Kitabı oku: «Син», sayfa 3

Розділ 5

Кімната для допитів була декорована в світлих тонах. Меблі з натуральної сосни. Червоні штори завішували вікно у кімнату апаратного стеження. Інспектор Генрік Вестад з Бускерудської ⁴ поліції вважав тутешні умови для проведення допиту зручними. Він уже приїжджав з Драммена ⁵ в Осло і працював у цій-таки кімнаті. Тоді вони опитували дітей у справі сексуальних злочинів, і для цієї роботи надавались анатомічні муляжі-ляльки. Цього разу розслідувалося вбивство. Інспектор пильно придивлявся до білявого довговолосого бороданя, що сидів за столом навпроти нього. Сонні Лофтус. На вигляд він видавався молодшим проти віку, вказаного у справі. Він також не справляв враження людини, що перебуває під дією наркотиків: зіниці його не були розширені. Втім, для осіб з високою толерантністю до наркотиків це доволі типово. Вестад відкашлявся.

– Отже, ви зв’язали її, застосували до неї звичайну ножівку, а тоді просто пішли?

– Так, – відповів допитуваний. Він відмовився від свого права на адвоката, але відповідав на кожне запитання практично односкладово. Зрештою, Вестад вдався до тактики прямих запитань, що передбачали тільки «так» або «ні». Схоже, тактика спрацювала. Ще б не спрацювала! Чоловік давав цілковите зізнання. Але такий результат здавався неправильним. Вестад переглядав розкладені перед ним фотографії. Верхня частина мозкового черепа жінки була відпиляна і відвалилася набік так, що трималась при голові лише на клапті скальпа. У розпилі виднілась поверхня головного мозку. Інспектор давно відкинув ідею, буцімто, дивлячись на людей, можна визначити, на яке зло вони здатні. Але цей чоловік, він… у ньому не відчувалось тієї крижаної відчуженості, агресії чи просто тупості, які Вестад звик знаходити в інших холоднокровних убивць.

Інспектор відкинувся на спинку стільця.

– Чому ви зізнаєтесь у цьому?

Чоловік стенув плечима.

– ДНК на місці злочину.

– Звідки вам знати, що ми її там знайшли?

Чоловік торкнувся свого довгого густого волосся, яке в’язничне начальство, якби вважало за потрібне, могло б наказати підстригти.

– Я своє волосся всюди залишаю. Випадає. Побічний ефект тривалого зловживання наркотиками. Тепер я можу йти?

Вестад зітхнув. Зізнання. Технічні докази з місця злочину. То чому його досі обсідають сумніви?

Він нахилився до мікрофона, що стояв між ними.

– Допит підозрюваного Сонні Лофтуса припинено о 13.04.

Він побачив червоний вогник і зрозумів, що офіцер у кімнаті стеження вимкнув записувальну апаратуру. Вестад підвівся і відчинив двері так, щоб співробітники в’язниці могли увійти, зняти з Лофтуса наручники і відвезти його назад у Статен.

– Яка ваша думка? – запитав офіцер, коли Вестад зайшов у кімнату стеження.

Думка? Вестад надів куртку і різким рухом, роздратовано застебнув блискавку.

– Він не дав мені нічого для обдумування.

– А щодо сьогоднішнього ранкового допиту?

Вестад знизав плечима. Перед тим приходила подруга потерпілої. Згідно з її свідченнями, потерпіла, Еве Морсанд, розповідала, що її чоловік, Інве Морсанд, звинуватив її в подружній невірності і погрожував убити. Еве Морсанд була не на жарт налякана. Зокрема й тому, що чоловік мав серйозні підстави для підозр: вона зустріла іншого і мала намір залишити чоловіка. Важко вигадати більш класичний мотив для вбивства. А як щодо мотивів хлопчини? Жінка не була зґвалтована, нічого з будинку не викрадено. У ванній було зламано аптечку, і чоловік стверджував, начебто зникли деякі снодійні засоби. Але навіщо людині, що, судячи зі слідів від ін’єкцій, мала легкий доступ до важких наркотиків, морочитись заради жалюгідних снодійних таблеток?

Негайно поставало наступне запитання: навіщо слідчому, маючи на руках підписане зізнання, непокоїтись про такі дрібниці?

Йоганнес Холден драїв підлогу перед камерами, коли у крило А увійшли два тюремних наглядачі, ведучи хлопця.

Хлопець усміхався. Попри наручники, здавалось, він іде в супроводі двох гарних приятелів у якесь приємне місце. Йоганнес зупинився і підняв праву руку.

– Сонні, поглянь! У мене з плечем набагато ліпше. Завдяки тобі.

Хлопець змушений був підняти обидві руки, щоб показати старому «на великий палець». Наглядачі зупинились перед дверима однієї з камер і зняли з нього наручники. Двері відмикати не було потреби, оскільки двері всіх камер відмикались автоматично щоранку о 8:00 і залишались незамкненими до десятої години ночі. Наглядачі у диспетчерській показали Йоганнесу, як блокувати і розблоковувати всі двері одним натисканням клавіші. У диспетчерській йому подобалось. Саме тому він завжди подовгу мив там підлогу. Там він почувався наче в рубці супертанкера. Тобто там, де він мав би насправді опинитись у кінцевому підсумку.

До тієї халепи він служив матросом і вивчав морську науку. Згідно з особистим планом, передбачалось вирости до судового офіцера. А там би й помічником капітана зробився, а далі першим помічником і, нарешті, капітаном. Щоб зрештою приєднатись до дружини й дочки в будиночку на околиці Фарсунна ⁶ і знайти роботу лоцмана в порту. То навіщо він зробив це? Навіщо все зіпсував? Що змусило його взятись за перевезення контрабандою двох великих мішків з порту Сонгхла в Таїланді? Не йдеться ж про те, нібито він не знав, що в мішках героїн. І не те щоб він не знав Кримінального кодексу та безжальної норвезької правової системи, яка на той час за тяжкістю прирівнювала контрабанду наркотиків до убивства. Насправді йому навіть не так і потрібна була та величезна сума грошей, запропонована за доставку мішків за певною адресою в Осло. То чого йому треба було? Гострих відчуттів? Чи надії побачити знову її, вродливу тайську дівчину в отій її шовковій сукні і з отим її довгим блискучим чорним волоссям, знову подивитися в її мигдалеподібні очі, почути її ніжний голос, пошепки вимовлені вишневими вустами складні англійські слова… про те, що він має зробити це для неї, для її родини в Чанграй, що це єдиний спосіб урятувати їх. Він ніколи не вірив у ту її історію, але він вірив у її поцілунок. І той поцілунок вів його через океани, через митницю, в камеру попереднього ув’язнення, до судової зали, в кімнату побачень, де його майже доросла дочка заявила батькові, що сім’я не хоче більше мати з ним нічого спільного… вів його через розлучення – в камеру в’язниці Іла. Все, чого він хотів, був отой поцілунок; обіцянка поцілунку стала тим, з чим він залишився.

Після звільнення він не знайшов нікого, хто б на нього чекав. Сім’я зреклася його, друзі віддалились, і він не мав найменшої надії знов отримати роботу на кораблі. Таким чином, тільки одна спільнота готова була прийняти його. Злочинний світ. І він ступив на стару стежину. Доставка контрабанди. Його завербував Українець, Нестор. Героїн з північних областей Таїланду контрабандою перевозився у вантажівках стародавнім опійним шляхом, через Туреччину і Балкани. З Німеччини вантаж розвозили по скандинавських країнах, а робота Йоганнеса полягала в тому, щоб забезпечувати доставку на останній ділянці. Згодом він став таємним інформатором.

Для цього теж не було вагомих підстав як таких. Але поліційний агент зумів зачепити всередині у нього щось таке, про що Йоганнес і сам не підозрював. І хоча ця нова перспектива – чиста совість, – здавалось, важить істотно менше за поцілунок вродливої жінки, він справді вірив у того поліційного агента. Щось таке було в його очах. Хто знає, можливо, Йоганнес залишив би манівці, вийшов би на прямий шлях… Але одного осіннього вечора того полісмена вбили. І тоді – вперше і востаннє – єдиний раз почув Йоганнес жахне прізвисько, почув і повторив пошепки, із сумішшю страху і трепету: «Твілінґен» ⁷.

Після того стало винятково питанням часу, коли Йоганнеса затягне у той самий вир. Він йшов на дедалі більші ризики, перевозив дедалі більші вантажі. Він хотів попастись, хай йому грець! Спокутувати вчинене. Тому він відчув полегшення, коли митники зупинили його на шведському кордоні. Меблі в задній частині його вантажівки були буквально напхані героїном. Суддя нагадав присяжним як про велику кількість наркотику, так і про те, що це не перший злочин Йоганнеса. Сталося це десять років тому. А в Статені він перебував останні чотири роки, відколи в’язниця відкрилась. Він бачив, як приходили і виходили нові в’язні, бачив, як приходили і йшли тюремні наглядачі; він ставився до всіх з повагою, на яку вони заслуговували, і, своєю чергою, отримував повагу, на яку сам заслуговував. Тобто він мав право на безперечну повагу, як старожил. Сиділець, який більше не є загрозою. Адже ніхто не знав його таємниці. Ніхто не знав про його зраду. Про причину, з якої він накликав на себе це покарання. І він полишив усяку надію, нарешті, отримати те єдине, що важило. Поцілунок, обіцяний йому забутою жінкою. Чисту совість, обіцяну йому мертвим нині поліцейським агентом. Аж доки його перевели в крило А, де він зустрів хлопця, який, за чутками, умів зцілювати. Йоганнес був вражений, коли почув його прізвище, але він нічого не сказав. Він і далі драїв підлогу, тримаючись тихше води і нижче трави, посміхаючись, виконуючи і отримуючи навзаєм дрібні послуги, що роблять стерпним життя в такому місці. Минали дні, тижні, місяці і роки, складаючись у життя, якому судилося скоро закінчитись. Рак. Рак легенів. Маленька клітина, сказав лікар. Агресивний різновид, найгірший з усіх, якщо не діагностувати його вчасно.

Його не діагностували вчасно.

Ніхто нічого не здатен удіяти. Принаймні не Сонні. Він навіть наближено не здогадався, де Йоганнесові болить, коли той запитав: хлопець зробив припущення щодо паху. А плече відпустило, правду кажучи, само по собі, а не від цілющих рук Сонні, які мали температуру аж ніяк не вищу, ніж звичайна 37 °C, і навіть фактично були прохолодніші. Але він був, поза сумнівом, славний хлопець, і Йоганнес не мав жодного бажання розчаровувати його, якщо той думав, начебто його руки зцілюють.

Таким чином, Йоганнес тримав у таємниці і свою хворобу, і свою зраду. Але він знав, що час його спливає. Що він не може забрати цю таємницю з собою в могилу. В жодному разі, якщо хоче спочити в мирі, а не постати в жаху, на зразок зомбі, пожертий червою, у пастці, приречений на вічні муки. Він не мав твердих релігійних переконань щодо того, хто буде засуджений на вічне страждання або за що, але ж він накоїв стільки неправедного у своєму житті!..

– Стільки неправедного накоїв… – бубонів Йоганнес Холден собі під ніс.

Потім він поставив свою швабру під стіну, підійшов до камери Сонні й постукав у двері. Відповіді не було. Він знову постукав.

Зачекав.

Тоді відчинив двері.

Сонні сидів, перетягнувши передпліччя нижче ліктя гумовим джгутом, кінець якого притримував зубами. Він уже заніс шприц над розбухлою веною. Голка була націлена під рекомендованим для оптимального проколу кутом у тридцять градусів.

Сонні спокійно підвів голову і всміхнувся.

– Що?

– Вибач, я… Це може зачекати.

– Ти впевнений?

– Так, це… це не горить, – розсміявся Йоганнес. – Це може зачекати якусь годинку.

– А чотири години зачекає?

– Чотири години – легко.

Старий побачив, як голка занурилась у вену. Хлопець натиснув на шприц. Тиша і морок, здавалося, заповнили кімнату, як чорна вода. Йоганнес тихо вийшов і зачинив за собою двері.

Розділ 6

Симон сидів, задерши ноги на стіл, з мобільним коло вуха, і розгойдувався на стільці. Їхня славетна трійця вдосконалила цей трюк до такої міри, що влаштовували спеціальні змагання, у яких перемагав той, хто спромігся балансувати найтриваліше.

– То цей американський лікар – він що, не схотів тобі сказати свій висновок? – спитав він, притишуючи голос, почасти тому, що не бачив підстав утаємничувати решту членів відділу розслідування вбивств у своє особисте життя, а почасти через те, що вони з дружиною завжди так розмовляли по телефону. М’яко, інтимно. Так, мовби вони були у ліжку, тримаючи одне одного в обіймах.

– Він скаже, – відповіла Ельзе. – Але не зараз. Він має спершу переглянути результати аналізів і тестів. Завтра я вже знатиму більше.

– Гаразд. Як ти почуваєшся?

– Добре.

– Як саме добре?

– Ти так не хвилюйся, коханий, – розсміялась вона. – Побачимось за обідом.

– Згода. А твоя сестра, вона?…

– Так, вона ще тут, зі мною, і відвезе мене додому. А ти не хвилюйся, і припиняймо шушукатись – ти на роботі!

Він закінчив розмову неохоче. Знову пригадав свій сон, у якому віддав їй свій зір.

– Старший інспекторе Хефасе?

Він подивився вгору. І ще вище. Перед його столом стояла висока жінка. Дуже висока. І худорлява. З-під спіднички стирчали тонкі, наче у лелеки, довжелезні циби.

– Я Карі Адель. Мені сказали, що я допомагатиму тобі. Я намагалась тебе знайти на місці злочину, але ти кудись зник.

Вона була до того ж ще й дуже молодою, скидалася більше на амбіційного банківського клерка, ніж на співробітника поліції. Симон відхилився на стільці ще далі назад.

– На місці злочину?

– У парку Куба.

– Звідки тобі відомо, що це місце злочину?

Він бачив, як вона зосередилась. Шукає гідний вихід. Але не знаходить.

– Імовірне місце злочину, – нарешті здобулась вона.

– А хто сказав, що мені потрібна допомога?

Вона кивнула великим пальцем назад і вгору, показуючи, звідки надійшло розпорядження.

– Але я думаю, що допомоги, насправді, потребую саме я. Я тут новачок.

– Щойно після навчання?

– Півтора року у відділі боротьби з наркотиками.

– Новачок. І вже прорвалась у відділ убивств? Вітаємо, Адель. Або тобі справді пощастило, або маєш високі зв’язки, або ти…

Він відкинувся в кріслі майже горизонтально, щоб намацати в кишені джинсів слоїк зі снусом.

– …жінка? – запропонувала вона завершення фрази.

– Я хотів сказати «здібна».

Вона зашарілась, і він прочитав досаду в її очах.

– То ти здібна? – запитав Симон, закладаючи порцію снусу під верхню губу.

– На своєму курсі – друга за результатами.

– І як довго плануєш затриматись у нашому відділі?

– Що ти маєш на увазі?

– Якщо наркотики тобі не припали до душі, чому ти думаєш, буцімто вбивства будуть тобі приємнішими?

Вона знову зосередилась на іншому. Симон натомість переконався, що він правий: вона одна з тих людей, що приходять на короткий час, перш ніж перескочити на вищі поверхи, влитись у вищі ланки. Кмітлива. Напевне, взагалі залишить поліцію. Як учинили оті розумники з відділу боротьби з економічною злочинністю. Пішли собі, здобувши навички, які їм були потрібні, а Симона покинули напризволяще. Поліція – не місце для яскравих, обдарованих і амбіційних, що прагнуть жити повноцінним життям.

– Я пішов з місця злочину, бо там нічого не вдасться знайти, – сказав Симон. – То скажи мені, з чого б ти сама почала?

– Я розпитала б його близьких, родичів, – промовила Карі Адель, очима шукаючи вільний стілець. – Простежила б усі його дії і пересування, перш ніж він потрапив у річку.

Вимова Карі Адель свідчила, що вона походить з центрального району Осло, де люди побоюються, що хибний акцент зробиться їхнім ганебним тавром.

– Браво, Адель. Близькі і родичі…

– …це його дружина. Що невдовзі мала стати «колишньою». Вона не так давно витурила його з дому. Я розмовляла з нею. Він тулився у притулку для наркоманів Іла… Ти не проти, якщо я сяду?

Здібна. Безперечно, здібна.

– Наразі, не маєш такої нагоди, – сказав Симон підводячись.

Наскільки він міг судити, вона була принаймні на п’ятнадцять сантиметрів вища від нього. Однак мусила робити по два кроки проти одного Симонового. Вузька спідниця. Це не шкодить. Але він припускав, що незабаром вона вбиратиме щось практичніше. Вбивства розкривають у штанах.

– Ви знаєте, що вам сюди не можна.

Марта розглядала пару непроханих гостей, заступивши їм шлях до вхідних дверей Центру. Жінку вона, здається, бачила раніше. Людину з таким зростом і худорбою забути складно. Відділ боротьби з наркотиками? Жінка мала світле, якесь неживе волосся і майже не накладала макіяжу на обличчя, знуджений вигляд якого робив її схожою на розбещену доньку багатія.

Чоловік являв собою її пряму протилежність. Заледве метр сімдесят на зріст, віком десь уже на шостому десятку. На обличчі зморшки. Включаючи лінії сміху. Ріденьке сиве волосся над очима, в яких Марта прочитала «лагідний», «дотепний» і «впертий». Вона читала в людях автоматично, за звичкою, що склалась, відколи вона проводила обов’язкові вступні співбесіди з новими мешканцями Центру, з метою встановити, якої поведінки і яких проблем має чекати від них персонал. Іноді вона помилялась. Але нечасто.

– Нам немає потреби заходити всередину, – сказав чоловік, який представився як старший інспектор Хефас. – Ми з відділу розслідування вбивств. Йдеться про Пера Волана. Він мешкав тут і…

– Мешкав?!

– Так, він мертвий.

Марта охнула. Це була її перша реакція на повідомлення про смерть іще однієї людини. Вона застановилася, чи не має заспокоїти себе тим, що вона досі жива. Здивування прийшло мимохіть. Подив від того, що вона не здивована. Адже Пер не був наркоманом, він не сидів разом з рештою на лаві приречених. Чи вона знову помилялась? Або вона бачила це, знала про це підсвідомо? Чи не тому за звичайним у таких випадках зітханням вона так само звично подумала: та звісно ж. Ні, тут було не це. Тут було щось інше.

– Його тіло знайшли в Акері.

Говорив чоловік. У жінки просто на лобі було написано «стажерка».

– Ясно, – кивнула Марта.

– Ти начебто не здивована?

– Ні. Ні, мабуть, не надто. Це завжди – шок, звісна річ, але…

– …але в нашій роботі до цього завжди треба бути готовим, правильно? – Чоловік показав на вікна сусідньої будівлі. – Я не знав, що «Трьонен» закрився.

– Там наміряються відкрити кондитерську високого класу, – сказала Марта, обіймаючи себе так, наче їй холодно. – Для мамусь – любительок кави-латте.

– То вони вже й сюди дістались. Он як!

Він кивнув одному зі старожилів, що дибав повз них на тремтячих ногах, і дочекався стриманого кивка у відповідь.

– Бачу тут знайомі обличчя. Однак Волан був тюремним священиком. Результатів розтину ще немає, але ми не знайшли на його тілі слідів від уколів.

– Він замешкав тут не тому, що вживав наркотики. Він допоміг нам, коли ми мали проблеми з колишніми правопорушниками, котрі оселились тут, у нас. Вони йому довіряли. Тому, коли він змушений був виїхати зі свого дому, ми запропонували йому тимчасове житло.

– Це нам відомо. Я питаю, чому тебе не дивує, що він мертвий, коли ти знаєш напевно, що він не вживав наркотики? Його смерть могла статися внаслідок нещасного випадку.

– А сталася…

Симон зиркнув на свою високу худорляву напарницю. Вона не наважувалась розтулити рота, аж доки він їй кивнув заохочувально.

– Ми не знайшли жодних ознак насильства, але зона навколо річки є сумнозвісним осереддям кримінальної діяльності.

Марта звернула увагу на її вимову: либонь, сувора мати виправляла доньчину мову за обіднім столом; сказала дівчині, що вона ніколи не знайде собі гідного чоловіка, якщо балакатиме, як продавщиця.

Старший інспектор Хефас схилив голову набік.

– Марто, що ти про це думаєш?

Він подобався їй. Він був схожий на небайдужу людину.

– Я думаю, він знав, що помре.

Інспектор підняв брову.

– Чому?

– Тому що він написав мені листа.

Марта обійшла навколо столу в залі засідань, розташованому навпроти приймальні на першому поверсі. Їм удалося зберегти готичний стиль зали, і вона стала найкрасивішим приміщенням у будівлі. Не те щоб якесь інше приміщення в цій будівлі могло претендувати на суперництво… Марта налила чашку кави для старшого інспектора, зайнятого вивченням листа, що Пер Волан залишив для неї на стійці реєстрації. Інспекторова напарниця сиділа на краєчку стільця поруч з ним і відправляла sms з мобільного телефону. Вона ввічливо відхилила запропоновані Мартою каву, чай і воду, наче підозрювала, що тут навіть вода з водогону забруднена небезпечними мікробами. Хефас підштовхнув їй листа.

– Тут йдеться про те, що він залишає притулку все, чим володіє.

Його колега відправила текстове повідомлення і кашлянула. Головний інспектор обернувся до неї.

– Так, Адель?

– Нині більше не можна казати «притулок». Це називається «соціальний центр».

Хефас видавався щиро здивованим.

– Чому?

– Тому що у нас тут є соціальні працівники та шпитальне відділення, – пояснила Марта. – Це підносить його роль до вищого рівня, ніж просто притулок. Звісно, справжня причина в тому, що слово «притулок» на сьогодні набуло негативного значення. Асоціюється з пияцтвом, бійками й убогими умовами життя. Таким чином, перейменувавши заклад, ми вихлюпуємо трохи свіжої фарби на іржу.

– Але навіть у цьому випадку, – вів своє головний інспектор, – чи справді намірявся Волан залишити цьому закладу все своє майно?

Марта стенула плечима.

– Я сумніваюся, що того майна було надто багато. Ви звернули увагу на дату поруч з його підписом?

– Він написав листа вчора. Ти думаєш, він зробив це, знаючи, що скоро помре? Ти хочеш сказати, він покінчив із собою?

Марта замислилась на мить.

– Я не знаю.

Висока худорлява жінка знову відкашлялась.

– Сімейні розриви, наскільки я знаю, нерідко бувають причиною самогубства у чоловіків, старших за сорок.

У Марти промайнуло в голові, що тиха жіночка, либонь, не просто знає, а володіє щодо цього точною статистикою.

– Він не видавався пригніченим? – запитав Симон.

– Не настільки, щоб назвати це справжньою депресією, я б сказала.

– Для суїцидальних типів не рідкість – накласти на себе руки саме тоді, коли вони виходять з депресії, – проказала висока жіночка таким голосом, ніби читала з книжки.

Співрозмовники запитально подивились на неї.

– Фаза депресії часто поєднується з апатією, яка позбавляє особу ініціативи, необхідної для вчинення самогубства.

Звуковий сигнал повідомив, що вона отримала текстове повідомлення.

Хефас повернувся до Марти.

– Чоловік середніх років, якого спровадила з дому дружина, пише нотатку, яку можна розглядати як прощальний лист до вас. То чому ж його смерть – не самогубство?

– Я не кажу, що це не так.

– Але?

– Він здавався наляканим.

– Чого він боявся?

Марта знизала плечима. Вона вже питала себе, чи не створює сама собі непотрібні проблеми.

– Пер був людиною з чорним минулим. Він цього, власне, й не приховував. За його власними словами, він став священиком тому, що прощення йому потрібне було більше, ніж більшості людей.

– Мова йде про такі речі, що не кожен би йому пробачив?

– Про такі, що ніхто не пробачив би.

– Розумію. Ми говоримо про той тип гріхів, у якому духовенство представлене аж надміру?

Марта не стала відповідати.

– Через це дружина його витурила?

Марта вагалась. Цей чоловік здавався вдумливішим за решту полісменів, яких вона зустрічала. Та чи означає це, що йому можна довіряти?

– У моїй роботі, головний інспекторе, навчаєшся мистецтва прощати непростиме. Звісно, можливо, що Пер, у кінцевому рахунку, не зміг пробачити собі й саме тому обрав саме такий вихід. Але також можливо, що…

– Хтось… скажімо, батько дитини, яка зазнала насильства, хотів уникнути висунення звинувачень, що пов’язане із заподіянням повторної травми жертві. Хтось був не впевненим, що Пер Волан буде покараний чи дістане достатньо суворе покарання. Таким чином, цей хтось вирішив, що він – суддя, присяжні і кат в одній особі.

Марта ствердно кивнула.

– Я думаю, це тільки природна реакція людини, дитину якої скривдили. Хіба ви не мали в своїй практиці випадків, коли закон виявлявся неадекватним?

Симон Хефас похитав головою.

– Якщо співробітники поліції піддаватимуться на такого роду спокуси, закон утратить будь-який сенс. Я ж насправді вірю у вищість закону. Правосуддя має бути безстороннім. Ви підозрюєте когось зокрема?

– Ні.

– Борг за наркотики? – запитала Карі Адель.

Марта заперечно похитала головою.

– Я би знала, якби він їх вживав.

– Я питаю лише тому, що написала офіцерові з відділу боротьби з наркотиками про Пера Волана. А він мені ось що відповів…

Вона витягла стільниковий телефон з кишені свого облиплого жакета, і з неї випала, грюкнувши, гральна кулька і покотилася по підлозі.

– «Бачив, як він іноді розмовляв з одним з дилерів Нестора, – читала вона вголос, підводячись на пошуки кульки. – Бачив також, як він брав у нього пакунок, але не платив».

Карі Адель сховала телефон у кишеню і зловила кульку, що не встигла докотитись до муру.

– Який ти з цього робиш висновок? – запитав Симон.

– Що ця будівля одним боком спирається на схили в районі площі Александра К’єлланда. І, напевне, з того боку більше блакитної глини і менше граніту…

Марта всміхнулась.

Висока худорлява жінка коротко усміхнулась їй у відповідь.

– …і що Волан заборгував комусь гроші. Доза героїну коштує триста крон. І це навіть не повний пакунок, а лише 0,2 грама. Два пакетики в день – це…

– Не так швидко, – перебив її Симон. – Наркоманам не дають у кредит, правильно?

– Зазвичай ні. Можливо, він робив комусь певні послуги, а йому сплачували героїном.

Марта сплеснула руками.

– Він не вживав, скільки вам повторювати! Половина моєї роботи полягає в тому, щоб визначати: вживає людина чи ні.

– Ваша правда, фрекен Ліан, – сказав Симон, потираючи підборіддя. – Можливо, той героїн був не для нього.

Він підвівся.

– В усякому разі, нам доведеться зачекати на результати медичної експертизи.

– Гарна була ідея зв’язатися з відділом боротьби з наркотиками, – сказав Симон, коли вони вже прямували в центр міста через Уеландс-гате.

– Дякую, – відказала Карі.

– Симпатична дівчина, ота Марта Ліан. Ти раніше з нею мала тісніші стосунки?

– Ну, такій симпатичній я б не відмовила.

– Що?

– Пусте. Невдалий жарт. Ти мав на увазі, чи я знала її з часів роботи у відділі боротьби з наркотиками? Так, знала. Вона славна, і мене завжди дивувало, що вона працює в Центрі Іла.

– Тому що вона симпатична?

– Загальновідомо, що приємний зовнішній вигляд поліпшує кар’єрні перспективи людей з середнім інтелектом і помірними здібностями. А робота в Іла, наскільки я можу судити, не є кар’єрним трампліном.

– Можливо, вона вважає цю роботу гідною того, щоб її виконувати, попри всі обставини.

– Заради чого? Ти хоч розумієш, скільки їм платять?

– Заради самої роботи. У поліції теж платять не надто, правда?

– Правда.

– Але це гарне місце, щоб почати свою кар’єру, якщо паралельно здобути юридичний ступінь, – вів далі Симон. – Коли ти закінчиш другий рівень?

У Карі злегка почервоніла шия, і він зрозумів, що таки зачепив її за живе.

– Правильно, – сказав Симон. – Приємно було скористатися з твоєї допомоги. Адже ти, либонь, скоро станеш моїм шефом, десь у міністерстві? Чи підеш працювати у приватний сектор, де фахівцям з нашими навичками платять у середньому в півтора раза більше, ніж тут.

– Можливо, – озвалась Карі. – Але я не думаю, що коли-небудь стану твоїм босом. Тобі у відставку треба буде йти у березні наступного року.

Симон не знав, сміятися йому чи плакати. Він повернув ліворуч на Ґрьонландслейрет, до Управління поліції.

– У півтора раза більша зарплатня стане вам у пригоді, якщо ви плануєте придбати нерухомість. Квартиру чи будинок?

– Будинок, – відповіла Карі. – Ми хочемо двох дітей, тож нам знадобиться більше місця. Виходячи з вартості квадратного метра житла в центрі Осло, треба купувати на вторинному ринку або мати успадковані гроші. Батьки, і мої, і Семі, живі й здорові. До того ж і Семі, і я сходимось на тому, що субсидії розбещують.

– Розбещують? Ти серйозно?

– Так.

Симон глянув на власників пакистанських крамничок, що повиходили з тісних перегрітих приміщень на вулицю, де вони базікали, курили і безцільно стежили за вуличним рухом.

– А тобі не цікаво, як я дізнався, що ти шукаєш нерухомість?

– Кулька, – відповіла Карі. – Дорослі без дітей носять її в кишені тільки тоді, коли їм треба оглядати старі будинки або квартири і вони хочуть переконатися, чи підлоги не похилились через просідання будинку настільки, що треба їх міняти.

Вона була справді розумна.

– Просто май на увазі, – сказав Симон, – якщо будинок простояв 120 років і більше, підлоги неодмінно виявляться трохи кривими.

– Може, й так, – погодилась Карі, нахиляючись уперед, щоб помилуватись на шпиль Ґрьонландської церкви. – Але мені подобається, коли підлоги рівні.

Симон розсміявся. Можливо, він іще заприязниться з цією цибатою. Йому теж подобаються рівні підлоги.