Kitabı oku: «Вибрані твори», sayfa 6
Чи людина завжди чинить егоїстично?9
Часто можна в щоденній розмові, як і в більш чи менш поважних книгах, натрапити на твердження, що єдиним рушієм людських учинків був егоїзм, тобто людина все, що вчиняє, робить з егоїстичних мотивів. Погляд цей висловив серед ін. Ларошфуко у своїх «Reflexions ou sentences et maximes morales» (1665)10. Він доводить, що навіть такі вчинки, котрі назагал виглядають як цілковита протилежність егоїзму, утім, по суті справи, є його проявом, оскільки людина просто не може вчиняти інакше, аніж з егоїстичних мотивів. Цей погляд, який стверджує, що людська діяльність у кінцевому підсумку має на меті власне задоволення, відомий під назвою психологічного гедонізму, на відміну від гедонізму етичного, тобто науки, яка стверджує, що людська діяльність повинна мати на меті власне задоволення.
Психологічний гедонізм, який не визнає в людині інших стимулів, окрім егоїстичних, на перший погляд, видається суперечливим щодо ряду усталених і майже всюди прийнятих понять. Адже ж говоримо про працю на благо інших і самопосвяту, про самозречення й альтруїзм! Що ж означають усі ці слова, якщо, по суті справи, людина є і мусить бути в усьому егоїстом? Ларошфуко, а також його давніші і сучасні прихильники мають на це готову відповідь. Вони наголошують, що працю на благо інших, присвяту тощо, уявно неегоїстичні явища, без жодних зусиль можна звести до егоїстичних імпульсів, якщо тільки точно з’ясувати, навіщо хтось присвячується чи працює заради інших. Отож чинить так, бо знаходить у цьому задоволення; коли б чинив інакше, зазнавав би докорів сумління, неспокою, моральних страждань; прагнучи уникнути цих неприємних почуттів, посвячує себе іншим, що його звільняє не тільки від прикрощів, а й водночас дає йому правдиву й тривалу насолоду. Вони запитують, чи мати піклувалась би про хвору дитину, якби у цьому не знаходила глибокого задоволення чи якби не передчувала, що, занедбавши дитину, вона сама собі спричинить неспокій? А чи хтось намагався б вирвати з пазурів смерті людину, котра тоне, наражаючи власне життя, коли б це не давало йому піднесеного задоволення і коли б не знав, що роль байдужого спостерігача була б для нього в таку хвилину просто болісною? Обставини справи такі ж самі в кожній схожій ситуації, тоді людина в усьому шукає власного задоволення та уникає для себе прикрощів; тому не можна сумніватися, що егоїзм є вагомим підґрунтям усякої людської діяльності.
Таке доведення насправді переконує багатьох, звідси й велика кількість отих, які згідно з Ларошфуко не вірять у «правдиву» посвяту і т. і., вбачаючи в ній лишень прихований егоїзм. Отож серед психологів і етиків, тобто серед людей, які найбільш компетентні в цьому питанні, згадана теорія сьогодні не має жодного прихильника. Детальніший її розгляд обґрунтовано вказує, що вона ґрунтується на подвійній помилці: перша з них термінологічна, а друга – предметна. Адже психологічний гедонізм не тільки довільно змінює значення поняття «егоїзм», а й понад те хибно представляє фактичний стан справ.
Чи ж правда, що кожен, хто шукає власного задоволення чи уникає власного страждання, заслуговує називатися егоїстом? Чи є егоїстом той, хто прагне звільнитися від зубного болю або винятково для власної приємності запалює добру сигару? Знаємо добре, що таким вчинкам бракує ознак егоїзму, що на те, аби певну поведінку затаврувати як егоїстичну, потрібне щось більше. Тому не кажемо про егоїзм, коли йдеться лише про чиюсь власну приємність або прикрість, лише тільки там, де власна приємність чи прикрість сполучається з чужою приємністю або прикрістю. Егоїстом називаємо людину, котра додає собі приємності безвідносно до того, чи окупить власну приємність чужою прикрістю, чи ні; хто шукає власної насолоди й не зважає на те, що умовою досягнення власного задоволення є невдоволення іншого, той є егоїстом. Це випливає зі самого визначення егоїзму, котрий є нічим іншим, як байдужістю до чужої приємності і, особливо, до прикрості. У тій байдужості до способу, в який гонитва за власним задоволенням впливає на інших, лежить суттєва ознака егоїзму.
Якби люди справді присвячували себе чомусь лише з огляду на приємність, яку їм це присвячення приносить, то ми б не могли назвати їхню поведінку егоїстичною, адже, шукаючи власної приємності, вони нікого не кривдять, нікого не позбавляють насолоди, нікому не завдають прикрощів. Оце щодо термінологічної сторони питання.
Однак припускаємо, що прихильники психологічного гедонізму мають слушність, вживаючи термін «егоїзм» на власний манер; зробімо їм цю тимчасову поступку і назвемо, як вони це роблять, егоїстичною кожну поведінку, мета якою досягнення чи збільшення власної приємності або усунення чи зменшення власних прикрощів, незважаючи на те, чи це спричиняє або не спричиняє кривду іншим людям. Отож, навіть і в такому разі теорія Ларошфуко не зможе встояти. Адже спростовують їй беззаперечні психологічні факти.
Що ж означає, коли кажемо, що хтось намагається досягнути власного задоволення або усунення власного незадоволення? Це означає, що метою його вчинків є принесення собі задоволення або усунення незадоволення. Однак щоби щось могло бути метою нашої поведінки, ми змушені у мить, коли вирішимо певним чином діяти, про це поміркувати. Справа ж бо, котрої я не усвідомлюю, про яку не думаю, не може бути метою моїх вчинків, позаяк я не можу мати її на увазі, коли починаю діяти у певний спосіб. Запитаймо себе зараз, чи людина, яка рятує іншого від смерті, або мати, яка постановила чувати над дитиною замість піти на забаву, у мить прийняття рішення справді усвідомлює власне задоволення чи міркує про нього? У деяких випадках можливо так і є, однак чи є так завжди? Кожен визнає, що так не мусить бути, і кожен зможе це підтвердити взятими з власного досвіду прикладами. Коли, наприклад, купуємо дорогій для нас людині подарунок, чи ж думаємо ми тоді про приємність, яку відчуватимемо, коли подаруємо його і, тим самим, принесемо цій особі радість? А позаяк у цьому разі не думаємо про власну приємність, не може вона бути метою, котру ми маємо на увазі, купуючи для когось подарунок. Нашою метою в цьому та всіх схожих випадках є дарування приємності іншому, а в наведених раніше прикладах – порятунок чийогось життя або (як у прикладі з матір’ю) оберігання когось від шкоди тощо. Ці речі маються на увазі, коли кидаємося у воду, щоб врятувати того, хто тоне, чи вирішуємо піклуватися про дитину. А позаяк нашою метою не є власне задоволення, такі вчинки не можна назвати егоїстичними, навіть якщо б ми пристали на помилкове, надто широке, визначення егоїзму, прийняте в психологічному гедонізмі.
Погляд Ларошфуко не може тоді встояти перед силою фактів, які можна перевірити на досвіді. Просто є неправдою, що єдина мета людських учинків – це збільшення власного задоволення чи зменшення власного незадоволення. Існують ще й інші численні цілі людських учинків, і навіть тоді, коли ми прагнемо збільшення власного задоволення чи зменшення власного незадоволення, то ми не обов’язково чинимо егоїстично.
З огляду на це можна дивуватися, як теорія Ларошфуко і колись, і сьогодні, змогла привернути стільки прихильників. Однак, по суті, в цьому немає нічого дивного. Парадоксальні погляди приваблюють нас самі по собі, а своєю парадоксальністю приглушують голос тверезої критики. Вони чинять це тим легше, чим сильніші омани вдається за ними виповісти, а за психологічним гедонізмом насправді криються надто оманливі ілюзії.
Перша з них тримається на факті, що вчинки справді неего-їстичні є чимось дуже рідкісним. Так часто ми переконуємося, що особи, котрих ми вважали шляхетними чи принаймні звичайними альтруїстами, є, по суті справи, егоїстами, що легко можна піддатися спокусі надто поспішного узагальнення і погляд, котрий знайшов підтвердження у певних випадках, поширити на кожен без винятку людський вчинок.
Але є ще й друга, набагато важливіша причина, яка пояснює нам поширення психологічного гедонізму. Цією причиною є поверховий аналіз тих психічних чинників, які поєднуються з нашими рішеннями й вчинками. Поверховість ця призводить до того, що береться щось постійно суміжне до наших учинків, як основна чи єдина їхня причина. А йдеться про таке.
Прямуючи до якоїсь мети, ми зазнаємо приємного відчуття, якщо нам вдалося її досягти, або ж відчуваємо прикрість, коли наше прагнення виявилося безрезультатним. І не тільки так є, але й ми знаємо, що так є. Отже, знаємо, що, досягаючи певної мети, ми відчуваємо приємність. Це випливає зі самої суті цілей наших учинків, адже метою для нас може бути лишень щось таке, що нам зовсім не є байдужим. Ніхто ж не прагне здійснити речі, від якої йому ні холодно, ні жарко, існування чи відсутність якої не викликає жодних почуттів. Отож, приємність постійно супроводжує досягнення наших цілей, а прикрість – їхню нездійсненість. Алє та приємність, що пробуджується у нас тільки-но досягнемо певної мети і про яку ми знаємо, що вона у мить досягнення мети проявиться, сама не є метою, а тільки явищем, що виникає одночасно з досягненням мети. Той, хто рятує іншому життя, зазнає відчутного задоволення, коли його зусилля увінчаються вдалим результатом: якби йому було байдуже, загине той, хто тоне, чи ні, він зовсім не прагнув би його рятувати, але це задоволення не є метою вчинку, а тільки явищем, що неминуче супроводжує його вчинки чи досягнення мети. Той, хто, як і психологічний гедонізм, робить із супровідного явища, котре є при кожному прагненні, мету прагнення, чинить так само, якби казав: «я зустрічаю певну особу, яка на прогулянку завжди бере ціпок. Цей ціпок їй необхідний, оскільки вона так сильно кульгає, що без нього не може йти. Тому ходить на прогулянку, щоби брати ціпок». Кожен розуміє недоречність такого вислову. Однак психологічний гедонізм не стверджує чогось інакшого. Так само, як застосування ціпка є для тієї особи необхідною умовою, що уможливлює їй прогулянку, але не є її метою, так і приємність, що зазнається завдяки досягненню певної мети, є необхідною умовою всякого стремління, але сама не є метою останнього. Це зовсім не виключає того, що хтось у своїх вчинках справді має на меті власну приємність; так само і те, що є достатньо людей, котрі виходять на прогулянку лишень для того, щоби похизуватися новим ціпком.
Оце основне джерело, з якого теорія загального егоїзму черпає ілюзії слушності; однак це – як ми бачили, лишень ілюзії. По суті справи, психологічний гедонізм є тільки майстерно сплетеною софістикою, тим небезпечнішою, що, відкидаючи можливість безкорисливої діяльності, вона може наперед знеохочувати слабкі характери до будь-яких зусиль у цьому напрямі.
Переклад з польської Маркіяна БоднарчукаПрим. перекл.
Песимізм і оптимізм
Сьогодні багато говорять про песимізм. Про оптимізм менше. Бо здається, що песимізм належить до реалій наших часів. Твори модерністських поетів бувають зазвичай налаштованими на песимістичну ноту, але й поза поезією песимізму достатньо в теперішньому світі. Останнім часом швидке зростання кількості самогубств також приписують щораз більшому поширенню песимізму, і часом можна почути скаргу, що песимізм заразив собою навіть молодь, відмінною рисою якої раніше, безперечно, був усе-таки палкий оптимізм.
Але хоча багато говорять про песимізм, мало хто зумів би дати стислу та ясну відповідь на питання, чим власне він є. Це достатньо звична ситуація, коли докладне значення певних гасел, деяких затертих, загальноприйнятих слів, найменше вміють пояснити собі ті, хто з цими гаслами найбільше й найголосніше воює. Така неясність думки проявляється найчастіше тоді, коли певне слово має кілька схожих, але все-таки відмінних значень, як це власне і відбувається з песимізмом.
Аджє слова «песимізм» і «оптимізм» мають подвійне значення: ми розрізняємо ці два значення, кажучи про теоретичний і практичний песимізм, а також про теоретичний і практичний оптимізм. Під теоретичним песимізмом ми розуміємо переконання, що на світі є більше зла, ніж добра, більше є страждання, аніж щастя, більше незадоволення, аніж задоволення. Теоретичний оптимізм стверджує протилежне, а саме, що більше у світі є добра, аніж зла, більше щастя, ніж страждання, більше задоволення, аніж незадоволення.
На чиєму боці істина? Чи на боці песимістів, чи на боці оптимістів? Одні й другі вперто відстоюють свою точку зору. Песимісти вказують на велику кількість страждань, через які проходить кожна людина на своєму шляху від колиски до домовини. Вони нагадують про численні зусилля та клопоти, які мусить взяти на себе людина, прагнучи забезпечити своє існування, підкреслюють, що на кожному кроці ми мусимо відмовляти собі у багатьох задоволеннях і навіть часто у речах, які покликані підтримувати здоров’я або сприяти розвитку наших духовних потреб, і, перелічивши цілу низку нещасть та невдач, яких зазнає людина, завершують думкою про те, що для людини краще б було зовсім не народилася, а якщо вже й народилася, то краще їй якнайшвидше зійшла до темних воріт Гадесу. Адже задоволень, яких може зазнати людина за життя, так мало, так небагато, й зазвичай вони здобуті таким великим зусиллям, що не варто за ними ганятися, і що жодною мірою вони не можуть стати винагородою за людські страждання.
Не менш завзятіше відстоюють свій погляд теоретичні оптимісти. Вони кажуть, що вже саме життя є великим задоволенням. Щоправда, не бракує в ньому й страждань та нездійсненних бажань, але там, де є світло, не може не бути тіні; там, де є приємні речі, не може не бути речей неприємних. Це не повинно нас засмучувати, тим більше, що насолод у житті так багато і вони такі великі! Скільки ж насолоди приносить нам краса природи! Скільки миттєвостей справжнього захоплення ми переживаємо завдяки мистецтву! Але і поза красою є багато, неймовірно багато речей, які приносять нам незчисленні задоволення. Дружба і кохання, праця для народу і людства, та сповнена самовіданності діяльність, спрямована на їх здійснення – чи ж це не є джерела великих і тривалих насолод? Що ж порівняно з ними означають тимчасові неприємності, тим більше, що зазнавши їх, можна запастися більшим терпінням? Воістину прекрасним є світ і варто в ньому жити.
У цей та подібний спосіб вже тисячу років сперечаються між собою теоретичні песимісти та оптимісти, і досі суперечка між ними не вщухає. Нічого дивного в цьому немає, бо суперечка ця не може бути вирішеною; тому й питання, чи істина на боці теоретичних песимістів, чи оптимістів, є питанням цілковито безплідним. Неважко довести, що це дійсно так.
Адже задоволення і незадоволення існують лише постільки, поскільки їх хтось зазнає, тому слід би, бажаючи вирішити суперечку між теоретичним песимізмом та оптимізмом, знати, чого люди зазнають більше: задоволення чи незадоволення. А бажаючи знати, чи люди зазнають більше задоволення чи незадоволення, треба було б спочатку з’ясувати, що відбувається з кожною людиною. Тим часом кожен може легко переконатися, що це неможливо. Ми оминемо ті виняткові випадки людей дуже щасливих і людей, яких на кожному кроці переслідує нещастя, і запитаємо себе: «Чи мали ми в житті більше приємних чи неприємних моментів?» І йдеться не лише про кількість цих приємних і неприємних моментів, а й про те, чи було в моєму житті більше пережито незадоволення чи задоволення. Словом, слід би провести точну статистику приємних і неприємних моментів, враховуючи при цьому також ступінь задоволення і незадоволення.
Це завдання виконати неможливо. Бо, припустімо, якби навіть вдалося підрахувати приємні та неприємні моменти, які кожен з нас пережив (а це вже неможливо зробити хоча б щодо перших років дитинства), то все ж не вдалося б нам ніколи визначити, чи було зазнано більше задоволення чи незадоволення. Ми не маємо жодної міри щодо цього. Чи хтось відважиться сказати щось про те, чи більшим є горе, спричинене смертю дорогого нам брата, чи задоволення, спричинене відомістю про те, що брат не помер, і що вістка про його смерть була помилковою? Отож, немає мови про те, щоб можна було справді коли-небудь вирішити суперечку між теоретичним песимізмом і оптимізмом; якщо хтось стверджує, що на світі є більше незадоволення, аніж задоволення, а інші кажуть протилежне, тоді обидва висловлені твердження є голослівними, і жодне з них неможливо переконливо обґрунтувати.
Але є ще інший песимізм та оптимізм, який називають практичним. Те, що таке практичний песимізм і оптимізм, легко пояснити за допомогою відомого афоризму: песимізм бачить все у чорних кольорах, а оптимізм – у рожевих. Це означає, що практичний песимізм схильний до вбачання в усьому радше негативного, аніж позитивного, до переоцінки цього негативного і до недооцінки позитивного. Песиміст у практичному значенні вважає людей радше злими, аніж добрими, не вірить у здійснення своїх бажань, не довіряє своїм власним силам і здібностям, убачає на кожному кроці перешкоди й невдачі. Практичний оптиміст, навпаки, вбачає в людях ангелів; він переконаний, що зуміє реалізувати свої плани, дуже впевнений у собі, вірить у себе і є тієї думки, що йому вдасться все, що б він не забажав здійснити. Песиміст буває буркотуном, підозрілим, натомість оптиміст весело дивиться на світ і всім довіряє.
Такими є практичні песимізм та оптимізм. І знову можна запитати: на чиєму боці істина? Але і тут не можна відповісти на це питання, хоча й з інших причин, до вбачання в усьому радше негативного, аніж позитивного, до переоцінки цього негативного і до недооцінки позитивного у теоретичному песимізмі та оптимізмі. Тому що практичний песимізм і оптимізм є наслідком почасти настрою, почасти особистого досвіду. Людина, яка зазнала в житті багато розчарувань, довірливістю якої скористалися, легко перетвориться на практичного песиміста, особливо, якщо у неї вже був похмурий настрій, що пасує більше для прикрих почуттів, ніж для приємних. Натомість людина, якій завжди щастило у житті, яка завжди мала справу лише із людьми порядними, сповідуватиме практичний оптимізм, особливо, якщо природа наділила її здоров’ям і веселою вдачею. Але песиміст може відчувати речі, які спростовують його сумні прогнози, так само як і оптиміст може перебувати в стані, який суперечить його оптимістичним поглядам на світ і людей. Отже, не правий ані той, хто стверджує, що всі люди є злими і що він анітрохи не вірить людині, ані той, хто каже, що всі люди є бездоганними і що везіння супроводжує усі справи людей. Істина лежить, як завжди у таких випадках, посередині. Не можна відчувати до всіх виправдане недовір’я, але також складно довіряти кожному, якщо не хочеш бути використаним і на додачу висміяним. Про кожну людину слід судити зосібна, відповідно до її поведінки, але не можна на загал людей засуджувати або підносити до небес. Хто ж має вдачу, яка схиляє його до однієї із цих крайностей, той нехай з цією вдачею бореться, нехай намагається угамувати її нашіптування і нехай тверезо, а не крізь призму своєї вдачі дивиться на світ та людей. Тоді він, щоправда, не буде ні песимістом, ні оптимістом, а розумною людиною, яка в міру сил бачитиме світ і людей такими, якими вони є насправді.
Отже, немає чого звертатися у житті до гасел песимізму й оптимізму; вони лише затемнюють тверезе судження про речі та людей, а йдучи за їхнім покликом іноді можна легко припуститися прикрих помилок. Найращим путівником у житті (кращим навіть від найгарнішого гасла) є і завжди залишиться поміркованість.
Переклад з польської Ольги Гончаренко
Чому ми любимо музику?11
Диспозиція
Багатоманітність існує вже в самих звуках. Необхідність ритму веде до задавання ритму (експеримент з метрономом). Чим більш неочікуваною та менш звичною є розмаїтість, тим більше вона подобається. Завершені дисонанси. Можливість кількаразового прослуховування тих самих творів. Уподобання в симетрії й структурі твору. Аналогія. Ритм задає водночас однорідність і розмаїття. Комбінаторика. Цікавість очікування, цінність несподіванки [?]. Багатоманітність: висоти, гучності, [?] інтервалів, тембрів [?]. Поліфонія – голосів [?]. Ритм [?]. Багатоголосся – розділене [?] на різні тембри, тривалості [?]. Зміна ритму. Немає [?] що мають [?], бо уподобання в музиці є у кожній [?]. Асоційовані чинники: а) почуття – мажор, мінор і поодинокі тони, рівно як і тембри; Ь) схожість звуків до [?], музичні образи; с) динаміка; ф ритм на [?] не [?] (сполучення високих [?]). Крім того, назва підказує нам виявлення [?] схожості, аналогії. Текст, пісня, опера.
Демонстрація
Фортепіано. Флейта. Губна гармошка. Скрипка. Метроном. Паличка (для ритму).
(1) Шум – звук (голос). (2) якість. (3) Сила звуку (гучність). (4) Тембр. (5) Тривалість. (6) Динаміка (флейта).
(7) Зіграти без ритму.
(8) Метроном.
1
Кожне питання виходить з певної засади, передбачає у формі здогадки якесь припущення чи навіть переконання. Запитуючи, чому ми любимо музику, тим самим ми висловлюємо переконання, що ми її любимо. І, здається, ніхто у цьому не сумнівається. Можливо, ми не завжди любимо музику; бувають моменти, коли ми не хочемо нізащо її слухати, коли, наприклад, хворі, дуже роздратовані тощо; не завжди і не всі ми любимо певного роду музику; то імпонує нам більше музика сумна, зворушлива, іншого разу ми віддаємо перевагу веселій та бравурній; одні надають перевагу серйозній музиці, інші – легкій, хіба цілком випадково знайдеться людина аж така немузикальна, яка б ніколи не любила жодної музики. І не тільки людина, тварини також люблять музику. Цей факт знайшов своє відображення у численних казкових розповідях, а ці казки принаймні містять ту істину, що тварини справді реагують на музику. І якщо часом наводиться приклад собак, які починають вити на відлуння звуків фортепіано, слід було б подумати, чи це часом не є радше проявом уподобання? Адже собака зазвичай не тікає від фортепіано, не намагається віддалитися, а лягає біля нього чи під ним. Алє, не вдаючись у те, що відбувається з тваринами, про людей сміливо можна сказати, що загалом вони справді люблять музику, що люди, нечутливі до будь-якої музики взагалі, є винятком. Сільський хлопець, який пасе телят, грає собі на сопілці, і знатна дама, яка одягає на себе діаманти і шовки, аби піти на концерт, і дика людина, яка проживає в австралійській глибинці й танцює навколо вбитого ворога, а також розбещений король, який наказує грати оперу лише для самого себе, – всі вони люблять музику. І ми всі її також любимо.
Отже, ми можемо запитати, чому ми любимо музику? Але хіба можна відповісти на це питання? Бо, що це означає, що ми щось любимо? Просто, що нам приємно, що це пробуджує у нас приємні почуття. А хіба можна сказати, чому одна річ пробуджує у нас приємні почуття, а інша – ні? Хіба можна сказати, чому, наприклад, певний запах нам приємний? Чому ми любимо – в загальному значенні – світло і не любимо темряви? Чому ми любимо помірне тепло і не любимо холоду, який пронизує нас до кісток? Проста логіка підказує нам: ми любимо світло і тепло, тому що вони сприяють життю та здоров’ю; брак світла і холод ускладнюють правильне функціонування нашого організму і завдають йому – коли це довго триває – шкоди.
Але така відповідь не може нас задовольнити з двох причин. По-перше, вона нічого нам не пояснює, тому що полягає в тому, що ми на місце одного виразу підставили інші, які означають більш-менш те саме. Отже, ми мусимо й далі запитувати, чому нам подобається музика. Це друге формулювання питання допомагає зрозуміти і нагадує нам, що не кожному подобається всяка музика. Нам важко з’ясувати, чому одному подобається така музика, а другому – інша. Отже, ми змушені обмежитися запитанням, чому нам подобається музика загалом, безвідносно до того, чи є вона такою чи іншою.
Отож, якщо ми говоримо про музику загалом, достатньо лише мати на увазі те, що ми знаходимо в музиці будь-якого виду. І ми мусимо передусім замислитися над тим, що в музиці ми любимо, що нам у музиці подобається загалом. Тому що в кожному музичному творі повинні існувати якісь чинники, які викликають у нас задоволення, і ці чинники ми повинні пізнати насамперед. А потім ми подивимося, як вчинити з питанням, навіщо нам ці чинники, спільні для будь-якої музики загалом, й чому музика взагалі подобається, чому ми її любимо.
Музичний твір не є чимось простим. Він передусім складається зі звуків (а не зі шумів). Як споруда, збудована з балок, з каменю, з цегли, так і звуки є матеріалом, з якого створюється музичний твір. А якщо ми ближче придивимося або радше прислухаємося до звуків, то помітимо, що звук так само не є чимось простим.
Тому що у звуці ми можемо виокремити різні, а саме чотири речі:
(1) висота (тобто якість), (2) сила, або інтенсивність, (3) тембр [і] (4) тривалість звуку. А в поєднанні ознак інтенсивності й тривалості звуку виникає щось подібне ще й до п’ятої ознаки, яку можна назвати динамікою звуку. Той самий звук, що триває певний час, може ще увесь той час лунати з однаковою силою або ставати щораз сильнішим чи слабшим, а також поперемінно слабшати й посилюватися, і навпаки. Відомо, що музичні інструменти дуже різняться між собою саме з урахуванням того, якими є висота, тембр і динаміка їхніх звуків. Скрипка і контрабас однакового тембру – вони [мають] дуже багату динаміку; натомість орган и мають бідну динаміку, проте багатий тембр. Фортепіано, з погляду як тембру, так і динаміки, [є] одним із найбідніших інструментів, зате володіє іншими перевагами, про які йтиметься далі.
Усі ці найрізноманітніші звуки самі по собі не спроможні створити музичного твору. Із самих цеглин не будується дім. Щось повинно скріпити цеглу, щоб створити якісь контури, лінії, форми. Якщо ми візьмемо ряд звуків, один за одним, то ще не отримаємо музики – а лише ряд звуків – подібний до безладної купи цеглин. Будуючи дім, потрібно класти щось між цеглинами, що б водночас не дало їм стикатися одна з одною безпосередньо, але все-таки поєднувало в якусь цілісність. Цим вапняним розчином звуків є ритм. Ритм виникає тоді, коли звуки йдуть один за одним через певні інтервали і внаслідок цього з певною тривалістю, причому звуки, що розмежовують деякі з цих інтервалів, виділяються більшою інтенсивністю, тобто є акцентованими. Отже, в ритмі ми мусимо розглянути три чинники. Звуки, які йдуть один за одним, мусять мати певні інтервали, певне тривання, у відповідних місцях повинні бути виокремлені. [Якщо ми говоримо про ритм поза музикою і поезією, це акцентування [метр] не є необхідним – ритмічний хід, ритмічна пульсація, а також маятник мають свій ритм.] І знову ми натрапляємо тут на величезну багатоманітність. Ритмів існує величезна кількість, яку ми зводимо до певних основних типів, які зазвичай у музиці називаються тактами; однак різні типи тактів не вичерпують тієї величезної розмаїтості, збільшеної тим, що за таких самих часових відношень звуків та їхніх інтервалів саме звуки можуть мати різну безвідносну тривалість. Це створює так звану різницю темпу. Достатньо порівняти ритм мазурки з ритмом вальсу – один і другий на %; різниця [полягає] у часових відношеннях у звуках між трьома чвертями, а також в акценті:
Існує величезне багатство форм і типів.
Тепер нам відомі основні елементи кожного музичного твору:
звуки і ритм. Звуки повинні бути різними, повинні різнитися хоча б висотою, при цьому звуки тієї самої висоти можуть деколи повторюватися, але з однакових звуків музичний твір ми не складемо. Отже, ряд різних звуків, що йдуть один за одним, називається мелодією, тобто співом (казати про мелодії в шумі лісу або свисті вітру [мелодії] – трохи неправильно, бо то шуми, хоча й вони можуть мати різну висоту) [-] і ми можемо сказати, що для створення музичного твору потрібні як мелодія, так і ритм. Однієї мелодії чи одного ритму недостатньо. А ритмічна мелодія вже є музикою. Такою була грецька музика, таку музику створює пастушок, граючи на сопілці, – або хтось, хто співає сам для себе [для власного задоволення]. Однак зазвичай ми не обмежуємося лише ритмічною мелодією, але й щось до неї додаємо, а саме гармонію.
В конкретний момент кожний з нас може співати тільки один звук, але двоє людей можуть одночасно співати два різних звуки – а на багатьох інструментах можна видобути одночасно також два і більше звуків. Коли два або більше звуків лунають одночасно, виникає гармонія, яка може бути приємною на слух і тоді вона називатися консонансом (узгодженою гармонією), а будучи неприємною на слух – називатися дисонансом (не-узгодженою гармонією). Гармонія може бути двоголосна, три-, чотириголосна і т. д. Інтервали. – Акорди.
2
Ознайомившись у загальних рисах зі структурою та архітектурою, а отже, будовою музичного твору та способом, у який він складається з простіших чинників, ми можемо поміркувати про те, що нам у музичних творах, у музиці подобається.
Для того, щоб полегшити собі завдання, ми поділимо свої міркування на певні частини, опираючись на досвід, який нам надає кожний твір мистецтва, кожна річ, яка більш-менш нам подобається. Адже в творах мистецтва ми повинні передусім розрізнити те, що нам є безпосередньо даним, що ми сприймаємо зором або слухом, від того, що ці безпосередньо сприйняті речі в подальшому пробуджують в нашій свідомості. Візьмімо вірш, який хтось декламує. Безпосередньо даним нам є голос декламатора, звучання його слів. Навіть якщо ми не розуміємо мови, якою написаний вірш, ми можемо почути у ньому і ритм, і риму. [Процитувати початок Іліади і першу строфу Dies /гає12]. Це безпосередні чинники. Крім того, [ще існують] чинники, які в свідомості пробуджують слова, якщо ми їх розуміємо. Це асоційовані чинники. Інший приклад: ми оглядаємо картину, на якій бачимо лінії, кольори, контури, забарвлені яскравіше і темніше поверхні (наприклад, якщо це візерунок якогось килима). Іноді, однак, ці лінії мають якесь значення, ми дізнаємося, що тут зображеною є група дерев або людей. І це ще можна віднести до безпосередніх чинників. Алє у цій групі дерев, що стоять над струмком при світлі місяця, проявляється увесь смуток осіннього пейзажу, якийсь зворушливий, меланхолійний настрій. Цього вже ми не бачимо на картині, але самі собі домислюємо; це те, що ця картина в нас пробуджує. Це асоційовані чинники.
Погляньмо, чи в музиці відбувається так само. Тож зупинімося спочатку на сфері того, що ми чуємо безпосередньо.
Отже, передусім ми чуємо звуки. Чи може нам подобатися якийсь звук, взятий сам по собі? Без сумніву, так. На це [є] незліченна кількість доказів поза музикою, у сфері значно ширшій, у сфері всього, що сприймає наше вухо. Скрегіт нігтя по стіні не є дуже приємним; чийсь голос є або приємний, або ні. Звук [одних] дзвонів може бути якийсь глухий, плаский, тарахкотючий, як розбитий горщик; інших – повний, заокруглений, звучний. ясна річ, що в музиці використовуються тільки такі звуки, які нам подобаються вже взяті самі по собі. В музиці слід дбати про те, щоб вони були чистими, щоб вони виразно звучали і дзвеніли; все мистецтво будови музичних інструментів полягає в уможливленні видобуття з інструмента самих лише приємних звуків. Скажімо, скрипки мають милозвучний тон, тобто гарний, приємний звук, який нам подобається. Той, хто не має (гарного) голосу, не вчиться співу, тому що його голос не відповідає якостям, необхідним у музиці, він не має достатньо приємного звучання, не є гучним. Те, що ми називаємо повним, дзвінким звучанням, є певним тембром звуку; і цих тембрів звуку є величезна кількість і багатоманітність. Найгарніше забарвлені звуки і намагаються використовувати в музичних творах.
