Kitabı oku: «Людиною він був», sayfa 2

– Доброго ранку, пані та панове, – почав він, – ласкаво просимо до Букінґемського палацу. Сьогоднішня церемонія розпочнеться за кілька хвилин. Хочу нагадати вам про заборону фотографувати, і, будь ласка, не виходьте до закінчення церемонії.

Він замовк і попрошкував так само обережно, як і зайшов.

Джессіка розкрила торбинку й дістала звідти маленький альбом й олівець.

– Він нічого не казав про малювання, бабусю, – виправдовувалася вона пошепки.

Коли настала одинадцята година, Її величність королева Єлизавета II увійшла в Тронну залу, й усі гості підвелися. Монархиня зупинилася на сходинці перед престолом, але нічого не казала. Кивок церемоніймейстера, і перший почесний гість увійшов із іншого боку зали. Упродовж наступної години чоловіки та жінки з усієї Великої Британії та країн Співдружності отримували почесті від своєї королеви, яка коротко бесідувала з кожним, перш ніж церемоніймейстер ще раз кивав головою й наступний достойник займав місце попередника.

Джессіка тримала олівець напоготові, коли до зали увійшов її дідусь. Підійшовши до королеви, церемоніймейстер поставив перед Її величністю маленький ослінчик, а потім подав їй меч. Олівець Джессіки не зупинявся ні на мить, фіксуючи сцену, коли Гаррі опускається на коліно й схиляє голову. Королева легко торкнулася кінчиком меча його правого плеча, підняла його, а потім поклала на ліве плече й сказала:

– Підніміться, сер Гаррі.

* * *

– То що трапилося після того, як тебе відвели до Тауера? – не вгавала Джессіка, коли вони виїхали з палацу й поверталися вниз по Пел-Мелл, аби відвезти Гаррі до його улюбленого ресторану за кілька сотень ярдів звідти на святковий обід.

– Спершу нас усіх завели у передпокій, де церемоніймейстер познайомив нас із перебігом церемонії. Він був дуже ввічливий і порадив, коли зустрінемо королеву, легко вклонитися їй, – сказав Гаррі, демонструючи цей рух, – але не в пояс, як хлопчик-паж. Він нам сказав, що треба потиснути королеві руку, звертатися до неї «Ваша величність» і чекати, поки вона сама розпочне розмову. За жодних обставин не можна ставити їй якісь запитання.

– Як нудно! – пхикнула Джессіка. – Адже є стільки запитань, які я хотіла б їй поставити.

– А коли ми відповідаємо на якесь запитання, яке вона може поставити, – правив далі Гаррі, не звертаючи уваги на свою онуку, – то маємо говорити їй «мадам», що римується з Амстердам. А коли аудієнція закінчиться, слід знову вклонитися.

– Легко! – зауважила Джессіка.

– А потім відійти убік.

– А що було б, якби ти не відійшов, – зацікавилася Джессіка, – і почав ставити їй запитання?

– Церемоніймейстер дуже ввічливо нас запевнив, що коли ми затримаємося, то нам накажуть відрубати голову.

Засміялися всі, окрім Джессіки.

– Я б відмовилася кланятися їй чи називати її величністю, – твердо промовила дівчинка.

– Її величність вельми терпляче ставиться до повстанців, – озвався Себастьян, намагаючись спрямувати бесіду в безпечніше русло, – і визнає, що тисяча сімсот сімдесят сьомого року американці позбулися контролю Корони.

– То про що вона казала? – запитала Емма.

– Вона мені сказала, що їй подобаються мої романи, і запитала, чи буде до цього Різдва іще один Вільям Ворвік. «Так, мадам, – відповів я, – але вам може не сподобатися моя наступна книга, позаяк я наміряюся вбити Вільяма».

– І що вона думає про цю ідею? – поцікавився Себастьян.

– Вона нагадала мені, що саме її прапрабабуся королева Вікторія сказала Льюїсу Керроллу після прочитання «Аліси в Дивокраї». Однак я її запевнив, що моя наступна книга не буде математичною загадкою Евкліда.

– І що вона відповіла? – наполягала Саманта.

– Вона посміхнулася, аби показати, що аудієнція закінчилася.

– Тож якщо ти закатрупиш Вільяма Ворвіка, якою буде тема твоєї наступної книги? – поцікавився Себастьян, коли автівка під’їхала до ресторану.

– Якось я пообіцяв твоїй бабусі, Себе, – відповів Гаррі, виходячи з автівки, – що спробую написати серйозну книжку, яка, за її словами, переживе всі моди на бестселери й витримає випробування часом. Я не молодшаю, тому, щойно закінчиться мій теперішній контракт, маю намір спробувати з’ясувати, чи здатен виправдати її очікування.

– Маєш якусь ідею, тему чи хоча б назву? – не вгавав Себ, коли вони заходили до «Ле Каприз».

– Так, так і ще раз так, – сказав Гаррі, – але це все, що готовий сказати тобі зараз.

– Але ти скажеш мені, чи не так, дідусю? – Джессіка закінчувала малювати портрет Гаррі, який стояв на коліні перед королевою, а меч торкався його правого плеча.

– Господи, допоможи! – вигукнув Гаррі, а інші члени родини засміялися й зааплодували. Він уже хотів відповісти на запитання онуки, коли з’явився метрдотель і врятував його:

– Ваш столик готовий, сер Гаррі.

3

– Ніколи, ніколи, ніколи! – заявила Емма. – Чи є потреба тобі нагадувати, що сер Джошуа заснував «Судноплавну компанію Беррінґтонів» 1839-го і першого ж року отримав прибуток у сумі…

– Тридцять три фунти, чотири шилінґи і два пенси, про що ти вперше сказала, коли мені було п’ять років, – закінчив Себастьян. – Однак правда полягає в тому, що хоча Беррінґтони й отримали прийнятні дивіденди для своїх акціонерів торік, нам стає дедалі складніше продовжувати конкурувати з такими великими хлопцями, як «Кунард» чи «Пі енд О».

– Цікаво, що сказав би твій дідусь про те, щоб Беррінґтони перейшли під контроль одного з найзапекліших їхніх суперників?

– Після всього, що мені сказали або я прочитав про цього великого чоловіка, – промовив Себ, споглядаючи на портрет сера Волтера, що висів на стіні за матір’ю, – він би розглянув усі варіанти і прийняв би найкращий для своїх акціонерів.

– Не хочу втручатися у вашу сімейну сварку, – озвався адмірал Саммерс, – але необхідно обміркувати, чи пропозиція «Кунарда» варта свічок.

– Це гарна пропозиція, – визнав Себастьян, – але я певен, що зможу змусити їх підвищити свою пропозицію щонайменше на десять відсотків, а може, й на п’ятнадцять, і це, відверто кажучи, найбільше, на що ми можемо сподіватися. Отже, все, що нам слід насправді вирішити, – хочемо ми прийняти їхню пропозицію всерйоз чи відхилити її?

– Тоді, можливо, варто прислухатися до думок наших колег-директорів, – зауважила Емма, оглядаючи стіл зали засідань.

– Звісно, ми всі можемо висловити свою думку, пані голово, – промовив Філіп Вебстер, секретар компанії, – щодо безперечно найважливішого рішення в історії компанії. Однак оскільки ваша родина залишається мажоритарними акціонерами, все одно вирішувати вам.

Інші директори кивнули на знак згоди, але це не заважало їм озвучувати свої думки упродовж наступних сорока хвилин, унаслідок чого Емма виявила, що вони розділилися приблизно порівну.

– Отже так, – сказала вона після того, як один-двоє директорів почали повторюватися, – Клайву як керівнику нашого відділу зв’язків із громадськістю пропоную підготувати дві заяви для преси, які має розглянути правління. Перша буде короткою і конкретною, не залишаючи «Кунарду» сумнівів у тому, що хоча нам і лестить їхня пропозиція, «Судноплавна компанія Беррінґтонів» є родинною справою і вона не продається.

Адмірал виглядав задоволеним, тоді як Себастьян залишився незворушним.

– А друга? – запитав Клайв Бінґем, нотуючи слова голови.

– Правління відкидає пропозицію «Кунарда» як насмішку, а щодо нас – усе залишиться, як і раніше.

– Це змусить їх повірити, що тебе можна зацікавити, якщо ціна буде відповідною, – попередив Себастьян.

– І що станеться тоді? – запитав адмірал.

– Завіса підніметься, і почнеться пантоміма, – пояснив Себ, – адже голова компанії «Кунард» буде добре знати, що леді впускає свою хустинку на підлогу в очікуванні, що залицяльник підійме її та розпочне давню процедуру упадання, яка може закінчитися пропозицією, від якої вона не зможе відмовитися.

– Скільки ж у нас є часу? – вигукнула Емма.

– У Сіті знатимуть, що ми проводимо засідання ради, щоб обговорити заявку на поглинання, й очікуватимуть відповіді на пропозицію «Кунарда» до кінця сьогоднішнього робочого дня. Ринок може впоратися майже з будь-чим – посухою, голодом, несподіваним результатом виборів, навіть переворотом, – але не з нерішучістю.

Емма відкрила торбинку, витягла звідти хустинку й впустила її на підлогу.

* * *

– Що ти думаєш про проповідь? – поцікавився Гаррі.

– Дуже цікава, – відгукнулася Емма. – Але превелебний Додсвелл завжди виголошує гарні проповіді, – додала вона, коли подружжя покинуло подвір’я церкви й повернулося назад до Садиби.

– Я б обговорив його погляди щодо невірного Томи, якби думав, що ти почула хоч одне слово.

– Вважаю, що його підхід захоплює, – запротестувала Емма.

– Ні, ти цього не знаєш. Адже він жодного разу не згадав про Тому-невірного, і я не продовжуватиму тебе бентежити, питаючи, що ж він насправді проповідував. Лише сподіваюся, що наш Господь зрозуміє твою стурбованість можливим захопленням твого підприємства.

Вони пройшли іще кілька ярдів мовчки, перш ніж Емма озвалася:

– Мене гризе не поглинання.

– А що? – здивувався Гаррі.

Емма взяла чоловіка під руку.

– Усе так погано? – стурбувався він.

– «Кленовий листок» повернувся до Бристоля й пришвартувався біля берега, – вона зробила паузу. – Його розпочнуть розбирати у вівторок.

Вони продовжували крокувати ще якийсь час, перш ніж Гаррі запитав:

– Що ти хочеш із цим зробити?

– Не думаю, що є з чого вибирати, якщо не збираємося провести решту свого життя у здогадах…

– І це може нарешті дати відповідь на запитання, яке докучало нам усе життя. Чому б не спробувати якомога обережніше з’ясувати, чи є щось у подвійному дні корабля.

– Роботи могли б розпочатися негайно, – зізналася Емма. – Але я не хотіла давати остаточного дозволу, поки не отримаю твого благословення.

* * *

Клайв Бінґем аж руки потирав, коли Емма попросила його приєднатися до ради директорів «Судноплавної компанії Беррінґтонів», і хоча зайняти місце свого батька було нелегко, він відчув, що компанія скористалася його досвідом у сфері зв’язків із громадськістю, чого йому, на жаль, раніше так не вистачало. Навіть незважаючи на це, він не сумнівався, що подумав би сер Волтер Беррінґтон про піарщика, який приєднався до правління: вважав би його гендлярем, запрошеним на обід.

Клайв очолив власну рекламну компанію в Сіті з одинадцятьма співробітниками, які пережили кілька битв, пов’язаних із поглинанням у минулому. Але він зізнався Себові, що через це втратив сон.

– Чому? У поглинанні сімейної компанії немає нічого особливо незвичного. Останнім часом таке стається дуже часто.

– Згоден, – сказав Клайв, – але цього разу це особисте. Твоя мати не сумнівалася, коли запросила мене приєднатися до ради директорів після того, як мій батько подав у відставку, і, чесно кажучи, це не те саме, що розповідати діловій пресі про новий маршрут на Багами, чи про останню програму лояльності, або й навіть про будівництво третього лайнера. Якщо я помиляюся…

– Наразі твої брифінги були просто ідеальними й досконалими, – похвалив Себастьян, – й остання заявка «Кунарда» майже залагоджена. Ми це знаємо, і вони це знають, тож ти не міг би виконати роботу іще професійніше.

– Приємно, що ти так кажеш, Себе, але я почуваюся, як бігун на фінішній прямій. Бачу стрічку, але є ще одна перешкода.

– І ти її здолаєш майстерно.

Клайв якийсь час вагався, перш ніж озватися знову:

– Не впевнений, що твоя мати справді хоче цього поглинання.

– Ти цілком можеш мати рацію, – визнав Себастьян. – Однак для неї є компенсація, яку ти, можливо, не врахував.

– Що саме?

– Її все більше й більше поглинає робота в лікарні, а там, не забувай, працює значно більше людей і заклад має більший бюджет, ніж компанія Беррінґтонів. І що іще важливіше, ніхто не може взяти на себе ці обов’язки.

– Але як почуваються Джайлз і Ґрейс? Зрештою, вони ж мажоритарні акціонери.

– Вони віддали їй право остаточного рішення, мабуть, саме тому вона мене питала, що я думаю з цього приводу. А я не залишив їй жодних сумнівів у тому, що за своєю природою я банкір, а не логіст і радше став би головою «Фартинґс-Кауфман», ніж компанії Беррінґтонів. Їй було нелегко, але вона врешті визнала, що я не зможу робити і те, й те. Якби у мене був молодший брат…

– Або сестра, – додав Клайв.

– Цить… інакше Джессіка може отримати нові ідеї.

– Їй же лише тринадцять.

– Не думаю, що це її турбує.

– Як їй ведеться у новій школі?

– Її вчителька з образотворчого мистецтва зізналася, що небагато часу мине, поки усім стане надто очевидно, що у третьому класі школи є художниця, набагато вправніша за неї.

* * *

Коли пізно ввечері у понеділок Емма повернулася з утилізації судна, вона вже знала, що має сказати Гаррі про те, що саме знайшов Френк Ґібсон і його команда, коли розрізали подвійне дно «Кленового листка».

– Вийшло на яв те, чого ми завжди боялися, – сказала вона, сідаючи навпроти Гаррі. – І навіть гірше.

– Гірше? – повторив Гаррі.

Вона схилила голову:

– Артур видряпав повідомлення всередині подвійного дна.

Вона зробила паузу, бо не могла більше нічого вимовити.

– Не треба мені казати, – Гаррі узяв дружину за руку.

– Я мушу. Інакше доведеться продовжувати жити брехнею решту життя.

Минув ще якийсь час, поки вона зібралася з силами:

– Він написав: «Стен мав рацію. Сер Г’юґо знав, що я потрапив тут у пастку». Отже, мій батько вбив твого, – сказала вона і заридала.

Минув якийсь час, перш ніж Гаррі озвався:

– Цього ми ніколи не будемо певні, й, можливо, моя кохана, краще, щоб і не були…

– Я більше не хочу знати. Але бідолаха заслуговує принаймні християнського похорону. Твоя мати не очікувала б меншого.

– Я перебалакаю тихцем із вікарієм.

– Хто іще має бути присутнім?

– Лише ми двоє, – без вагань сказав Гаррі. – Не буде жодної користі, якщо змусимо пережити Себа та Джессі біль, від якого нам довелося страждати стільки років. І треба молитися, щоб ця справа закінчилася якнайшвидше.

Емма поглянула на чоловіка:

– Ти явно не чув про кембриджських учених, котрі працюють над чимось таким, що називається ДНК.

* * *

«Ми майже прийняли рішення», – заявив речник «Судноплавної компанії Беррінґтонів».

– От халепа, – видихнув Клайв, прочитавши заголовок «Файненшел таймс». – Як я міг бути таким дурним?

– Припини себе картати, – сказав Себ. – Правда в тому, що ми вже майже готові.

– Ми обоє це знаємо, – визнав Клайв. – Але для цього не потрібен «Кунард», щоб про це дізналися інші.

– Вони все знали, – заявив Себастьян, – задовго до того, як побачили цей заголовок. Чесно кажучи, нам би пощастило видоїти більше, ніж іще один відсоток від цієї угоди. Підозрюю, що вони вже досягли своєї стелі.

– Тим не менш, – пручався Клайв, – твоя мати напевно не буде задоволена, і хто зможе її звинуватити?

– Вона припустить, що все це частина фінальної гри, і я не буду тим, хто її дезінформує.

– Дякую за підтримку, Себе. Я це ціную.

– Це не більше, ніж ти дав мені, коли Слоун призначив себе головою «Фартинґса», а потім звільнив мене наступного ж дня. Ти забув, що «Кауфман» був єдиним банком, який запропонував мені роботу? І в будь-якому разі моя мати могла б навіть бути задоволена цим заголовком.

– Що ти маєш на увазі?

– Я досі не впевнений, що вона хоче, аби це поглинання виявилося успішним.

* * *

– Це зашкодить поглинанню? – запитала Емма після того, як прочитала статтю.

– Схоже, нам доведеться пожертвувати одним пунктом, а може, й двома, – визнав Себ. – Але не забувай мудрі слова Седрика Гардкасла щодо поглинань. Якщо ви отримали більше, ніж очікували, а інша сторона вважає, що домоглася переваг в угоді, всі залишають стіл перемовин щасливими.

– Як гадаєш, як відреагують Джайлз і Ґрейс?

– Дядько Джайлз більшу частину свого вільного часу проводить, блукаючи країною, відвідуючи незначні місця, сподіваючись отримати іще трохи більше голосів. Адже лейбористи все ще мають шанс перемогти на наступних виборах. Бо якщо Марґарет Тетчер стане нашим наступним прем’єр-міністром, він може більше ніколи не отримати жаданої посади.

– А Ґрейс?

– Не думаю, що вона коли-небудь читала «Файненшел таймс», і вона, певна річ, не знатиме, що їй робити, якщо отримає чек на двадцять мільйонів фунтів стерлінґів, пам’ятаючи, що її теперішня зарплата становить близько двадцяти тисяч на рік.

– Їй знадобиться твоя допомога та порада, Себе.

– Будь певна, мамо, «Фартинґс-Кауфман» вкладе капітал докторки Беррінґтон якнайкраще, добре знаючи, що за кілька років вона вийде на пенсію й сподіватиметься на сталий дохід, аби десь спокійно жити.

– Вона може переїхати й жити з нами у Сомерсеті, – запропонувала Ема. – Старий котедж Мейзі їй цілком пасуватиме.

– Вона занадто горда, – зітхнув Себ, – і ти це знаєш, мамо. Насправді вона вже сказала мені, що шукає щось у Кембриджі, аби бути поруч зі своїми друзями.

– Але як тільки відбудеться поглинання, їй вистачить грошей, аби купити собі замок.

– Можу закластися, – зауважив Себастьян, – що вона все одно опиниться у невеликому будиночку з терасою неподалік від свого старого коледжу.

– Ти наближаєшся до небезпечного віку, коли стають мудрим, – сказала Емма й замислилася, чи не варто їй поділитися з сином своєю останньою проблемою.

4

– Шість місяців! – лютував Гаррі. – Цього клятого чоловіка треба було повісити й розірвати кіньми.

– Про що це ти? – запитала Емма спокійно, наливаючи собі друге горнятко чаю.

– Про бурмила, який ударив медсестру в приймальному покої, а потім напав на лікаря. Його засудили лише до шести

місяців.

– Доктора Гендса, – сказала Емма. – Хоча я і погоджуюся з тобою, однак існували пом’якшувальні обставини.

– Які ще обставини? – не зрозумів Гаррі.

– Медсестра не забажала свідчити, коли справа дійшла до суду.

– І чого б це? – здивувався Гаррі, відкладаючи газету.

– Кілька моїх найкращих медсестер приїхали з інших країн і не хочуть з’являтися на лаві для свідків, побоюючись, що влада може дізнатися, що їхні імміґраційні документи, скажімо так, не в надто ідеальному стані.

– Це не причина заплющувати очі на такі речі, – не здавався Гаррі.

– У нас немає великого вибору, якщо хочемо зберегти Національну службу здоров’я.

– Однак це не скасовує того факту, що цей бандит вдарив медсестру, – Гаррі ще раз кинув погляд на статтю, – у суботу ввечері, коли він був п’яний як чіп.

– Суботній вечір – вихідний, – сказала Емма, – що виявив би Вільям Ворвік, як тільки поспілкувався б зі старшою медсестрою, а також те, що вона вмикає радіо щосуботи о п’ятій годині пополудні, щоб почути результат матчу «Бристоль сіті» чи «Бристоль роверс», залежно від того, хто з них грає вдома того дня.

Гаррі не втручався.

– Якщо вони перемогли, для медсестри буде спокійна ніч. Якщо нічия, це ще терпимо. Але якщо програли, це буде справжнє жахіття, у нас просто недостатньо персоналу, щоб із таким упоратися.

– І це тільки тому, що господарі поля програли футбольний матч?

– Атож, оскільки можна гарантувати, що домашні вболівальники топитимуть свої печалі в чарці, а потім влаштують бійку. І декотрі, яка несподіванка, будуть змушені чекати годинами, перш ніж хтось зможе ними зайнятися. Результат? Ще більше бійок вибухає у приймальному покої, й іноді в це намагаються втрутитися медсестра або лікар.

– У вас немає охоронців для цього?

– Боюся, що їх замало. А лікарня не має стільки ресурсів, адже сімдесят відсотків щорічного фінансування витрачають на заробітну плату, а уряд ще й наполягає на скороченні, а не на розширенні. Тож будь певен, що ввечері наступної суботи ми зіткнемося з такою ж проблемою, якщо «Бристоль роверс» програють «Кардіфф сіті».

– Чи пані Тетчер має якісь ідеї, здатні вирішити цю проблему?

– Підозрюю, що вона погодилася б із тобою, коханий. Повісити, четвертувати й роздерти кіньми було б для них занадто м’яко. Але не думаю, що така політика з’явиться в найближчому маніфесті Консервативної партії.

* * *

Доктор Річардс послухав, як б’ється серце його пацієнта – сімдесят два удари на хвилину, – і поставив галочку у відповідній графі.

– Ви у досить хорошій формі, сер Гаррі, – похвалив він, – як для чоловіка, котрий наближається до шостого десятку. Вік, коли багато хто з нас розглядає можливість виходу на пенсію.

– Тільки не я, – заперечив Гаррі. – Я ще маю дописати останнього Вільяма Ворвіка, перш ніж перейду до свого наступного роману, який може забрати в мене кілька років. Тож мушу прожити щонайменше сімдесят літ. Це зрозуміло, докторе Річардс?

– Сімдесят. Це не довше, ніж типовий контракт зі Всевишнім. Не думаю, що це становитиме проблему, – додав лікар, – поки ви все ще практикуєте фізичні вправи.

Він перевірив картку свого пацієнта.

– Коли ми зустрічалися з вами минулого разу, сер Гаррі, ви пробігали по три милі двічі на тиждень і проходили пішки по п’ять миль тричі на тиждень. Ви все ще це робите?

– Аякже, але маю зізнатися, що перестав перевіряти час.

– Ви досі дотримуєтеся цього режиму між двогодинними сесіями письма?

– Щоранку, п’ять днів на тиждень.

– Чудово. Насправді це навіть більше, ніж могли б собі дозволити багато моїх навіть молодших пацієнтів. Іще кілька запитань: мабуть, ви не курите?

– Ніколи цього не робив.

– А скільки випиваєте алкоголю в середньому за день?

– Келих вина за вечерею, але не за обідом. Бо це мене зморило б у розпал дня.

– Тоді, відверто кажучи, сімдесят – для вас не межа, якщо, звісно, не потрапите під автобус.

– Невеликий ризик для цього, позаяк наш місцевий автобус навідується в селище лише двічі на день, попри те що Емма регулярно скаржиться міській раді й закидає її листами.

Лікар посміхнувся.

– Усе, що мені зараз потрібно, це зразок крові, щоб провести аналіз. Якщо підете зі мною, я попрошу медсестру це зробити.

Доктор Річардс закрив картку, підвівся з-за столу і вивів Гаррі з палати для консультацій.

– А як справи у леді Кліфтон? – поцікавився він, коли вони прошкували коридором.

Емма ненавиділа почесний титул «леді», бо відчувала, що не заслужила цього, й наполягала, щоб усі в лікарні продовжували називати її пані Кліфтон або пані голова.

– Ви мені про це повідайте, – сказав Гаррі.

– Я не її лікар, – заперечив медик, – але можу вам сказати, що вона найкраща голова правління, яку ми коли-небудь мали, і я не впевнений, чи з’явиться хтось достатньо відважний, аби замінити її, коли вона звільниться за рік.

Гаррі посміхнувся. Щоразу, коли він відвідував Бристольський королівський шпиталь, він відчував повагу й прихильність персоналу до Емми.

– Якщо вдруге виграємо звання найкращої лікарні року, – додав доктор Річардс, – то це буде також і її заслугою.

Прямуючи коридором, Гаррі пройшов повз двох медсестер, котрі зробили собі перерву на чай. Він помітив, що в однієї з них синець під оком і набрякла щока, яку вона, попри густий макіяж, не змогла замаскувати. Доктор Річардс завів Гаррі у маленьку палату, яка зараз порожніла, там стояло ліжко та пара крісел.

– Зніміть піджак. Медсестра зараз прийде.

– Спасибі, – подякував Гаррі. – З нетерпінням чекатиму зустрічі з вами через рік.

– Як тільки ми отримаємо результати аналізів із лабораторії, я повідомлю вам про це. Але здається, що вони не будуть надто відрізнятися від минулорічних.

Гаррі зняв піджак, повісив його на спинку крісла, скинув взуття й ліг на ліжко. Відтак склепив повіки й замислився над наступним розділом «Вільяма Ворвіка та фокуса з трьома картами». Як підозрюваний міг перебувати у двох місцях одночасно? Він був у ліжку зі своєю дружиною чи їхав до Манчестера? Де саме? Лікар залишив двері відчиненими, і думки Гаррі обірвалися, коли він почув, як хтось промовив:

– Доктор Гендс.

Де він чув це прізвище раніше?

– Ви поскаржитесь на нього старшій медсестрі? – поцікавився голос.

– Ні, якщо хочу зберегти свою роботу, – відгукнувся другий голос.

– Тож цьому старому гульвісі знову все зійде з рук.

– Поки є лише його слово проти мого, йому нема чого боятися.

– Що ж він задумав цього разу?

Гаррі сів, дістав із кишені піджака нотатник і кулькову ручку й уважно прислухався до бесіди в коридорі.

– Я була у пральні на третьому поверсі, збирала свіжі простирадла, коли туди хтось зайшов. Коли двері зачинилися і я почула, що їх замикають, то вже знала, що це може бути лише одна людина. Я зробила вигляд, що нічого не помітила, взяла кілька простирадл і підійшла до дверей. Намагалася їх відчинити, але він схопив мене і притиснув до себе. Це було огидно. Я мало не виблювала. «Ніхто не має про це дізнатися, – застеріг він, – а ми трохи розважимося». Я намагалася вдарити його ліктем у пах, але він притиснув мене до стіни. Потім обійняв і намагався поцілувати.

– І що ти зробила?

– Вкусила його за язик. Він заволав, назвав мене хвойдою і ляснув по обличчю. Але це дало мені достатньо часу, щоб відімкнути двері й утекти.

– Маєш заявити на нього. Настав час викинути цього мерзотника з лікарні.

– Мало шансів, що це вдасться. Коли ми бачилися з ним сьогодні вранці, він мене попередив, що я шукатиму нову роботу, якщо хоч розтулю пельку, а потім додав, – її голос стишився до шепотіння: – Коли жінка відкриває рота, це годиться лише для одного.

– Він хворий, і йому не можна дозволити вийти сухим із води.

– Не забувай, який він могутній. Хлопця Менді звільнив після того, як той сказав поліції, що бачив, як він напав на неї і що саме він її вдарив. То який шанс нашкодити йому після мацання у пральні? Ні, я вже вирішила…

– Доброго ранку, сер Гаррі, – привіталася медсестра, зайшовши до палати й зачинивши за собою двері. – Доктор Річардс попросив мене взяти аналіз крові й відправити його до лабораторії. Це проста звичайна процедура, тож закасайте, будь ласка, один рукав.

* * *

– Мені здається, лише один із нас має право бути головою, – сказав Джайлз, не в змозі приховати посмішку.

– Це не жарт, – буркнула Емма. – Я вже склала порядок денний, аби пересвідчитися, що ми згадали всі теми, які варто обміркувати.

Вона передала Джайлзу та Ґрейс по примірнику звіту та дала їм кілька хвилин для вивчення деталей, перш ніж озватися

знову:

– Можливо, необхідно вас поінформувати, перш ніж перейдемо до першого пункту.

Брат і сестра ствердно кивнули.

– Правління ухвалило остаточну пропозицію «Кунарда» – три фунти сорок один пенс за акцію, поглинання має завершитись опівдні двадцять шостого лютого.

– Це, мабуть, було дуже болісно, – зауважив Джайлз, і в його голосі зазвучало справжнє співчуття.

– Маю визнати, що, звільняючи свій кабінет, усе ще вагалася, чи чиню правильно. І була рада, що у приміщенні більше нікого не було, коли знімала портрет дідуся, бо я не могла подивитися йому в вічі.

– Буду радий знову привітати Волтера у Беррінґтон-холі, – запропонував Джайлз. – Він може висіти поруч із бабусею в бібліотеці.

– Насправді, Джайлзе, Кунард запитав, чи може він залишитися в залі засідань разом із усіма іншими попередніми головами правління.

– Я вражений, – визнав Джайлз. – І ще більше певен, що прийняв правильне рішення щодо того, як варто інвестувати частину своїх грошей, – додав він без пояснень.

– А що буде з тобою, Еммо? – звернулася до сестри Ґрейс. – Зрештою, ти також заслужила право на місце в залі засідань.

– Браяну Орґану замовили намалювати мій портрет, – похвалилася Емма. – Він буде висіти навпроти мого дорогого дідуся.

– А що сказала на це Джессіка? – запитав Джайлз.

– Це вона його порадила. Навіть запитала, чи їй дозволять відвідувати сеанси позування.

– Вона так швидко росте, – зітхнула Ґрейс.

– Вона вже молода леді, – підтвердила Емма. – І я розглядаю можливість взяти її в радники з іншого питання, – додала вона перед тим, як повернутися до порядку денного. – Після підписання документів про поглинання в залі засідань відбулася церемонія передачі. Упродовж двадцяти чотирьох годин вивіску «Судноплавна компанія Беррінґтонів», яка так гордо височіла над в’їзними воротами понад століття, замінили на «Кунард».

– Я знаю, що минув лише місяць, – сказав Джайлз, – але чи дотримав «Кунард» своєї обіцянки зберегти наш персонал, особливо тих, хто служить уже давно?

– Авжеж, – підтвердила Емма. – Нікого не звільнили, хоча кілька старожилів скористалися цим, аби отримати щедрі відступні при звільненні, про які Себ домовився для них, разом із безкоштовною поїздкою на «Бекінґемі» чи «Белморалі», тому скарг від них немає. Однак нам варто обговорити власну позицію та те, куди рухатимемося далі. Як ви обоє знаєте, нам запропонували заплатити готівкою трохи більше двадцяти мільйонів фунтів стерлінґів кожному, з альтернативою придбати акції «Кунарда», що має низку переваг.

– Скільки акцій вони запропонували? – запитала Ґрейс.

– На сімсот десять тисяч, які торік принесли двісті сорок шість тисяч і сімсот сімнадцять фунтів стерлінґів дивідендів. Хтось із вас вигадав щось краще, що можна робити із цими грішми?

– Я визначився, – сказав Джайлз. – За порадою Себа вирішив узяти половину готівкою, яку «Фартинґс-Кауфман» інвестує від мого імені, а другу половину – акціями «Кунарда». Нещодавно їхня ціна трохи впала, що, на думку Себа, не є незвичним після поглинання. Однак він запевняє, що «Кунард» – це професійно керована компанія, яка має багатий досвід, і він очікує, що їхні акції продовжуватимуть приносити дивіденди від трьох до чотирьох відсотків річних, зростаючи при цьому приблизно на стільки ж у вартості.

– Насправді це звучить дуже консервативно, – зауважила Емма, дражнячи свого брата.

– З невеликим «але», – відповів Джайлз. – Я також погодився фінансувати одного наукового співробітника товариства «Фабіан»⁴.

– Який сміливий жест, – Ґрейс не приховувала свого сарказму.

– А ти зробила щось радикальніше? – поцікавився Джайлз, повертаючи колючку.

– Сподіваюся на це. Так значно веселіше.

Емма з Джайлзом поглянули на сестру, немов двоє учнів її класу, котрі чекають відповіді.

– Я поклала чек на всю суму до банку. Коли показала його управителю, мені здалося, що він знепритомніє. Наступного дня Себастьян приїхав до мене в гості у Кембридж, і за його порадою я відклала п’ять мільйонів для покриття будь-яких податкових зобов’язань, а ще десять – на інвестиційний рахунок у «Фартинґс-

Кауфман», який буде розподілено по цілому ряду успішних компаній за його порадою. Також я залишила мільйон на депозиті в банку «Мідленд», чого мені буде більш ніж достатньо для купівлі невеликого будиночка біля Кембриджа разом із гарантованим річним доходом близько тридцяти тисяч фунтів стерлінґів на рік. Набагато більше, ніж я будь-коли заробляла за всі роки викладання в університеті.

– А ще чотири мільйони?

– Пожертвувала мільйон фонду реставрації у Ньюгемському коледжі, ще пів мільйона віддала Фіцвільямському коледжу і ще пів мільйона розподілила між десятком благодійних організацій, якими цікавилася упродовж багатьох років, але зроду-віку не була здатна дати їм більше, ніж кілька сотень фунтів у минулому.