Kitabı oku: «Надходить та година», sayfa 6

11

– Чи саме це мають на увазі східні політики, коли називають Захід декадентським?

– Декадентським? – повторив Джайлз, наливаючи Карін ще один келих шампанського.

– Валятися у своєму готельному номері до одинадцятої години ранку, а потім замовляти сніданок у ліжко.

– Звісно ж, ні, – спростував Джайлз. – Одинадцята година – це вже не сніданок, це пізній сніданок, тому він цілком прийнятний.

Карін засміялася й хильнула шампанського.

– Ніяк не можу повірити, що врятувалася і нарешті зможу возз’єднатися з батьком. Приїдеш до нас у Корнуолл?

– Ні, я маю намір оселити тебе у Лондоні як свою економку.

– А, професор Гіґґінс…

– Але твоя англійська і так ідеальна, також не забувай, що вони не кохалися.

– Вони б це зробили, якби Шоу писав тепер.

– І п’єса закінчилася б їхнім шлюбом, – додав Джайлз, підхоплюючи її на руки.

– О котрій годині наш рейс?

– Двадцять хвилин по третій.

– Гаразд, тоді у нас більш ніж достатньо часу, – сказала Карін, і її готельний халат упав на підлогу, – щоб переписати останню сцену «Піґмаліона».

* * *

Востаннє Джайлза зустрічав гурт телевізійних камер, фотографів і журналістів, вітаючи з поверненням до Англії, коли він майже став наступним лідером Лейбористської партії.

Спускаючись із Карін трапом літака, Джайлз обняв її за плечі й обережно провів крізь галасливу зграю журналістів.

– Карін! Карін! Які ваші відчуття після втечі зі Східної Німеччини? – волав якийсь голос, коли блимали спалахи, а телевізійники намагалися триматися дистанції в один метр, відступаючи назад.

– Нічого не кажи, – твердо порадив Джайлз.

– Сер Джайлз уже освідчився вам, панно Пенґеллі?

– Ви будете ще балотуватися до парламенту, сер Джайлз?

– Карін, ви вагітна?

Карін розгублено лупала очима на журналіста і промовила:

– Ні, не вагітна!

– Ти не можеш бути впевненою після минулої ночі? – прошепотів Джайлз.

Карін посміхнулася й уже намірилася поцілувати коханого в щоку, коли той обернувся до неї, і їхні вуста ненадовго торкнулися, і ця світлина з’явилася на більшості перших шпальт, про що вони дізналися за сніданком наступного ранку.

* * *

– Кіт Брукс дотримав свого слова, – повідомила Карін, відводячи погляд від «Телеграф».

– Я згоден, він напрочуд великодушний. А редактор – тим більше.

– Редактор?

– Оглядач подій дня.

– Еге ж. Ми ніколи не отримували таких новин по наш бік муру. Всі газети друкували одне й те ж повідомлення, написане речником партії й опубліковане редактором, якщо той прагнув зберегти свою роботу.

– Це полегшує життя, – зауважив Джайлз, коли з’явив-ся Маркгем із тацею з гарячими тостами і поставив її на стіл.

– А Маркгем – декадент? – поцікавилася Карін, коли мажордом зачинив за собою двері.

– Безумовно, – підтвердив Джайлз. – Бо я достеменно знаю, що він голосує за консерваторів.

Джайлз читав редакційну статтю «Таймс», коли задзеленчав телефон. Маркгем з’явився знову.

– Це пан Гарольд Вілсон, сер, – сказав він, подаючи слухавку.

– Хоче повернути мене назад? – запитала Карін.

Джайлз не був упевнений, чи вона жартує.

– Доброго ранку, Гарольде.

– Доброго ранку, Джайлзе, – привітався голос із непомильним йоркширським акцентом. – Хотів поцікавитися, чи зможете знайти час, щоб завітати до Палати громад сьогодні, позаяк є тема, яку я хотів би з вами обміркувати.

– Коли вам буде зручно? – уточнив Джайлз.

– У мене є вікно об одинадцятій, якщо це вас влаштує.

– Упевнений, що влаштує, Гарольде, але чи можу я бути певен?

– Природно.

Джайлз прикрив рукою мікрофон і запитав:

– Карін, коли можна очікувати твого батька?

– Близько десятої, але мені до того доведеться купити трохи одягу.

– Можемо піти на закупи сьогодні вдень, – сказав Джайлз, прибрав руку і сказав: – Побачимось у палаті об одинадцятій, Гарольде.

– А що мені носити до того часу? – розгубилася Карін, коли він поклав слухавку.

Мажордом кахикнув.

– Слухаю, Маркгеме?

– Пані Кліфтон завжди залишає змінний одяг у спальні для гостей, сер, на випадок надзвичайної ситуації.

– Це, безперечно, надзвичайна ситуація, – зрадів Джайлз, узяв Карін за руку й вивів з кімнати.

– А вона не заперечуватиме? – стурбувалася Карін, коли вони підіймалися сходами на другий поверх.

– Важко заперечити те, чого не знаєш.

– Можливо, буде краще їй зателефонувати?

– Маю відчуття, що Емма має нагальніші справи, ніж турбуватися про те, який одяг вона залишила в Лондоні, – заперечив Джайлз, відчиняючи двері в гостьову спальню.

Карін відкрила великий гардероб, щоб знайти не один, а кілька костюмів і сукенок, не кажучи вже про цілу стійку взуття, про яку можна було лише мріяти у кооперативній крамниці.

– Вибери собі щось і виходь, коли будеш готова, – сказав Джайлз.

Наступні сорок хвилин він згаяв на те, щоб прочитати ранкові газети, при цьому його регулярно перебивали телефонні дзвінки з вітаннями або спробами домовитися про інтерв’ю. Він навіть знайшов час подивуватися, чому Гарольд Вілсон вирішив із ним зустрітися.

– Пан Кліфтон на зв’язку, сер, – поінформував Маркгем, передаючи йому слухавку.

– Гаррі, як справи?

– У мене все добре, але, прочитавши вранішні газети, вирішив зателефонувати, щоб дізнатися, як тобі ведеться після другої втечі від німців.

Джайлз засміявся:

– Як ніколи раніше.

– Мені здається, що це возз’єднання з панною Пенґеллі спричинилося до того, що ти здаєшся цілком задоволеним собою.

– Усе в одному. Окрім того, що вродлива, Карін ще й найчарівніша, найдобріша, найвдумливіша й найуважніша істота, яку я коли-небудь зустрічав.

– Чи не зарано робити такі однозначні висновки? – не повірив Гаррі.

– Ні. Цього разу я справді натрапив на «золото».

– Будемо сподіватися, що ти маєш рацію. А як ти ставишся до преси, що описує тебе як щось середнє між Річардом Генні та Даґласом Бадером?

– Вважаю себе ближчим до Гіткліфа²⁰, – засміявся Джайлз.

– То коли нам дозволять зустрітися із цим ідеалом?

– У п’ятницю ввечері ми їдемо до Бристоля, тож якщо ви з Еммою вільні, можемо пообідати у суботу…

– Себастьян приїжджає у суботу, й Емма сподівається поговорити з ним про посаду голови правління. Але ви можете до нас приєднатися.

– Ні, гадаю, що я це пропущу, але чому б вам усім не прийти на недільний обід до Беррінґтон-холу?

– Хіба це не надто сильний стрес для Карін? – висунув припущення Гаррі.

– Коли більшу частину свого життя живеш в умовах комуністичного режиму, не думаю, що можна розглядати обід із Кліфтонами як стрес.

– Якщо ти впевнений, тоді побачимося в неділю.

– Я впевнений, – підтвердив Джайлз, коли пролунав дзвінок на вхідних дверях. – Маю йти, Гаррі.

Він відклав слухавку й глянув на годинник. Чи можливо, що вже десята година? Він мало не вбіг у хол і побачив, як Маркгем відчиняє вхідні двері.

– Доброго ранку, пане Пенґеллі, сер Джайлз чекає на вас.

– Доброго ранку, – привітався Пенґеллі, трохи вклонившись дворецькому.

– Заходьте, – запросив Джайлз, коли вони потиснули один одному руки. – Маркгеме, зваріть, будь ласка, свіжої кави, а я відведу пана Пенґеллі до вітальні.

– Так, сер.

– Карін трохи затримується. Це довга історія, але вона намагається вирішити, яку одежину моєї сестри вдягнути.

Пенґеллі засміявся:

– Для жінки справжні клопоти вирішити, що саме треба вдягнути.

– Чи виникли у вас якісь труднощі з тим, щоб знайти нас?

– Ні, таксист дуже допоміг. Рідкісний досвід для мене, але це особливий випадок.

– Безумовно, – погодився Джайлз. – Шанс возз’єднатися з донькою, коли вважаєш, що вже більше ніколи її не побачиш.

– Я буду вам довіку вдячний, сер Джайлз. І якщо вірити «Телеграф», це була нелегка справа.

– Брукс усе перебільшив, – мовив Джайлз, коли вони сіли вдвох за стіл, – але навряд чи можна звинувачувати чоловіка після того, що він пережив.

Маркгем повернувся, несучи на таці каву та пісочне печиво, й поставив між ними на столі у вітальні.

– Товариш Хонекер почуватиметься не надто приємно через те, що ви його одурили, – зауважив Пенґеллі, помітивши заголовок «Телеграф». – Але у його промові не було нічого такого, чого б ми не чули раніше.

– І вже не раз, – кивнув Джайлз, аж тут двері відчинилися й увійшла Карін.

Вона побігла до батька, який підвівся й підхопив її на руки. «Як цікаво, – подумав Джайлз, – я зроду не помічав тієї простої білої сукні, коли її носила моя сестра».

Батько й донька горнулися одне до одного, і пан Пенґеллі пустив навіть сльозу.

– Даруйте, що виставляю себе дурнем, – сказав він, – але я так довго чекав цього моменту.

– Я також, – додала Карін.

Джайлз глянув на годинник.

– Прошу вибачити мені, але змушений залишити вас обох, оскільки маю зустріч у Палаті громад об одинадцятій. Але знаю, що вам є що надолужувати.

– Коли ти повернешся? – запитала Карін.

– Близько дванадцятої, можливо, й раніше, а тоді поведу вас обох на обід.

– А після обіду?

– Підемо на закупи. Я не забув. – Джайлз ніжно поцілував її у вуста, а Пенґеллі соромливо відвів погляд. – Побачимося близько дванадцятої, – сказав він, виходячи у передпокій, де мажордом тримав його плаща.

– Планую повернутися приблизно за годину, Маркгеме. Не заважайте їм, оскільки, гадаю, вони будуть вдячні, що отримали трохи часу для себе.

* * *

Карін із батьком мовчали в очікуванні, коли зачиняться вхідні двері, і нічого не казали, доки не почули, як Маркгем замкнув двері до кухні.

– Чи все відбулося за планом?

– Майже все, – сказала Карін. – Поки ми не дійшли до кордону, коли надміру завзятий офіцер не почав ставити занадто багато запитань.

– Але ж я особисто проінформував прикордонників, – зауважив Пенґеллі. – Навіть попросив лейтенанта Енґеля, щоб дав вам нагінку, перш ніж поставити галочку навпроти вашого прізвища, аби Беррінґтон стовідсотково впевнився, що вам пощастило врятуватися.

– Ну, все сталося не зовсім так, як ви планували, товаришу, бо журналіст «Фліт-стрит» вирішив встромити свого носа й навіть узявся фотографувати.

– Кіт Брукс. Так, я наказав його випустити незабаром після того, як ви перетнули кордон. Хотів бути впевненим, що він не запізниться, – додав Пенґеллі, переглядаючи заголовок «Телеграф»:

Сер Джайлз Беррінґтон викрадає свою дівчину із-за «залізної завіси»

– Але ми не можемо дозволити собі розслаблятися, – промовила Карін. – Незважаючи на свій закоханий вигляд, Джайлз Беррінґтон – аж ніяк не телепень.

– З того, що я щойно побачив, здається, він їсть із вашої руки.

– Зараз так, але ми ж не можемо припустити, що це триватиме довго, і було б нерозумно ігнорувати його досвід, коли справа доходить до жінки. Він не цілком надійний.

– Він прожив десять років зі своєю останньою дружиною, – сказав Пенґеллі, – що має бути більш ніж достатньо для того, що мають на увазі наші господарі.

– То які найближчі плани?

– Немає ніяких планів. Маршал Кошевой розглядає це як довготривалу операцію, тому просто переконайтесь, що даєте йому все, чого дві його попередні дружини, вочевидь, йому не дали.

– Це не надто складно, бо гадаю, що цей бідолашний чолов’яга і справді закоханий у мене. Чи можете повірити, що минулої ночі він уперше дізнався, що таке оральний секс?

– І я впевнений, що він з нетерпінням очікуватиме ще кількох подібних вражень. Маєте зробити все, що в ваших силах, аби так залишалося й надалі, адже ми більше ніколи не отримаємо такого шансу потрапити до британського істеблішменту.

– Мене не задовольнить лише встромити ногу в двері, – заявила Карін. – Я маю намір їх вибити.

– Це добре. А наразі зосередимося на інших ваших обов’язках. Необхідно розробити просту систему обміну повідомленнями з нашими агентами на місцях.

– Я думала, що матиму справу лише з вами.

– Це не завжди буде можливо, оскільки мені доведеться залишатися у Корнуоллі ще тривалий час, щоб не викликати підозр у Беррінґтона.

– То що мені робити, коли виникне необхідність термінового контакту з вами?

– Я встановив другу телефонну лінію для вашого ексклюзивного використання, але вона призначена лише для надзвичайних ситуацій. Щоразу, коли ви захочете поспілкуватися зі своїм «батьком», використовуйте вказаний номер і розмовляйте лише англійською. Якщо треба буде зателефонувати на приватну лінію – наголошую: лише в екстрених випадках – я буду розмовляти російською, а ви маєте відповідати німецькою. Тож існує лише дві групи цифр, які вам доведеться запам’ятати.

Вхідні двері грюкнули, і миттю пізніше вони почули в коридорі голос Джайлза:

– Вони все ще у вітальні?

– Атож, сер.

– Ніколи собі не пробачу, – промовив Пенґеллі, – що не був поруч із твоєю матір’ю, коли…

До кімнати увійшов Джайлз:

– Я хотів, щоб ти дізналася першою, кохана. Гарольд Вілсон запропонував мені місце у Палаті лордів.

Вони обоє виглядали задоволеними.

Леді Вірджинія Фенвік
1971

12

Граф Фенвік написав доньці й викликав її до Шотландії. Майже королівський наказ.

Вірджинія боялася вже однієї думки про зустріч з батьком. Поки вона трималася осторонь пліток і не виходила за рамки свого бюджету, старигань, здавалося, не надто турбувався про те, що вона робила в Лондоні. Однак її позов у суді вищої інстанції проти Емми Кліфтон широко висвітлював «Шотландець», єдина газета, яку будь-коли читав шляхетний граф.

Вірджинія прибула до Фенвік-холу лише під вечір й одразу ж пішла спати в надії, що батько буде в кращому гуморі, коли виспиться. Але не так сталося. Можновладець не вимовив майже жодного слова протягом сніданку, лише зронив: «Побачимося в моєму кабінеті о десятій», ніби звертався до школярки, що провинилася.

Вона зупинилася біля дверей батькового кабінету вже за п’ять хвилин десята, але не постукала, поки не почула, як годинник у залі відбиває чергову годину. Адже занадто добре знала, що батько не очікує її ні раніше, ні пізніше. Коли ж постукала, то була винагороджена лише вигуком: «Заходь!»

Жінка відчинила двері й увійшла до кімнати, до якої вона заходила лише тоді, коли опинялася в тарапатах. Вірджинія залишилася стояти по той бік письмового столу, чекаючи дозволу сісти. Не дочекалася й продовжувала мовчати. «Дітей треба бачити, а не чути», – одна з найулюбленіших сентенцій її батечка, яка, можливо, й була причиною того, що вони були майже чужими.

Поки Вірджинія чекала, коли батько розпочне розмову, вона уважніше придивилася до дідугана, який сидів за своїм робочим столом, намагаючись розкурити бріарову люльку²¹. З того часу, як донька бачила батька востаннє, він дуже постарів. Зморшки на його обличчі викарбувалися глибше. Але, незважаючи на те, що йому було вже близько сімдесяти, сиве волосся графа все ще залишалося густим, а його тонко підстрижені вусики нагадували про минуле покоління. Халат графа був синьо-зеленої барви – колір його шотландського клану. Він вважав доброчесністю те, що рідко вибирався за межі країни. Освіту здобув у школі Лоретто в Единбурзі, поглиблював навички у Сент-Ендрю. Це гольф-клуб, а не університет. На загальних виборах підтримував консервативну партію – не через переконання, а тому, що вважав торі меншим злом. Однак оскільки його депутатом парламенту був сер Алек Даґлас-Хоум, то граф не залишився без впливу. Палату лордів він відвідував украй рідко, і то лише тоді, коли треба було проголосувати за законодавчий акт, який безпосередньо впливав на його життя.

Закуривши люльку і зробивши кілька глибоких затяжок, господар кабінету неохоче звернув увагу на єдину доньку, яку вважав однією зі своїх небагатьох невдач у житті. Граф звинувачував свою покійну дружину в тому, що та потурала дитині в роки її дозрівання. Графиня віддавала перевагу прянику, а не батогу, і до вісімнадцяти років єдиним, що цікавило Вірджинію, була кількість каратів у «Картьє», а не морква місцевих зеленярів.

– Дозволь мені розпочати із запитання до тебе, Вірджиніє, – видихнув дим граф. – Чи ти вже нарешті сплатила всі рахунки юристів, які назбиралися внаслідок твого необдуманого звинувачення в наклепі?

– Так, тату. Але для цього мені довелося продати всі свої акції компанії Беррінґтонів.

– Що ж, справедливість все ж існує, – прокоментував граф, перш ніж знову затягнутися своєю старовинною люлькою. – Ти не мала права доводити справу до суду після того, як сер Едвард повідомив тобі, що твої шанси виграти у найкращому випадку п’ятдесят на п’ятдесят.

– Але я виграла б, якби Фішер не написав того злощасного листа.

– Ще один приклад відсутності в тебе здорового глузду, – зауважив граф. – Фішер завжди був безвідповідальним, і тобі не варто було з ним спілкуватися.

– Але він був армійським майором.

– Чин, який дають лише тим, кого виганяють на пенсію.

– І депутатом парламенту.

– Якого оцінюють не вище за продавців уживаних автомобілів і викрадачів худоби.

Вірджинія вибрала тактику мовчання у битві, в якій, вона це знала, не могла перемогти.

– Будь ласка, запевни мене, Вірджиніє, що ти вже не ведеш справ із покидьками.

Вона подумала про Десмонда Меллора, Едріена Слоуна та Джима Ноулса, котрих, вона не сумнівалася, батько й на поріг би своєї оселі не пустив.

– Ні, тату, я засвоїла свій урок і більше не завдаватиму тобі клопотів.

– Радий це чути.

– Але ти маєш визнати, що жити в Лондоні лише на дві тисячі фунтів на місяць доволі складно.

– Тоді повертайся і живи в Кінроссі, де на дві тисячі можна цілком комфортно жити цілий рік.

Вірджинія дуже добре знала, що це останнє, чого б хотів її батечко, тому вирішила ризикнути.

– Я швидше сподівалася, тату, що ти міг би знайти спосіб підвищити мою допомогу до трьох тисяч на місяць.

– Тобі не слід навіть мріяти про таке, – прозвучала негайна відповідь. – Адже після твоїх останніх вибриків я думав урізати твою допомогу наполовину.

– Але якщо ти це зробиш, тату, як я зможу вижити?

Вона задумалася, чи не настав момент розплакатися.

– Будеш, як усі ми, і навчишся жити відповідно до своїх можливостей.

– Але мої друзі радше очікують…

– Тоді це не ті друзі. Можливо, настав час розпочати жити в реальному світі.

– Що ти пропонуєш, тату?

– Можеш розпочати зі звільнення свого мажордома та доморядниці, котрі, на мій погляд, задарма їдять свій хліб, а потім перебратися в менше помешкання.

Вірджинію наче грім побив.

– І ти можеш пошукати собі роботу.

Вірджинія заридала.

– Хоча це, якщо подумати, було б безглуздо, адже ти нічого не вмієш робити, хіба тринькати чужі гроші.

– Але ж, тату, – втерла сльозу Вірджинія, – додаткова тисяча на місяць вирішить усі мої проблеми.

– Але не мої, – сказав граф. – Тож можеш розпочати жити за своїм новим режимом, сівши на автобус до вокзалу й повернувшись до Лондона другим класом.

* * *

Вірджинія зроду не їздила у вагоні другого класу і, незважаючи на батьків наказ, не мала наміру починати це робити. Однак під час тривалої подорожі назад до вокзалу Кінґс-кросс вона справді глибоко задумалася над своїм теперішнім скрутним становищем і про те, який вибір їй лишився, щоб більше не випробовувати терпіння дідугана.

Вона вже позичила незначні суми у кількох друзів і знайомих, і деякі з них уже вимагали від неї повернення, тоді як решта, здавалося, змирилися з тим, що вона вважала ті гроші не позикою, а подарунком.

Можливо, вона й змогла б навчитися жити без дворецького та куховарки, навідувати Пітера Джонса частіше, ніж «Герродс»²², і навіть їздити міським автобусом, а не на таксі. Однак єдина річ, на яку вона ніколи не змогла б пристати, – це подорож на метро. Ну, хіба що для відвідин Аннабель. Її щотижневий візит до перукарні також не підлягав обговоренню, а біле вино замість шампанського – це взагалі немислимо. Жінка також не могла відмовитися від своєї ложі в Альберт-холі або абонементу на Вімблдон. Бофі Бріджвотер якось їй казав, що дехто з його друзів здавали свої місця в оренду, коли ними не користувалися. І хоча це вельми вульгарно, вона була змушена визнати, що це краще, ніж взагалі їх втратити.

Однак віднедавна Вірджинія стала отримувати більше брунатних конвертів у свою поштову скриньку. Вона залишала їх невідкритими, марно сподіваючись, що якось минеться, але за ними часто приходив лист від адвоката із попередженням про наближення виклику до суду, якщо рахунки його клієнта не будуть сплачені упродовж чотирнадцяти днів. І ніби усіх цих негараздів було недостатньо, так іще цього ранку прийшов лист від управителя банку з проханням зустрітися з її ясновельможністю якнайшвидше.

Вірджинія зроду не зустрічалася з менеджерами банку, і це, звісно, було незручно. Але, повернувшись на Кедоґан-Ґарденс і відчинивши вхідні двері, вона виявила, що брунатних конвертів на столі у передпокої зараз набагато більше, ніж білих. Вона віднесла листи до вітальні, де розділила їх на дві купки.

Кинувши в кошик для сміття вже друге прохання від управителя банку про термінову зустріч, вона звернула свою увагу на білі конверти. Кілька запрошень від друзів провести вихідні за містом, але вона нещодавно продала свій маленький «ем-джі-бі»²³ й більше не мала власного транспортного засобу. Запрошення на бал – але туди не можна двічі приходити в тій самій сукні. Ескот, Вімблдон і, звісно ж, садова вечірка у Букінґемському палаці. Але найбільше її заінтригувало запрошення Бофі Бріджвотера з рельєфним візерунком.

На думку батька, Бофі – марна трата часу. Однак він мав честь бути молодшим сином віконта, що дозволяло йому обертатися серед людей, котрі були дуже раді оплачувати його рахунки. Вірджинія прочитала послання від Бофі. Чи не хотіла б вона приєднатися до нього за обідом у «Гаррі» (що, безумовно, означало, що платити буде не він), аби поспілкуватися з його давнім американським приятелем (вони, мабуть, зустрічалися зовсім нещодавно), Сайрусом Д. Ґрантом III, котрий відвідував Лондон уперше і не знав, як розважитися в місті?

– Сайрус Д. Ґрант III, – повторила донька графа.

Де вона раніше чула це ім’я? Ага, Вільям Гікі. Вірджинія взяла вчорашню «Дейлі експрес» і знайшла стовпчик пліток, ніби гравець, який перевіряє результати перегонів. «Сайрус Д. Ґрант III відвідає Лондон цього літа, щоб провести тут весь сезон, – повідомляв Гікі. – Зокрема, щоб поспостерігати за своєю кобилою на «Неболь-конвесті», перегонах короля Ґеорґа VI та королеви Єлизавети в Ескоті. Він прилетить до Лондона своїм літаком «Лір» і зупиниться в люксі Нельсона готелю «Рітц». Журнал «Форбс» назвав Ґранта 28-м найбагатшим чоловіком Америки. Мультимільйонером, – Вірджинії сподобалося слово «мульти», – котрий збагатився на переробній промисловості», – їй було байдуже слово «промисловість».

Нижче Гікі повідомляв, що «Воґ» назвав його одним із найбажаніших парубків на планеті.

– Але скільки ж тобі рочків? – пробурмотіла Вірджинія, вивчаючи світлину магната у статті.

На вигляд, може, сорок п’ять або й усі п’ятдесят. І хоча такого чоловіка важко було назвати вродливим, навіть хоча б презентабельним, число 28 застрягло в її свідомості.

Вірджинія написала Бофі записку, ласкаво приймаючи його запрошення, і додала, як сильно вона жадає зустрічі із Сайрусом Д. Ґрантом III. Можливо, вона могла б за столом сісти поруч із ним?

* * *

– Ви дзвонили, міледі? – запитав мажордом.

– Атож, Мортоне. Мені прикро казати, що мені не залишили іншого вибору, окрім як відмовитися від ваших послуг іще до кінця місяця.

Мортон не виглядав здивованим, оскільки йому не платили вже три місяці.

– Певна річ, я дам вам чудову рекомендацію, тому знайти іншу роботу не складе труднощів.

– Дякую, міледі, бо, зізнаюся, зараз не найкращі часи.

– Не впевнена, що розумію вас, Мортоне.

– Пані Мортон знову при надії.

– Але ж ви мені лише торік казали, що, на вашу думку, трьох дітей – більш ніж достатньо.

– Я й досі так вважаю, міледі, але, скажімо так, ми цього не планували.

– Варто ретельніше організовувати своє життя, Мортоне, і навчитися жити відповідно до своїх можливостей.

– Цілком згоден, міледі.

* * *

Вірджинія більше не могла відкладати відвідини управителя свого банку після того, як збентежена перукарка з Мейфера вручила їй неоплачений чек.

– Це якась помилка, – запевнила її Вірджинія і негайно ж виписала новий чек.

Але, вийшовши зі салону, гукнула таксі й попросила відвезти її до «Коутса» на Стренд.

Пан Фейрбразер підвівся з-за столу, коли леді Вірджинія без попередження влетіла до його кабінету.

– Без сумніву, у вас є просте пояснення цьому, – заявила вона, кладучи на стіл управителя чек із поміткою «Повернути надавачу».

– Боюсь, міледі, що ви значно перевищили свій банківський ліміт, – промовив Фейрбразер, залишаючи без коментаря той факт, що вона заявилася без попередження. – Я кілька разів надсилав вам прохання про зустріч, щоб обміркувати ситуацію, що склалася, але ви, вочевидь, були надто зайняті.

– Я швидше вважала, що позаяк моя родина тримає гроші в «Коутсі» вже понад двісті років, мені можуть дати трохи більше свободи.

– Ми були настільки прихильними до вас, наскільки взагалі можливо за таких обставин, – відповів Фейрбразер. – Й оскільки ще кілька ваших операцій очікують розгляду, боюся, що ви не залишили нам вибору.

– Якщо це так, ви не залишили мені іншого вибору, ніж як перенести мій рахунок до більш цивілізованої установи.

– Як бажаєте, міледі. І, можливо, ви будете такі люб’язні, щоб повідомити мені, в який банк нам треба перенести вашу заборгованість. А тим часом, боюся, ми не зможемо сплатити жоден із ваших поточних непогашених чеків, поки не отримаємо щомісячний платіж його світлості.

– Усе добре складається, – зраділа Вірджинія. – Бо я нещодавно відвідувала свого батька в Шотландії, і він погодився збільшити мою допомогу до трьох тисяч фунтів на місяць.

– Це справді хороша новина, міледі, і це, безперечно, допоможе полегшити вашу поточну короткотермінову проблему. Однак маю зазначити, що після цієї вашої зустрічі зі своїм батьком його світлість написав повідомлення банку, що більше не готовий гарантувати ваш овердрафт. І жодним словом не згадав про будь-яке збільшення вашої щомісячної допомоги.