Kitabı oku: «Син», sayfa 4

Yazı tipi:

Розділ 7

– Я знав твого батька, – сказав Йоганнес Холден.

За вікном накрапало. Зранку було тепло, сонячно; а вдень на горизонті скупчились хмари і містом пройшов легкий літній дощик. Йоганнес згадав свої давні відчуття ще до того, як його посадили. Як малі краплинки дощу вмить нагрівались, падаючи на напоєну сонцем шкіру. Як піднімався запах пилу з теплого асфальту. Від пахощів трави, листя і квітів у нього паморочилося в голові, тягло на пустощі. Ох, коли б знову молодість!

– Я був його таємним інформатором, – сказав Йоганнес.

Сонні сидів у темряві, під муром, і його обличчя неможливо було розгледіти. У Йоганнеса залишалось не надто багато часу: камери невдовзі замкнуть на ніч. Він набрав повітря в груди. Ось він дійшов до цієї миті. До фрази, яку йому треба сказати, хоч як він боїться наслідків. Вимовляючи слова, що стільки часу сиділи в його грудях, він боявся, чи вони, бува, не пустили там коріння.

– Неправду кажуть, Сонні, начебто він застрелився.

І по всьому. Нарешті він йому сказав.

Мовчання.

– Сонні, адже ти не спиш?

Йоганнес бачив, як хлопець поворушився в напівтемряві.

– Я знаю, чим це дійсно стало для тебе і твоєї матері. Знайти батька мертвим. Прочитати листа, в якому він стверджував, буцімто був людиною мафії в поліції, допомагав наркодилерам і перевізникам наркотиків. Буцімто він застерігав їх про рейди, видавав інформацію про докази, про підозрюваних.

Йоганнес бачив білки пари очей, що блимали у напівмороці.

– Сонні, все було навпаки. У твого батька виникли підозри, хто насправді зрадник у поліції. Я чув, як Нестор обговорював по телефону зі своїм босом, яким чином їм здихатися полісмена на прізвище Лофтус, перш ніж той перепаскудить їм усю «малину». Я застеріг твого батька про небезпеку, переповів йому ту розмову; поліція мала діяти швидко. Але твій батько сказав, що не може залучати інших людей, що повинен проводити операцію сам, бо знає, що ціла низка полісменів заборгувала Несторові. Через те він змусив мене заприсягтися, що я триматиму рот на замку і ніколи ані слова про це не зроню жодній живій душі. То я й тримав ту обіцянку аж до теперішньої миті.

Чи Сонні все зрозумів? Можливо, що ні, але найголовніше не в тому, чи Сонні взагалі слухав або що з того буде, а в тому, що Йоганнес нарешті очистив сумління. Нарешті сказав йому. Доставив повідомлення законному адресатові.

– У ті вихідні твій батько був сам: ви з матір’ю поїхали з міста на якесь змагання борців. Він знав, що по нього прийдуть, тому забарикадувався всередині отого вашого жовтого будиночка в Берґу.

Йоганнес відзначив, що він щось відчуває у темряві. Зміну хлопцевого пульсу і дихання.

– Попри всі перестороги, Нестор і його люди спромоглися потрапити всередину. Вони не хотіли переслідувань, яких не змогли б уникнути, застреливши полісмена, тому вони змусили твого батька написати отого передсмертного листа…

Йоганнес ковтнув і казав далі:

– …в обмін на обіцянку не займати тебе і твою матір. Після цього вони вистрілили в нього впритул з його власного пістолета.

Йоганнес заплющив очі. У камері було дуже тихо, і все ж здавалося, що хтось кричить йому у вухо. І щось стискало груди та горло, чого він не відчував уже багато-багато років. Боже милостивий, коли він востаннє плакав? Коли його дочка народилась? Але він не міг зупинитися саме зараз; він мав закінчити те, що вже почав.

– Я думаю, тобі цікаво, як Нестор увійшов у будинок?

Йоганнес затамував подих. І йому здалося, ніби хлопець теж припинив дихати; Йоганнес чув тільки шумовиння крові у власних вухах.

– Хтось бачив, як я говорив з твоїм батьком, і Нестор подумав, що поліції аж надто щастило з вантажівками, які вона останнім часом перехоплювала. Я все заперечував, казав, що я просто трохи знайомий з твоїм батьком і що він намагався витягти з мене інформацію. Тоді Нестор сказав, що коли твій батько вірить, що я міг би стати його таємним інформатором, я можу підійти до вхідних дверей і змусити його відчинити. У такий спосіб, за словами Нестора, я зміг би довести, на чиєму я боці.

Йоганнес почув, що його співбесідник знову почав дихати. Прискорено. Жорстко.

– Твій батько відчинив двері. Адже своєму інформаторові довіряєш, правильно?

Йоганнес відчув якийсь рух, але він не почув і не побачив більше нічого, бо дістав удар. А вже коли лежав на підлозі, відчуваючи в роті металевий присмак крові і мимоволі проковтнувши зуб, що ковзнув йому в горло, отоді він почув, як хлопець кричить, кричить не вгаваючи, як відчиняються двері камери, вигукує щось офіцер, і тоді хлопця погамовують, беруть у наручники; і ще він подумав тоді, як дивно, що у наркомана така швидкість, точність і сила удару… І про прощення. Прощення, яке він не отримав. І про час. Про секунди, що минають. Про наближення ночі.

Розділ 8

Найбільше свій «порш-каєн» Арілд Франк любив за його гурчання. Точніше – за відсутність гурчання як такого. Гуготіння 4,8-літрового мотора V8 нагадувало йому про швейну машину його матері у часи, коли він ріс у Станге під Хамаром ⁸. То теж був звук тиші. Тиші, спокою і зосередженості.

Двері з пасажирського боку відчинились, і в машину сів Ейнар Харнес. Франк не знав, де молоді адвокати купують собі костюми в Осло, проте знав напевне, що не в тій самій крамниці, де він. А крім того, він ніколи не бачив сенсу в покупці світлих костюмів. Його костюми завжди були темними. І коштували не більше п’яти тисяч крон. Різниця в ціні між костюмами його і Харнеса мала б надходити на ощадний рахунок для майбутніх поколінь, яким треба буде утримувати власні сім’ї і які працюватимуть далі над розбудовою Норвегії. Або забезпечити ранній і зручний вихід на пенсію. Або «порш-каєн».

– Я чув, він у карцері, – сказав Харнес, коли автомобіль Франка від’їхав від узбіччя перед помальованим графіті входом в адвокатську контору «Харнес amp; Фалбакен».

– Він віддухопелив сусіда по камері, – пояснив Франк.

Харнес здивовано повів випещеною бровою.

– Ганді набив комусь пику?

– Ніколи не знаєш, чого чекати від наркомана. Але відтак у нього було чотири дні різкого відходняку; тому я припускаю, що він на цю мить цілком налаштований на співпрацю.

– У них це родинне, наскільки я чув.

– Що ти чув? – перепитав Франк, сигналячи неповороткій «королі».

– Тільки те, що всі знають. Чи є поза тим щось іще?

– Ні.

Арілд Франк упевнено випередив кабріолет «мерседес». Він учора вже сам відвідав хлопця в карцері. Персонал щойно прибрав блювотиння, і покараний в’язень сидів, скорчившись під шерстяною ковдрою, в кутку.

Франк ніколи не був знайомий з Абом Лофтусом, але знав, що син попервах ішов по батькових стопах. Так само як батько, син був обдарованим борцем і у віці п’ятнадцяти років показував такі результати, що газета «Афтенпостен» пророчила йому кар’єру в національній лізі. А тепер він сидів у смердючій камері, тремтячи, як осиковий листок, і схлипуючи, як мале дівчисько. Ломка усіх рівняє під один гребінець.

Вони зупинилися перед блокпостом, Ейнар Харнес показав своє особове посвідчення, і сталевий шлагбаум підняли. Франк припаркував свій «каєн» у зарезервованому за ним місці, і вони з Харнесом підійшли до центрального входу, де Харнеса було вже записано в журнал відвідань. Зазвичай Франк проводив Харнеса через чорний хід, з того боку, де розташовувались перевдягальні персоналу, щоб уникнути реєстрації візитів. Він не хотів давати зайвий привід для пересудів з приводу того, що так часто приводить у Статен адвоката з репутацією Харнеса.

Як правило, будь-якого в’язня за підозрою в причетності до нової кримінальної справи допитували у відділенні поліції, але Франк попросив, щоб цей допит відбувся у Статені, з огляду на те, що Сонні Лофтус наразі перебував у карцері.

З цією метою була вимита і підготовлена вільна камера. По один бік столу сиділи двоє людей з поліції – чоловік і жінка – у цивільному вбранні. Франк бачив їх раніше, але не міг пригадати їхні імена. Особа по інший бік столу була така бліда, що її обличчя майже губилося на тлі молочно-білої стіни. Голову хлопець похнюпив, а руками вчепився в край столу так міцно, наче все навколо нього йшло обертом.

– Отже, Сонні, – весело вигукнув Харнес, поклавши руку хлопцеві на плече, – ти готовий?

Жінка в цивільному відкашлялась.

– Скоріше варто запитати його, чи він уже закінчив.

Харнес криво посміхнувся їй і підняв брови.

– Що ви маєте на увазі? Я сподіваюсь, ви не почали допит мого клієнта без присутності його адвоката.

– Він сказав, що немає потреби чекати на вас, – озвався полісмен.

Франк подивився на хлопця. Він відчув неладне.

– Отже, він уже зізнався? – зітхнув Харнес, витягаючи з портфеля три скріплені разом аркуші паперу. – Якщо вам потрібне його зізнання в письмовому вигляді, то…

– Навпаки, – перервала його жінка. – Він просто заявив, що не має нічого спільного з убивством.

У камері запала така тиша, що Франк розчув пташине цвірінькання за вікном.

– Він зробив що?

Брови Харнеса підтяглись аж до лінії волосяного покриву над лобом. Франк не знав, що бісить його більше: вищипані адвокатові брови чи його нездатність одразу оцінити всю глибину катастрофи, що розгорталась.

– Він сказав що-небудь іще? – запитав Франк.

Жінка в цивільному подивилася на помічника начальника в’язниці, тоді на адвоката.

– Усе гаразд, – запевнив її Харнес. – Він тут на моє прохання: на випадок, якби вам знадобилось більше інформації про ту одноденну відпустку Лофтуса.

– Я особисто давав дозвіл, – докинув Франк. – І не було ніяких підстав передбачати такі трагічні наслідки.

– Ми не впевнені щодо причинно-наслідкового зв’язку, – сказав полісмен, – зважаючи, що зізнання ми поки що не маємо.

– А як же докази? – вигукнув був Арілд Франк, але тут-таки сам себе урвав.

– Що вам відомо про докази? – запитав його полісмен.

– Я лише припустив, що вони мали бути, – сказав Франк, – коли вже Лофтус є підозрюваним. Правильно я кажу… офіцере?…

– Інспектор Генрік Вестад, – представився полісмен. – Я мав провести перший допит Лофтуса. Але тепер він змінив свої свідчення. Він навіть стверджує, що має алібі на момент убивства. Свідка.

– У нього є свідок, – підхопив Харнес, дивлячись на свого мовчазного клієнта. – Тюремний наглядач, який супроводжував його в день відпустки. І він повідомив, що Лофтус зник на…

– Інший свідок, – перервав його Вестад.

– Хто б то міг бути? – пирхнув Франк.

– Лофтус каже, що познайомився з чоловіком на ім’я Леїф.

– Леїф, а прізвище?

Усі втупили погляди у патлатого в’язня, який, схоже, блукав думками десь дуже далеко і зовсім не звертав уваги на присутність сторонніх людей.

– Він не знає, – сказав Вестад. – Каже, вони побалакали дуже коротко на майданчику для відпочинку при автомагістралі. Він твердить, що свідок був за кермом синього «вольво» з наліпкою «Я – Драммен», а також він думає, що свідок, можливо, хворий або має проблеми з серцем.

Франк голосно реготнув.

– Я думаю, – сказав Ейнар Харнес, вдаючи холоднокровність і складаючи папери назад у свій портфель, – ми маємо на цьому перерватись, щоб я міг переговорити з моїм клієнтом і отримати від нього інструкції.

Франк мав звичку посміхатись, коли він гнівався. А зараз лють вирувала у нього в голові, як окріп у чайнику, і йому довелося зробити над собою зусилля, щоб знову не розреготатися вголос. Він вирячився на так званого Харнесового клієнта. Сонні Лофтус збожеволів. Від першого нападу божевілля постраждав старий Холден, а тепер оце. Героїн, напевне, таки роз’їв його мозок. Але ніхто не дозволить Сонні отак усе розвалити. Надто високі ставки. Франк глибоко вдихнув і начебто почув, як клацнув уявний вимикач гнівного чайника. Завдання полягає нині в тому, щоб дати справі трохи більше часу, тримати її під контролем. Доки завершиться ломка.

Симон стояв на мосту Саннер і дивився на воду, що бігла вісьмома метрами нижче. Була шоста вечора, і Карі Адель саме стала розпитувати його, які правила щодо понадурочних годин роботи у відділі розслідування вбивств.

– Жодного уявлення, – відказав Симон. – Розпитай у відділі кадрів.

– Ти щось бачиш там?

Симон заперечно похитав головою. За листям на східному березі річки він міг розгледіти стежку, яка тяглася вздовж води вниз, аж до нової Опери на березі Осло-фіорду. Чоловік сидів на лавці і годував голубів. Він на пенсії, подумав Симон. Це те, чим займаються люди на пенсії. На західному березі розташувався сучасний житловий будинок, з вікон і балконів якого мав відкриватись приємний краєвид з річкою і мостом.

– То що ми тут робимо? – поцікавилась Карі, нетерпляче копаючи ногами асфальт.

– А тобі сьогодні треба десь бути? – поцікавився Симон і озирнувся довкола.

Повз них неквапливо проїхав автомобіль, усміхнений жебрак запитав, чи не розміняють вони 200-кронову банкноту, пара в дизайнерських сонцезахисних окулярах і з дитячим візочком, у нижньому лотку якого лежав одноразовий гриль, прочимчикувала поряд, сміючись над чимось своїм. Він любив Осло під час літніх канікул, коли місто звільняється від надміру людей і стає знову таким, як колись. Велике село його дитинства, де нічого особливого не траплялося, а все, що траплялося, справді щось означало. Місто, яке він розумів.

– Наші з Семі друзі запросили нас на вечерю.

Друзі, подумав Симон. Він теж колись мав друзів. Що з ними сталося? Можливо, вони ламають голову над таким самим питанням. Що сталося з ним? Він не знає, чи міг би він дати їм доладну відповідь.

Глибина річки становила близько одного метра, щонайбільше – півтора. У деяких місцях з води стирчали брили. У протоколі розтину згадувались тілесні ушкодження, які можуть виникнути при падінні з певної висоти і здатні пояснити перелом шиї, що, власне, й став фактичною причиною смерті.

– Ми тут, бо ми обстежили річку Акер угору і вниз звідси, але це єдине місце, де міст достатньо високий, а вода достатньо мілка для того, щоб ударитись об камені настільки сильно. Крім того, цей міст найближчий до притулку.

– До соціального центру, – виправила його Карі.

– Ти б спробувала тут накласти на себе руки?

– Ні.

– Я маю на увазі, якби ти справді мала такий намір.

Карі припинила човгати ногами. Подивилась униз, перехилившись через поручні.

– Припускаю, що я б обрала більшу висоту. Тут занадто великий ризик вижити. Завеликий ризик опинитись в інвалідному візку.

– І ти також не штовхала б із цього мосту когось, кого намагалась би вбити?

– Ні, ймовірно, ні, – позіхнула вона.

– Таким чином, ми шукаємо того, хто зламав карк Перу Волану, а звідси зіпхнув його тіло в річку.

– Це те, що ви називаєте версією, я гадаю?

– Ні, це те, що версією називаємо ми. Що ж до вашої вечері…

– Так?

– Зателефонуй своєму благовірному і скажи, що гості відміняються.

– Он як?

– Ми починаємо поквартирне опитування потенційних свідків. Ти можеш, наприклад, починати стукати у двері всіх помешкань, чиї балкони виходять на річку. Далі нам треба буде прочесати архіви тонким гребінцем на предмет потенційних переламувачів карку.

Симон заплющив очі і глибоко вдихнув.

– Тебе не зачаровує Осло влітку?

Розділ 9

Ейнар Харнес ніколи не прагнув урятувати цілий світ. Ні, тільки невеличку його частину. Якщо ж конкретно – то свою особисту частину. Заради цього він взявся за вивчення права. Тільки невеликої його частини. Себто – такої лише, щоб якось скласти іспит. Тоді влаштувався на роботу в адвокатську контору, що практикувала винятково у нижчому сегменті кримінального права Осло; працював на них доволі тривалий час, аж доки сам отримав ліцензію; тоді заснував свою власну фірму з Еріком Фалбакеном – старіючим алкоголіком, що ледве тримався на плаву, – і разом вони виробили новий рівень дна в юридичній практиці. Вони бралися за найбезнадійніші справи і програли кожну з них, але в процесі цієї діяльності здобули репутацію захисників найнижчих верств суспільства. Характер їхньої клієнтури означав, що юридичне партнерство Харнес amp; Фалбакен отримувало платню за своїми рахунками – якщо, звісно, такі взагалі виписувались, – того самого дня, коли клієнти отримували свої виплати з соціального страхування. Ейнар Харнес дуже скоро усвідомив, що служить не в системі правосуддя, а в альтернативній системі стягнення заборгованостей, – разом з громилами, колекторами і ворожками. Він за гроші погрожував боржникам своїх клієнтів судовими позовами, за мінімальну зарплатню наймав найнікчемніших нездар і беззастережно обіцяв потенційним клієнтам перемогу в суді у безнадійних справах. Та хоч би там як, а Харнес мав одного клієнта, завдяки якому його фірма міцно стояла на ногах. Цікаво, що ім’я цього клієнта ніколи не фігурувало у звітній системі контори, якщо взагалі можна назвати системою суцільний хаос, що панував у картотеці, яку впорядковувала недбала секретарка у ті більш-менш короткі періоди, коли вона не перебувала на лікарняному. Цей клієнт ніколи не зволікав з оплатою, за послуги, як правило, сплачував готівкою і зазвичай не просив виписувати рахунки. Найімовірніше, за роботу, яку Харнес мав виконати для нього у найближчі години, він теж сплатить без квитанції.

Сонні Лофтус сидів на ліжку, схрестивши ноги, і очі його випромінювали відчай. Минуло шість днів від того горезвісного допиту, і хлопцеві весь цей час було непереливки, але він досі тримався, всупереч їхнім очікуванням. Інші в’язні, з якими Харнес підтримував контакт, були одностайні: Сонні не намагається роздобути наркотики, навпаки, відхиляє пропозиції «підправитись» амфетаміном чи канабісом. Натомість його бачили у тренажерному залі, де він дві години без перепочинку викладався на біговій доріжці, а тоді ще дві години тягав штангу. Вночі з камери Сонні долинали крики. Але він тримався. Хлопець, який упродовж дванадцяти років був злісним споживачем героїну. Досі Харнесу були відомі лічені випадки, коли таким наркоманам удавалося зіскочити із залежності лише завдяки чомусь не менш нав’язливому за наркотики, що стимулювало, і мотивувати їх так само, як регулярне вживання дози. Список замінників короткий. Люди могли знайти Бога, закохатись, або в них народжувалась дитина. Оце й усе. Коротше кажучи, людина має знайти щось, здатне наповнити її життя новим сенсом і дати нову мету. Але, може, це тільки останній дрейф потопаючого до поверхні, перш ніж остаточно піти на дно? Ейнар Харнес знав напевно одне: його спонсорові потрібна відповідь. Ні, не відповідь. Результат.

– У них є зразки твоєї ДНК з місця злочину, тож тебе засудять незалежно від твого зізнання чи незізнання. То навіщо марно затягувати агонію?

Відповіді не було.

Харнес пригладив свою зачесану назад чуприну з такою силою, що аж запекло в коренях волосся.

– Я міг би влаштувати за годину пакетик героїну. Що тебе зупиняє? Мені потрібен тільки твій підпис отут, – постукав він пальцем по трьох аркушах формату А4, що лежали у нього на колінах, на його портфелі.

Хлопець облизав свої пересохлі потріскані губи сухим язиком, таким білим, що Харнесу він видався обкладеним сіллю.

– Дякую. Я обдумаю пропозицію.

«Дякую. Я обдумаю»?! Він пропонував наркотики жалюгідному наркоманові, що конає від синдрому відміни! Чи хлопець вислизнув з-під дії законів тяжіння?

– Сонні, послухай…

– І дякую за ваш візит.

Харнес похитав головою і підвівся. Хлопець не протримається. Харнес має просто зачекати іще один день. Доки мине доба див.

Коли черговий співробітник в’язниці провів Харнеса через усі двері й замки аж до відділу реєстрації відвідувачів, де адвокат попросив, щоб йому викликали таксі, він подумав про те, що скаже його клієнт. Чи, радше, що його клієнт зробить, якщо Харнес не врятує світ.

Тобто, конкретніше, свою особисту частину світу.

Гейр Ґолдсруд нахилився вперед у своєму кріслі і втупився в монітор.

– Що він, у біса, замислив?

– Схоже, він намагається привернути чиюсь увагу, – сказав інший наглядач у в’язничному пункті стеження.

Ґолдсруд дивився на хлопця. Довга борода торкалась його оголених грудей. Він стояв на стільці перед однією з камер відеонагляду і стукав у її об’єктив кісточкою скрюченого вказівного пальця, водночас нерозбірливо вимовляючи якісь слова.

– Фінстаде, ходімо зі мною, – наказав Ґолдсруд підводячись.

Вони пройшли повз Йоганнеса, що мив підлогу в коридорі. Сцена віддалено нагадала Ґолдсруду кадр з якогось фільму. Вони спустилися сходами на перший поверх, увійшли у в’язничний блок, проминули загальну кухню і, пройшовши далі коридором, знайшли Сонні, який сидів на тому самому стільці, на якому він щойно стояв.

За виглядом хлопцевого торса і рук Ґолдсруд побачив, що Сонні останнім часом бував у спортзалі – м’язи і вени рельєфно вимальовувались під шкірою. Він чув, що деякі з найбільш запеклих споживачів ін’єкційних наркотиків, перш ніж уколотись, качають біцепси в тренажерному залі. Амфетамін і найрозмаїтіші таблетки були в широкому обігу, але Статен був однією з небагатьох в’язниць у Норвегії – цілком можливо, навіть єдиною, – де керівництво якоюсь мірою контролювало ввезення героїну. Щоправда, не схоже було, щоб Сонні коли-небудь мав труднощі в доступі до цього наркотику. До цього часу. З того, як хлопця трусило, Ґолдсруд міг сказати, що він не мав дози впродовж кількох днів. Не дивно, що він упав у розпач.

– Допоможи мені! – почав благати Сонні, коли побачив, що наглядачі наближаються.

– Звісно, – сказав Ґолдсруд, підморгуючи Фінстадові. – Дві тисячі за флакончик.

Він збирався пожартувати, але помітив, що Фінстад у цьому не впевнений.

Хлопець заперечно похитав головою. М’язи у нього надимались навіть на шиї, навколо горла. Ґолдсруд чув, що хлопець начебто був колись перспективним борцем. Можливо, правду кажуть, що м’язи, накачані у віці до дванадцяти років, у дорослому віці можна відновити впродовж лічених тижнів.

– Замкніть мене!

– Ми тебе, Лофтусе, не замкнемо до десятої.

– Я прошу вас!

Ґолдсруд був спантеличений. Траплялося, що в’язні просили замикати їх у камерах, оскільки вони боялися когось. Іноді, хоча й не завжди, їхні побоювання не були безпідставними. Страх – це типовий побічний продукт злочинного життя. Або навпаки. Але Сонні був, ймовірно, єдиним мешканцем Статена, що не мав жодного ворога серед решти в’язнів. Навпаки, до нього ставилися, як до священної корови. І хлопець зроду не виявляв найменших ознак страху; і він, безперечно, мав таку статуру і психічну наснагу, що дозволяли йому ладнати з наркотичною залежністю ліпше, ніж це вдавалось іншим. То чому ж…

Хлопець колупав нігтем струп на рубці від ін’єкції на передпліччі; аж тоді Ґолдсруд звернув увагу, що старі струпи були у нього на всіх слідах від внутрішньовенних. Свіжих слідів не було взагалі. Хлопець зав’язав. Саме тому він хотів, щоб його замкнули. У нього був синдром відміни, і він надто добре усвідомлював, що зараз візьме все, що йому запропонують.

– Ходімо, – сказав Ґолдсруд.

– Симоне, підніми лишень ноги!

Симон відірвав погляд від паперів. Стара прибиральниця була такою низенькою і так зігнулась у три погибелі, що її заледве видно було за прибиральним візочком. Вона працювала в поліційному відділку ще до того, як Симон сюди прийшов у минулому тисячолітті. Вона була жінкою суворих поглядів і завжди називала не тільки себе, але й усіх своїх колег, незалежно від статі, «прибиральниками».

– Привіт, Сіссел! Знову той час настав?

Симон глянув на годинник. Уже по четвертій. Офіційний кінець робочого дня в Норвегії. Справді, трудове законодавство фактично наказує ім’ям короля і країни залишати робоче місце хвилина у хвилину. У минулому він ні про що не дбав менше, ніж про вчасне закінчення робочого дня. Але то було колись. Він знав, що Ельзе чекає на нього, що вона почала готувати обід кілька годин тому і що, коли він прийде додому, вона вдаватиме, нібито страву скомбіновано щойно, експромтом, похапцем, і вона сподіватиметься, що він не помітить розгардіяшу, розлитих і розсипаних продуктів та інших ознак дальшого погіршення її зору.

– Коли ми з тобою, Симоне, востаннє викурили разом цигарку?

– Я тепер вживаю снус.

– Закладаюсь, це ота твоя молода дружина намовила тебе кинути курити? І досі немає дітей?

– А ти, Сіссел, досі не на пенсії?

– Я думаю, що у тебе вже десь є дитина, тому ти й не хочеш іще однієї.

Симон посміхнувся, дивлячись на неї, як вона шурує шваброю у нього під ногами, і запитав себе, – не вперше, треба зазначити, – як можливо, щоб крихітне тіло Сіссел вичавило із себе таке велетенське потомство. «Дитина Розмарі». Він прибрав геть свої папери. Справу Волана відкладено. Ніхто з мешканців квартир у районі моста Саннер нічого не бачив, і жодні інші свідки теж не об’явились. Доки не знайдено доказів скоєння злочину, справа лежатиме на полиці, – сказав Симону його шеф і наказав присвятити наступні кілька днів поповненню звітів про два розкритих убивства: вони дістали прочуханку від прокурора, вона відгукнулась про їхню частину роботи, як про «слабкий бік справи». Насправді вона не знайшла жодних фактичних помилок у роботі поліції, проте хотіла б побачити «переконливіший рівень деталізації».

Симон вимкнув комп’ютер, надів куртку і попрямував до дверей. Літо ще було в розпалі, а це означало, що навіть ті співробітники, хто не був у відпустці, здебільшого пішли ще о третій, тож у загальному офісі з вільним плануванням, де відгонило клеєм від нагрітих сонцем старих перегородок, чулися тільки поодинокі натискання клавіш. За однією з перегородок він зауважив Карі. Та, поклавши ноги на стіл, читала книжку. Він зазирнув за перегородку.

– Сьогодні немає вечері з друзями?

Вона автоматично згорнула книжку і подивилась на нього водночас роздратовано і винувато. Він прочитав назву книжки: «Закон про компанії» ⁹. Він знав, що вона в курсі, що у неї немає підстав почуватись ніяково через навчання у робочі години, оскільки ніхто не дав їй жодного завдання. Саме так повелося у «вбивчому» відділі: немає вбивства – немає роботи. Тож із того, як вона зашарілася, Симон виснував, що вона усвідомлює: диплом юриста, зрештою, забере її з відділу, але вона сама ладна була сприймати це як свого роду зраду. А роздратування від того, що, переконавши себе у праві використати час на службі для навчання, вона все одно інстинктивно згорнула книжку, щойно побачила Симона.

– Семі цими вихідними серфінгує у Вестлані ¹⁰. Я вирішила: почитаю радше тут, ніж удома.

Симон кивнув.

– Робота в поліції може бути нудною. Навіть у «вбивчому» відділі.

Вона подивилась на нього.

Він стенув плечима.

– Особливо у «вбивчому».

– То навіщо ти пішов розслідувати вбивства?

Вона скинула черевики і підібгала босі ноги на край стільця. Так, наче вона сподівається на ґрунтовнішу відповідь, подумалось Симону. Ймовірно, вона була з тих людей, які віддають перевагу будь-якій компанії перед самотою, з тих, хто охочіше сидітиме в практично порожньому загальному офісі заради шансу бути потривоженим, аніж удома, у своїй власній вітальні, заради гарантованих тиші і спокою.

– Ти не повіриш, але – з бунтівних мотивів, – сказав він, умощуючись на край столу. – Мій батько був годинникарем і хотів, щоб я успадкував його справу. А я не бажав зробитись поганою копією свого батька.

Карі обхопила свої по-комашиному довгі ноги.

– Не шкодуєш?

Симон глянув у бік вікна. Від спеки надворі стояла імла.

– Люди на годинниках зробили гарний бізнес.

– Не мій батько, – відказав Симон. – Крім того, він не любив підробок. Не бажав наслідувати тенденції й робити дешеві копії та пластикові електронні годинники. Він вважав це шляхом найменшого опору. Ну й збанкрутував зрештою.

– Що ж, це пояснює твоє небажання стати годинникарем.

– Та ні, в результаті я майже годинникар.

– Як це?

– Технічний спеціаліст на місці злочину. Експерт з балістики. Траєкторія кулі і все таке. Майже те саме, що порпатися в годинниках. Можливо, ми більш подібні до своїх батьків, ніж нам хотілось би вважати.

– То що ж трапилося? – посміхнулась вона. – Ти збанкрутував?

– Та ні… – Він подивився на годинник. – Думаю, я став більше зосереджуватись на питанні «чому?», ніж «як?». Не знаю, чи правильним було моє рішення стати тактичним слідчим. Кулі та траєкторії більш передбачувані за людський мозок.

– То от коли ти перейшов працювати у відділ боротьби з економічною злочинністю?

– Ти читала моє резюме?

– Я завжди читаю про людей, з якими мені випадає працювати. Тобі набридло дивитись на кров і випущені кишки?

– Ні, але подумав, що моїй дружині Ельзе все це ні до чого. Коли я одружився, я обіцяв їй більш нормовані робочі години і жодних нічних чергувань. Взагалі в економічному мені подобалося: все одно, що знову до годинників повернувся. Говорячи про мою дружину…

Він підвівся зі столу.

– Чого ж ти пішов з економічного, якщо тобі так там подобалося?

Симон втомлено всміхнувся. Ні, про це вона в його резюме навряд чи вичитає.

– Лазанья. Я гадаю, вона готує лазанью. Отже, побачимося завтра.

– Мені, до речі, телефонував один старий колега. Він сказав, що бачив наркомана, який розгулює у пасторському комірці.

– У комірці?

– На зразок того, що носив Пер Волан.

– Що ти зробила з інформацією?

Карі знову розгорнула книжку.

– Нічого. Я сказала йому, що справу відкладено на полицю.

– До виявлення нових матеріалів. Як звати наркомана і де ми його можемо знайти?

– Їлберґ. У притулку.