Kitabı oku: «Плисти проти течії. Том 2», sayfa 5

Вільям Уокер, водолаз

Під час останньої подорожі до Англії мені пощастило відвідати стародавній собор у Вінчестері. Це тисячолітній центр паломництва і релігійного життя, один із магічних «вирів» планети; в XI столітті на норманському фундаменті, залишки якого ще видно, тут був зведений готичний собор. На цьому ж місці, ще до приходу римлян, існували святині, які зникли у далекому минулому.

Винятковість цього великого творіння полягає в тому, що під ним течуть води річки Ейвон, що перетворила його на подобу корабля з каменю на воді з усім символічним і езотеричним змістом, який міститься в цьому образі. З іншого погляду, це ніби таємничий міст, який дозволяє з’єднати над крижаними підземними водами один берег з іншим.

У його підземеллі б’ють три джерела; особлива конструкція будівлі забезпечує прекрасну акустику вздовж усього нефу, в чому дозволяє переконатися знаменитий орган, а ще більше – цікавий звичай бити у дзвони, голос яких лунає щовечора більше години. Тобто дзвони налаштовані так, що звучать перегукуючись. Виникає відчуття, що руки ангелів перебирають струни арфи десь там, за високими зводами. Це важко передати. Тому, хто цього не чув сам, не пережив, це неможливо уявити.

Але моя стаття – не розповідь про собор як такий. Вона про скромну людину Вільяма Уокера, професійного водолаза, який народився у 1864 році.

Води майже тисячу років підмивали фундамент собору, і на початку XX століття з’явилася небезпека руйнування: у стінах утворилися великі тріщини, і все це готичне диво мало обвалитися дощенту. Технічні засоби тієї епохи і розташування занурених у воду стін не дозволяли доставити до них необхідні матеріали, і перед інженерами постала абсолютно нерозв’язна проблема. І тоді з’являється така героїчна людина, як Вільям. Він береться зійти крізь невеликий отвір і перенести на своїх руках мішки з цементом, необхідним для зміцнення конструкцій, що розташовувалися у воді. Обсяг цементу, який, за інженерними розрахунками, був необхідний для укріплення величезної будівлі, перевищував можливості однієї людини. Але водолаз не відступив. У своєму важкому скафандрі, куди повітря подавали вручну його товариші, він знову і знову поринав у крижані води підвалів собору.

Йшов 1906 рік. День у день, не відпочиваючи, водолаз сходив і піднімався сходами, навантажений мішками, блоками і балками. Він не зупинявся посеред роботи, не здавався, для нього було неважливо, як це вплине на його здоров’я і скільки йому за це заплатять. Це була справжня справа любові. Всі сумнівались, що можна здійснити навіть малу частину цього завдання… Людина не може витримати щоденну роботу в таких умовах. Але водолаз був уже не людиною, а втіленням волі і завзяття. Він працював до 1912 року. Підраховано, що за цей період він опустив 25 800 мішків з цементом, 114 900 блоків, 900 000 цеглин. За шість років його руки перенесли понад 500 тон.

У соборі встановлена бронзова статуя, що показує його розпростерті руки, унікальний інструмент у цій титанічній роботі. Сьогодні на пам’ятній дошці написано: «Собор Вінчестера. Зведений у Славу Господа, 1087–1093 рр. Врятований від небезпеки Милістю Божою, 1905–1912 рр.».

Берімо приклад із Вільяма Уокера. Він працював і віддав своє життя скромній, але трансцендентній праці, завдяки якій інші можуть продовжувати молитися під досконалими склепіннями, слухаючи голоси дзвонів. Він спускався у крижану безодню, щоби люди, яких він не знав за життя, могли милуватися цією красою. Століттями ця містична перлина давала притулок тисячам і тисячам вірян. Подібно цьому стародавньому собору, наш сучасний світ руйнується під напором води Ери Водолія. Нам треба пробудити всередині себе водолазів; нам треба опуститися у крижані води, тримаючи в руках міцні камені нашої праці. І там, у темряві, ми з’єднаємо їх один з іншим, щоби зміцнити світ. Це буде молитва наших рук у повсякденній праці. Потім прийдуть інші милуватися красою світу і чарівною музикою дзвонів.

Опубліковано в журналі «Новий Акрополь» № 285.Мадрид, жовтень 1999.

Роздуми про скромність

Якщо скромність розуміти як відсутність марнославства, здатність не надавати надмірного значення речам світу минущого, як пильнування і повагу до всього живого, особливо до тих, хто кращий і мудріший за нас, тоді скромність, поза сумнівом, буде відмітною рисою душ, що прагнуть до всього благородного і відчувають живу присутність Бога у всьому. Така скромність є найкращою коштовністю у вінці чеснот. До того ж – і ми повинні це визнати – не було такої людини, яка б заслужено увійшла в історію, не маючи при цьому скромності.

Скромність – це відсутність хворобливих фантазій, любов до всіх і служіння всім, тому що той, хто дійсно скромний, намагається займати менше простору, щоб усі його брати могли затишно розміститися під благодатною тінню дерева життя. Відчуваючи божественну присутність, подібно до тамплієрів, він вважає, що кожне добре діяння має божественні витоки. Адже божественне подібне до променя світла, і тому скромна людина зменшує себе, щоб дозволити цьому світлу освітлювати всю землю. Будь-яка форма суб’єктивізму і хизування подібна до темного полотна, яке егоїстично і без користі для будь-кого поглинає промені Сонця-божества.

Оскільки будь-яка надмірність призводить до викривлення, яке заперечує те, що нам хотілося би ствердити, є чимало «скромних», які свою фальшиву скромність перетворили на гарну маску, просякнуту прихованим марнославством. Так той, хто міг би нормально одягнутися і непомітно увійти до зали під час зустрічі, навмисно надягає старий або занадто скромний одяг, несвідомо прагнучи виділитись і присоромити своїх друзів. Хто у простій дружній розмові використовує хитромудрі терміни, латинські, грецькі або санскритські слова, той далекий від скромності, адже він бажає привернути увагу до себе і викликати захоплення, попри те, що його ніхто не може зрозуміти.

Хто щодня торочить про скромність, той робить із неї показний культ; хто вголос – і досить гучно – жаліє людей слабких, розбещених, порочних, невдах – той робить це з марнославства, бажаючи, щоб їм захоплювалися без будь-якого ризику для нього. Але якщо таку людину піддати випробуванню, можна швидко переконатися, що всі прояви її милосердя – лише спосіб самоствердження, бо у приватному житті такі люди ні в чому не відмовляють собі, витрачаючи купу грошей зовсім не на допомогу бідним. Своїми фантазіями вони захищаються від жорстокої реальності і діють більше язиком, аніж руками: вони їдять з апетитом і спокійно сплять.

Ще одна небезпека фальшивої скромності – це постійна балаканина про найгірше в нашому суспільстві, без визнання, що була слава і були жертви. З часом такий фарс стає жахливою реальністю, оскільки самонавіювання є однією з форм гіпнозу, і той, хто говорить про себе як про людину скромну, але не є такою, плутає рахітичність із тендітністю, боягузтво з розсудливістю, убоге й неспроможне з малим, грубість із прямотою і простодушністю і, врешті-решт, людей незначних із людьми скромними, святими, які освітлюють цю землю чеснотами, угодними Богу.

Отже, ми повинні навчитися відрізняти фальшиву скромність від істинної, скромність серця від показної скромності, яка використовує цю пародію задля вигоди і через брак аргументів намагається пролізти у свідомість інших людей за допомогою чутливості і жалості.

Фальшива скромність – це перевернутий і безбарвний образ справжньої скромності; вона виникає у великому дзеркалі ілюзій, породжених нашими почуттями. Пам’ятай, філософе, що більшу цінність має одна нитка справжньої скромності, ніж мантія, зіткана з важкої і грубої тканини скромності фальшивої.

Про ввічливість

Ми неодноразово зверталися до цієї теми, але все-таки дещо потрібно прояснити, адже зазвичай під ввічливістю розуміють застарілі нині цінності та норми поведінки – абсолютно міщанські, які не відповідають нашим уявленням про нову і кращу людину.

Слово «cortesia» (куртуазія, ввічливість) в іспанській мові означає манеру поведінки людей, наближених до «двору», які були у свиті давніх королів та принців. У ширшому розумінні цим словом називалися стосунки між дамами і лицарями – вихованими та освіченими людьми, які відрізнялися від людей грубих та ницих. Останні не поважали куртуазних принципів, не стримували свої інстинктивні імпульси та не замислювались, наскільки їхня поведінка може бути образливою для інших людей та суперечити законам. Особливо це стосувалося ставлення до жінок, дітей та людей похилого віку, які не могли змусити поважати себе чи захистити своє майно і переконання.

Ця сукупність хороших звичаїв або норм поведінки, які ушляхетнювали життя і робили його гармонійнішим, більшою мірою виродилася, доведена до крайнощів і перетворена на справжню пантоміму, що підтримувала культ брехні, якщо й не лицемірства. На жаль, людям більше відомі саме такі крайнощі, і сучасна молодь інстинктивно відкидає всі ввічливі форми поведінки, вважаючи їх порожніми: мовляв, вони не мають нічого спільного з істиною і мораллю.

Внутрішній злам нашої цивілізації і панівний нині хаос стерли всі грані, які визначають природні ролі дітей, чоловіків, жінок і людей похилого віку. Сьогодні у пошані спонтанність та природність, які плутають із грубістю та тваринністю, замаскованим презирством до оточення, і кожен прагне домогтися якнайкращих можливостей та умов для себе. Мало хто намагається добирати слова у розмові. Справжнім вважається все нице та безлике, а не високе і прекрасне. Деякі психологічні та соціальні течії, породжені маргіналами, а також лінивими та грубими людьми, стали моделями поведінки. Увійшли в моду відсутність фізичної та ментальної гігієни, брутальність, демонстративна агресивність як прояви мачизму чи фемінізму.

Хоча більшість людей можуть вважати все це новим, такий стиль поведінки має витоки ще в кінці XVIII століття разом із теорією «доброго дикуна»… Однак ми вже досить давно знаємо, що не всі дикуни – добрі і святі. Дотримуватись таких переконань – це жити архаїзмами і не мати почуття історичної динаміки.

Потрібно відродити нову ввічливість, надихаючись кращим, що було в ініціатичній традиції, яка давала можливість тисячам поколінь по-справжньому жити разом, співіснувати пліч-о-пліч у найглибшому значенні цього слова. Це дозволяло людям упізнавати самих себе та сприймати існування богів завдяки здоровому культу істини, краси і братерства. Подібно до людини, яка уникає співжиття з дикими та неприємними тваринами, боги віддаляються від людей ницих, невдячних, агресивних і вульгарних. Такий закон природи, який відбирає найбільш здібних.

Витоки ввічливості – у нашій волі, яка має бути сильнішою за будь-які труднощі та поганий настрій; у наших силах любити довколишній світ, який є відображенням Бога… Бога, що живе в кожному з нас. Той, хто ображає іншого, ображає і самого себе… Він запускає дрімотний механізм акції-реакції, який в індійській філософії називають кармою.

Завдяки добрій волі ми можемо перебороти гнітючий стан душі і захистити інших від впливу нашого песимізму та критики, підживленої поганим настроєм, який іноді може опановувати нас через нашу недосконалість та слабкість.

Щиро привітатися, доречно посміхнутися, витратити хвилинку, щоб поговорити з іншим, – усе це не лицемірство, а прояв нашої доброї волі, нашої філософської сутності. Здатність витримувати поганий настрій інших – це форма алхімії, яка перетворює свинець на золото: не піддаючись впливу цих зовнішніх факторів, ми можемо використовувати нашу ввічливість та самоконтроль як сяючий щит, допомагаючи цим здолати тугу та самотність людей, які поряд.

Важливою складовою повсякденної ввічливості є те, що чоловіки можуть у чомусь поступитися правом першості жінкам, а жінки можуть дозволити чоловікам взяти ініціативу в свої руки. Не підвищувати голос без необхідності, контролювати рухи свого тіла і, передусім, мову – це також прояви ввічливості. Зазвичай, ми більше шкодуємо про те, що сказали, аніж про те, що промовчали. Потрібно вміти мовчати. Мовчати – не означає приховувати щось або говорити напівправду, бути похмурим або гордовитим, адже ми, люди, не такі вже великі.

Так, поступово і природним чином, з’явиться нова ввічливість; потрібно спершу почати жити нею на практиці. Адже ця ввічливість є глибоко філософською, як усе добре і прекрасне. Потрібно відродити її та ствердити у суспільстві. Повернімо нове почуття власної гідності, будьмо щедрими, радісними та сильними.

Чи можливий спокій внутрішній і спокій зовнішній

Насамперед, було б непогано зрозуміти, що ж таке мир і спокій. Дехто думає, що мир і спокій – це відсутність руху. Але уявімо людину, що потрапила в катастрофу і завалена купою уламків. Для неї бути нерухомою зовсім не означає бути спокійною. Іноді люди думають, що мир і спокій полягає в можливості і здатності працювати. Може це й справедливо, але поняття, про які ми говорили, не обмежені однією лише працею. Цей стан скоріше внутрішній, аніж зовнішній. Щоб говорити про великий загальний мир серед людей, ми маємо спочатку поговорити про мир і спокій у душі кожної людини.

Як філософ і історик я не вірю в системи, бо якби вони були ідеальними, то тих, що існували протягом всієї історії людства, було б достатньо для досягнення будь-якої поставленої мети.

Ми живемо у світі з високо розвинутою системою комунікації, і це може викликати внутрішню тривогу, яка проявляється назовні. Цей стан давні греки називали «гібріс», або порушенням загальної гармонії чи відхиленням від божественної волі, помилковою поведінкою, яка породжує довгий ланцюг інших помилок.

Обставини життя перетворюють нас на вузьких фахівців, і ми забуваємо сповнену надій дитину, що живе всередині нас і про яку Христос сказав, що лише завдяки їй можна увійти в Царство Небесне.

У стародавніх містеріях Діоніса цю золоту дитину порівнювали з чарівним дельфіном, що поринає у безодню і знову піднімається на поверхню води. Ця дитина безсмертна. Вона існує поза межами простору і часу, то з’являючись, то зникаючи в нескінченному ланцюзі втілень. Вона була, є і буде завжди поруч із нами, бо сутність її – вічність, сталість, незмінність. Зберігаючи у своїх роздумах глибокий філософський підхід, спробуємо з’ясувати, чи можливий спокій внутрішній і спокій зовнішній.

Хто ж ми? Ми – таємниця. Наша суть у потаємному. У кожному з нас є загадковий спостерігач, здатний проникати в душу, за межі проявленого світу. Як же можна знайти внутрішній спокій? Зауважимо, що, кажучи про спокій, ми не маємо на увазі спочинок і нерухомість. Визнаючи, що є винятки, гідні поваги, ми таки не віримо у святенників-аскетів, що живуть високо в горах, далеко від світу, що перебувають у нерухомості, невтомно повторюють ту чи іншу східну мантру і стверджують, що саме завдяки цьому вони знаходять внутрішній спокій. Не можна плутати спокій і нерухомість. Людина може перебувати у спокої, але не мати спокою в серці. Внутрішній спокій – це щось більше, ніж просто спокій або просто рух, оскільки й те, й інше саме по собі не є цінним.

Живучи у чуттєвому світі з його численними дзеркалами, який дуже часто відбиває хибні ідеї, ми піддаємося волі мінливої думки, яка все пізнає через порівняння. Кожна річ може здаватися і маленькою, і великою, в залежності від того, з чим порівнювати.

Як досягти спокою, що був би дійсно внутрішнім? Ми повинні шукати його не у спокої і не в русі, а в справжній гармонії, в її універсальних законах, що керують усім Всесвітом, згідно з якими людина – не ізольований елемент, ворожий іншим людям і самій природі, а справжній друг всього сущого. А друг – це не той, хто сидить із нами за одним столом і ділить із нами їжу, а той, про кого з упевненістю можна сказати, що він завжди поруч, що ми з ним завжди разом. Як казали давні римляни: це той, хто живе у злагоді з нами – серце з серцем.

Отже потрібно розуміти, що внутрішній спокій – це, перш за все, мир із самим собою. Ніхто ніколи не міг створити його штучно, але в нас завжди була, є і буде гармонія, природна, вроджена. Проблема в тому, що людина часто руйнує її власним способом життя. Ми повинні шукати внутрішню гармонію. Якщо ми щиро прагнемо цього, знайти її не так вже й складно.

Ми вважаємо, що мир і спокій – це внутрішній стан, що ґрунтується на гармонії. Це гармонізація нашого єства в цілому і окремих його частин між собою.

Філософи давнини вчили, що людина – не просто тілесна оболонка, над якою витає якась суб’єктивна і вельми абстрактна душа. Людина – істота набагато складніша, що має, можна сказати, сім частин, або тіл.

Кожній із частин, що складають наше людське єство, властива деяка форма внутрішнього сепаратизму. Емоції діють по-своєму, розум – по-своєму. Часто у нас виникають думки, що, не маючи творчої основи, перетворюються на нав’язливі ідеї, подібні до міфічного змія, що кусає себе за хвіст. Замість того щоб підніматися на новий рівень і приводити до нових знань (що було б логічно), часто такі думки крутяться в одній площині. Скільки разів ми були у владі подібних ідей! Вони є частиною складного процесу, що, дійшовши до кінця, починається знову. І замість того щоб привести до нових і важливих висновків, наші думки знову і знову повертають нас у вихідну точку. Ми знову і знову йдемо замкнутим колом. Певною мірою саме це порушує наш мир, наш простий, нічим не обтяжений спокій.

Кожен із нас має володіти неабиякою моральною силою, щоб знайти в собі єдиний і неповторний «промінь світла», що веде нас шляхом, і йти за ним, як би банально чи безглуздо це не виглядало в очах інших людей. Ми повинні йти тим шляхом, який самі вважаємо вірним, не звертаючи уваги на те, що скажуть інші. Мова йде не про те, щоб стати егоїстом або нехтувати чужою думкою, а про те, щоб зберегти власну індивідуальність. Ми повинні звести в собі цитадель своєї свободи, без якої нам ніколи не досягти ані миру, ані спокою. В іншому випадку є небезпека уподібнитися голосному дзвону: його тягнуть ті, інші, а він висить догори дриґом і гойдається з боку в бік, не відаючи, про що дзвонить, – про похорон чи про перемогу.

В одному зі своїх віршів Амадо Нерво каже: «О життя, я тобі нічого не винен, ми з тобою укладемо мир».² Це може здатися прозаїчним, але йдеться про природний і дуже глибокий дослід. Лише той, хто, усамітнившись на високій скелі, відкривав душу гуркоту морських хвиль, що розбиваються об каміння; той, хто, побувавши наодинці з собою в лісі, ввібрав у себе шелест листя і спів птахів, може зрозуміти, як важливо для людської душі спілкування з природою, сонцем, зірками… Кому ж, як не йому, знати, як важливо любити і яке щастя ми знаходимо в тих, хто любить нас.

Важливіше кохати, ніж бути коханим. Краще бути джерелом, що дарує життя, ніж посудиною, що зберігає його для себе. Найкраще – вміти віддавати, вміти любити, не чекаючи винагороди, не перетворюючись на калькулятор, що підраховує, скільки прибутку принесе це почуття і що можна отримати натомість. Тільки тоді в нас прокинеться «загадкове щось», що дозволяє зрозуміти потаємну суть всього, що нас оточує. Ми зрозуміємо сенс щебетання птахів, шуму вітру, мови гір. Почнемо розуміти братів своїх – людей, усвідомлювати різні миті історії, через які пройшло людство. У тиші і мовчанні ми зуміємо осягнути мудрість цього світу, велику мудрість поколінь, даровану Богом, а також божественну універсальну гармонію, що об’єднує все суще в єдине ціле.

Все в природі пов’язане міцними і непорушними узами єдності: Сонце і рослини, Сонце і тварини, тварини і люди, люди і зірки. Саме усвідомлення великої єдності природи може повернути нам внутрішній спокій. Єдність – це не результат випадковості. У природі, що створена Богом, все продумане так, щоб людина завжди була спроможна витримати свої страждання.

Ми часто запитуємо себе, що станеться з нами, коли ми помремо. Авжеж, смерть неминуча, це питання хвилює всіх, навіть тих, хто ще молодий. Внутрішній голос відповідає питанням на питання: «А що сталося, коли ми народилися?». Напевно, все не випадково: ми з’явилися на світ, тому що були люди, які мріяли про нас і любили нас ще до нашого народження. Ми народилися тому, що цим людям були важливі саме ми, такі, які є, а не користь, яку ми могли б принести в майбутньому. Цими людьми були наші батьки. Чи означає це, що в іншому світі, по той бік загадкових дверей, званих смертю, у нас також з’являться батьки? Ймовірно, це не будуть наші нинішні батько і мати. Чи існують насправді таємничі ангели-хранителі, про яких говорять багато давніх традицій?

В ті часи, коли діти, перш ніж заснути, підносили наївну молитву своєму ангелові-хранителю, вони, напевно, знали, що таке внутрішній спокій, – знали краще, ніж сьогодні, коли йдуть спати, подивившись телевізор, але так і не навчившись нічого хорошого.

Внутрішній спокій – це здатність зустрітися з самим собою, здатність зрозуміти, що завдяки великій божественній мудрості у кожного є призначення. Кожен з нас народився для того, щоб виконати своє життєве завдання: у кожного свій шлях, своя доля, своя духовна їжа, свій попутний вітер, свій, тільки йому властивий, спосіб існування і самовираження.

Ми вважаємо, що Бог все продумав. Все, що з нами відбувається, і все, що ще станеться, якимось чином сплановане. Адже якщо Бог думав про те, як шелестітиме листя дерев, як рухатимуться одноклітинні амеби, чи міг він не подумати про нас, істот складніших і в певному розумінні більш свідомих, а отже – більш значущих?

Подібно до того як батьки з надією чекали нашої появи на світ, не знаючи, будемо ми хлопчиками або дівчатками, добрими чи поганими, гарними або негарними, і наш небесний батько повинен проявляти подібну доброту. Чому б не припустити, що він нас любить і буде любити завжди? Чому б не повірити в те, що ми пронизані його думкою, його світлом, його любов’ю? Якщо ми будемо пам’ятати про це, зникнуть всі наші занепокоєння, і ми зможемо зрозуміти, що всі наші проблеми є лише випробуваннями, сходами, які необхідно подолати, щоб стати чистіше.

Згадаймо, як очищали воду в Давньому Єгипті. Дотепер збереглися водосховища, нині недіючі і сухі, де у старовину вода переливалася з одного резервуара в інший. У Фівах існувала очисна система, що складалася з семи великих обсягів. Вода Нілу потрапляла в перший резервуар, де важкі частинки осідали на дно, потім в другий, де вона ставала ще чистіше, і так до сьомого, поки вона повністю не очищалася і не робилася придатною для пиття. Якщо таке можна зробити з водою, чому те ж саме не може статися з людиною? Нам здається, що цей приклад відтворює той процес очищення, що відбувається і з нами.

Найчистіша вода – не та, що стоїть у великій калюжі, а та, що тече по камінню, долає перешкоди, падає водоспадами – саме вона кінець кінцем стає питною. Ця вода очищується в процесі падіння, тисячі і тисячі разів б’ється об каміння, вода, що в стражданнях співала і ткала білу піну надії, що, зустрічаючись із перешкодами на шляху, народжувала веселку.

Людина має уподібнитися воді. Так само легко, як вона, долати будь-які перешкоди, жити радісно, ніколи не втрачаючи своєї внутрішньої сили. Її душа має надихатися, немов птах, що співає гімни життя. Потрібно вчитися простій і глибокій мудрості води, яка завжди знає, куди прямувати, завжди знає, де знаходиться море.

Іноді ми самі не відаємо, куди йдемо. Але якщо знайдемо у власній душі внутрішній компас, то завжди будемо знати напрямок. Страждання, удари і несподіванки стануть для нас просто випробуваннями.

Усе в природі вчить нас цього. Щоб стати по-справжньому великим, потрібно володіти мудрістю вогню. Яке багаття не розпалюй, як не повертай свічку, полум’я завжди залишається вертикальним. Якщо, пройшовши випробування життя, людина зможе стояти прямо, вона знайде мир у своєму серці.

Щоб знайти внутрішній спокій – цей особистий, інтимний стан людини – недостатньо просто читати книги або слухати лекції. Необхідно вчитися у природи. Спостерігаючи за тим, як поводяться вогонь, вода, вітер, гори, можна дізнатися дуже багато. Щоб зрозуміти потаємну суть людини, недостатньо володіти великою кількістю інформації. Необхідно проникати в глибину всього, що нас оточує, і всього, що є в нашій душі.

Чи можливо коли-небудь досягти миру і спокою серед людей, загального миру на всій планеті? Це дуже важке завдання. Щоб досягти великого миру, людство повинно бути мирно налаштоване, має прагнути до спокою і злагоди і бажати її серцем. Поки всі люди не зрозуміють цього, поки миру не будуть прагнути хоча б ті, хто має владу і силу, він буде недосяжним. Недостатньо говорити про важливість загального миру, про те, що наше життя має ставати кращим. Необхідно всім разом замислитися про людство в цілому, а не про утопічне суспільство, про людство, яке рухалося б своїм шляхом, слухаючи Бога.

У нас, так само як і у багатьох інших народів, існує безліч різноманітних теорій і схем, але, незважаючи на це, наша купівельна спроможність все знижується, а соціальна незахищеність зростає; між людьми виникає все більше непорозумінь, і загроза, що нависає над нами, стає все страшнішою.

Для сучасної людини кремінний ніж, бронзова сокира, меч і рушниця – це атрибути сивої давнини. Ми говоримо про вій ни галактичного масштабу; про лазерні промені, які, замість того щоб лікувати, вбивають; про супутники-шпигуни, місія яких полягає в дестабілізації всього створеного; про отруйні гази, про засоби, здатні знищити все листя на деревах і занурити світ у вічну зиму. Суспільне життя повинне починатися з педагогічної роботи. Ми не можемо мислити утопічно: світ не стане кращим, якщо про це тільки говорити.

Христос закликав: «Любіть один одного». Але чи багато у світі людей, які люблять по-справжньому? Будда вчив необхідності співчувати іншим: краще бути жертвою, ніж катом. Чи багато хто розуміє це? Якщо навіть великі, що втілюють божественне на землі, не змогли змінити світ, то не варто надто довіряти формулам, потрібно більше покладатися на власні сили, вірити в те, що здатний зробити і передати іншим кожен з нас.

Ми вважаємо, що зовнішній, загальний мир обов’язково прийде з набуттям людьми внутрішнього спокою. Доти, доки у світі залишатимуться егоїсти, що понад усе ставлять матеріальне, буде існувати й експлуатація. Поки живуть ті, хто ненавидить інших лише за те, що їхні очі іншого кольору, у світі буде процвітати расизм. Доки люди відповідатимуть на питання стусанами, навіть не намагаючись зрозуміти співрозмовника і спокійно порозумітися, у світі буде панувати насильство. Все це – випробування, які необхідно витримати, і не варто думати, що мир у всьому світі буде проголошений декретом. Ми вже бачили, як діють декрети, як функціонує Ліга Націй. Ми повинні створити новий світ, не схожий на нинішній, повинні відродити світ. Цей процес відтворення світу нового, відмінного від колишнього, здійснюється кожним із нас. Тому ми приділяємо так багато уваги індивіду, а не особистості, яка за своєю природою егоїстична і живе тільки для себе, – тому, хто зможе жити у злагоді з іншими, простягаючи руки не тільки в очікуванні милості, але в пориві бажання по-братськи обійняти іншого; тому, хто не лише вкриє нужденного своїм плащем, але зможе віддати йому цей плащ. Мабуть, варто переосмислити заповідь «Люби ближнього свого, як самого себе». Може бути, любити ближнього потрібно більше, оскільки завжди знайдуться ті, кому ця любов потрібніша, ніж нам. Багато з нас – молоді, захищені соціально і економічно, але є і ті, що не мають цього. Є ті, хто не має нічого, крім простягнутої руки, і ми повинні виявити до них більше любові, ніж до себе.

Чи не настав час знову повернутися до «осередка суспільства» – сім’ї, в якій батьки любили б своїх дітей ще до їхнього народження? Ми маємо на увазі не популярні нині дебати – бути чи не бути сім’ї, а природний зв’язок чоловіка і жінки, їхнє справжнє бажання мати дітей, яких вони очікували б із любов’ю. Хіба ми не можемо поводитися так у будь-якій ситуації, завжди? Хіба ми не можемо любити своїх учнів незалежно від того, якими вони стануть? Хіба не можемо з посмішкою зустрічати своїх колег по роботі?

Мабуть, така зброя могутніша за будь-яку іншу. Нам здається, що ніякий снаряд не зміг би змінити світ так, як його здатна змінити щира посмішка. Чому ми заходимо до крамниці з пригніченим виразом обличчя? Що дає нам ця похмурість? Що з нами сталося? Чи не з’їхали ми з глузду?

Спробуймо повернутися у природний стан. Для цього недостатньо лише читати, хоча і це добре; тут потрібні наші власні зусилля у налагодженні людських взаємин і трохи любові, яку ми здатні дарувати один одному. Треба повернутися до нормальних відносин з іншими людьми, з природою. Людина не повинна бути ворогом усього сущого, що забруднює повітря і землю, а частиною природи, можливо, навіть її царем – але царем, який виявляв би турботу про все і був батьком всього живого, замість того щоб кричати на всіх, вмів би робити маленькі подарунки, усмішкою, добрим словом давав би можливість відчути батьківську турботу.

Той, хто більше любить всім серцем, той, хто докладає більше зусиль у своїх діях, у своїх роздумах, – той в душі є справжнім батьком. Він найкращим чином, просто і природно, може передати все те, чим внутрішньо володіє; передати так, що всі зможуть переконатися в цьому і відчути на собі його турботу.

Ми б хотіли, щоб кожен відчув у своєму серці деяке хвилювання – якщо не любов, то хоча б трошки миру та спокою. Якщо кожен створить свою внутрішню молитву, якщо зможе трохи частіше посміхатися, якщо завтра після сходу сонця побачить у дзеркалі своє обличчя більш відкритим, якщо подарує іншим свою посмішку, то він знайде спокій.

Спокій – це радість, гармонія, здатність здійснити краще. Спокій – це Парфенон і Велика піраміда; спокій – це чоловік, який кожному нужденному може дати монету; це жінка, яка несе світло всім, хто живе в будинку; це старець, що передає досвід молодим, і робить це не з марнославства, а вчить не забруднювати себе фізичними, психічними і ментальними наркотиками і працювати з вірою в майбутнє.

Нам потрібно уподібнитися прозорому світильнику, щоб вогонь, який ми всі несемо всередині з ласки Божої, зміг освітити все навколо. Тоді ми знайдемо внутрішній спокій і докладемо зусиль у пошуках спокою зовнішнього, який, хоча і здається далеким, заслуговує на те, щоб працювати заради нього. Мир досягається не маніфестаціями на вулицях, а проявом того, що ми несемо у своєму серці, – так, щоб це побачили й інші.