Kitabı oku: «Людиною він був», sayfa 5

– То що тепер? – запитала Емма.

– Чай із родиною на терасі, – нагадав їй Джайлз.

– А як тільки ви звільнитесь, – додав Белстед, – слід повернутися в палату і зайняти своє місце в кінці передньої лави. Упродовж наступних кількох днів я б порадив вам спостерігати за роботою лордів, звикнути до наших дивних звичаїв і традицій, перш ніж задуматися над тим, аби виголосити свою інавгураційну промову.

– Це буде єдина промова, яку ти виголосиш, і жоден учасник навіть не подумає перервати тебе, а той, хто піде далі, похвалить твій внесок, ніби ти Цицерон.

– І що тоді?

– Варто підготуватися до своїх перших завдань як заступниці міністра з питань охорони здоров’я, – відповів Белстед. – І намагайтесь не забути, що там будуть присутні кілька старших медичних чиновників.

– Коли ж рукавички знімуть, – продовжив Джайлз, – не варто чекати якихось братерських почуттів, навіть від своїх рідних і близьких. Ніжні посмішки та почуття залишаться тільки у тебе вдома.

– Але ви не завжди зможете покластися і на них, – криво посміхнувся Белстед.

– Тим не менш, сестричко, ласкаво просимо до Палати лордів. Зізнаюся, що мало не луснув від гордощів, коли хтось із моїх колег сказав: «А ви знали, що це сестра лорда Беррінґтона?»

– Спасибі, Джайлзе, – подякувала Емма. – З нетерпінням чекатиму дня, коли один із моїх колег скаже: «А ви знали, що це брат леді Кліфтон?»

* * *

Стук, стук, стук. Карін прокинулася першою. Вона перевернулася на другий бік, припускаючи, що це, мабуть, сон.

Стук, стук, стук. Трохи гучніше.

Вона раптом зовсім прокинулася. Повільно встала з ліжка і, не бажаючи збудити Джайлза, навшпиньки підійшла до вікна. Стук, стук, стук. Іще гучніше.

– Що там таке? – запитав сонний голос.

– Маю намір дізнатися, – Карін відсунула фіранку й кинула погляд на бруківку.

– Господи! – вигукнула вона і зникла зі спальні, перш ніж Джайлз встиг запитати, що відбувається.

Карін побігла сходами вниз, швидко відчинила вхідні двері й побачила малого хлопчика, що скулився на порозі й увесь тремтів.

– Заходь, – прошепотіла вона.

Але той, здавалося, вагався, поки вона не обійняла його за плечі й не сказала:

– Не знаю, як ти, Фредді, а я б напилася гарячого шоколаду. Чому б тобі не зайти досередини й не роздивитися, що можна тут знайти?

Хлопчина узяв господиню за руку, й коли вони йшли коридором й завернули на кухню, на сходах з’явився Джайлз.

– Сідай, Фредді, – звеліла Карін, наливаючи трохи молока в баняк. Джайлз приєднався до них.

– Як ти сюди потрапив? – ніби мимохіть запитала вона.

– Сів на потяг із Единбурґа, але, поки не приїхав до Лондона, не второпав, наскільки вже пізно. Я чекаю на порозі вашого дому вже більше години, – пояснив він. – Не хотів вас будити, але зовсім закоцюб.

– Ти повідомив своєму директорові чи лорду Фенвіку, що їдеш до нас? – поцікавився Джайлз, коли Карін відкривала бляшанку з печивом.

– Ні. Я втік із каплиці під час молитов, – зізнався хлопчина.

Карін поставила кухоль із гарячим шоколадом і тарілку пісочного печива на стіл перед несподіваним гостем.

– А хоч комусь, хоча б товаришу, сказав, що плануєш нас відвідати?

– У мене не так багато друзів, – зізнався Фредді, цмулячи шоколад. Він підвів очі на Джайлза і додав: – Будь ласка, не кажіть, що я маю повернутися.

Джайлз не зміг вигадати гідну відповідь.

– Потурбуймося про це вранці, – сказала Карін. – Пий, а тоді я відведу тебе до гостьової спальні, щоб ти міг трохи поспати.

– Спасибі, леді Беррінґтон, – подякував Фредді. Він допив гарячий шоколад. – Мені дуже шкода, я не хотів завдавати вам клопотів.

– Ти їх іще не завдав, – заперечила Карін. – Але зараз буде краще лягти спати.

Вона знову узяла хлопця за руку й вивела з кімнати.

– На добраніч, лорде Беррінґтон, – попрощався хлопчина вже набагато веселішим голосом.

Джайлз поставив чайник на плиту і зняв чайничок для заварки з полиці. Чекаючи, поки вода закипить, узяв телефонну слухавку, набрав довідку й запитав номер початкової школи Фредді у Шотландії. Щойно він це зробив, то перевірив, чи не має у телефонній книзі домашнього номера Арчі Фенвіка.

Джайлз вирішив, що сьома ранку буде достатньою годиною для контакту з ним. Чайник засвистів саме тоді, коли знову з’явилася

Карін.

– Він заснув, як тільки поклав голову на подушку, бідолашний.

Джайлз налив їй горнятко чаю.

– Ти була такою спокійною й обнадійливою. Чесно кажучи, я навіть не знав, що казати чи робити.

– Звідки ти міг знати? – погодилася Карін. – Адже до тебе ніколи не стукали у двері посеред ночі.

* * *

Коли баронеса Кліфтон з Чу-Маґни піднялася, щоб виголосити свою інавгураційну промову в Палаті лордів, переповнена аудиторія замовкла. Вона підвела погляд на галерею почесних гостей, аби побачити, як Гаррі, Себастьян, Саманта і Ґрейс посміхаються їй, але там не було Джессіки. Емма гадала, де вона. Звернула свою увагу на опозиційну передню лаву, де сидів тіньовий лідер палати, схрестивши руки. Він підморгнув новачці.

– Мілорди, – почала жінка, і голос її затремтів. – Ви, мабуть, здивовані, побачивши, як цей нещодавно спечений урядовець стоїть за трибуною, звертаючись до вас. Але можу вас запевнити, що ніхто не був здивований цим більше за мене.

По обидва боки палати прошелестів сміх, який допоміг Еммі розслабитися.

– Лорд Гарві з Ґлостера сидів на цих лавах близько п’ятдесяти років тому, а лорд Беррінґтон із Бристольських доків сидить зараз по інший бік палати як лідер опозиції. Ви бачите перед собою їхню онуку та сестру. Прем’єр-міністерка надала мені можливість продовжувати роботу в службі охорони здоров’я, але цього разу не як член правління великої лікарні, її заступник або навіть голова, а як один із заступників міністра. І я хочу, щоб члени цієї палати не сумнівались у тому, що я маю намір виконувати свої обов’язки з такою ж старанністю та ретельністю, як і на кожній своїй посаді – і державній, і приватній. Національна служба охорони здоров’я, мілорди, опинилася на роздоріжжі, хоча я достеменно знаю, в якому напрямку хочу її вести. В мені ви знайдете відданого товариша хірурга, лікаря, медичної сестри і, що найголовніше, пацієнта. Оглядаючи цю палату, я бачу одного-двох із вас, хто, можливо, і потребує послуг Національної служби здоров’я у недалекому майбутньому.

Емма вважала рядок, який додав її брат, дещо ризикованим, але Джайлз запевнив, що лорди, на відміну від королеви Вікторії, приймуть це зважено. Він мав рацію. Вони засміялися у відповідь, коли вона посміхнулася з кафедри лідеру опозиції.

– Із цією метою, мілорди, я продовжуватиму боротися з упертою бюрократією, страхом перед інноваціями, переоціненими спеціальними радниками, котрі ніколи не брали до рук скальпеля і не спорожняли лікарняне судно.

Палата схвально заревла.

– Але настільки ж важливо, – правила далі Емма, стишуючи голос, – і я ніколи не забуду мудрі слова свого дідуся, лорда Гарві, коли я, будучи маленькою дівчинкою, мала сміливість запитати його: «Який сенс у Палаті лордів?» – «Служити, – відповів він, – і тримати в шорах цих хапуг із Палати громад».

Ця заява викликала овації з обох боків палати.

– Тож дозвольте запевнити ваші світлості, – підсумувала Емма, – що це завжди буде моєю мантрою, коли прийматиму рішення від імені уряду, в якому працюю. І, нарешті, я можу подякувати палаті за доброту й поблажливість до жінки, котра не до кінця усвідомлює, що вона не гідна стояти в одному ряді зі своїм дідом і братом.

Емма сіла в супроводі тривалих оплесків і розмахування документами, а ті члени, які дивувались, чому цю жінку вирвали з невідомості, вже не сумнівалися в тому, що Марґарет Тетчер прийняла правильне рішення. Як тільки лорди вгамувалися, лорд Беррінґтон підвівся зі свого місця на передній лаві опозиції та доброзичливо поглянув на сестру, перш ніж розпочати свою заздалегідь підготовлену промову. Емма міркувала, коли й вона зможе це зробити, якщо взагалі коли-небудь зможе.

– Мілорди, якщо сьогодні я виявляю братську гордість, то можу лише сподіватися, що палата буде поблажливою. Коли ми з пані державним секретарем чубилися у дитинстві, я завжди перемагав, але це було лише тому, що я був більшим і дужчим. Однак наша матуся завжди казала, що як тільки ми обоє подорослішаємо, я дізнаюся, що виграв битву, але не війну.

В опозиції засміялася, поки ті, хто сидів на урядових лавах, волали:

– Слухайте, почуйте!

– Але дозвольте мені попередити мою шляхетну родичку, – продовжував Джайлз, і його голос уперше прозвучав серйозно, – що момент її тріумфу може виявитися нетривким, адже коли настане час уряду репрезентувати новий законопроєкт про охорону здоров’я, їй не варто сподіватися, що вона отримає таку ж поблажливість із цього боку палати. Ми будемо уважно вивчати цей законопроєкт рядок за рядком, пункт за пунктом, і немає потреби нагадувати шановній баронесі, що саме Лейбористська партія під орудою Клемента Еттлі створила Національну службу охорони здоров’я, а не ця зграйка торі, які тимчасово сидять на урядових лавах.

Опозиція підбадьорила свого лідера оплесками.

– Тож буду радий привітати мою шляхетну родичку з чудовою інавгураційною промовою, але раджу їй смакувати цю мить, бо коли вона наступного разу повернеться на трибуну, цей бік палати сидітиме в очікуванні її звіту, і дозвольте мені запевнити шляхетну баронесу, що вона більше не зможе покладатися на хоч якусь братську допомогу. І тоді їй доведеться виграти і битву, і війну.

Опозиційні лави виглядали так, ніби не могли дочекатися цього протистояння.

Емма посміхнулася й гадала, скільки людей у палаті здивувалися б, якби дізналися, яку кількість її промови підготував саме цей шляхетний лорд, котрий зараз вказував на неї. Він навіть слухав її репетицію на кухні на Сміт-сквер минулої ночі. Емма лише хотіла б, щоб їхня мати сиділа на гостьовій галереї і спостерігала, як вони знову сваряться.

* * *

Пан Саткліфф, директор школи Ґренджмут, був вельми вдячний, коли леді Беррінґтон привезла Фредді назад до Шотландії, і як тільки хлопчик неохоче повернувся до свого класу, поцікавився, чи не може він перебалакати з нею. Карін легко погодилася, позаяк пообіцяла Джайлзу, що спробує з’ясувати причину, чому Фредді накивав зі школи п’ятами.

Після того як вони влаштувались у його кабінеті, директор не став гаяти часу і торкнувся теми, що стосувалася їх обох.

– Добре, що ваш чоловік не приїхав із вами, леді Беррінґтон, – почав він, – бо це дозволить мені бути більш відвертим щодо Фредді. Боюся, що хлопчик ніколи насправді не почувався тут добре з того дня, коли прибув сюди, і боюся, що в цьому винна його мати.

– Якщо ви маєте на увазі леді Вірджинію, – зауважила Карін, – я впевнена: ви знаєте, що вона не його мати.

– Я скоріше припустив би таке, – сказав директор, – бо це пояснювало б, чому вона жодного разу не відвідала Фредді, поки він тут був.

– І вона ніколи цього не зробить, – додала Карін, – адже це не відповідає її меті.

– І хоча лорд Фенвік робить усе, що в його силах, аби допомогти, – правив далі пан Саткліфф, – він не батько хлопчика, і боюся, що ситуація погіршилася, коли Фредді вперше зустрів вашого чоловіка.

– Але я вважала, що їхнє знайомство пішло на краще хлопчику.

– Фредді також так вважає. Кілька днів він ні про що інше й не згадував. Насправді, повернувшись до початку семестру, він був уже зовсім іншою дитиною. Його більше не переслідували хлопці, котрі постійно дражнили його через його матір, бо тепер він був натхненний тим, хто, як йому хотілося, міг бути його батьком. З того дня він став переглядати газети у пошуках будь-якої згадки про лорда Беррінґтона. Відколи зателефонував ваш чоловік, аби повідомити, що Фредді з ним у Лондоні, я не здивувався.

– А чи знаєте ви, що Джайлз писав Фредді, бажаючи йому всілякої удачі у матчі з крикету «Замок» проти «Селища», і попросив його повідомити про результат, але відповіді не отримав.

– Цього листа він весь час носить із собою, – поінформував директор, – але, на жаль, він схибив, і його команда програла, і це пояснює, чому він так і не відповів.

– Дуже сумно, – зітхнула Карін. – Але можу вас запевнити, що Джайлз хибив набагато частіше, ніж набирав бали на полі та поза ним.

– Але хлопець цього не міг знати, а його єдиним досвідом спілкування з родичами була леді Вірджинія. А тепер погляньте, до чого дійшло.

– Якщо я можу чимось допомогти, скажіть що…

– Є таке, леді Беррінґтон, – директор зробив паузу. – Я знаю, що ви час від часу приїжджаєте до Шотландії і могли б подумати про те, щоб узяти Фредді на вихідні?

– Чому ж лише на вихідні? Якщо Арчі Фенвік погодиться, Фредді також може приєднатися до нас у Малджелрі під час літніх вакацій.

– Маю визнати, що це була ідея лорда Фенвіка. Він розповів мені про випадкову зустріч Фредді з вашим чоловіком.

– Цікаво, чи це було випадково?

Директор не відповів і просто додав:

– Як гадаєте, лорд Беррінґтон відреагує на мою пропо-

зицію?

– Відкрию вам маленький секрет, – сказала Карін. – Він уже відміряв двадцять два ярди, на яких можна облаштувати поле для крикету.

– Тоді можете сказати своєму чоловікові, що Фредді, мабуть, буде наймолодшим учасником, який будь-коли грав у шкільній одинадцятці.

– Джайлз буде в захваті. Але чи можу я висловити одне невеличке прохання, пане директор?

– Певна річ, леді Беррінґтон.

– Чи можна мені сказати Фредді, що саме ми вирішили, іще до мого повернення до Лондона?

10

Коли Джеймс Келлеґен виступив із заключною промовою як лідер Лейбористської партії на щорічній конференції у Блекпулі, Джайлз второпав, що якщо підтримає не того кандидата, котрий змінить керівника партії, його політичній кар’єрі настане гаплик.

Коли чотири колишніх урядових міністри виявили свої амбіції, він не сумнівався, що є лише двоє серйозних кандидатів. У правому куті стояв Денніс Гілі, який працював міністром фінансів у кабінетах Келлеґена та Гарольда Вілсона і, як і Джайлз, отримав нагороду у Другій світовій війні. У лівому куті перебував Майкл Фут, мабуть, найкращий оратор Палати громад після Вінстона Черчилля. Попри те, що його міністерська кар’єра не зрівнялася з кар’єрою Гілі, він мав підтримку більшості впливових профспілок, які отримали в парламенті дев’яносто одного представника.

Джайлз намагався відкинути думку, що якби він вирішив узяти участь у довиборах від Бристольських доків десятьма роками раніше, а не прийняв пропозицію Гарольда Вілсона зайняти місце у верхній палаті, то зараз міг би бути серйозним претендентом на лідерство в партії. Однак довелося визнати, що час у політиці вирішує все і що є щонайменше десяток його ровесників, котрі також могли вигадати реальний сценарій, як стати лідером партії, і незабаром після цього опинитися у будинку номер десять на Давнінґ-стрит.

Однак Джайлз вважав, що існує лише один кандидат, який мав шанси перемогти пані Тетчер на наступних загальних виборах, і він міг лише сподіватися, що більшість його колег у нижній палаті також це розуміють. Пропрацювавши в уряді й опозиції понад тридцять років, Джайлз знав, що політику можна змінити, лише сидячи в урядових лавах, а не гаючи без сенсу роки в опозиції, інколи здобуваючи лише випадкову непередбачувану перемогу.

Рішення щодо того, хто має очолити партію, ухвалюватимуть двісті шістдесят дев’ять лейбористів, котрі сиділи в Палаті громад. Нікому іншому голосувати не дозволять. Тож як тільки Келлеґен оголосив, що йде зі своєї посади, Джайлз рідко покидав коридори влади щовечора, аж доки там не вимикали світло. Він проводив незліченні години, блукаючи коридорами упродовж дня, вихваляючи чесноти свого кандидата, проводячи вечори в барі Енні, купуючи пінти пива й намагаючись переконати тих колег у нижній палаті, які вагалися, щоб консерватори молилися, що оберуть Майкла Фута, а не Денніса Гілі.

Молитви торі отримали відгук, коли при другому голосуванні Фут здолав Гілі ста тридцятьма дев’ятьма голосами проти ста двадцяти дев’яти. Деякі колеги Джайлза з Громадського комітету відверто визнали, що вони дуже раді пересидіти певний час в опозиції, поки новий лідер не стане поділяти їхню ліву ідеологію.

* * *

Наступного дня Емма повідомила Джайлзу за сніданком, що коли Марґарет Тетчер почула цю новину, вона відкоркувала пляшку шампанського й проголосила тост за сто тридцятьох дев’ятьох лейбористів, які гарантували, що вона залишиться в будинку номер десять на Давнінґ-стрит протягом найближчого майбутнього.

Давня традиція обох партій полягає в тому, що при виборі нового лідера кожен, хто сидить на передній лаві, спершу подає пропозицію про відставку, а потім чекає запрошення приєднатися до нової команди. Після того як Джайлз написав заяву про звільнення, він не втрачав даремно часу в очікуванні, тінню якого міністра йому запропонують стати, позаяк знав, що його телефон уже ніколи не задзеленчить. Наступного понеділка він отримав коротку записку від нового лідера, написану від руки, в якій той дякував йому за довготривалу роботу в партії.

Наступного дня Джайлз виїхав із кабінету лідера опозиції у Палаті лордів на першому поверсі, щоб звільнити місце своєму новопризначеному наступнику. Наразі ж сидів сам-один у ще меншій кімнатці без вікон десь у пивниці, намагаючись змиритися з тим, що його кар’єра на передовій закінчилася, й усе, чого він міг очікувати, – це роки забуття на задніх лавах. За вечерею того вечора він нагадав Карін, що його долю вирішили лише десять голосів.

– П’ять, якщо точніше, – зауважила вона.

Себастьян Кліфтон
1981

11

– Мені шкода.

– Це все, що ти можеш сказати? – обурилася Джессіка, люто глянувши на нього.

Себастьян поклав руку на плече доньки:

– Обіцяю, що повернуся вчасно, аби відвести тебе і твою матір на святкову вечерю.

– Пригадую, коли ти востаннє таке обіцяв, то замість цього полетів в іншу країну. Але принаймні тоді це було задля того, щоб підтримати невинну людину, а не шахрая.

– Десмонда Меллора можна навідувати лише в суботу з другої до третьої години дня, тож у мене не було великого вибору.

– Ти міг би його послати.

– Обіцяю, що повернуся до п’ятої. Ну, не пізніше шостої. А позаяк у тебе день народження, можеш обрати ресторан.

– А тим часом доведеться няньчити Джейка, а коли повернеться мама, пояснити їй, куди ти подівся. Я можу вигадати й кращі способи, як провести свій день народження.

– Я тобі все відшкодую, – запевнив Себастьян. – Обіцяю.

– Тільки не забувай, татку, що він шахрай.

* * *

Коли Себастьян пробирався крізь затори того пізнього ранку, намагаючись виїхати з Лондона, він навіть подумати не міг, наскільки його донька мала рацію. Чудово розуміючи, що це могла бути цілком марна подорож, він узагалі не бажав мати нічого спільного із цим чоловіком.

Краще було взяти Джессіку пообідати у «Понте Веччьо», щоб відсвяткувати її шістнадцятий день народження, ніж їхати до в’язниці в Кенті, аби відвідати людину, яку він зневажав. Але Себастьян знав: якщо не дізнається, чому Десмонд Меллор хоче настільки терміново його бачити, він збожеволіє від цікавості. Безперечним було лише одне: Джессіка вимагатиме детального звіту, чому цей клятий чоловік прагнув зустрічі з ним.

Зважаючи на дорожні вказівники, до Форд-оупен лишилося їхати близько десяти миль. Ніде не згадували слово «в’язниця», бо це б образило місцевих жителів. Біля шлагбаума з маленької будки вийшов черговий офіцер і запитав у Себастьяна ім’я. Відтак поставив галочку навпроти прізвища «Кліфтон» у планшеті, підняв шлагбаум, і його скерували в бік ділянки безплідної землі, яка по суботах виконувала роль автостоянки.

Припаркувавши машину, Себ зайшов у приймальне відділення, де вже інший офіцер запитав його ім’я. Але цього разу його попросили показати ще й якийсь документ. Відвідувач простягнув своє водійське посвідчення – ще одна галочка в іншому планшеті, – а тоді йому наказали покласти в шафку всі свої цінні речі, зокрема, й гаманець, годинник, обручку та трохи готівки. Черговий твердо нагадав, що за жодних обставин не можна брати на зустріч з ув’язненим гроші. Він вказав на прикріплене до стіни повідомлення, яке застерігало відвідувачів, що передавання грошей будь-кому у в’язниці може закінчитися шестимісячним терміном за ґратами.

– Даруйте за запитання, сер, – сказав офіцер, – ви вперше відвідуєте в’язницю?

– Ні, не вперше, – заперечив Себастьян.

– Тоді ви, мабуть, знаєте про купони, якщо ваш приятель захоче горнятко чаю або канапки.

«Він мені не приятель», – хотів сказати Себастьян, передаючи банкноту в один фунт для обміну на десять купонів.

– Ми повернемо різницю, коли ви повернетесь.

Себ подякував, замкнув дверцята шафки й поклав до кишені ключ разом із купонами. Коли ж увійшов до зали очікувань, інший офіцер вручив йому невеликий жетон із викарбуваним на ньому номером вісімнадцять.

– Зачекайте, поки не оголосять ваш номер, – пояснив

офіцер.

Себастьян сидів на пластиковому ослінчику в кімнаті, заповненій людьми, котрі виглядали так, ніби це лише частина їхнього повсякденного життя. Він озирався навколо, щоб поглянути на дружин, подруг, батьків і навіть маленьких дітей, які бавилися у куточку, й у всіх не було нічого спільного, окрім того, що їхнього родича, товариша чи коханого замкнули у буцегарні. Себ підозрював, що він єдиний, хто відвідує людину, яка йому зовсім не до вподоби.

– Номери від одного до п’яти! – пролунав голос із динаміка.

Кілька відвідувачів схопилися й поквапилися з кімнати, явно не бажаючи гаяти жодної хвилини відведеної їм години. Один із них залишив примірник «Дейлі мейл», і Себ погортав часопис, аби хоч якось скрасити час. Нескінченні світлини принца Чарльза та леді Діани Спенсер, які базікали на садовій вечірці у Норфолку; Діана виглядала надзвичайно щасливою, тоді як принц виглядав так, ніби відкривав електростанцію.

– Номери від шести до десяти! – прогримів динамік, й інша зграйка відвідувачів швидко подалася на вихід.

Себ перегорнув сторінку. Марґарет Тетчер обіцяла закон для боротьби з дикими котами. Майкл Фут охарактеризував ці заходи як драконівські й проголосив свою політику роботою для своїх, а не для чужих.

– Номери з одинадцяти до п’ятнадцяти.

Себастьян поглянув на годинник на стіні: чотирнадцята дванадцять. За такої швидкості йому може пощастити поспілкуватися з Меллором не довше сорока хвилин, хоча він й підозрював, що бранець добре підготується і не буде надаремно гаяти час. Відвідувач підійшов до задньої стіни приміщення, щоб побачити стару фотографію, на якій Мухаммед Алі вказував пальцем на репортера зі словами: «Його п’ястук не може втрапити у те, чого не бачать його очі». Себ зацікавився, хто ж вигадав такі блискучі рядки. Може, й сам колишній чемпіон?

– Номери із шістнадцятого по двадцятий!

Себ повільно підвівся й приєднався до гурту з десятка відвідувачів, які попрямували за офіцером до надр в’язниці. Перед тим як дозволити зайти до зали для відвідин, їх зупинили й обшукали.

Себастьян опинився у великому квадратному приміщенні з десятками маленьких столиків, кожен з яких був оточений чотирма кріслами – одним червоним і трьома синіми. Він окинув поглядом кімнату, але не помітив Меллора, доки той не підняв руку. Меллор так погладшав, що Себастьян заледве його впізнав. Іще до того як Себ сів, Меллор махнув рукою в бік кафетерію в іншому кінці кімнати й попросив:

– Чи не могли б ви принести мені горнятко чаю та батончик «КітКат»?

Себ став у невелику чергу біля стійки, де обміняв більшість своїх купонів на два горнятка чаю та два «КітКати». Повернувшись до столика, він поставив одне горнятко та поклав обидва батончики перед своїм давнім супротивником.

– Отже, чому ви хотіли зі мною зустрітися? – поцікавився Себастьян без будь-яких світських балачок.

– Це довга історія, але не думаю, що вона вас здивує.

Меллор зробив ковток чаю і розгорнув обгортку «КітКата»:

– Після того як поліція з’ясувала, що ми зі Слоуном відповідальні за арешт вашого приятеля Хакіма Бішари, Слоун виступив на боці Корони й усе спихнув на мене. Мене засудили до двох років за ґратами за перекручення судочинства, тоді як його звільнили від покарання. Ніби було недостатньо того, що я опинився в буцегарні, йому ще й вдалося взяти під свій контроль «Меллор тревел». Та ще й стверджувати, що він єдиний, хто може врятувати компанію, поки її голова перебуватиме у в’язниці, й акціонери на це купилися.

– Але як мажоритарний акціонер ви все одно мали б зберегти загальний контроль?

– Не в акціонерній компанії, як ви вже могли дізнатися, коли Бішара потрапив під підозру. Вони навіть не надсилають мені протоколів засідань ради директорів. Але Слоун не усвідомлює, що у мене є дехто всередині, хто добре інформує мене про стан справ.

– Джим Ноулс?

– Ні. Цей мерзотник мене зрадив, як тільки мене заарештували, і навіть запропонував обрати Слоуна керівником фірми. За це Ноулс став його заступником із підвищеною зарплатнею.

– Маленька затишна домовленість, – кивнув Себастьян. – Але ж ви, мабуть, звернулися до юристів.

– Звернувся. Але вони були достатньо обережні, щоб не порушити закон, тому я небагато міг із цим вдіяти. Але ви можете.

Себ відпив чаю, поки Меллор розгортав другий «КітКат»:

– Що ви маєте на увазі?

– Як ви й сказали, пане Кліфтон, я і досі мажоритарний акціонер «Меллор тревел», але підозрюю, що до мого виходу на волю ці акції не будуть вартими паперу, на якому вони надруковані. Але якби я продав їх вам за один фунт…

– У чому зиск?

– Немає зиску, хоча й у нас були свої розбіжності в минулому. Моєю єдиною метою є помста: я хочу викинути Едріена Слоуна та Джима Ноулса з правління та з компанії, щоб вони отримали належне, і не можу вигадати нікого, хто виконав би цю роботу краще за вас.

– А що ви сподіваєтесь отримати навзаєм?

Себастьян зробив паузу і, споглядаючи Меллору просто в вічі, додав:

– Коли ви вдихнете повітря свободи?

Пролунала сирена, попереджаючи, що їм лишилося усього десять хвилин.

– Це може статися нескоро, – зітхнув Меллор, переламуючи навпіл шоколадний батончик. – Зараз мені мають пред’явити нове звинувачення, про яке ви навіть не підозрюєте.

Себастьян вирішив не тиснути на нього. Час минав, й у нього лишалося іще кілька запитань, які вимагали відповідей, перш ніж він міг би розглянути пропозицію Меллора.

– Але, зрештою, ви ж виберетеся.

– І коли я це зроблю, то буду очікувати, що мій п’ятдесят один відсоток акцій «Меллор тревел» мені повернуть у повному обсязі, також за один фунт.

– Тоді навіщо це «Фартинґсу»?

– Ви самі зможете призначити голову правління й керувати компанією. «Фартинґс» також зможе отримувати винагороду за обслуговування, одержуючи при цьому двадцять відсотків річного прибутку «Меллор тревел», що, на мою думку, більш ніж справедливо, і ви погодитеся з цим. Ви також отримаєте додаткове задоволення, коли вдруге приберете Едріена Слоуна з посади. Все, що я проситиму за це, – отримувати копію протоколу кожного засідання правління й зустрічатися з вами раз на квартал.

Сирена пролунала вдруге. П’ять хвилин.

– Я маю подумати, а коли вирішу, зателефоную вам.

– Ви не зможете мені зателефонувати, пане Кліфтон. В’язні не мають права приймати вхідні дзвінки. Я зателефоную вам у банк наступної п’ятниці о десятій ранку, що дасть вам більш ніж достатньо часу, аби прийняти рішення.

Сирена пролунала втретє.

* * *

Джессіка зиркнула на годинник, коли Себастьян зайшов у передпокій і повісив плащ на вішак.

– Ти таки зумів встигнути вчасно, – промовила вона й неохоче поцілувала батька в щоку.

Себастьян посміхнувся:

– Тож де ти хочеш повечеряти, юна леді?

– У барі Гаррі.

– У Лондоні чи Венеції? – запитав він, коли вони заходили до вітальні.

– Цього разу в Лондоні.

– Не думаю, що зможу отримати столик за такий короткий термін.

– Я вже забронювала.

– Звісно, хто б сумнівався. Є іще щось, про що я мав би знати? – поцікавився Себ, наливаючи собі нерозбавленого віскі.

– Це не те, що ти маєш знати, – шпетила Джессіка, – це те, що ти забув.

– Ні в якому разі.

Немов фокусник, Себастьян витягнув подарунок із внутрішньої кишені піджака.

– Це те, що я думаю? – запитала Джессіка й уперше посміхнулася.

– Звісно, це те, про що ти натякала упродовж останніх кількох тижнів.

Джессіка обійняла батька.

– Дякую, татку, – сказала вона, зриваючи обгортковий папір і відкриваючи маленьке тонке пуделко.

– Мені пробачили? – поцікавився Себастьян, коли Джессіка застібала годинник «Варгол свотч» на своєму зап’ястку.

– Тільки якщо ти не забув про подарунок для мами.

– Але ж сьогодні не її день народження, – заперечив Себастьян. – Залишилося іще майже два місяці.

– Я це знаю, тату, але завтра у вас річниця шлюбу, – це на той випадок, якщо ти забув.

– Рятуйте! Я й справді забув.

– Але, на щастя, не забула я, – Джессіка вказало на красиво загорнуте пуделко з прикріпленою карткою на столі.

– І що всередині?

– Пара взуття від «Рейна», яке мама запримітила на Кінґс-роуд минулого тижня, але вважала, що воно надто дороге. Усе, що тобі лишилося зробити, це підписати картку.

Вони почули, як відчиняються вхідні двері, і Себастьян хутко написав на картці: «Це був незабутній рік. Кохаю, Себ».

– Як ти змогла за нього заплатити? – прошепотів він, кладучи авторучку назад до кишені.

– Твоєю кредитною карткою, певна річ.

– Боже, допоможи твоєму чоловікові! – промовив Себастьян, коли до кімнати зайшла Саманта.

– Поглянь, що татко подарував мені на день народження! – похизувалася Джессіка, демонструючи свою руку.

– Який чудовий дарунок, – похвалила Саманта, милуючись годинником із зображенням «Супу Кемпбелла»⁹ на циферблаті.

– Я щось і для тебе маю, кохана, – мовив Себастьян, беручи пуделко зі столу і сподіваючись, що чорнило вже висохло. – З ювілеєм! – додав він, перш ніж підхопити дружину на руки.

Саманта поглянула через плече чоловіка й підморгнула доньці.

* * *

Арнольд Гардкасл приєднався до Хакіма та Себастьяна в кабінеті голови правління уже втретє за цей тиждень.

– У вас було достатньо часу, щоб розглянути пропозицію Меллора? – поцікавився Хакім, коли юридичний радник банку сів навпроти них.

– Безперечно, – підтвердив Арнольд, – і, без сумніву, це справедлива пропозиція, але маю запитати, чому Меллор вибрав для передачі компанії вас серед усіх інших людей?

– Бо він ненавидить Едріена Слоуна навіть більше, ніж нас? – запропонував версію Себ. – І не забувайте, що Слоун відповідальний за те, що йому не вдалося захопити наш банк.

– У Сіті є й інші банки, – зауважив Арнольд.

– Але ніхто не знає, як він працює, так само добре, як Слоун, – відповів Хакім. – Ви спілкувалися з адвокатами Меллора, щоб з’ясувати, чи вважають вони цю угоду реальною?

– Цілком реальною, – підтвердив Арнольд. – Хоча і їхній старший партнер зізнався, що був здивований так само, як і ми. Гадаю, що він найкраще це підсумував, коли припустив, що це може бути справа рук диявола, з яким ви знаєтесь.