитині щось таке, про що вона й так довідається, коли стане дорослою?

Наш світ, в якому секс замінює любов, а комерційні інтереси – дружбу, де марнослів’я видається за глибокі істини, а нерішучість підмінює віру, – наш світ як ніколи раніше має потребу у відродженні міфів і героїв давнини. Як важливо для нас знати, що існувала Жанна д’Арк! Як зцілює наші душі знання того, що колись жила Тереза Авільська! Як важливо знати про подвиги, здійснені заради людства! З іншого боку, що дає нам знання того, чи хворів Хосе де Сан-Мартін¹ на сифіліс, і чи були мрії Болівара про об’єднання Америки пов’язані з тим, що він пиячив? Що це за дослідження? Що це за течії, що заміряються на наше почуття патріотизму, на нашу віру в Бога, на нашу віру в самих себе? Що це за вихори, що звуться історичними, що відокремлюють людей одне від одного? Що це таке, що розділяє батька й сина, що веде до розпаду держав і руйнує вівтарі?

Ми повинні постаратися побачити міць і реальність міфів, що мають величезну телуричну силу. Ми повинні усвідомити, наскільки важливо вірити у святість і силу великих людей.

Іспанію, яку я добре знаю, найбільше надихав образ Сантьяго і заклик: «Сантьяго й Іспанія!» Багато подій в історії відносяться до тієї ж реальності, що й міфи. Немає абсолютної впевненості в тому, що існував Сантьяго Матаморос (Святий Яків Мавроборець), немає впевненості в тому, що постать у білому проносилася бойовищем, немає впевненості і в тому, що Яків Старший (один із дванадцяти апостолів), вже із зітнутою головою, доплив до берегів Галісії у човні, що не мав ані керма, ані вітрила. Нам це невідомо, але ми добре знаємо, що завдяки цим постатям виріс гордий народ, що дав великих письменників, народ, що володіє силою й почуттям гідності.

Асорін – великий і незабутній Асорін – говорив, що завжди шукав тінь Дон Кіхота на рівнинах Кастилії. Що означає для нас Дон Кіхот? Багатьом допоміг цей персонаж, вигаданий Сервантесом. Багато хто з нас став кращим завдяки Дон Кіхотові, хоча фізично його ніколи не існувало. Завдяки йому ми навчилися мріяти. Пам’ятаєте, як він боровся з вітряками? Яка гарна історія! Коли Дон Кіхот підняв свого списа, сказавши, що на обрії велетень Ф’єрабрас, Санчо заперечив: «Сеньйоре, але ж це звичайний вітряк!» Дон Кіхот пришпорив коня, встромив списа у крило вітряка й відразу опинився на землі. Наблизившись, Санчо запитав: «Сеньйоре, чи не говорив я, що це лише вітряки?» Подивившись на нього, Дон Кіхот стомлено відповів: «Ох, Санчо, Санчо, видно, що ти не посвячений у таїнства лицарства і не знаєш, що існують велетні, які, коли на них нападаєш, перетворюються на вітряки».

І це правда! Це велика істина! Хіба не існує велетнів, які, коли ми на них нападаємо, перетворюються на вітряки? Насправді, несуттєво, чи існував Дон Кіхот. І зрештою, що означає існувати, що означає жити? Випити трохи вина, з’їсти шматок м’яса, лягти спати, закутавшись, один чи розділивши ложе – хіба це означає жити? Жити означає набагато більше; це набагато глибше, це виходить за межі повсякденного. Життя подібне до вітру, що наповнює вітрила човна, допомагаючи нам рухатися вперед. І хоча ніколи не існувало ані Санчо, ані Росинанта, ані велетня Ф’єрабраса, ця історія-притча нам допомагає, тому що в кожному з нас живе герой, у кожному живе мандрівний лицар, що прагне рухатися вперед і мріє про бій з велетнями. З іншого боку, в кожному з нас є і присадкуватий товстун, який говорить: «Ні, спершу підживимося сиром з Ламанчі, а потім можна і в бій». У кожному з нас є і той, й інший.

Треба зупинити деміфологізацію. Нам потрібні нові міфи. Друзі, нам потрібно відтворити культуру, що відкриє нам красу, яка дасть нам можливість жити по-справжньому – так, як нам би хотілося. Нам потрібний світ більш усвідомлений, багатший образами. Подивіться на наші будинки, хоча б на ті, що розташовані в цьому районі, – красиві й добротні. На нових будинках уже немає балконів, прикрашених різьбленням. Сьогодні все робиться заради комфорту. Коли ми хочемо винайняти квартиру, то вже не запитуємо, чи є бібліотека або зала для малювання; нас цікавить метраж кухні чи ванної кімнати, тому що наша цивілізація – цивілізація ванних кімнат. Нас турбує, чи добре працює холодильник, тому що ми створили цивілізацію, де найважливіше – зберегти трохи холодної закуски.

Наших прадідів і прабабусь більше турбувало інше: чи достатньо освітлена зала, щоб писати картини, та чи є в будинку місце, де можна почитати книгу. Внаслідок демі-фологізації ми нічого не цінуємо, ніщо не є для нас справжньою цінністю. Прапори перестали бути прапорами, вони перетворилися для нас на оздоблену тканину. Ми профанізували наших героїв і наші символи. Ми аналізуємо життя і настанови Ісуса, намагаючись з’ясувати, чи не виникли вони через те, що він був закоханий у Марію Магдалину, чи, можливо, в Іуду. При такому підході, що не щадить нічого святого, ми залишаємося без дому, без родини, без батьківщини, без Бога, без Христа, без філософії.

Одна з проблем сучасності – самотність. Ми самотні і, немов загублений серед моря човен, з кожним днем усе більше ламаємося, підточуємося зсередини й ззовні, тому що ми втратили символи, втратили здатність йти слідом за великими, слідом за святими. Якби не залишилося жодної великої людини, жодного святого, то ми повинні були б їх придумати тут і зараз, щоб розповідати про них нашим учням, нашим дітям, новим поколінням, щоб вони могли йти дорогою життя з піднесеною головою. Нехай сьогодні немає Фермопіл, ми повинні їх вигадати й відтворити в нашій поезії, у нашій літературі. Нехай кожен знає, що це не просто скелі. Нехай кожен знає, де велике, а де мале, де глибоке, а де поверхове. Нехай кожен знає, що є духовні й моральні цінності, які важать набагато більше від того, що виміряється кількісно. Хоча сьогодні немає ані королів, ані святих, ми мусимо їх вигадати, щоб знову знайти почуття честі, властиве Сідові, всім відомому Сіду Завойовнику. Одного разу сам король встав перед ним навколішки: «О, Сіде! Я так багато грішив, наробив силу-силенну помилок!» На що Сід відповів: «О, пане, мій король не повинен ставати навколішки ні перед ким. Мого короля судитиме Бог, а не я». Безсумнівно, ця людина мала почуття честі.

Сьогодні ми судимо всіх і вся. Сьогодні ми не знаємо, хто такий король, не знаємо, що означає шанувати когось і йти за кимось, не знаємо навіть, що означає залишатися самим собою. Наші храми стоять порожні. Ми йдемо до храму, щоб почути слова про Бога, про безсмертя душі, про причини існування всього живого, а нам говорять про контрацепцію. Ми йдемо до психолога, щоб він допоміг нам дати раду нашим проблемам, а він говорить, що ми, напевно, закохані у свою бабусю. Кожен займається справами, які не належать до сфери його компетенції. Ус е це схоже на те, якби дерева раптово почали бігати, захлинаючись гавкотом, а на тілі собаки зненацька виросли б гілки з квітами. Все переплутане, скрізь мішанина.

Нам потрібні нові міфи, здатні ушляхетнити наші душі; нам потрібні нові, живі приклади. Потрібно, щоб з’явилося нове покоління людей, що буде кращим і добрішим. Нам варто знову помандрувати з Дон Кіхотом на лани Кастилії. Нам треба переконатися, що ми можемо перемагати велетнів і перетворювати їх на вітряки. Нам треба уявити себе поруч з Леонідом, почути його слова про бенкет із Плутоном, і відчути, що триста спартанців можуть встояти перед мільйонною армією персів. Нам потрібно знову спуститися з Гільгамешем на дно океану, щоб знайти там чарівну рослину безсмертя. Ми мусимо звернутися до глибин своєї душі, щоб зуміти відтворити нове суспільство, нову батьківщину, батьківщину людей кращих. Ми повинні зробити це заради дітей, і не тільки задля тих, які вже є, але й задля тих, що з’являться завтра. Це наш історичний обов’язок перед суспільством. Ми повинні відтворити Акрополь, знову звести «Верхнє Місто» із властивою йому красою, з його міфами, героями і святими. Втративши міфи, красу, святих і героїв, ми перестаємо бути людьми й перетворюємося на гуманоїдів. Ми повинні відчувати й уміти висловлювати нашу внутрішню віру. Людина відрізняється від тварини, й не тільки тим, що в неї немає хвоста. Людина відрізняється від тварини своєю вірою і внутрішнім життям. Людина відрізняється від тварини, тому що її очі наповнюються сльозами перед красою заходу сонця, тому що вона може прочитати вірші і передати їх іншим. Людина відрізняється від тварини, тому що розуміє музику й своїм виконанням може донести до інших її красу. Людина відрізняється від тварини, тому що крім сексу їй потрібна любов, і вона здатна любити всією душею. Людина відрізняється від тварини тим, що для неї честь вища, ніж сила, тим, що вона може допомогти слабкому підвестися. Людина відрізняється від тварини тим, що схиляє коліна не для того, щоб дотягтися до годівниці, а тому що вірить у Бога, у вищу силу, що перебуває в її серці, що звертається до неї із самої глибини душі: «Бог існує!»