Kitabı oku: «Син», sayfa 2

Розділ 2

Не відриваючи погляду від документа на своєму столі, Арілд Франк коротко гаркнув:

– Увійдіть!

Він почув, як відчинились двері. Коли перед тим Інна, його секретарка, доповіла про відвідувача, Арілд якусь мить вагався, чи не переказати через неї капелану, що він зайнятий. Це б навіть не було брехнею: він мав у найближчі півгодини зустрітися з комісаром, начальником поліції в штаб-квартирі поліції Осло. Але останнім часом панотець Волан бував недостатньо рішучим, зважаючи на їхню справу. Тому варто було зайвий раз переконатися, що він тримає належну форму. У цій справі ніхто не мав права допускати слабину.

– Сідати не запрошую, – сказав Арілд Франк, підписуючи документ і підводячись. – Нам доведеться переговорити дорогою.

Він попрямував до дверей, зняв з вішалки формений кашкет і почув за спиною човгання капеланових ніг. Арілд Франк сказав Інні, що повернеться за півтори години, і вказівним пальцем натиснув датчик при дверях, що вели на сходи. В’язниця розташовувалась на двох поверхах – без жодного ліфта. Ліфти передбачали б шахти, а шахти утворювали б незліченну кількість шляхів утечі, і їх треба було б замикати у разі пожежі. А пожежа з подальшою евакуацією і неминучим хаосом – то лише один з багатьох способів, які геніальні в’язні застосовували, щоб вирватися з інших тюрем. З тієї ж таки причини всі електричні кабелі, блоки запобіжників і водогінні труби були недоступними для ув’язнених: або прокладалися із зовнішнього боку будівлі, або цементувалися глибоко в стінах. Тут нічого не було полишено на розсуд долі. Тобто він, Арілд, нічого не полишив на розсуд долі. Він сидів з архітекторами і міжнародними експертами з в’язничної безпеки, коли укладались принципи проектування Статена. Безперечно, джерелом натхнення для проекту слугувала Ленцбурзька в’язниця в кантоні Аарау в Швейцарії: надсучасна, але проста і з акцентом на безпеку та ефективність, а не на комфорт. Але за втілення цих принципів відповідальний був саме він, Арілд Франк. Статен був душею Арілда Франка, причому навзаєм. То чому ж рада у своїй нескінченній мудрості, дідько їх усіх забирай, призначила його тільки помічником директора в’язниці, а головну посаду віддала придурку з Галдернської в’язниці? Так, Франк був чимось на зразок необробленого алмаза і… ні, він не з тих, хто прогинатиметься під політиків і стрибатиме з радощів у відповідь на кожну їхню нову яскраву ідею стосовно того, як реформувати тюремну систему, тим часом як попередні реформи ще не реалізовані. Натомість він знав, як виконувати свою роботу, – тримати людей під замком, не допускаючи, щоб вони від цього хворіли, конали чи робились помітно гіршими людськими істотами, ніж були. Він зберігав лояльність до тих, хто заслужив на його лояльність, і він умів подбати про себе самого. Чого аж ніяк не можна було сказати про його начальство в цій наскрізь прогнилій, політично мотивованій ієрархії. Перш ніж його навмисне оминули з посадою директора, Арілд Франк сподівався на невеличкий бюст у фойє після відставки – на знак ушанування його заслуг, хоч дружина й твердила, мовляв, його бичача шия, бульдожаче обличчя і ріденький начіс поверх лисини не варті увічнення в мармурі. Але сам він тримався тієї точки зору з цього питання, що, коли люди не в змозі віддати належне твоїм досягненням, мусиш сам про це подбати.

– Арілде, я не можу й далі цим займатись, – проказав панотець Волан у нього за спиною, коли вони йшли коридором.

– Займатись чим?

– Я капелан. Займатись тим, що ми робимо з хлопцем, – підбиваємо його взяти на себе те, чого він не робив. Провину чоловіка, який…

– Замовкни!

За дверима контрольної кімнати, або «містка», як любив називати її Франк, вони зустріли старого, який покинув на мить драїти підлогу, щоб привітно кивнути Франкові. Йоганнес був найстарішим в’язнем у закладі й улюбленцем Франка, сердегою, що попався колись у минулому столітті – майже випадково – за контрабанду наркотиків; з тих пір ніколи й мухи не образив, а за багато років ув’язнення так призвичаївся до режиму, так втягнувся і втихомирився, що єдине, чого він боявся, був день майбутнього звільнення. На жаль, в’язні, як-от він, не утворювали типовий контингент в’язниці такого рівня, як Статен.

– Волане, тобі совість не дає спокою?

– Так, Арілде, саме так.

Франк не міг точно пригадати, коли його підлеглі почали звертатись до керівників на ім’я чи коли начальники тюрем стали охочіше носити цивільний одяг замість уніформи. У деяких тюрмах наглядачі теж почали вбиратись у цивільне. Під час бунту у в’язниці Франсіско-де-Мар в Сан-Паулу офіцери попідстрелювали своїх колег у клубах сльозогінного газу, бо не мали змоги відрізнити персонал від в’язнів.

– Я хочу вийти зі справи, – канючив капелан.

– Он як? – кинув Франк, збігаючи сходами вниз.

Він був у хорошій фізичній формі, як на людину, якій залишалося менше десяти років до виходу на пенсію. І все завдяки фізкультурі. Забута чеснота в сфері діяльності, де ожиріння стало радше правилом, ніж винятком. А хіба ж не він тренував місцеву команду плавців, коли його дочка брала участь у змаганнях? У вільний час вносив свою частку у розбудову добробуту суспільства, трішечки віддячив країні, яка давала так багато багатьом людям. То як вони посміли зневажити його!

– А що каже твоя совість, Волане, стосовно свідчень отих хлопчиків на доказ зловживань, які ти з ними чинив?

Франк торкнув указівним пальцем датчик на чергових дверях. Вони відкривались у коридор, який на захід вів до камер, а на схід – до перевдягалень персоналу і до виходу на автостоянку.

– Я пропоную тобі, Волане, вважати, що Сонні Лофтус спокутуватиме також твої гріхи.

Іще одні двері, ще один датчик. Франк натиснув на нього пальцем. Він любив цей винахід, який він підгледів у в’язниці Обіхіро у Кусіро, в Японії. Замість видачі ключів, які можуть бути загублені, скопійовані або застосовані без дозволу, в базу даних вводять відбитки пальців усіх, хто уповноважений відмикати двері. Мало того, що усувається ризик необережного поводження з ключами, система також фіксує інформацію про те, хто пройшов через які двері і коли. Встановлено було, звісно, також і камери стеження, але обличчя завжди можна приховати. Інша річ з відбитками пальців. Двері відчинилися з легким зітханням, і вони увійшли в тамбур з ґратованими металевими дверима у протилежних кінцях: одні двері треба було замкнути, перш ніж відімкнути інші.

– Арілде, я кажу, що не можу більше робити цього.

Франк підніс палець до губ. На додаток до камер спостереження, мережа яких охоплювала практично всю в’язницю, тамбур був опоряджений системою двостороннього зв’язку, щоб можна було зв’язатися з диспетчерською, якби з якоїсь причини хтось застряг. Вони вийшли з тамбура і попростували до перевдягалень, де були душові й шафки для одягу та особистого майна кожного співробітника. Франк вирішив за ліпше не втаємничувати працівників у ту обставину, що має майстер-ключ, який відмикає кожну шафку. Це їм знати ні до чого.

– Я думав, ти усвідомлюєш, з ким маєш справу, – сказав Франк. – Ти не можеш отак просто все покинути. Ці люди дивляться на особисту відданість, як на умову життя і смерті.

– Я знаю, – проказав Пер Волан неприємно хрипким голосом. – Але мені йдеться про смерть і життя вічне!

Франк зупинився перед виходом і швидко зиркнув у бік шафок ліворуч, щоб переконатися, що вони самі, без свідків.

– Тобі відомий ступінь ризику?

– Бог свідок, я нікому ні звуку. Арілде, я хочу, щоб ти переказав їм це дослівно. Скажи їм, що я буду німий як могила. Я просто хочу вийти зі справи. Будь ласка, ти допоможеш мені?

Франк подивився вниз. На датчик. «Вийти». Було тільки два виходи. Цей, чорний хід, та інший, через приймальню і головний вхід. Не було ні вентиляційних шахт, ні пожежних виходів, ні каналізаційних труб з достатньо широким діаметром, що дозволяв би пропхати людське тіло.

– Можливо, – сказав він і поклав палець на сенсор.

Невеличкий червоний вогник заблимав у верхній частині клямки, показуючи, що ведеться пошук у базі даних. Пошук завершився, і натомість зелений вогник засвітився. Франк штовхнув двері. Їх обох засліпило яскраве сонячне світло, і, перетинаючи широченний паркінг, вони наділи свої сонцезахисні окуляри.

– Я скажу їм, що ти хочеш вийти, – сказав Франк, витягаючи ключі від машини і позираючи на блокпост.

Там цілодобово і цілотижнево чергували два озброєних охоронці, а обидві смуги – на в’їзд і на виїзд – були перегороджені сталевими бар’єрами, які навіть новий Франків «порш-каєн» не зміг би проломити. Можливо, це було б під силу такому «хаммер-хай», до якого він останнім часом прицінювався, але така автівка виявилась би заширокою: в’їзд було сконструйовано саме так, щоб зупиняти великі транспортні засоби. Великі транспортні засоби також мались на увазі, коли споруджувались сталеві барикади вздовж шестиметрового паркану навколо всієї в’язниці. Франк просив електрифікувати огорожу, але керівники з планування відхилили його клопотання на тій підставі, що Статен розташований у центрі Осло, отже, цивільним мешканцям може заподіяти шкоду. Мешканці, ха! Якби хтось хотів торкнути огорожу з вулиці, то мусив би спочатку подолати п’ятиметровий мур з колючим дротом нагорі.

– До речі, куди ти зараз?

– На площу Александра К’єлланда, – з надією в голосі сказав Пер Волан.

– Вибачай, – похитав головою Арілд. – Мені це не по дорозі.

– Пусте, автобусна зупинка одразу за рогом.

– Гаразд. Я буду на зв’язку.

Помічник директора в’язниці сів у машину і під’їхав до блокпоста. Правила вимагали, щоб усі транспортні засоби, включаючи його власний, зупинялись для перевірки пасажирів. Але цього разу охоронці ясно бачили, як він виходив з будівлі в’язниці і сідав у машину, тож загодя підняли шлагбаум, дозволяючи йому проїхати. Франк кивнув охоронцям на привітання. Він зупинився перед світлофором на головній дорозі. Подивився на свій улюблений Статен у дзеркало заднього огляду. Його витвір не був довершений, але наближався до цього. У будь-яких недоліках він винуватив комітет із планування, нові безглузді правила з міністерства та корумповані людські ресурси. Все, чого він коли-небудь хотів, – це зробити якнайкраще для всіх, себто для працелюбних, чесних громадян Осло, які заслуговували на безпечне життя і певний рівень добробуту. Так, звичайно, все могло бути по-іншому. Він не любив, коли його змушували застосовувати такий підхід. Тож він завжди казав підліткам у басейні: не хочеш тонути – пливи! Ніхто не робитиме вам поблажки. Затим його думки повернулися до справи, яку належало владнати. Він мав переказати повідомлення. І не мав жодних сумнівів щодо результату.

Світло помінялось на зелене, і він натиснув на акселератор.

Розділ 3

Пер Волан пройшов парком на площу Александра К’єлланда. Липень був дощовий і не по-літньому холодний, але тепер сонце повернулося, і парк буяв зеленню, як у весняний день. Літо було в розпалі, люди сиділи всюди, задерши догори обличчя і заплющивши очі, і буквально всотували сонце, ніби боячись, що воно від них утече; чути було грюкання скейтів, брязкання шестибаночних пачок пива, люди прямували на пікніки з барбекю в скверах і на балконах. Дехто ж, як зазвичай, особливо радів потеплінню. Ці люди мали такий вигляд, наче вуличний рух навколо парку вкрив їх шаром кіптяви: потерті скорчені постаті тулилися на лавках або тупцяли навколо фонтана, вони озивались до панотця хрипкими щасливими голосами, подібними до скриків морських чайок. Пер чекав на зелене світло на розі Уеландс-гате і Вальдемара Тране, а повз нього котилися вантажівки та автобуси. Він дивився на фасади будинків з протилежного боку вулиці, які на мить виринали у просвітах у потоці транспорту. Пластикова плівка вкривала вікна горезвісного пабу «Трьонен», де вгамовували спрагу найбільш змучені нею городяни, з моменту його спорудження в 1921 році, а в останні тридцять років також, але вже у супроводі Арні «Скіфл Джо» ¹ Норвежця, котрий, вбраний по-ковбойському, кружляв на одноколісному велосипеді, граючи на гітарі й співаючи у супроводі своєї групи, що складалася зі старого сліпого органіста і тайської жіночки з бубном і автомобільним клаксоном. Пер Волан перевів погляд на фронтон іншої будівлі, де вмуровані чавунні літери утворювали напис «Ila Pensjonat». У часи війни будівля служила гуртожитком для самотніх матерів. Тепер тут розмістився притулок для найбезнадійніших наркоманів міста. Для тих, які не бажали позбуватись залежності. Їхня остання зупинка перед кінцевою.

Пер Волан перетнув вулицю, зупинився перед входом у притулок, подзвонив і зазирнув в око спостережної камери. Він почув, як двері з дзижчанням відчинились, і увійшов. За давні заслуги йому запропонували тут кімнату на два тижні. Було це місяць тому.

– Привіт, Пере! – сказала молода кароока жінка, що спустилась униз, щоб відчинити ґратчасті ворота на сходи. Хтось так пошкодив замок, що ключ більше не спрацьовував із зовнішнього боку.

– Їдальня зараз зачинена, але тебе нагодують вечерею, якщо підеш просто зараз.

– Дякую, Марто, але я не голодний.

– У тебе втомлений вигляд.

– Я йшов пішки від самого Статена.

– Он як! Я думала, є автобус.

Вона почала підніматись сходами нагору, і він поплентався за нею.

– Мені треба було дещо обміркувати, – сказав він.

– Тут приходили нещодавно, питали тебе.

Пер скам’янів.

– Хто?

– Я не спитала. Може бути, що й з поліції.

– Чому ти так думаєш?

– Вони, здається, дуже хотіли з тобою побачитись. Тому я подумала, що йдеться про якогось в’язня, що ти його знаєш. Щось таке.

«Отак, – подумав Пер, – це вони приходили вже по мене».

– Марто, а ти у що-небудь віриш?

Вона обернулась на сходах. Усміхнулася. Перові спало на думку, що молодий чоловік міг би глибоко закохатися в цю усмішку.

– Приміром, у Бога та Ісуса? – уточнила Марта, поштовхом відчиняючи двері в кімнату адміністратора, – невеличкий кабінет за віконцем у стіні.

– Приміром, у долю. Змагання випадковості з тяжінням космічних сил.

– Я вірю в Божевільну Ґрету, – буркнула Марта, гортаючи якісь папери.

– Але ж привиди не…

– Інер каже, вона вчора ясно чула дитячий плач.

– Марто, в Інер зараз серйозний стрес.

Марта вистромила голову з віконця:

– Пере, нам треба поговорити…

Він зітхнув:

– Я знаю. Вільних місць немає, і…

– Сьогодні телефонували з Центру на Спурвейсгата, щоб повідомити, що вони після пожежі не зможуть відкритися ще впродовж щонайменше двох місяців. Понад сорок наших власних пожильців наразі туляться у спільних кімнатах. Так довго тривати не може. Вони крадуть один в одного, а тоді зчиняють колотнечу. Рано чи пізно хтось постраждає – це лише питання часу.

– Все гаразд: я вже недовго тут затримаюсь.

Марта схилила голову набік і запитально подивилася на нього.

– Чому вона не пускає тебе ночувати вдома? Скільки років ви були одружені? Сорок?

– Тридцять вісім. Будинок належить їй, і… все це складно.

Пер утомлено посміхнувся.

Він залишив її і рушив коридором. З-поза дверей двох кімнат бухала гучна музика. Амфетаміни. Був понеділок, і відділ матеріальної допомоги відкрився після вихідних, тож біда назрівала повсюдно. Він відімкнув двері. Крихітний обшарпаний номер з односпальним ліжком і шафою коштує 6000 крон на місяць. За межами Осло за такі гроші можна орендувати пристойну квартиру.

Пер сів на ліжко і втупився у брудне вікно. За вікном приглушено гугонів сонний вуличний транспорт. Сонце світило крізь убогі фіранки. На підвіконні боролась за своє життя муха. Недовго їй метушитись. Це було життя. Не смерть, а життя. Смерть була нічим. Скільки років минуло, відколи він прийшов до висновку, що все, крім смерті, все, що він проповідував, було вигадане людьми на захист проти страху смерті. Він був певен: ніщо з того, у що він звик вірити, взагалі нічого не важило. Все, що ми, люди, буцімто знаємо, – ніщо в порівнянні з тим, у що ми маємо вірити, щоб приглушити страх і біль. Потім він пройшов повне коло. Він повернув собі віру в милосердного Бога і в життя після смерті. Він вірив у це нині більше, ніж будь-коли. Він витяг з-під газети блокнот і почав писати.

Перові Волану не потрібно багато писати. Кілька пропозицій на одному аркуші паперу, от і все. Він закреслив своє ім’я на конверті, в якому містився лист від адвоката Алми з коротким повідомленням про те, на яку частку спільного майна подружжя міг, на його думку, претендувати Пер. Частка ця була вкрай незначна.

Капелан подивився в дзеркало, поправив пасторський комірець, одягнув довге пальто і вийшов.

Марти у віконці адміністратора не було. Інер взяла конверт і пообіцяла відправити його.

Сонце вже хилилось до обрію; день відступав. Пер пройшов парком, мимоволі відзначивши, як бездоганно всі навколо грають свої ролі. Ніхто не підвівся з лавки надміру квапливо, коли він проходив, жоден автомобіль не від’їхав непомітно від тротуару, коли він передумав і вирішив іти вздовж Саннергата до річки. Але вони стежили за ним. Вони були за вікном, що віддзеркалювало мирний літній вечір, у побіжному погляді перехожого, в прохолоді тіні, що виповзала з-під східних боків будинків і виганяла сонячне світло, неухильно відвойовуючи втрачену територію. І Пер Волан подумав, що все його життя було таким самим постійно безглуздим змаганням між мороком і світлом, що ніколи, здається, не приводило до перемоги жодного із суперників. Чи приводило? З кожним днем морок забирав трохи більше. На них чекала тривала ніч.

Він пришвидшив крок.

Розділ 4

Симон Хефас підніс до рота чашку з кавою. Сидячи за столом на кухні, він міг дивитися на невеличкий садок перед їхнім будинком на Фаґерлівейєн у Дісені. Упродовж ночі лив дощ, тож трава досі блищала у променях ранкового сонця. Йому здалось, наче він на власні очі бачить, як вона росте. Це означало чергову вилазку з газонокосаркою. Шумна фізична робота – потогінна і матюгальна – зазвичай не допікала йому. Хтось запитав його, чому він не придбає електричну газонокосарку, як усі їхні сусіди. Його відповідь була проста: гроші. У часи, коли він зростав у цьому самому будинку, така відповідь завершувала більшість дискусій і в їхній родині, і в сусідських. Але в ті часи тут мешкали прості люди: вчителі, перукарі, таксисти, дрібні службовці. Або полісмени, як оце він. Не те щоб теперішні мешканці були великими цабе, але всі вони працювали в рекламі чи ІТ, або ж вони були журналістами, лікарями чи власниками агенцій з продажу якихось химерних виробів, чи просто успадкували достатньо грошей, щоб купити один з ідилічних будиночків, наганяючи ціни і штовхаючи всю околицю вгору соціальною драбиною.

– Про що замислився? – запитала Ельзе, стоячи у нього за спиною і погладжуючи його по голові. Волосся у нього помітно порідшало: дивлячись зверху, можна було розгледіти шкіру на черепі. Але вона переконувала себе, що їй це до вподоби. До вподоби, що його вигляд відповідає тому, ким він є – полісменом напередодні виходу на пенсію. До вподоби, що вона теж колись постаріє. Навіть попри їхню різницю у два десятки років. Один з їхніх нових сусідів, досить відомий кінопродюсер, помилився, вирішивши, що вона Симонова дочка. Того це анітрохи не зачепило.

– Думаю про те, як мені пощастило, – сказав він. – Пощастило, що у мене є ти. Що у мене є оце все.

Вона поцілувала його у маківку. Він відчув її губи просто на своїй шкірі. Вчора вночі йому снилося, наче він віддав їй свій зір. А коли прокинувся, і виявилося, що його очі нічого не бачать, він відчув себе – на одну мить, перш ніж пригадав, що влітку надіває на ніч наочники від ранкового сонця, – відчув себе щасливою людиною.

У двері подзвонили.

– Напевне, Едіт, – сказала Ельзе. – Я піду перевдягнусь.

Вона відчинила двері сестрі й зникла нагорі.

– Дядьку Симоне, привіт!

– Погляньте лишень, хто прийшов! – вигукнув Симон, дивлячись на сяюче хлопчикове обличчя.

На кухню увійшла Едіт.

– Вибач, Симоне, він із самого ранку мізки мені морочив, щоб чимшвидше сюди їхати, аби мати час приміряти твій кашкет.

– Це можна, – погодився Симон. – Але чому ти сьогодні, Матсе, не в школі?

– Бібліотечний день в учителів, – зітхнула Едіт. – У школі не знають, який це жах для мами-одиначки.

– Тим миліше з твого боку, що ти погодилась відвезти Ельзе.

– Дарма. Адже він пробуде в Осло тільки два дні, сьогодні і завтра, наскільки я розумію.

– Він – це хто? – поцікавився Матс, тягнучи дядька за руку, щоб змусити його підвестися зі стільця.

– Американський лікар, який блискуче оперує на очах, – відповів йому Симон, вдаючи, нібито опирається, перш ніж дозволив підняти себе на ноги. – Що ж, ходімо. Побачимо, чи зуміємо знайти справжній поліцейський кашкет. Едіт, а ти налий собі чашечку кави.

Симон і Матс вийшли у передпокій, і хлопчик аж скрикнув від захвату, коли побачив чорно-білий кашкет полісмена, який дядько зняв з полиці для капелюхів. Але коли Симон припасував кашкет у нього на голові, Матс благоговійно замовк. Вони стояли перед дзеркалом. Хлопчик склав долоньки у «пістолет» і, навівши на дядькове відображення, зробив «бах-бах!».

– Ти в кого стріляєш? – запитав його дядько.

– У лиходіїв, – не припинив стрілянину хлопчик. – Бах! Бах!

– Назвімо це тренувальними стрільбами, – запропонував Симон. – Навіть поліція не має права стріляти в лиходіїв без дозволу.

– Поліція має право! Бах! Бах!

– Якщо ми таке вчинимо, Матсе, нас запроторять за ґрати.

– Кого? Нас?

Хлопчик завмер і спантеличено витріщився на дядька.

– За віщо? Ми ж поліція!

– Якщо ми стріляємо в когось, кого мали б натомість заарештувати, ми самі стаємо порушниками.

– Але… коли вже ми їх упіймали, то можемо й постріляти їх? Хіба ні?

Симон розреготався.

– Ні. Згодом суддя вирішує, на який термін вкинути їх до в’язниці.

– А я думав, дядьку Симоне, ти сам вирішуєш.

Симон ясно бачив розчарування в очах хлопця.

– Дозволь, Матсе, я тобі де в чому зізнаюсь. Я радий, що не мушу цього вирішувати. Я радий, що моє завдання полягає тільки в тому, щоб ловити злочинців. Адже ця частина роботи найцікавіша.

Матс примружив одне око, і кашкет з’їхав йому на потилицю.

– Дядьку Симоне…

– Що?

– А чому у вас із тіткою немає дітей?

Ставши у Матса за спиною, Симон поклав руки хлопчикові на плечі й усміхнувся йому в дзеркалі.

– А навіщо нам діти, коли у нас є ти? Адже так?

Матс зо дві секунди задумливо дивився на дядька. Тоді обличчя його просяяло.

– Так!

Симон устромив руку в кишеню, щоб відповісти на мобільний, що почав голосно дзижчати.

Дзвонив колега. Симон слухав.

– Де, коло річки Акер? – перепитав він.

– За Кубою ², неподалік художнього училища. Там, де пішохідний міст…

– Я вже знаю, де це. Буду там за тридцять хвилин.

Він взув і зашнурував черевики, надів куртку.

– Ельзе! – гукнув дружину.

– Ну? – показалось її обличчя нагорі.

Його знову вразила її врода. Довге волосся рудавим потоком облямовувало мініатюрне личко. Веснянки на носику і навколо нього. І йому спало на думку, що ці веснянки напевно ще милуватимуть чиєсь око, коли він уже не зможе ними милуватись. І одразу ця думка потягла за собою наступну, яку він негайно відігнав: а хто подбає тоді про неї? Він знав, що вона навряд чи може бачити його з відстані, на якій вона стояла, що вона тільки вдає, нібито бачить. Він відкашлявся.

– Мені треба їхати, люба. Ти зателефонуєш мені, коли знатимеш, що сказав лікар?

– Так. Обережно за кермом.

Двоє чоловіків середнього віку йшли через парк, відомий як Куба. Більшість людей вважають, що його назва якось пов’язана з Кубою, можливо, через те, що тут часто проводилися політичні заходи, і весь Ґрюнерльокка раніше сприймався як робітнича околиця. Тільки місцеві, хто мешкав тут з давніх-давен, могли знати про величезний газозбирач, який стояв тут колись і який мав кубічну форму. Чоловіки перетнули пішохідний міст, що вів до старої фабрики, нині переобладнаної на художнє училище. Закохані чіпляли до поручнів моста навісні замки з датами та ініціалами. Симон зупинився, щоб придивитись до одного з них. Він кохав Ельзе ось уже десять років, кожен Божий день з усіх трьох з половиною тисяч, коли вони були разом. Ніколи не буде в його житті іншої жінки, і йому не потрібен символічний замок, щоб знати про це. І так само не потрібен їй. Коли буде все гаразд, вона переживе його на багато років, і в її житті буде ще час на нового чоловіка. І все це як і годиться.

З того місця, де вони стояли, він добре бачив Омодт Бро, скромний міст, який перетинав невелику річечку, що розділяла їхню скромну столицю на східний і західний берег. Колись давно, юний і дурний, він пірнув з цього самого мосту в річку. П’яна трійця молодиків – два з них з непохитною вірою в себе і в свої перспективи. Два з них переконані, що тільки вони можуть були кращими з трьох. Третій же, Симон, давно зрозумів, що йому не випадає змагатися зі своїми друзями, коли йдеться про інтелект, силу, соціальні навички або привабливість для жінок. Натомість він був найхоробрішим. Або, кажучи іншими словами, найбільш схильним до ризику. А занурення в брудні води річки не вимагає ні інтелекту, ні фізичної вправності, а тільки нерозважливості. Симон Хефас часто думав, що до небезпечної гри з майбутнім, яке він не надто цінував, його спонукав песимізм, вроджене усвідомлення, що йому менше втрачати, ніж решті людей. Він балансував на поручнях, тим часом як його друзі кричали йому, щоб не робив цього і що він божевільний. А він стрибнув. З мосту, з життя, у дивовижний вихор рулетки, розкрученої долею. Він занурився у воду, що не мала поверхні, саму тільки білу піну, а під нею – крижані обійми. І в тих обіймах він знайшов тишу, турботу і спокій. Коли він випірнув цілим і неушкодженим, вони радісно вітали його. Симон теж радів. Навіть попри неясне розчарування від того, що повернувся у цей світ. Дивно справді, що може зробити з молодою людиною розбите серце.

Симон струсив із себе спогади і зосередився на водоспаді між двома мостами. А конкретніше – на постаті, що завмерла там посередині, наче на фотографії.

– Ми думаємо, він поплив униз за течією, – сказав Симону офіцер бригади, що першою прибула на місце. – А потім зачепився одягом за якусь перешкоду, що стирчить із води. Річка здебільшого настільки мілка, що її можна вбрід переходити.

– Гаразд, – сказав Симон, посмоктуючи снус ³ і схиливши голову набік. Чоловік висів головою вниз, просто посередині водоспаду, розставивши руки; каскади води утворювали білий ореол навколо його голови і тіла. Ця картина нагадала йому про волосся Ельзе. Інші полісмени з бригади, нарешті, спустили човен на воду і тепер намагалися звільнити тіло.

– Закладаюсь на пиво, що це самогубство.

– Я думаю, ти помиляєшся, Еліасе, – зауважив Симон, виколупуючи пальцем з-під верхньої губи зжовану порцію тютюну.

Він уже був кинув жуйку в річку, але вчасно зупинився. Не ті нині часи. Він озирнувся, шукаючи поглядом урну для сміття.

– То що, на пиво не закладаєшся?

– Ні, Еліасе, не буду.

– Ой, вибач, я забув… – зніяковів колега.

– Усе гаразд, – промовив Симон, ідучи геть.

Дорогою він кивнув високій блондинці в чорній спідниці й короткому жакеті. Якби не посвідчення офіцера поліції, що теліпалось у неї на шиї, він подумав би, що вона банківський клерк. Він кинув снус у зелене відро для сміття в кінці мосту, і спустився на берег річки, за давньою звичкою ретельно оглядаючи територію.

– Старший інспектор Хефас?

Еліас звів очі догори. Особа, що зверталась до нього, уособлювала архетип скандинавської жінки, як його уявляють собі іноземці. Напевне, подумав Еліас, вона почувається надто високою і саме тому нахиляється вперед і носить взуття без підборів.

– Ні, це не я. А ви хто?

– Карі Адель, – показала вона своє посвідчення на ланцюжку навколо шиї. – Мене щойно включили у відділ розслідування вбивств. Сказали, що я знайду старшого інспектора тут.

– Ласкаво просимо. А навіщо тобі Симон?

– Він буде моїм наставником.

– Тобі пощастило, – сказав Еліас і вказав на чоловіка, що простував уздовж берега. – Ото він ходить.

– А що він там шукає?

– Речові докази.

– Але докази, звісна річ, будуть у річці, де тіло знайшли, а не вниз за течією.

– Авжеж. Тому він припускає, що ми вже обстежили цю територію. І ми таки обстежили.

– Твій колега сказав – це скидається на самогубство?

– Так, я допустився помилки, намагаючись закластися з ним щодо цього на пиво.

– Справді?

– У нього є проблема, – сказав Еліас. – Тобто була проблема.

Він зауважив, що жінка підняла брови.

– Це ні для кого не таємниця, – пояснив він. – І буде ліпше, коли ти теж знатимеш, якщо вам працювати разом.

– Ніхто не застеріг мене, що я працюватиму з алкоголіком.

– Він не алкоголік, – заперечив Еліас. – Азартні ігри. Ігроманія.

Вона поправила зачіску, заклавши за вухо пасмо русявого волосся, і примружилась проти сонця.

– Які саме ігри?

– Програшні, наскільки я розумію. Та якщо вам бути партнерами, маєш нагоду сама його розпитати. Звідки ти?

– Відділ боротьби з наркотиками.

– Ну, тоді ти знаєш про річку все.

– Так, – примружила вона очі, дивлячись вгору, на підвішене у водоспаді тіло. Це, звісно, міг би бути порахунок наркоділерів; але місце дії зовсім невідповідне. Так далеко вгору річкою важкими наркотиками не займаються: ця діяльність зосереджена нижче за течією, на Шоус-плас і Нібруа. А в порахунках за канабіс зазвичай до вбивства не доходить.

– О, добре, – сказав Еліас, киваючи в бік човна. – Вони, нарешті, спромоглися зняти його. Якщо він має при собі хоч якісь документи, ми скоро знатимемо, хто він…

– Я знаю, хто він, – стенула плечима Карі Адель. – Це Пер Волан, тюремний священик.

Еліас зміряв її поглядом з голови до ніг. Він здогадувався, що вона скоро відмовиться від вишуканого стилю в одязі, який перейняла у детективів-жінок з американських телесеріалів. Але поза цим видавалося, що вона має за душею щось істотніше. Можливо, вона була однією з тих, хто схильний проходити дистанцію до кінця. Може, вона належала саме до цієї рідкісної породи людей. Але насправді уже траплялось, коли він так думав… і що?