Kitabı oku: «Надходить та година», sayfa 2

3

– З поверненням, пані голово, – сказав Джим Ноулс, коли Емма увійшла до зали засідань. – Я ні на мить не сумнівався, що ви повернетесь із тріумфом.

– Слухайте, почуйте! – мовив Клайв Енскотт, підсуваючи крісло Еммі, щоб вона могла зайняти своє місце на чолі столу.

– Спасибі, – подякувала Емма сідаючи.

Вона окинула поглядом стіл у залі засідань і посміхнулася своїм директорам. Усі вони всміхнулися у відповідь.

– Пункт номер один, – Емма поглянула на порядок денний, ніби нічого й не відбулося за останній місяць. – Оскільки пан Ноулс скликав це засідання у такий стислий термін, секретар компанії не встиг розповсюдити протокол останнього засідання правління, тому попрошу прочитати його нам зараз.

– Чи є в цьому потреба, враховуючи обставини? – поцікавився Ноулс.

– Не впевнена, що до кінця знаю ці обставини, пане Ноулс, – відрубала Емма. – Але підозрюю, що ми незабаром усе дізнаємося.

Філіп Вебстер, секретар компанії, підвівся зі свого місця й нервово закашлявся. «Деякі речі ніколи не змінюються», – подумала Емма. Він почав зачитувати протокол, ніби оголошував, який потяг прибуває на четверту платформу:

– «У вівторок, 10 листопада 1970 року, відбулося засідання правління у Беррінґтон-хаусі. Присутніми були всі директори, за винятком пані Емми Кліфтон та пана Себастьяна Кліфтона, котрі обоє надіслали свої вибачення, пояснивши, що залучені до інших справ. Після відставки заступника голови, пана Десмонда Меллора, та за відсутності пані Кліфтон за спільною згодою домовилися, щоб посаду голови тимчасово посів пан Джим Ноулс. Потім відбулася довга дискусія щодо майбутнього компанії та того, до яких дій необхідно вдатися, якщо леді Вірджинія Фенвік виграє справу про наклеп проти пані Кліфтон. Адмірал Саммерс заявив, що вважає, що нічого не треба робити, доки не буде відомий результат судового розгляду, позаяк він упевнений, що пані голову виправдають».

Емма всміхнулася старому морському вовку. Якби корабель тонув, він би останнім покинув облавок.

– «Однак пан Ноулс не поділяв довіру адмірала та повідомив присутнім, що він уважно стежив за справою і неохоче дійшов висновку, що шанси пані Кліфтон – як у сніжної кулі в пеклі, і леді Вірджинія не лише виграє, а й присяжні присудять їй значну суму відшкодування. Тоді пан Ноулс нагадав правлінню, що пані Кліфтон чітко дала зрозуміти, що піде у відставку з посади голови, якщо таким буде результат. Далі він сказав, що вважає, що в такому випадку рада директорів зобов’язана розглянути майбутнє компанії, і зокрема, хто саме має замінити пані Кліфтон на посаді голови правління. Пан Клайв Енскотт погодився з виконувачем обов’язків голови та запропонував кандидатуру пана Десмонда Меллора, який нещодавно написав йому пояснення, чому вважає, що той має вийти зі складу правління. Зокрема, заявив, що не міг би розглядати можливість залишатися у правлінні, доки там є «ця жінка». Потім відбулася тривала дискусія, в ході якої стало зрозуміло, що директори розділилися порівно щодо питання, як залагодити цю проблему. Підбиваючи підсумки, пан Ноулс дійшов висновку, що необхідно підготувати дві заяви. І щойно стане відомий результат судового розгляду, оприлюднити для преси відповідну. Адмірал Саммерс заявив, що в заяві для преси не буде потреби, оскільки щойно пані Кліфтон очистить своє ім’я, все буде, як і раніше. Пан Ноулс натиснув на адмірала Саммерса запитанням, що він робитиме, якщо справу виграє леді Вірджинія. Адмірал відповів, що подасть у відставку з посади члена правління, позаяк не існує обставин, за яких він готовий служити під орудою пана Меллора. Пан Ноулс попросив записати слова адмірала у протокол. Потім він виклав свою стратегію майбутнього компанії, якщо станеться найгірше».

– А якою була ваша стратегія, пане Ноулс? – невинно запитала Емма.

Пан Вебстер перейшов до наступної сторінки протоколу.

– Це вже неактуально, – сказав Ноулс, тепло усміхнувшись голові. – Зрештою, адмірал довів свою рацію. Але я вважав своїм обов’язком підготувати правління до будь-яких перипетій.

– Єдиною можливістю, до якої ви хотіли підготуватися, – прохрипів адмірал Саммерс, – було оголошення вашої відставки іще до того, як відбулася ця зустріч.

– Чи не здається вам, що це дещо брутально? – озвався Енді Доббс. – Зрештою, Джима поставили в незавидні умови.

– Лояльність ніколи не буває завидною, – заперечив адмірал, – якщо, звісно, ти не негідник.

Себастьян придушив посмішку. Він не міг повірити, що хтось усе ще вживав слово «негідник» у другій половині ХХ століття. Він особисто вважав «бісів лицемір» доречнішим, хоча насправді це не могло б справити більшого ефекту.

– Можливо, секретар компанії має прочитати заяву пана Ноулса, – зауважила Емма. – Ту, яку б опублікувала преса, якби я програла справу.

Пан Вебстер витягнув зі своєї теки аркуш паперу, але перш ніж отримав нагоду промовити хоч слово, Ноулс підвівся, зібрав свої папери й заявив:

– У цьому немає потреби, пані голово, бо я подаю у відставку.

Без жодного слова він повернувся, щоб піти, але не раніше, ніж адмірал Саммерс буркнув:

– І на мить не зарано.

Потім він втупився у двох інших директорів, котрі підтримували Ноулса.

Хвилину повагавшись, Клайв Енскотт та Енді Доббс також підвелися і тихо вийшли із зали засідань.

Емма зачекала, поки двері за ними зачиняться, перш ніж знову заговорити.

– Час від часу, можливо, я здавалася занадто нетерплячою щодо педантичного стилю ведення протоколів секретарем компанії. Зараз визнаю, що це було доречно, пан Вебстер довів, що я помилялася, тому беззастережно вибачаюся перед ним.

– Ви хочете, щоб я записав ваші слова у протокол, пані голово? – поцікавився Вебстер без жодного натяку на іронію.

Цього разу Себастьян нарешті дозволив собі посміхнутися.

4

Коли Гаррі вчетверте відредагував незвичайні мемуари Анатолія Бабакова про сталінську Росію, він забажав потрапити на перший же доступний рейс до Нью-Йорка, щоб передати рукопис «Дядька Джо» Гарольду Гінзбурґу, своєму видавцю. Але було щось важливіше, що завадило йому летіти. Подія, яку він не мав наміру пропустити за жодних обставин. Сімдесятиріччя своєї неньки.

Мейзі жила в котеджі в Садибі після смерті свого другого чоловіка, який помер три роки тому. Вона продовжувала брати активну участь у кількох місцевих доброчинних організаціях і хоча рідко пропускала свої три милі щоденного моціону, зараз ця прогулянка забирала в неї вже більше години. Гаррі ніколи не зможе забути особистих жертв, на які пішла його мати, аби він зміг виграти хорову стипендію школи Святого Беди, а разом із нею й шанс спілкуватися з будь-ким, незалежно від їхнього походження, зокрема й з його найкращим приятелем Джайлзом Беррінґтоном.

Гаррі та Джайлз познайомилися у цій школі понад сорок років тому, і здавалося малоймовірним, що вони заприятелюють. Один народився на глухій портовій вуличці, другий – у приватній палаті Бристольського королівського шпиталю. Один стипендіат, другий – спортсмен. Один сором’язливий, другий – екстраверт. І, природно, ніхто не міг передбачити, що Гаррі закохається в сестру Джайлза, за винятком самої Емми, яка стверджувала, що спланувала все це одразу ж після того, як вони вперше зустрілися на святкуванні дванадцятого дня народження Джайлза.

Усе, що Гаррі міг пригадати з їх першої зустрічі, це худенька маленька дівчинка, яка сиділа біля вікна з опущеною головою, зосередившись на читанні книжки. Він запам’ятав книгу, але не дівчинку.

За сім років Гаррі познайомився з юнкою, коли його гімназія об’єдналася зі школою «Червоних дів» для спільної шкільної постановки «Ромео та Джульєтти». Елізабет Беррінґтон, мати Емми, тоді помітила, як вони віддано трималися за руки після того, як зійшли зі сцени.

Коли опустилася завіса, Гаррі зізнався матері, що закохався в Емму і хотів би побратися з нею. Шоком стало те, що Мейзі, здавалося, не зраділа цій перспективі. Батько Емми, сер Г’юґо Беррінґтон, навіть не намагався приховати своїх почуттів, хоча його дружина не могла собі пояснити, чому він так рішуче виступав проти цього шлюбу. Звісно, він не міг бути аж таким снобом? Але, незважаючи на сумніви обох батьків, Гаррі з Еммою заручилися безпосередньо перед тим, як вступили до Оксфорда. Обоє незаймані, вони віддалися одне одному лише за кілька тижнів до свого весілля.

Але весільна церемонія закінчилася сльозами, адже коли священник промовив: «Якщо хтось може вказати якусь вагому причину, чому вони не можуть законно бути разом, нехай скаже негайно або замовкне навіки», Старий Джек, наставник Гаррі та старший товариш, не зміг змиритися і повідомив, що знає таку причину.

Коли Гаррі дізнався правду про те, ким може бути його батько, він був такий збентежений, що негайно покинув Оксфорд і вступив до торгового флоту, навіть не підозрюючи, що Емма вагітна, або що, коли перетинатиме Атлантику, Англія оголосить війну Німеччині.

Опинившись в Америці, Гаррі потрапив за ґрати за вбивство, якого він не скоював. Його звільнили з в’язниці, щоб відправити на фронт, де він підірвався на німецькій міні. Й коли він нарешті повернувся до Англії, щоб возз’єднатися з Еммою, лише тоді виявив, що у нього є трирічний син Себастьян. І минуло ще два роки, перш ніж вищий суд зміг вирішити, що сер Г’юґо Беррінґтон не є батьком Гаррі, але, незважаючи на це рішення, і він, і Емма усвідомлювали, що законність їхнього шлюбу можна оскаржити у ще вищому суді.

Гаррі з Еммою відчайдушно хотіли народити другу дитину, але вони дійшли згоди не казати Себастьяну, чому вирішили не робити цього. Гаррі ніколи, навіть на мить, ні в чому не звинувачував свою любу матусю. Не треба було глибоко копати, щоб виявити, що Мейзі була не першою робітницею фабрики, яку спокусив Г’юґо Беррінґтон під час щорічних вакацій у Вестон-сюпер-Маре.

Коли сер Г’юґо загинув за трагічних обставин, Джайлз успадкував його титул разом із маєтками. Тож природний порядок речей було нарешті відновлено. Гаррі жив щасливо з Еммою, а Джайлз пережив два розлучення, а тепер ще й його політична кар’єра, здавалося, добігала кінця.

* * *

Емма витратила останні три місяці на підготовку до «великої події» і нічого не залишила на волю випадку. Гаррі навіть змусили провести генеральну репетицію його промови в їхній спальні напередодні ввечері.

Триста гостей прибули до Садиби на вечерю, одягнувши чорні краватки, щоб відсвяткувати сімдесятиліття Мейзі, і коли вона увійшла під руку з Гаррі, нікому не складно було повірити, що вона, либонь, була однією з найбільших красунь свого часу. Гаррі сів біля матері й аж сяяв від гордощів, хоча він дедалі більше нервував із наближенням моменту, коли йому доведеться виголосити тост за здоров’я неньки. Його не так турбував виступ перед переповненою аудиторією, скільки перед матір’ю…

Чоловік розпочав із нагадування гостям про видатні досягнення Мейзі, незважаючи на мізерні шанси. Вона пройшла шлях від офіціантки в цукерні «Тіллі» до менеджера ресторану в Ґранд-готелі – першої жінки, яка посіла цю посаду. Після того як неохоче пішла на пенсію у віці шістдесяти років, Мейзі у зрілі літа вступила до Бристольського університету, де вивчала англійську мову, а за три роки закінчила курс із відзнакою, чого не зуміли досягти ні Гаррі, ні Емма, ні Себастьян – усі з різних причин.

Коли Мейзі підвелася, щоб висловити слова подяки, всі присутні підхопилися разом із нею. Жінка розпочала свою промову, як досвідчений професіонал, без нотаток і тремтіння:

– Усі матері вірять, що їхні сини особливі, і я не виняток. Звісно, я пишаюся багатьма досягненнями Гаррі не лише як письменника, але, що іще важливіше, як президента англійського ПЕН-клубу й учасника кампанії від імені своїх менш щасливих колег в інших країнах. На мою думку, його кампанія за звільнення Анатолія Бабакова із сибірського ГУЛАГу є набагато більшим досягненням, ніж перше місце у списку бестселерів «Нью-Йорк таймс». Але найрозумніше, що коли-небудь зробив Гаррі, це те, що він одружився з Еммою. За кожним великим чоловіком… – сміх та оплески підказували, що аудиторія погоджувалася з Мейзі. – Емма й сама по собі чудова жінка. Перша жінка – голова акціонерної компанії, але їй все одно вдається бути ще й зразковою дружиною та матір’ю. І, певна річ, мій онук Себастьян, який, як мені кажуть, стане наступним головою Банку Англії. Це має бути правдою, бо Себастьян сам мені це сказав.

– Я волів би стати головою банку «Фартинґс», – прошепотів Себ тітці Ґрейс, яка сиділа поруч.

– На все свій час, хлопче.

Мейзі закінчила свою промову такими словами:

– Це найщасливіший день у моєму житті, і я вважаю себе щасливою, що маю стільки друзів.

Гаррі зачекав, поки вщухнуть оплески, і знову підвівся, щоб побажати Мейзі довгих років життя та щастя. Усі гості підняли свої келихи й продовжували веселитися так, ніби це була остання ніч променадних концертів³.

– Мені прикро бачити тебе знову самого, Себе, – зауважила Ґрейс після того, як вщухли оплески й усі повернулися на свої місця.

Себастьян промовчав, і Ґрейс узяла небожа за руку.

– Чи не настав нарешті час тобі прийняти той факт, що Саманта заміжня й має своє життя?

– Хотів би я, щоб усе було так просто, – зітхнув Себастьян.

– А я шкодую, що не вийшла заміж і не народила дітей, – звірилася Ґрейс, – я цього навіть сестрі не казала. Але добре знаю, що Емма так хоче стати бабусею.

– Вона вже нею є, – прошепотів Себ. – І я, як і ти, нічого їй не сказав про це.

У Ґрейс відвисла шелепа.

– Сем народила донечку, її звати Джессіка, – повідомив Себастьян. – Мені достатньо було побачитися з нею лише раз, щоб збагнути, що це моя донька.

– Тепер я починаю розуміти, – сказала Ґрейс. – Невже немає жодного шансу, щоб ви із Самантою змогли помиритися?

– Ні, поки живий її чоловік.

– Мені дуже шкода, – тітка стиснула руку своєму племінникові.

* * *

Гаррі зрадів, коли побачив, як його шваґер привітно базікає з Ґріффом Гаскінсом, агентом Лейбористської партії від Бристольських доків. Можливо, хитрий старий лис усе ж зумів переконати Джайлза рухатися вперед, незважаючи на отруйне втручання майора Фішера. Врешті-решт, Джайлз зміг довести, що цей лист пересичений напівправдою і явно має ознаки зведення рахунків.

– Тож ти нарешті прийняв рішення про довибори? – запитав Гаррі, коли Джайлз відірвався від Ґріффа, щоб приєднатися до нього.

– У мене не було іншого вибору, – визнав Джайлз. – Два розлучення та стосунки зі східнонімецькою жінкою, котра може виявитися шпигункою Штазі, не роблять із мене ідеального кандидата.

– Але преса, схоже, переконана, що ким би не був кандидат від лейбористів, він, без сумніву, здобуде переконливу перемогу, доки теперішній уряд торі залишається таким непопулярним.

– Не преса й навіть не електорат обиратимуть кандидата, а група чоловіків і жінок, котрі входять до місцевої комісії з відбору, і можу сказати, Гаррі, що немає нічого більш консервативного, ніж ця комісія лейбористів.

– Я все ще впевнений, що вони підтримають тебе тепер, коли дізналися правду. Чому б тобі не кинути шапку на ринг і нехай вони вирішують?

– Я цього не зроблю, адже якщо вони мене запитають, як я ставлюся до Карін, відповідь може їм не сподобатися.

* * *

– Велика честь для мене бути запрошеним на таку чудову подію, пані Кліфтон.

– Для мене теж велика честь познайомитися з вами, Хакіме, ваше ім’я було одним із перших у списку гостей. Ніхто не міг би зробити більше для Себастьяна, а після цього вельми неприємного досвіду з Едріеном Слоуном я назавжди залишуся у вас в боргу, адже знаю, що ваші співвітчизники таким не легковажать.

– Варто знати, хто ваші друзі, коли ви проводите стільки часу, зиркаючи через плече, пані Кліфтон.

– Емма, – виправила вона. – А скажіть-но, Хакіме, що саме ви бачите, коли зиркаєте через плече?

– Нечестиву трійцю, яка, підозрюю, планує воскреснути з мертвих і ще раз спробувати взяти під свій контроль «Фартинґс», а можливо, навіть і компанію Беррінґтонів.

– Але Меллор і Ноулс більше не члени правління компанії, а Слоун позбувся навіть тієї дрібки репутації, яку мав у Сіті.

– Це правда, але це не завадило їм створити нову компанію.

– «Меллор тревел»?

– Не думаю, що вони рекомендують своїм клієнтам замовити відпочинок у «Судноплавній компанії Беррінґтонів».

– Ми виживемо, – запевнила Емма.

– І припускаю, що ви вже знаєте, що леді Вірджинія Фенвік розглядає варіанти продажу своїх акцій компанії Беррінґтонів? Мої шпигуни мені доповіли, що зараз їй трохи бракує грошей.

– Справді? Ну, я б не хотіла, щоб ці акції потрапили в чужі руки.

– Немає потреби турбуватися про це, Еммо. Я вже доручив Себастьяну придбати їх, щойно вони з’являться на ринку. Будьте певні, якщо хтось навіть замислиться про те, щоб знову напасти на вас, Хакім Бішара та його караван верблюдів будуть у вашому розпорядженні.

* * *

– Це Дікінс, чи не так? – уточнила Мейзі, коли якийсь худий чолов’яга середнього віку з передчасно посивілим волоссям підійшов до неї, щоб віддати шану.

Він був одягнений у костюм, який залишився, мабуть, ще зі шкільних років.

– Мені лестить те, що ви мене пам’ятаєте, пані Кліфтон.

– Як я могла тебе забути? Зрештою, Гаррі ніколи не втомлювався мені нагадувати: «Дікінс вчиться у моєму класі, але, чесно кажучи, він у вищому класі».

– І я довів, що маю рацію, мамо, – втрутився Гаррі, приєднуючись до них. – Адже Дікінс зараз професор кафедри грецької мови в Оксфорді. І, як і я, він загадково зник під час війни. Але поки я сидів у буцегарні, він ховався у місці під назвою Блечлі-парк⁴. І він ніколи не розповідав, що відбувалося за тими вкритими мохом стінами.

– І сумніваюся, що він коли-небудь це зробить, – докинула Мейзі, уважніше придивляючись до Дікінса.

– Ви коли-небудь бачили «Трьох дурнів»⁵? – запитав Джайлз, раптово з’являючись поруч із Дікінсом.

– Яка вистава? – поцікавився Гаррі.

– «Дванадцята ніч», – сказав Джайлз.

– Непогано, а який персонаж промовляє ці слова і кому?

– Блазень – серу Андреа Трясу.

– А кому ще?

– Серу Тобіо Гику.

– Вражає, – зауважив Дікінс, посміхаючись своєму давньому приятелю, – але, для альфи й омеґи, яка дія і яка сцена?

Джайлз замовк.

– Дія друга, сцена третя, – підказав Гаррі. – А ви помітили помилку в одному слові?

– Ви ніколи не бачили цієї вистави?⁶ – здивувалася Мейзі.

Усі троє замовкли, поки не підійшла Емма й не сказала:

– Припиніть викаблучуватися. Це не зустріч давніх друзів.

– Вона завжди любила проявляти владу, – сказав Джайлз, коли давні шкільні друзі пішли спілкуватися з іншими гостями.

– Коли жінка виявляє потяг до керівництва, – мовила Мейзі, – її відразу ж беруть на кпини, а коли чоловік робить те саме, його вважають рішучим і природженим лідером.

– Так було вже двічі, – підтвердила Емма. – Можливо, нам варто щось із цим зробити.

– Ти вже зробила, люба.

* * *

Після від’їзду останнього гостя Гаррі з Еммою проводжали Мейзі назад до котеджу.

– Спасибі за другий найщасливіший день у моєму житті, – подякувала Мейзі.

– У своїй промові, мамо, – нагадав Гаррі, – ти сказала, що саме сьогодні найщасливіший день у твоєму житті.

– Ні, це не зовсім так, – відповіла Мейзі. – Це зарезервовано на той день, коли я помираючи знатиму, що ти все ще живий.

5

Гаррі завжди насолоджувався візитами до свого нью-йоркського видавця, але якось замислився, чи не змінилося щось відтоді, коли Аарон Гінзбурґ перебрав від батька посаду директора.

Він виїхав ліфтом на сьомий поверх, а коли двері розсунулися, виявив там Крісті, терплячу секретарку іще Гарольда Гінсбурґа-старшого, котра чекала на нього. Принаймні це не змінилося. Крісті прудко провела його коридором до кабінету директора. Тихо постукала у двері перед тим, як відчинити їх, і дозволила Гаррі увійти в інший світ.

Аарон, як і його батько раніше, вважав помилкою канцелярії Всевишнього, що не народився по інший бік Атлантики. На ньому був двобортний костюм у смужку, мабуть пошитий на Севіл-роу⁷, біла сорочка з накрохмаленим комірцем і краватка в кольорах Єлю. Гаррі можна було пробачити за думку, що Аарон – клон батька. Видавець вийшов з-за столу, щоб привітати свого улюбленого автора.

За ці роки вони стали друзями, і щойно Гаррі сів у старовинний шкіряний фотель з іншого боку великого письмового стола видавця, він кілька хвилин придивлявся до знайомого інтер’єру. Стіни, обшиті дубовими панелями, на яких усе ще висіли світлини в техніці сепії: Гемінґвей, Фолкнер, Бакен, Фіцджеральд, Ґрін, а віднедавна і Сол Беллоу⁸. Гаррі стало цікаво, чи зможе він коли-небудь приєднатися до них. Він уже випередив накладами більшість авторів на цій стіні, але Гінзбурґи не вимірювали успіх самими продажами.

– Вітаю, Гаррі! – той самий теплий і щирий голос. – Ви знову номер один. Вільям Ворвік стає популярнішим із кожною наступною книжкою, а прочитавши одкровення Бабакова про те, що Хрущов брав участь у вбивстві Сталіна, не можу дочекатися публікації «Дядька Джо». Я впевнений, що ця книга також посяде перше місце, хоч і в списку документальної літератури.

– Це справді дивовижна праця, – погодився Гаррі. – Мені б хотілося, щоб це написав я.

– Підозрюю, що ви написали багато з цього, – зауважив Аарон, – бо виявляю вашу руку майже на кожній сторінці.

– Кожне слово – авторства Анатолія. Я не що інше, як його вірний драгоман.

– Якщо хочете так вважати, то це мені лише на користь. Однак ваші найзатятіші шанувальники можуть помітити, як часто повторюється ваш стиль і лексика.

– Тоді нам обом доведеться триматися однієї лінії, чи не так?

– Якщо ви так хочете…

– Я так хочу, – твердо промовив Гаррі.

Аарон ствердно кивнув.

– Я склав контракт на «Дядька Джо», який вимагатиме підпису пані Бабакової як представниці свого чоловіка. Я готовий запропонувати їй аванс у сто тисяч доларів при підписанні плюс десять відсотків роялті.

– Скільки примірників плануєте продати?

– Мільйон, може, більше.

– Тоді я хочу, щоб роялті зросло до дванадцятьох із половиною відсотків після перших ста тисяч продажів і до п’ятнадцяти відсотків, коли продадуть чверть мільйона примірників.

– Я ніколи не давав таких гарних умов для першої книги, – запротестував Аарон.

– Це не перша книга, а остання, одна-єдина.

– Гаразд, я погоджуюся, – здався Аарон, – але за однієї умови.

Гаррі чекав.

– Коли книга вийде, ви здійсните авторський тур, адже громадськості буде цікаво дізнатися, як вам вдалося вивезти рукопис із Радянського Союзу.

Гаррі ствердно кивнув, двоє чоловіків підвелись і потисли навзаєм руки. Іще щось спільне було в Аарона з батьком: рукостискання було цілком достатньо, щоб визнати угоду закритою. У контракті Гінзбурґа не було варіантів вийти з неї.

– І поки ви тут, мені потрібно укласти новий контракт на три наступні книжки із серії про Вільяма Ворвіка.

– На тих же умовах, що й Бабакова, – сказав Гаррі.

– А це чому, він також буде їх писати?

Чоловіки засміялися, перш ніж потиснути одне одному руку вдруге.

– Хто видає «Дядька Джо» в Англії? – поцікавився Аарон, сідаючи в крісло.

– Біллі Коллінз. Ми уклали з ним угоду минулого тижня.

– На тих самих умовах?

– Навіщо вам знати? Майте на увазі, коли я повернусь додому, він поставить мені те саме запитання.

– Й отримає таку ж відповідь, без сумніву. Тепер, Гаррі, коли ваші умови не можуть бути ще кращими, мені треба конфіденційно поговорити з вами на іншу тему.

Гаррі відкинувся на спинку фотеля.

– Я завжди хотів, щоб «Вікінґ» об’єднався з якимось видавництвом, яке друкує літературу в м’якій обкладинці, щоб мені не доводилося щоразу укладати окремі угоди. Кілька компаній уже пішли цим шляхом, я впевнений, ви це знаєте.

– Але якщо мене не зраджує пам’ять, ваш батько завжди виступав проти цієї ідеї. Він боявся, що це задушить його незалежність.

– Він і досі так вважає. Але він більше не директор, а я вирішив, що настав час підняти ставки. Нещодавно мені зробив привабливу пропозицію Рекс Малберрі з «Малберрі-хаус».

– «Старий порядок відходить, поступаючись місцем новому».

– Нагадайте мені, звідки це.

– Теннісон⁹. «Смерть Артура».

– Отже, ви готові поступитися місцем новому?

– Хоча я і не знаю Рекса Малберрі, з радістю підтримую ваше рішення, – промовив Гаррі.

– Гаразд. Тоді мені негайно підготують обидва контракти. Якщо зможете вмовити пані Бабакову підписати свій, я підготую ваш до повернення з Пітсбурґа.

– Вона, мабуть, чинитиме опір отриманню авансу або навіть роялті, тому я буду змушений нагадати їй останні слова Анатолія перед тим, як його витягли з камери: «Переконайтесь, щоб Олена витратила решту свого життя в тюрмі іншого типу».

– Це, мабуть, такий виверт.

– Можливо. Але я знаю, що вона все ще вважає своїм обов’язком зазнавати тих самих злиднів, що і її чоловік.

– Тоді необхідно їй пояснити, що ми не можемо видати книгу, якщо вона не підпише контракт.

– Контракт вона підпише, але лише тому, що хоче, щоб увесь світ знав правду про Йосифа Сталіна. Але не впевнений, що вона коли-небудь обміняє чек.

– Спробуйте застосувати свій непереборний шарм Кліфтона, – підвівся з-за столу Аарон. – Пообідаємо?

– В Єльському клубі?

– Аж ніяк. Тато досі харчується там щодня, а я не хочу, щоб він дізнався, що я задумав.

* * *

Гаррі рідко читав ділову вкладку будь-якої газети, але сьогодні зробив виняток. «Нью-Йорк таймс» присвятила об’єднанню «Вікінґ-прес» і «Малберрі-хаус» половину шпальти поряд із світлиною, на якій Аарон тисне руку Рексу Малберрі.

«Вікінґ» отримував тридцять чотири відсотки нової компанії, тоді як «Малберрі» набагато більше – шістдесят шість відсотків. Коли кореспондент «Таймс» запитав в Аарона, як до цієї угоди ставиться його батько, він відповів: «Кертіс Малберрі і мій батько були близькими друзями упродовж багатьох років. Я дуже радий, що налагодив партнерські стосунки з його сином, і сподіваюся на таку ж довгу та плідну співпрацю».

– Дякую, – сказав Гаррі, коли офіціант налив йому другу філіжанку кави.

Він глянув у вікно, помітивши, як хмарочоси Мангеттена дедалі меншають в той час, коли потяг продовжував мчати до Пітсбурґа.

Гаррі відкинувся на спинку сидіння, склепив повіки й подумав про свою зустріч із Оленою Бабаковою. Він лише сподівався, що вона виконає бажання свого чоловіка. Тож намагався пригадати точні слова Анатолія.

* * *

Аарон Гінзбурґ піднявся рано, схвильований перспективою свого першого дня на посаді заступника директора нової компанії.

– «Вікінґ-Малберрі», – пробурмотів він у дзеркало для гоління. Йому сподобалося, як це звучить.

Перша зустріч того дня була призначена на дванадцяту годину, коли Гаррі мав повідомити про результати свого візиту до пані Бабакової. Аарон планував видати «Дядька Джо» у квітні і був радий, що Гаррі погодився поїхати в турне. Після легкого сніданку – тости й оксфордська мармуляда, яйце, варене три хвилини, й горнятко чаю «Граф Ґрей» – Аарон удруге прочитав статтю у «Нью-Йорк таймс». Він визнав, що деталі його домовленості з Рексом Малберрі висвітлені достовірно, і був радий переконатися, що його новий партнер повторює те саме, що багато разів казав і Аарону: «Я пишаюся тим, що об’єднався з видавництвом, яке має такі чудові літературні традиції».

Оскільки був ясний погідний ранок, Аарон вирішив пройтися на роботу пішки й насолодитися думкою про те, що розпочинає життя заново.

Він замислився, скільки часу мине, перш ніж його батько визнає, що син ухвалив правильне рішення, якщо компанія зможе грати у вищій лізі. Чоловік перейшов дорогу й опинився на Сьомій авеню, і його посмішка ширилася з кожним кроком. Підходячи до знайомої будівлі, він помітив двох шикарно вдягнених швейцарів, які стовбичили біля входу. Такі витрати його батько не схвалив би. Один із чоловіків ступив крок уперед і віддав честь.

– Доброго ранку, пане Гінзбурґ, – Аарон був вражений, що вони знають його ім’я. – Нам доручено, сер, не пускати вас усередину.

Аарон остовпів.

– Але це якась помилка, – врешті-решт спромігся сказати він. – Я заступник директора компанії.

– Даруйте, сер, але такі маємо вказівки, – озвався й другий охоронець, ступивши вперед, аби перекрити йому шлях.

– Але це якась помилка, – повторив Аарон.

– Ніякої помилки немає, сер. Вказівки були вкрай чіткими. Якщо ви спробуєте увійти до будівлі, ми маємо запобігти цьому.

Аарон трохи повагався, перш ніж відступити. Він витріщився на нещодавно викарбувану вивіску, на якій красувалася назва «Вікінґ-Малберрі», а потім ще раз спробував увійти до будівлі, але швейцари не поступилися ні на дюйм. Тож неохоче відійшов, гукнув таксі й назвав водієві свою домашню адресу.

– Пояснення мало бути простим, – казав видавець собі, коли таксі під’їжджало до 67-ї вулиці.

Опинившись у своєму помешканні, Аарон узяв слухавку й набрав номер, який не треба було довго шукати.

– Доброго ранку, «Вікінґ-Малберрі», чим можу вам допомогти?

– З’єднайте мене з Рексом Малберрі, будь ласка.

– Хто питає?

– Аарон Гінзбурґ.

Він почув клацання, і миттю пізніше інший голос промовив:

– Приймальня директора.

– Це Аарон Гінзбурґ. Покличте мені Рекса.

– Пан Малберрі зараз на зустрічі.

– Тоді викличте його звідти! – звелів Аарон, нервуючи.

Ще одне клацання, короткі гудки. Він набрав номер іще раз, але цього разу не дістався далі комутатора. Впавши у найближче крісло, чоловік спробував дати лад думкам. Минув ще якийсь час, перш ніж він знову взяв слухавку.

– «Фрідман, Фрідман і Яблонський», – озвався голос.

– Це Аарон Гінзбурґ. Мені потрібно погомоніти з Леонардом Фрідманом.

Його негайно ж з’єднали зі старшим партнером. Аарон неквапливо розповів, що сталося, коли він з’явився у своєму офісі цього ранку, і про результат двох наступних телефонних дзвінків.

– Тож ваш батько весь час мав рацію.

– Що ви маєте на увазі?

– Рукостискання завжди було достатньо для Кертіса Малберрі, але коли ви маєте справу з його сином Рексом, слід переконатися, що ви прочитали написане дрібним шрифтом.

– Ви припускаєте, що рація на боці Малберрі?

– Звісно ж, ні, – сказав Фрідман, – лише закон. Поки контролюватиме шістдесят шість відсотків акцій компанії, він може диктувати свої умови. Ми вас попереджали про права міноритарних акціонерів, але ви були впевнені, що це не стане проблемою. Хоча змушений визнати, що просто вражений швидкістю, з якою Малберрі скористався своєю позицією.

Після того як Фрідман витлумачив своєму клієнту відповідні нюанси контракту, Аарон пошкодував, що вивчав не право в Гарварді, а історію в Єлі.

– Тим не менш, – сказав адвокат, – нам вдалося додати пункт 19А, про що Малберрі, безумовно, буде жалкувати до кінця свого життя.

– Чому пункт 19А такий важливий?

Коли Фрідман напрочуд детально пояснив значення пункту про вихід із справи, Аарон відклав слухавку і підійшов до шафи з трунками. Він налив собі віскі – вперше у своєму житті до полудня. Дванадцятої години, часу його зустрічі з Гаррі. Видавець глянув на годинник: 11.38. Відтак відклав напій і вибіг із помешкання.