Kitabı oku: «Надходить та година», sayfa 4

Джайлз Беррінґтон
1971

8

– Боюся, що це неможливо, – сказав Джайлз.

– Чому ні? – здивувався Ґріфф. – Більшість людей навіть не згадають, що сталося в Берліні, і погодься, що ти не єдиний розлучений депутат парламенту.

– Двічі, й обидва рази за перелюб, – нагадав Джайлз.

Це змусило на мить замовкнути його парламентського агента.

– Боюся, є ще одна проблема, про яку я тобі не розповів.

– Нумо здивуй мене, – перебільшено зітхнув Ґріфф.

– Я намагаюся відновити контакти із Карін Пенґеллі.

– Тобто?

– Зараз їду до Корнуолла, щоб дізнатися, чи може її батько допомогти.

– Ти з глузду з’їхав?

– Цілком можливо, – зізнався Джайлз.

Агент від округу Бристольські доки затулив обличчя руками.

– Це була пригода на одну ніч, Джайлзе. Чи ти забув?

– У цьому й проблема. Я не забув, і є лише один спосіб дізнатися, чи для неї це було чимось більшим.

– Я розмовляю із чоловіком, котрий отримав воєнний хрест, утік від німців, а потім завоював грізну репутацію міністра, і коли йому кидають рятувальне коло, що дозволяє йому повернутися до Палати громад, відхиляє це?

– Знаю, що це не має жодного сенсу, – погодився Джайлз. – Але якщо це була лише пригода на одну ніч, маю тобі сказати, що я ще зроду не мав такої ночі.

– За що вона, без сумніву, отримала гарну винагороду.

– То що ти робитимеш, бо я вже прийняв своє рішення? – проігнорував коментар Джайлз.

– Якщо ти справді не маєш наміру боротися за це місце, мені доведеться зібрати підкомітет для відбору нового кандидата.

– У вас буде потік заявок, і хоча інфляція сягає десяти відсотків, а єдиним рішенням торі є триденний тиждень, зможете обрати навіть пуделя з червоною кокардою.

– Саме тому не треба викидати рушник.

– Ти не почув жодного слова, яке я сказав?

– Вислухав кожне слово. Але якщо ти справді все вирішив, сподіваюся, що ти зможеш проконсультувати того, кого ми виберемо кандидатом.

– Але що я можу їм сказати такого, чого не можеш сказати ти, Ґріффе? Погодься, ти організовував вибори, ще коли я ходив у коротких штанцятах.

– Але не як кандидат, це унікальний досвід. То ти будеш його супроводжувати…

– Або її… – посміхнувся Джайлз.

– …або її, – погодився Ґріфф, – коли вони вийдуть на вулиці та обходитимуть оселі?

– Якщо ти думаєш, що це допоможе, я згоден, тільки гукніть.

– Це може забезпечити різницю між перемогою та досягненням достатньої більшості, щоб унеможливити на наступних виборах перемогу торі.

– Боже милий, як Лейбористській партії пощастило з тобою, – сказав Джайлз. – Я допоможу чим зможу.

– Спасибі, – подякував Ґріфф. – Перепрошую за свою попередню витівку. Правда в тому, що я завжди був циніком. Гадаю, це нерозлучне з цією роботою. Тож будемо сподіватися, що цього разу я помиляюся. Май на увазі: я ніколи не вірив у казки. Тож якщо ти все ж передумаєш і захочеш балотуватися, я можу відкласти призначення комісії з відбору кандидатів щонайменше на кілька тижнів.

– Ти ніколи не здаєшся?

– Не тоді, коли існує хоч найменший шанс, що ти станеш кандидатом.

* * *

Коли Джайлз сидів сам-один у вагоні першого класу дорогою до Труро, то ретельно задумався над тим, що сказав Ґріфф. Чи пожертвує він своєю політичною кар’єрою заради жінки, яка, можливо, навіть не згадувала про нього після Берліна? Чи дозволить він своїй уяві перевершити його здоровий глузд? І якби він знову зустрів Карін, чи не луснула б бульбашка?

Існувала також імовірність, дуже сильна, яку він намагався заштовхати у глиб душі, що Карін була не більше, ніж знаряддям Штазі, і просто виконувала свою роботу, доводячи, що його ветеран-агент був не циніком, а реалістом. На той час, коли «Пензанс-флаєр»¹² в’їхав на станцію Труро відразу ж після шостої, Джайлз мудрішим не став.

Він дістався на таксі до «Мейсон-армз», де домовився про зустріч із Джоном Пенґеллі пізніше того ж вечора. Підписавши реєстраційну картку, піднявся сходами до свого номера й розпакував несесер на ніч. Прийняв ванну, перевдягнувся й спустився в бар за кілька хвилин до сьомої, оскільки не хотів змушувати батька Карін чекати.

Коли Джайлз увійшов до бару, то помітив чоловіка, що сидів за столиком у кутку, на якого він не звернув би уваги, якби той не піднявся і не помахав рукою.

Джайлз рушив, щоб приєднатися до нього, і потиснув простягнуту руку. Представлятися необхідності не було.

– Дозвольте запропонувати вам випити, сер Джайлз, – сказав Джон Пенґеллі з виразним акцентом Вест Кантрі¹³. – Місцеве гірке цілком непогане, але ви можете віддати перевагу віскі.

– Пів пінти гіркого буде просто чудово, – погодився Джайлз, сідаючи за маленький, забруднений пивом стіл.

Поки батько Карін замовляв трунки, Джайлз уважніше придивився до нього. Йому, мабуть, було років п’ятдесят, може, й п’ятдесят п’ять, хоча волосся вже цілком посивіло. Його твідовий піджак «Гарріс» був добряче поношений, але все ще ідеально сидів на плечах, що дозволило припустити, що чоловік набрав не більше кількох фунтів зі своїх армійських днів і, можливо, регулярно займався спортом. Хоча він і здавався стриманим, навіть невпевненим, чоловікові явно не було чужим це місце, бо один із місцевих жителів, котрий сидів у барі, привітав його, ніби давно загубленого брата. «Як же йому було самотньо, – подумав Джайлз, – маючи дружину та доньку, котрі не змогли бути з ним з однієї-єдиної причини: бо вони опинилися по інший бік стіни».

За кілька хвилин Пенґеллі повернувся, несучи дві гальби по пів пінти, одну з яких поставив на стіл перед Джайлзом.

– Як мило з вашого боку здійснити таку довгу подорож, сер Беррінґтон.

– Будь ласка, називайте мене Джайлз, оскільки сподіваюся, що ми будемо не лише приятелювати, але й зможемо допомагати один одному в справах.

– Коли ти старий солдат…

– Не такий уже й старий, – Джайлз ковтнув пива. – Не забувайте, що ми обоє були на минулій війні, – додав він, намагаючись заспокоїти співбесідника. – Краще розкажіть, як ви зустрілися зі своєю дружиною?

– Це було після війни, коли мій підрозділ дислокувався у Берліні. Я служив капралом на складі, де Ґрета була пакувальницею. Єдина робота, яку змогла отримати. Напевно, це було кохання з першого погляду, бо вона не знала ні слова англійською, а я не міг спілкуватися німецькою.

Джайлз посміхнувся.

– Але вона була яскрава. Втямила мою мову набагато швидше, ніж я її. Природно, я із самого початку знав, що це буде справа непроста. Не в останню чергу тому, що мої товариші вважали, що будь-яка німецька спідниця годиться лише для одного, але Ґрета була не така. На момент завершення мого відрядження я збагнув, що хочу побратися з нею, якими б не були наслідки. Тоді у мене й почалися проблеми. Переспати з жінкою за межами інституту¹⁴ – це одне, але бажання одружитися з нею – це неабиякий клопіт, внаслідок чого вам не довіряла жодна зі сторін.

Коли я повідомив черговому офіцеру, що маю намір одружитися з Ґретою, навіть якщо це означатиме, що мені доведеться залишитися в Берліні, вони поставили на моєму шляху всі можливі перепони. За кілька днів мені вручили демобілізаційні документи й поінформували, що мене відправлять упродовж тижня. Я був у відчаї, навіть думав про дезертирство, що означало б роки за ґратами, якби мене спіймали. А потім адвокат у казармі повідомив мені, що вони не можуть заборонити мені пошлюбити Ґрету, якщо вона буде вагітна. Я їм так і сказав.

– І що сталося тоді? – запитав Джайлз.

– Розверзлося пекло. Мої документи вже прийшли. Ґрета втратила роботу, і я не міг знайти роботу для себе. Не допомогло й те, що за кілька тижнів вона й справді завагітніла Карін.

– Я хочу почути про Карін все, але не раніше, ніж замовлю ще.

Джайлз узяв два порожніх кухлі й пішов до шинквасу.

– Повторіть те саме, але цього разу по пінті.

Пенґеллі довго мовчав, перш ніж продовжити свою розповідь.

– Карін зробила всі наші жертви стерпними, навіть підозри та насмішки, які нам обом довелося пережити. Якщо я обожнював Ґрету, то Карін – поклонявся. Десь приблизно через рік мій старий черговий офіцер на складі попросив мене замінити службовця, який опинився на лікарняному, – час чудово зцілює, – і мене запросили стати цивільним офіцером зв’язку між британцями та німецькими робітниками, бо на той час завдяки Ґреті я вже доволі вільно спілкувався німецькою. Британці мають багато чудових чеснот, але вони ледачі, коли справа доходить до вивчення чужих мов, тому я хутко став незамінним. Заробітна плата була не дуже великою, але я витрачав кожне пенні на Карін і кожну вільну хвильку проводив із нею. І, як і всі жінки, вона знала, що я ласий на обійми. Це кліше, але вона змогла обвести мене навколо мізинця.

«Мене також», – подумав Джайлз, зробивши ще один ковток пива.

– На мою радість, – правив далі Пенґеллі, – англійська школа в Берліні дозволила Карін скласти вступний іспит, і кілька тижнів по тому їй запропонували роботу. Усі вважали, що вона англійка. Вона навіть мала мій корнуолльський акцент, як ви могли помітити. Тож відтоді мені вже не доводилося турбуватися про її освіту. Коли вона перейшла до шостого класу, навіть подейкували про її вступ до Оксфорду, але це було ще до того, як звели мур. Коли спорудили це чудовисько, Карін довелося задовольнитися місцем у Східнонімецькій мовній школі, яка, чесно кажучи, є нічим іншим, як центром вербування Штазі. Єдине здивування викликало її бажання вивчати російську як свою першу мову, але на той час її англійська та німецька вже були для неї рідними. Коли ж Карін закінчила навчання, то єдина серйозна пропозиція, яку вона змогла отримати як перекладачка, надійшла від Штазі. Вони добре попрацювали, тож не залишили їй особливого вибору. Щоразу, коли вона писала, то повідомляла, як їй подобається її робота, особливо міжнародні конференції. Це дало їй можливість зустріти багато цікавих людей із усіх чотирьох секторів міста. Їй зробили пропозицію двоє американців та один західний німець, але Карін сказала, що як тільки зустріла вас, то одразу ж закохалася. Її потішило те, що ви враз вхопили її акцент, хоча вона ніколи не бувала за межами Берліна.

Джайлз посміхнувся, згадуючи ту бесіду.

– Незважаючи на мої кілька спроб повернути свою родину, влада Східної Німеччини цього так і не дозволила, хоча нещодавно Ґрета серйозно занедужала. Гадаю, вони не довіряють мені навіть більше, ніж британці.

– Я зроблю все, що зможу, аби допомогти, – пообіцяв Джайлз.

– Карін пише регулярно, але не всі її листи доходять. У тому, що дійшов, вона повідомила, що зустріла когось особливого, але це катастрофа, бо він не тільки одружений, а ще й англієць і пробув у Берліні всього кілька днів. А найгірше те, що вона навіть не була впевнена, чи він відчуває те саме, що й вона.

– Як вона помилялася, – тихо видихнув Джайлз.

– Певна річ, вона не згадала вашого імені чи того, чому ви відвідували російський сектор, бо вона надто добре усвідомлювала, що влада читатиме її листи. Лише коли ви зв’язалися зі мною, я второпав, що це, мабуть, про вас вона писала.

– Але як до цього був причетний Алекс Фішер?

– За кілька днів після того, як ви подали у відставку з посади міністра, він несподівано з’явився у Труро. Коли він вистежив мене, то заявив, що ви публічно зреклися Карін, вважаючи її повією або шпигункою Штазі, і що ви дали зрозуміти головному батогу¹⁵, що ніколи не захочете бачити її знову.

– Але я відчайдушно намагався з нею контактувати, навіть їздив у Берлін, але мене завернули на кордоні.

– Тепер я це знаю, але тоді…

– Авжеж, – зітхнув Джайлз, – Фішер умів бути дуже переконливим.

– Особливо коли він майор, а ти просто капрал із двома личками, – сказав Пенґеллі. – Звісно, я спостерігав за кожним днем судового розгляду пані Кліфтон у газетах і, як і всі решта, прочитав листа, якого Фішер написав перед самогубством. Якби це допомогло, я був би радий сказати будь-кому, що в цьому не було й дрібки правди.

– Добре було б, Джоне, хоча боюся, що для цього вже запізно.

– Але лише вчора я почув по радіо, сер Джайлз, що ви все ще розмірковуєте про участь у довиборах у Бристолі.

– Уже ні. Я відкликав свою кандидатуру. Не можу нічого робити, поки знову не побачу Карін.

– Природно, що як її батько я вважаю, що вона того варта, але це все одно пекельна жертва.

– Ви гірші за мого агента, – Джайлз уперше засміявся.

Він ковтнув іще пива, і чоловіки сиділи якийсь час мовчки, перш ніж Джайлз наважився запитати:

– А Карін справді вагітна?

– Та де там. Це й допомогло мені зрозуміти, що все, сказане Фішером про вас, – купа брехні і його єдиною метою була помста.

– А я хотів би, щоб вона була вагітною, – тихо зронив Джайлз.

– Чому?

– Тому що було б набагато легше вивезти її звідти.

– Останні замовлення, панове.

9

– Яка ця стара гра в політику смішна, – зауважив Джайлз. – Я побував у пустелі, а ви стали міністром закордонних справ Західної Німеччини.

– Але наші позиції можуть змінитися за одну ніч, – відказав Вальтер Шеєль, – і ви це занадто добре знаєте.

– Для мене це була б неабияка зміна, адже я навіть не беру участі у довиборах, і моя партія зараз не при владі.

– А чому ви не кандидат цього разу? – здивувався Вальтер. – Навіть із моїми поверховими знаннями про вашу виборчу систему можна сказати, що лейбористи неодмінно відвоюють своє місце у парламенті.

– Це цілком можливо, але місцевий осередок уже обрав собі молодого кандидата, Роберта Філдінґа, який займе моє місце. Він енергійний і запальний, як нещодавно призначений шкільний староста.

– Так само як і ви колись.

– Я й досі такий, правду кажучи.

– Тоді чому ви самоусунулися?

– Це довга історія, Вальтере. Насправді це причина, через яку я й хотів зустрітися з вами.

– Краще спершу щось замовити, – Вальтер розгорнув меню. – Тоді ви зможете не кваплячись розповісти мені, чому вам знадобилася допомога міністра закордонних справ Західної Німеччини.

Вальтер узявся вивчати меню.

– Страва дня – ростбіф і йоркширський пудинг. Мої улюблені, – прошепотів він. – Але не кажіть нікому ні з ваших співвітчизників, ні з моїх, інакше викриється моя таємниця. А яка ваша таємниця?

І Джайлз усе розповів своєму давньому приятелю про Карін та про те, що його не пустили до Східної Німеччини, поки вони обоє насолоджувались кавою.

– То ви кажете, що це була молода жінка, яка опинилася у вашому готельному номері, коли ми зустрічалися приватно?

– Ви її запам’ятали?

– Ще б пак, – сказав Вальтер. – Вона колись перекладала для мене, але ніколи не дозволяла собі більшого, й це не через відсутність спроб із мого боку. Тож скажіть мені, Джайлзе, чи готові ви битися на дуелі за цю молоду жінку?

– Назвіть свою зброю та свого секунданта.

Вальтер засміявся.

– А якщо серйозно, Джайлзе, чи маєте ви підстави вважати, що вона хоче перебігти?

– Атож, її мати нещодавно померла, а влада Східної Німеччини не дозволить її батькові, англійцю, який проживає в Корнуоллі, приїхати в країну.

Обмірковуючи проблему, Вальтер ковтнув кави.

– Чи змогли б ви полетіти зараз зі мною до Берліна?

– Першим же літаком.

– Нестримний, як ніколи, – видихнув Вальтер, коли офіціант поставив перед ним коньяк.

Він потримав келишок, перш ніж сказати:

– Ви не знаєте, вона розмовляє російською?

– Вільно. Це була її спеціалізація у мовній школі.

– Добре, бо я буду влаштовувати двосторонню торгову зустріч із росіянами наступного місяця, і вони могли б погодитись…

– Чи можу я чимось допомогти?

– Просто забезпечте їй отримання британського паспорта.

* * *

– Мене звуть Роберт Філдінґ, і я кандидат від лейбористів на довиборах від Бристольських доків, які відбудуться двадцятого травня.

Молодик намагався тиснути руку жінці, завантаженій торбами для покупок.

– Що ви робите у справі «Конкорда»? – поцікавилася вона.

– Усе, що в моїх силах, щоб літак побудували у Філтоні, а не в Тулузі, – запевнив Філдінґ.

Жінка виглядала задоволеною.

– Тоді я буду голосувати за вас. Але я воліла б проголосувати за нього, – сказала вона, вказуючи на Джайлза.

Коли жінка відходила, Філдінґ виглядав розчарованим.

– Не переживай через неї. Двадцять першого травня ти станеш депутатом, а я – лише історією.

– А «Конкорд»?

– Ти дав єдину правильну відповідь. Французи битимуться пекельно, адже вони мають на літак повне право, тож підозрюю, що роботу розподілять між двома країнами приблизно порівну. Тільки ніколи не слід бути категоричним, – радив Джайлз. – Можна було запитати, чи працює її чоловік у Філтоні, оскільки, підозрюю, саме тому вона й поставила своє запитання.

– От халепа. Я мав би про це подумати. Щось іще?

– Можливо, Боб Філдінґ, а не Роберт. Не треба постійно нагадувати своїм прихильникам, що ти закінчив приватну школу й Оксфорд.

Філдінґ кивнув і звернувся до наступного перехожого:

– Вітаю! Мене звуть Боб Філдінґ, і я кандидат від лейбористів на довиборах від Бристольських доків, які відбудуться двадцятого травня. Сподіваюся, ви мене підтримаєте.

– Шкода, що це ви висуваєтесь, а не сер Джайлз.

– Приємно чути, сер, але ми обрали чудового кандидата. Сподіваюся, що ви проголосуєте за Боба Філдінґа у четвер, двадцятого травня.

– Якщо ви так кажете, сер Джайлз… – сказав чоловік і поспішив піти.

– Четвер, четвер, четвер. Завжди кажи четвер, – мовив Філдінґ. – Ви казали мені це достатньо часто.

– Не турбуйся про це, – заспокоїв Джайлз. – Це скоро стане звичкою, і, чесно кажучи, ти набагато кращий кандидат, ніж я був на перших виборах.

Молодик уперше посміхнувся.

– Вітаю! Мене звуть Боб Філдінґ, і я кандидат від лейбористів на довиборах від Бристольських доків, які відбудуться двадцятого травня, – промовив він, коли до Джайлза підійшла Емма.

– Ти вже починаєш шкодувати, що не висунув власну кандидатуру? – прошепотіла вона, продовжуючи роздавати листівки. – Адже цілком зрозуміло, що виборці або пробачили, або забули про Берлін.

– Але я не забув, – заперечив Джайлз, тиснучи руку іншому перехожому.

– Вальтер Шеєль не телефонував?

– Ні, але він не зателефонує, поки не матиме чого сказати напевне.

– Будемо сподіватися, що ти маєш рацію, – здалася Емма. – Інакше ти справді пошкодуєш.

– Аякже, але що з цим робитимете ви? – наполягав якийсь виборець.

– Що ж, переводити країну на триденний тиждень не можна, – зазначив Філдінґ. – А пріоритетом Лейбористської партії завжди була проблема безробіття.

– Ніколи не кажи «безробіття», – прошепотів Джайлз. – Працевлаштування. Треба завжди намагатися звучати позитивно.

– Доброго ранку, мене звати Боб…

– Це вона? – запитала Емма, споглядаючи через дорогу.

– Безперечно, – підтвердив Джайлз.

– Познайомиш?

– Ти, мабуть, жартуєш. Ніщо не могло б втішити цю даму більше, ніж світлина на першій шпальті кожної газети завтра вранці, на якій вона тисне руку колишньому депутату.

– Ну, якщо тобі не можна, мені доведеться зробити це самій.

– Ти не можеш…

Але Емма вже перетинала вулицю. Опинившись на іншому боці, вона просто підійшла до державного секретаря з питань освіти та науки й простягнула їй руку.

– Доброго ранку, пані Тетчер. Я сестра сера Джайлза…

– І що іще важливіше, пані Кліфтон, ви перша жінка, яка очолила акціонерну компанію.

Емма посміхнулася.

– Жінки ніколи не мали права голосувати! – лементував чоловік, погрожуючи п’ястуком із автомобіля, що проїжджав повз них.

Пані Тетчер помахала йому рукою і великодушно посміхнулася.

– Не знаю, як ви собі даєте із цим раду, – промовила Емма.

– У моєму випадку я ніколи не хотіла робити щось інше, – сказала Тетчер. – Хоча й визнаю, що диктатура могла б трохи полегшити нам роботу.

Емма засміялася, але пані Тетчер залишилася серйозною.

– До речі, – сказала вона, кидаючи погляд через дорогу, – ваш брат був чудовим депутатом, а також дуже шанованим міністром як удома, так і за кордоном. На жаль, у парламенті його не вистачає, але не кажіть йому, що я так сказала.

– Чому ні? – здивувалася Емма.

– Тому що це не відповідає його уяві про мене, і я не впевнена, що він повірить.

– Я б хотіла йому сказати. Зараз він дещо пригнічений.

– Не хвилюйтеся, він невдовзі повернеться в якусь із палат. Це у нього в крові. А як щодо вас? Ви не думали коли-небудь піти у політику, пані Кліфтон? У вас є всі належні для цього дані.

– Ніколи, ніколи, ніколи, – енергійно захитала головою Емма. – Я не впораюся з таким тиском.

– Ви впоралися з ним доволі добре під час нещодавнього судового розгляду, і підозрюю, що тиск вас не турбує, коли йдеться про протистояння з вашими колегами-директорами.

– Це інший тиск, – заперечила Емма. – І в будь-якому разі…

– Мені шкода, що перебиваю вас, пані державний секретар, – втрутився схвильований помічник, – але, схоже, що кандидата спіткало лихо.

Пані Тетчер звела погляд і побачила, як якась бабега погрожувала пальцем кандидату від торі.

– Це не лихо. А ця пані, мабуть, ще пам’ятає, як цю вулицю бомбили німці. Оце були справжні клопоти. – Вона повернулася до Емми. – Мені доведеться покинути вас, пані Кліфтон, але сподіваюся, що ми ще зустрінемося, можливо, за спокійніших обставин.

– Державний секретар?

– Так-так, уже йду, – відгукнулася пані Тетчер. – Я ж не можу вічно тримати його за руку. Але якщо він не може впоратися з однією старенькою, то як він сподівається протистояти грізній опозиції в Палаті громад? – додала вона, перш ніж відійти.

Емма посміхнулася і перейшла через дорогу, щоб знову приєднатися до брата, який намагався втовкмачити військовому на вигляд джентльмену версію, чому не він балотується на довиборах.

– І що можеш про неї сказати? – запитав Джайлз, коли зумів спекатися настирливого виборця.

– Вона чудова, – відповіла Емма. – Справді чудова.

– Погоджуюся з тобою, – сказав Джайлз. – Але не кажи їй про це.

* * *

Телефон задзеленчав тоді, коли він найменше цього очікував. Джайлз увімкнув світильник біля свого ліжка і виявив, що було лише кілька хвилин після п’ятої, тож здивувався, хто б міг телефонувати йому в такий ранній час.

– Даруйте, що дзвоню вам так рано, Джайлзе, але не можу телефонувати зі свого офісу.

– Розумію, – Джайлз прокинувся остаточно.

– Якби ви змогли бути у Берліні двадцять другого травня, – сказав Вальтер, – я зміг би доправити ваш пакет.

– Це чудова новина.

– Але не без певного ризику, адже для цього знадобиться трохи удачі й особливої сміливості від двох молодих жінок.

Джайлз опустив ноги на підлогу, сів на край ліжка й уважно вислухав усе, що розповів йому міністр закордонних справ Західної Німеччини. Коли Вальтер закінчив, надворі вже розвиднилося.

* * *

Джайлз іще раз набрав номер, сподіваючись, що до телефону підійдуть. Цього разу слухавку взяли одразу.

– Доброго ранку, Джоне.

– Доброго ранку, сер Джайлз, – привітався Пенґеллі, який миттю впізнав голос.

Джайлз замислився, скільки часу мине, перш ніж він перестане називати його «сер».

– Джон, перед тим як контактуватиму з відповідним департаментом Міністерства внутрішніх справ, я маю знати, чи подавала Карін заявку на отримання британського паспорта.

– Подавала. Точніше це я робив від її імені, коли вона все ще думала вступати до Оксфорда, – повідомив Пенґеллі.

– Тільки не кажіть мені, що його зберігають десь у Східному Берліні.

– Ні, я особисто його забрав із Петті Франс¹⁶ і мав намір повернути його, коли поїду до Східної Німеччини, але, звісно, так цього і не зробив. Це було кілька років тому, тож лише небо знає, де він зараз. Та навіть якби паспорт і потрапив до моїх рук, термін його дії, либонь, уже скінчився.

– Якщо ви його знайдете, Джоне, цілком можливо, що зможете побачитися зі своєю донькою набагато швидше, ніж очікували.

* * *

Хоча Ґріфф Гаскінс і запросив Джайлза взяти участь у підрахунку результатів у міській раді, останній не зміг скористатися запрошенням. Потоптавши вулиці з кандидатом у депутати упродовж останніх чотирьох тижнів, відвідавши незліченні публічні мітинги і навіть роздаючи листівки, що нагадували про голосування, у маєтку Вудбін, у четвер двадцятого травня, коли годинник вдарив десяту, Джайлз потиснув руку Бобу Філдінґу, побажав йому успіхів і поїхав до Беррінґтон-холу.

Прибувши додому, налив собі велику склянку віскі й полежав у гарячій ванні. Він заснув уже за лічені хвилини після того, як упав у ліжко. Прокинувся одразу після шостої, це був найдовший його сон за цей місяць. Чоловік підвівся, пішов до лазнички і вмився холодною водою. Потім одягнув халат, капці й спустився униз.

Чорний лабрадор бігав вітальнею, махаючи хвостом, припускаючи, що, мабуть, настав час його ранкової прогулянки. Яка ж іще причина могла бути у господаря для того, щоб встати так рано?

– Сидіти! – звелів Джайлз, і Старий Джек сів біля нього, ляскаючи об килим хвостом.

Джайлз увімкнув радіо і знову розмістився у зручному фотелі, щоб послухати ранкові новини. Прем’єр перебував у Парижі, де проводив перемовини з президентом Франції щодо можливого вступу Великої Британії до ЄЕС. Раніше Джайлз був би першим, хто визнав історичне значення такої зустрічі, але не сьогодні. Усе, що він хотів знати, – це результат довиборів у Бристольських доках.

– Пан Гіт обідав із президентом Помпіду в Єлисейському палаці вчора ввечері, і хоча жодне офіційне комюніке не оприлюднили, очевидно, що зараз генерал де Ґолль вже не є тією політичною силою, з якою варто рахуватися, тому заявку Об’єднаного Королівства нарешті сприймають серйозно.

– Продовжуйте, – сказав Джайлз, і диктор наче почув його, облишив Теда Гіта і повернувся до Англії.

– Ще одна невдача для торі, – заявив він, – які програли довибори у Бристольських доках учора ввечері Лейбористській партії. Це місце звільнилося після смерті майора Алекса Фішера, депутата від Консервативної партії, який наклав на себе руки. А тепер приєднуємося до нашого кореспондента із Вест Кантрі у Бристолі, щоб почути останні новини.

– Цього ранку Боба Філдінґа, кандидата від лейбористів, оголосили переможцем на довиборах тут, у Бристольських доках, із перевагою у три тисячі сто двадцять сім голосів, що становить одинадцять відсотків відставання консерваторів від лейбористів.

Джайлз аж підскочив, а собака перестав махати хвостом.

– Хоча явка на виборах і була низькою, це була рішуча перемога пана Філдінґа, який у віці тридцяти двох років стане одним із наймолодших членів Палати громад. Ось що він заявив після оголошення результату: «Насамперед я хотів би подякувати керівнику виборчої комісії та його співробітникам за зразкову організацію роботи…»

Телефон на столі задзеленчав. Джайлз вилаявся, вимкнув радіо й узяв слухавку, припускаючи, що це, мабуть, Ґріфф Гаскінс, який, як він знав, іще не лягав.

– Доброго ранку, Джайлзе, це Вальтер Шеєль…