Kitabı oku: «Вибрані твори», sayfa 7

Отже, ми можемо з повним правом констатувати, що в музиці нам передусім подобаються самі звуки, якими ми користуємося в побудові своїх музичних творів.

Однак, наскільки просто констатувати цей факт, настільки й складно, якщо взагалі можливо, відповісти на питання, чому використовувані в музиці звуки нам подобаються. Видається, що тут ми стоїмо перед фактом, який не може бути пояснений. А якщо ми кинемо оком на суміжні галузі, то констатуємо таку саму безпорадність. Чому нам, наприклад, подобаються певні кольори? Наприклад, насичений, соковитий червоний колір як такий, котрий взагалі подобається нам набагато більше за якийсь блідий жовтий колір, якому знов-таки ми завжди віддаємо перевагу над якимось брудно-сірим!? Або чому нам взагалі подобається запах троянди, фіалки, але не подобається запах паленого волосся, протухлого яйця? Знаходяться різні відповіді на ці запитання. Утім, жодна з них не є задовільною, до кожної з них є численні застереження. Та зрештою завжди йдеться про те, що ми маємо вже таку організацію, за якої наші почуття так побудовані і сконструйовані, що одні кольори, голоси, звуки, запахи, смаки, дотики нам приємні, інші – неприємні, що одне ми любимо більше, інше – менше. І тому вподобання, що базується на будові та організації наших чуттів, ми називаємо чуттєвим вподобанням – тобто фізіологічним.

Отже, ми знаходимо в музиці передусім чуттєве вподобання в самих звуках, у приємному на слух звучанні. Це уподобання стосується не тільки одиничних, окремих звуків, а й гармонії. Деякі звуки [є] приємними, а деякі неприємними. Знов-таки [ми маємо] численні спроби з’ясування [цього стану речей]. Найновіші з цих спроб – це пояснення Штумпфа, що ґрунтуються на співзвучності й неспівзвучності певних звуків. Але без сумніву вподобання акордів за своєю суттю є так само чуттєвим уподобанням, як і вподобання одиничних звуків.

[3.]

Проте з часом, коли ми порівняємо між собою кілька різних звуків, кілька різних акордів, що йдуть один за одним, у нас з’являється вподобання дещо іншого виду. Спробуймо натиснути кілька разів на ту саму клавішу, той самий акорд. Це швидко нам набридне. Тепер візьмімо ту саму клавішу, і натискаймо на неї, змінюючи силу удару. Це вже не так нудно (так само, коли той самий звук ми поступово посилюємо). Схоже спостереження, коли чуємо монотонне звучання дзвонів і [?] [шум?], наприклад, вітру з різною, перемінною силою. Що нам тут більше подобається? Власне, ця перемінність, розмаїтість, різнорідність. І тут ми стикаємося з основним законом психічного життя, який існує не лише в сфері чуттів, а має своє застосування скрізь. УатіаНв йгігсіаі¹³. Розмаїтість нас радує – в життєвій і розумовій сфері (тембри [музичного] строю, [?]); одноманітність нас засмучує. Отже, якщо ми маємо послідовність різних звуків, різних акордів, то ми маємо урізноманітнення. Це урізноманітнення може стати дуже багатим, якщо поперемінно [йдуть] різні звуки й різні акорди, якщо також [ми маємо] звуки й акорди різних тембрів, різних інтенсивностей, різних тривалостей. Отже, поряд із чуттєвим уподобанням у самому звучанні ми маємо ще вподобання розмаїтості звучання. А чим ця розмаїтість є більшою, багатшою, повнішою, тим більшим є вподобання; тим більше [вона] містить несподіваних речей. Нині прихильністю до розмаїтості пояснюється факт, чому навіть акорди, самі по собі неприємні, так звані дисонанси, можуть мати застосування в музиці. Вони переривають одноманітність приємних нашому слуху звучань і є допустимими тільки в формі такої перерви, тобто, вони мусять бути «підготовленими» й «закінченими».

Чим більше урізноманітнення, тим більше вподобання! Але за однієї умови, важливої знов-таки не тільки в музиці, а й в усіх життєвих і розумових сферах. Найбільш урізноманітненою є поверхня, вкрита різнокольоровими плямами. Та все ж таки ми віддаємо перевагу якомусь кольоровому малюнку (якщо не брати до уваги спеціальні випадки). Це тому, що урізноманітнення спричинює деякий неспокій, тягне нас і туди і сюди, розсіює нашу увагу, стомлює і виснажує нас – ми втрачаємо панування над цим багатим на подробиці нагромадженням найрізноманітніших чинників. Приємно мати урізноманітнене заняття, але хто щомиті повинен робити щось інше, той зовсім не є захоплений цим приємним. Отож, поряд з усім розмаїттям і багатоманітністю потрібно, однак, щось, що ці різні чинники поєднає, що надасть їм певної однорідності, певного ладу, такої певної структури, щоб у них не загубитися. Цим чинником у поєднанні кольорів є якийсь малюнок, якась структура; в музиці, в мелодії [?] цим чинником є передусім ритм.

Ми маємо дуже сильну потребу в такому впорядкуванні розрізнених між собою вражень; тому навіть там, де враження даються без такої структури, ми самі, в своїй свідомості, ділимо їх на групи, привносячи в них ритм. (Показати на метрономі.)

Ритм сприяє тому, що розрізнена послідовність звуків чи акордів набуває певного зв’язку, що ті елементи, які звучать, поєднуються в певну цілісність, що в множині звуків й акордів з’являється якась структура, якийсь однорідний план. Бо всі ці звуки й акорди завдяки ритмові розпадаються на певні групи, на так звані такти, які за звучанням можуть і повинні між собою дуже різнитися, але ритмічно вони побудовані однаково.

Звичайно, ритм також підлягає урізноманітненню; жодний такт не будується так само, як інші, але всі вони мають ту саму засадничу форму (той самий метр). У такий спосіб мелодія, яка привносить у музику розмаїтість, завдяки ритмові отримує однорідність; у такий спосіб у ритмічній мелодії ми маємо те, що нам взагалі всюди і завжди подобається, а саме урізноманітнену однорідність, однорідність в урізноманітненні. Тобто один із загальних принципів естетичного уподобання – це вже не чуттєве, а естетичне уподобання, що ґрунтується на співвідношеннях. І ми знаємо, що мірою зростання багатоманітності виникає ще сильніша потреба з’єднати її в однорідну цілісність, щоб вона нам подобалася.

Утім ритм, який ділить мелодію на такти, тим самим не тільки надає звукам певної однорідності, а й водночас загрожує розірванням однорідності в іншому напрямі. Йдеться про те, що завдяки ритмові мелодія розпадається на такти; звуки, що належать до одного такту, вміщуються тим самим у певні рамки, утворюючи певну однорідну цілісність. А окремі такти? Вони, усі різні, тепер стоять поряд, ідуть один за одним. Ритм справді їх об’єднує, але чим довший ряд тактів, тим складніше їх об’єднати: набігає потік, хвиля тактів – і ми не можемо вже їх схопити в одну цілість! Тепер такти нас заполонюють так само, як перед цим звуки.

Але на це є рада, і якщо ряд тактів, що йдуть один за одним, має нам подобатися, ми повинні прислухатися до неї. Тобто ми повинні так будувати такти, щоб кілька тактів разом створювали знов-таки одну цілісність вищого порядку, а цілісності вищого порядку – знов-таки цілісності ще вищого порядку, (демонстрація на прикладі Cake-walk [Дебюссі?], Sirenenmotiv [?] [зі симфонічної поеми Дебюссі], лицар сонця [?]). У такий спосіб всі ці такти є зведені до певної єдності, зібрані разом, і це нам завжди і всюди подобається. У такий спосіб виникають так звані музичні фрази, потім музичні фрагменти і т. д. – і в результаті окрема наука [про ці цілісності], наука про музичні форми. (Соната, менует, вальс.) У всіх цих цілісностях, починаючи від музичної фрази, подобається нам власне те, що це – єдине ціле, складене з розмаїтих елементів; і подобається нам [оминаючи чуттєве вподобання самих звуків] все те, що увиразнює ця єдність, а разом із нею і різнорідність. Наприклад, симетрія двох фраз (Симфонія Гайдна «Mit dem Paukenschlag»), далі аналогія (Cake-walk).

У такий спосіб може утворитися величезна багатоманітність послідовності звуків і тактів, проте тут не буде безмежного роздолля, а буде певна однорідність, певна цілісність («нескінченна мелодія» Ваґнера, те саме у Ліста).

Усе те, що до цього було сказано, стосувалося одноголосної ритмічної мелодії. Ми побачили, яка тут є велика кількість речей, які нам подобаються чи то з позицій чисто чуттєвих, чи то на підставі певних загальних законів психічного життя. Але ми ще не вичерпали всіх безпосередніх чинників.

З гармонією, з багатоголоссям, додається новий чинник, який рівною мірою викликає як чуттєве вподобання, так і урізноманітнення. Уже сама зміна одно- і двоголосся, дво- і триголосся, динамічне відтінення, виведення різних голосів у різних тембрах ([на] різних інструментах, змішаний хор), різні ритми, [все це] дає нечувану багатоманітність. Далі [додається] величезна кількість співвідношень двох голосів (паралельний рух, [?]). І знову консонанс (співзвучність) поєднує їх в одну цілісність і все це є тим, що поєднує такти, фрази, музичні фрагменти.

Отож, те, що ми безпосередньо чуємо, уявляється нам як багата, взята в рамки тканина звуків, яка доходь до наших вух. Ця однорідна багатоманітність нам подобається; наша свідомість любить усякі можливі комбінування, схоплення зв’язків і відношень, особливо між чинниками, які вже самі по собі є приємними. І тут [є] ще одна річ. Цілісність розкривається перед нами тільки поступово, звідси певне напруження зацікавленості, очікування несподіванки (модуляція з des на f), які нас задовольняють; отож, тут [додається] новий чинник уподобання (ритмічне, мелодійне, гармонійне, динамічне напруження).

[4.]¹⁴

Але це не все, що нам подобається в музиці; наразі ми розглянули безпосередні чинники, а тепер перейдемо до опосередкованих.

Голос є рушійним чинником. Від сильного удару ми здригнемося, підскочимо. Звук також діє подібним чином. Акцентовані звуки «йдуть нога в ногу» [повторюємо такт головою]. Різні танцювальні ритми. Це приємна річ, яка вносить пожвавлення, наче реальний рух. Це знову-таки нам подобається. [Марш].

Рух є водночас вираженням почуттів. Пригнічення, сум – у повільних рухах, радість, веселість – у прискорених. Отже, ритм і темп нагадують нам такі почуття – поряд із грою звуків у вухах відбувається гра почуттів у душі. Поважність, величність, спокій і лагідність, пожвавлення. Зміни почуттів.

Динаміка звуків також нагадує нам динаміку почуттів; наростання, спадання – заспокоєння (контраст, Похоронний марш Шопена).

Навіть деякі акорди, [наприклад] дисонанс [?], узгодженість і гармонія в переносному значенні. Мажор. Мінор. Навіть одиничні звуки: низькі [виражають] щось серйозне, високі – менш.

Сюди додаються також звуки, що нагадують людський голос. Крім того, музика може імітувати інші звуки: грім, шум морських хвиль, рух води (Мелузіна [Мендельсона?]).

Отож, музика викликає в нас цілий світ почуттів і думок – досить невизначених, але і ця внутрішня розмаїтість нам зазвичай подобається.

Часто також [це спрямовується] в конкретнішому напрямі: назва твору «програмовий путівник», текст, пісня, опера (слова і рухи; смисл). Утім, це вже не [є] чиста музика.

Отже, [існує] величезна кількість речей, які нам подобаються в музиці. А тим більше, що те, що нам так подобається, зовнішня гра звуків і внутрішня гра почуттів, по суті, аж ніяк нас не обходить. Життєві комбінації, перебіг почуттів у житті – це важка і зазвичай важлива річ. У мистецтві це дає нам повноту життя, рух, багатоманітність – але без реальності. І це, можливо, най-прекрасніше.

* * *

я вже не буду говорити про відношення музики до інших мистецтв, а лише завершу ремаркою: музика [є] найпоширенішим (потреба вираження) з усіх мистецтв: (1) її найбільше слухають, (2) її найбільше виконують. Алє існує небезпека її механізації.

Переклад з польської Ольги Гончаренко¹⁵

Чому знання – це сила?

Лекція на відкритті Публічних університетських лекцій у Львові 10 листопада 1912 року

Один із найбільших мудреців усіх часів, який жив у IV ст. до Різдва Христового в Греції, Аристотель, розпочинає одну зі своїх праць реченням: Pantes antropoi ton eidenai oregontai physei. Усі люди за своєю природою жадають знання – або іншими словами: кожна людина має вроджений потяг до знання. Це є однією із найвідоміших та найпоширеніших істин, і на кожному кроці ми зустрічаємо факти, які її підтверджують. Хлопчик, який розламує подаровану йому іграшку, щоб зазирнути досередини, перехожий, який побачивши збіговисько, сам приєднується до нього і втискається у натовп, аби побачити, що там сталося, юнак, який, затамувавши подих, читає повчальну книжку, щоб здобути найбага-тющі відомості, мандрівник, який вирушає, ризикуючи життям, у далекі та невідомі краї, аби вивідати таємницю їхнього укладу та населення, вчений, який зрікається усіх насолод життя і повністю віддається дослідженню обраних ним проблем, мудрець, який наодинці із собою, далеко від людей та світу, розмірковує про сутність буття – всі вони прагнуть знання. Вони хочуть досягнути знання, вони прагнуть дізнатися, чим є щось, яким воно є чи було, чому є таким, а не іншим. Вони всі хочуть заспокоїти свою цікавість, яка не дає їм спочити доти, доки вони не дізнаються про те, про що прагнуть дізнатися – цікавість, яка заспокоївшись в одному напрямку, звертається до іншого, невпинно наказуючи людині здобувати щораз нове знання. Ця цікавість часто буває дуже невибагливою, а інколи сягає найбез-донніших глибин і найвищих вершин, до яких людський розум взагалі здатний піднятися – але так чи інакше, чи йдеться про незначні чи про великі речі, у тій чи в іншій формі усі люди за своєю природою жадають знання.

А жадають його, перш за все, заради нього самого, не думаючи одразу про побічну його користь. Тому що саме заспокоєння цікавості, саме пізнання чогось нового є для людини великою приємністю й приносить їй неабияке задоволення. Простий люд не раз насміхається із вчених, які скніють над проблемами, розв’язання яких, як говориться, нікому нічого не принесе, – але цей люд забуває, що і йому нічого не приносить, коли він дізнається ім’я самогубця, труп якого знайдено в лісі, або як виглядають далекі краї, що ними він мандрує у кіно – це йому нічого не дає, окрім, власне, щирого задоволення, яке випливає із заспокоєння цікавості, потягу до знання. Однак помилявся би той, хто вважав би, що ми володіємо потягами лише для того, аби ті слугували нам джерелом задоволення, яке виникає на основі їх заспокоєння. Це задоволення є приманкою, яка схиляє нас до заспокоєння потягів, хоча саме їхнє заспокоєння поза задоволенням, пов’язаним із ним, має набагато глибше значення і набагато більшу важливість. Бо дії, за допомогою яких ми заспокоюємо наші потяги задля, – як нам здається, – самого лише задоволення, потрібні або для підтримування і розвитку нашого власного життя, або для підтримування і розвитку життя людства. Достатньо згадати собі роль, яку відіграє в нашому житті потяг до їжі, який проявляється в голоді, заспокоєння якого приносить нам таке інтенсивне, таке велике задоволення. Однак ніхто не скаже, що ми їмо лише з тією метою, аби принести собі задоволення. Бо їмо, щоб не померти з голоду, щоб вижити.

Отже, набуття знання багато у чому є подібним до харчування, і ця подібність проявляється у цілій низці метафор, які використовує наша мова, говорячи про знання та його набуття. Ми називаємо порожньою голову, якій бракує відомостей та знання, так само як порожнім є шлунок. Йому треба їжі, так само як і порожній голові треба духовної, розумової поживи. Сьогодні найбільш поширеним засобом розумової поживи є книжки, адже над королівською бібліотекою у Берліні прусський король, смертельний ворог нашого народу, але дбайливий просвітитель власного народу, помістив напис: «Миітішепіиш зрітііш». В релігійній літературі навіть говориться про духовну поживу. А найвищі навчальні заклади, тобто університети, один з яких, наш Львівський університет Яна Казимира, сьогодні запросив панство на цю зустріч, називають Alma mater – матір’ю, яка живить, бо звідси виходить, безпосередньо чи опосередковано, пожива для духу і розуму для усіх представників народу і суспільства.

І так само як від доброї їжі організм росте і розвивається та з кожним днем все більше набирається сил, так і розум, живлячись духовною стравою, набуває знань і збагачується відомостями, й щодня зростає на силі. Ці сили духу слугують, так само як і сили тіла, найпростішим життєвим потребам та їхньому заспокоєнню. Боротьба за існування уже на найнижчих щаблях розвитку індивіда потребує не лише сильних пліч, але також і знання про те, як, коли і де ці сильні плечі застосовувати. І вже тоді людське знання, набуте з досвіду, стає, окрім добре розвинутих м’язів, тією силою, котра гарантує людині перемогу у наступальній та оборонній війні з дикими звірами чи з ворожими племенами.

У ті прадавні часи, коли людина з кожним днем набувала якогось нового досвіду, розширюючи тим самим свої знання, одного разу вона відкрила таке знання, завдяки якому почуття її власної сили і могутності непомірно зросло. Людина дізналася, що вона може видобувати вогонь, і дізналася, в який спосіб. Знання про це було для неї величезним досягненням. Адже стаючи володарем вогню, людина здобула засіб відлякування звірів, приготування страв, обігріву, обробки металу і так далі – достатньо, аби знання про те, що і як [можна] видобути вогонь, багатьма істориками культури вважалося одним із найважливіших кроків, котрий людство зробило у своєму розвитку. Усвідомлення великої ваги цього нового знання знайшло своє вираження в оповіді про Прометея, який нібито приніс людям вогонь з неба, і за це повинен терпіти жорстоку кару. Бо вогонь – це зброя така потужна, що боги не без тривоги бачать її в людських руках, у них прокидається заздрість через те, що вони вже не самі володіють вогнем і світлом.

Але цей вогонь і це світло, котрими людині вдалося заволодіти проти волі богів, є одночасно символом знання загалом. Вогонь розсіює темінь, перед ним розступається усілякий морок, і знову ж ми зустрічаємо в людській мові багато виразів, в яких знання порівнюється зі світлом, що пломенить зі світоча. Так мовиться про світоч знань, про світло розуму, про просвіту широких суспільних верств, мовиться про освіту і про з’ясування темних загадок, про добу Просвітництва і про ясну думку. Ці метафори мають своє джерело у спорідненості слів, в яких йдеться про знання і бачення¹⁶. Достатньо навести слова «бачити і знати» [шбгіес і ‘іебгіес], аби це зрозуміти. І так, як світло у прямому значенні цього слова дозволяє нам бачити те, чого ми не бачили у темряві, так само і будь-яка просвіта нашого розуму, будь-яке дане нам пояснення, будь-який набутий нами досвід і будь-яке з’ясування дозволяють нам знати те, чого ми перед тим не знали. Тому не можна дивуватися, що подібно до того, як вогню і світлу міфи приписують надприродне походження, виводячи їх від богів, так само і усяке знання, згідно із первісними віруваннями, таїться на небесах і через богів стає доступним людству. Майже у кожного народу зустрічаємо віру у якогось Бога, котрий наділив людей першопочатками знання.

Таке розуміння походження знання слугує доказом переконаності у тій великій силі, якою є усяке знання. А подальші докази походять уже не з міфології, а з цілої низки історичних фактів, які засвідчують, що протягом довгих віків ті, хто володіли знанням, ревниво його оберігали, щоб зберегти усю його силу для себе і не ділитися нею з іншими. Спочатку всяке знання, яке хоч трохи перевищувало звичайний запас знань, належало жерцям, котрі старанно приховували його від цікавих, і лише в межах своєї касти, свого стану передавали його із покоління в покоління. З тих часів збереглося ще поняття таємного знання, прихованого від очей профанів, не доступного нікому, хто не належить до його хранителів. Навіть сьогодні існують ще залишкові прояви такого стану речей, наприклад, у факті заборони, яка діє у деяких навчальних закладах, на навчання чужоземців, або в небажанні, з якою деякі діячі усе ще дивляться на зменшення безграмотності та поширення освіти. Це небажання зовсім не випливає із турботи про спокій і щастя тих неосвічених досі верств, але з побоювання втратити виключний чи переважний власний вплив, зі страху, породженого думкою, що сила знання стане доступною тим прошаркам, котрі досі його не мали.

Таким чином переконання про те, що знання є силою, безсумнівно існує, і англійський філософ, який першим, у дещо іншій формі, висловив думку, що знання – це сила, не сказав нічого нового, а лише точно передав словами те, що люди більш чи менш виразно усвідомлювали з давніх давен.

При тім цей англійський філософ, Френсіс Бекон з Веруламу, мав на увазі певний вид і напрямок знання, а саме: природничо-технічне знання. Справді, у цій сфері сила знання найбільше впадає у вічі, тому ми знову пригадуємо міф про Прометея, який навчивши людей видобувати вогонь, збагатив їх власне природничо-технічним знанням. Здобуваючи знання у сфері природничих наук і їх технічного застосування, людина опановує сили природи, приборкує їх і робить їх слухняними собі. Як це відбувається – легко зрозуміти. Спостерігаючи за перебігом явищ і подій у природі, людина стверджує, що між певними явищами і подіями виникає сталий зв’язок; стверджує, наприклад, що між напрямком, в якому плине ріка, і формою поверхні землі виникає сталий зв’язок, який полягає у тому, що ріка завжди плине від вищих до нижчих частин місцевості; стверджує, наприклад, що дуплистий стовбур дерева тримається на поверхні води – а зробивши ці відкриття, людина використала їх з метою перенесення і себе, і різного вантажу з місця на місце за допомогою стовбура і води. На перший погляд, це дуже примітивне знання, яке стосується доісторичних часів людства, але все ж таки на це знання спираються усі дослідження, обчислення і конструкції інженерів, які необхідні для створення сучасних водних шляхів, судноплавних каналів, найпотужніших кораблів тощо. Знання пояснює нам умови, від яких залежать певні події та явища; як тільки ми одного разу пізнали ці умови, то можемо довільно створювати ці події та явища мірою того, наскільки ми власне зможемо реалізувати потрібні для цього умови. Інколи також знання цих умов дозволяє нам не допустити виникнення якогось небажаного явища, або події, або ж це явище, чи подію затерти, усунути, відповідно до того, наскільки саме такі умови є необхідними для події чи явища. Наприклад, знання про те, що необхідною умовою виникнення певних хвороб є мікроорганізми, дозволяє нам побороти ці хвороби за допомогою знищення цих мікроорганізмів; знання про те, що кисень є необхідною умовою горіння тіл, дозволяє нам приборкувати пожежу. Знання про те, що необхідною умовою виникнення звуку є коливання якогось тіла, що звук переноситься завдяки коливанням повітря, а далі – знання про умови, від яких може залежати передача коливання іншим тілам, разом створили телефон, що є нічим іншим, як пристроєм для реалізації умов, за допомогою яких звукові хвилі можуть виникати у місцях віддалених від того місця, де вони виникають початково. І що за сила прихована в цьому пристрої, завдяки якому ми можемо розмовляти з людьми, котрі перебувають за сотні кілометрів від нас, так ніби простору, що відділяє нас від них, зовсім не існує! І чи треба згадувати про грамофон, про аероплан, аби торкнутися найновіших досягнень людського знання і техніки після стількох інших, таких як парова машина, телеграф та інші. Ми занадто звикли до цього всього, уже ніщо нас не вражає, та все ж мить роздумів над цим дозволяє нам усвідомити величезну силу усіх цих відкриттів та винаходів, в яких відповідне застосування наших знань про умови явищ і подій дозволяє нам у певних межах довільно творити ці явища та події! І аби цю силу знання відчути, достатньо пригадати собі наше безсилля у тих випадках, в яких ми або не знаємо достатньо умов якихось подій, або ж не знаємо способів їхньої реалізації. Так відбувається у сфері метеорології. Ми просто не знаємо, чому цього року маємо тепле і сухе літо, а іншого – холодне і вологе, чому однієї осені маємо ранні морози і сніги, а друга – дарує нам розкішне бабине літо. А коли б ми навіть знали, від яких умов залежить та чи інша погода і стан атмосфери, то імовірно не змогли б реалізувати цих умов і таким чином довільно викликати бажану погоду. Згадуючи собі про нашу немічність у цьому випадку, а також у багатьох інших, наприклад, щодо певних захворювань, таких як рак тощо, тим більше ми будемо тішитися, що є стільки випадків, в яких уже сьогодні знання відкрило нам спосіб довільного, у певних межах, створення чи усунення подій та явищ.

Наскільки великою є сила саме природничо-технічного знання, навчає нас ще й історія тих найновіших часів, коли його велетенський розвиток потягнув за собою також і велетенські перетворення економічних, політичних, загальносуспільних і культурних відносин. Форми виробництва, взаємовідносини верств і станів, стосунки між найвіддаленішими країнами і народами – все це зазнало далекосяжних змін завдяки природничому і технічному знанню, яке відкриває нам умови явищ і дозволяє нам, створюючи ці умови, створювати також бажані для нас явища, або усуваючи ці умови, усувати небажані явища. Адже тут сила знання полягає у тому, що воно робить людину ніби співтворцем реальності, дозволяючи їй при формуванні цієї реальності здійснювати вплив тим сильніший, чим ширшим і глибшим стає її знання, і чим досконалішими внаслідок цього стають технічні засоби у найзагальнішому значенні цього слова.

Алє знання проявляє свою силу не лише там, де воно дає нам можливість впливу на перебіг подій. Дуже часто такий вплив є неможливим, бо неможливим є довільне створення або придушування умов, від яких залежить перебіг подій. Попри це, саме вже знання цих умов є безмірно цінним і дає людині велику силу і могутність. Зараз я поясню це на прикладах. астроном, який точно знає, від яких умов залежить затемнення сонця або місяця, попри знання цих умов, не може довільно викликати жодного затемнення, як і жодному довільно запобігти. Незважаючи на це, знання цих умов є незмірно цінним. Чому? Бо дозволяє заздалегідь найточніше визначити день, годину, хвилину і секунду початку і закінчення затемнення. Так само знання того факту, що Земля має кулясту форму, дозволило Колумбу заздалегідь визначити, що станеться, коли він постійно в тому самому напрямку почне рухатися її поверхнею на захід. Тому знання дає нам дивовижну здатність сягати у майбутнє і передбачати його. Незважаючи на те, чи ми можемо в даному випадку впливати на це майбутнє, і довільно його формувати згідно із нашими бажаннями, сама можливість передбачення є для нас річчю надзвичайно бажаною, адже дозволяє нам відповідно поводитися, приготуватися до цього майбутнього, аби уникнути конфлікту з тим, що буде. Напевно, що затемнення сонця і місяця нас мало цікавлять – але вже приклад Колумба навчає нас, яким важливим є вміння передбачати, і таких прикладів є дуже багато. Достатньо згадати про регулярну зміну пір року, дня і ночі, припливу і відливу моря, аби усвідомити, наскільки знання регулярності, що панує в природі, є для нас необхідним, і наскільки сильно воно допомагає нам у належному влаштуванні нашого життя та діяльності. А треба ще взяти до уваги те, що й всі вищенаведені приклади, в яких людина виступає як співтворець реальності, також містять у собі це передбачення, оскільки ми сподіваємося, що створивши певні умови, створимо також і бажану реальність. Тому знання про закономірний зв’язок між умовами подій і самими подіями, тобто загально кажучи, знання про закони природи, дозволяє людині передбачати майбутнє, передбачати, а не вгадувати. Через це французький філософ Конт також сказав, що «savoir c’est prévoir» – «знати означає передбачати». І чи ця здатність передбачати майбутнє, яку дає нам знання, не є величезною силою? Знову ж достатньо подумати, що було б, якби це знання у нас забрали, коли б ми зовсім нічого про те не знали, що відбудеться через годину, завтра, за тиждень і так далі, коли б не знали, чи зійде завтра сонце, чи через тиждень іще існуватиме людство тощо. Тоді б життя зупинилося і завмерло, адже тоді ми також не знали б, чи споживши страву, вгамуємо голод, чи поспавши, відчуватимемо себе бадьорими, чи звернувшись до когось мовою, якою досі до нього промовляли, він нас зрозуміє, чи сівши до трамваю, що їде у напрямку до Личакова, не заїдемо до головного вокзалу і так далі. Тож знання про те, що буде, яке спирається на знайомство із законами природи, є просто умовою життя, необхідною основою нашого побуту, а отже є тою силою, від якої залежить усе наше існування. І є нею тому, що навчає нас передбачати і тим самим уможливлює для нас цілеспрямовану діяльність, відповідну поведінку і пристосування до даної реальності.

Але реальність, яка нас оточує, це не лише природа, це також і люди – такі, як і ми. І не лише на сили природи нам треба зважати, але й на людей, які живуть поряд з нами і які мають таке ж саме право на життя, як і ми. Без сумніву, що й людська діяльність підпорядковується закономірності, і що докладне знання цієї закономірності дозволило би нам у подібний спосіб впливати на людей і передбачати їхні дії, як впливаємо ми на природні явища, або їх принаймні передбачаємо в певних межах. Почасти можемо це робити й тепер. Деякі люди досить добре володіють цією здатністю, і цим особам ми приписуємо глибоке знання людської душі; кажемо про них, що вони грають на людських серцях, як на музичному інструменті. Такими і подібними до них зворотами ми висловлюємо переконання у великій силі, якою є докладне знання законів, що керують людською душею, тобто психологічних законів. Брак цього докладного знання призводить до того, що дуже часто ми є безсилими щодо інших людей: не можемо ані керувати ними так, як ми того хотіли б, і навіть не можемо завжди передбачити, що вони в даних обставинах зроблять, і тому ми приречені на крах наших планів, прикрі несподіванки, розчарування тощо. Тому також вплив, значення, влада великих державних мужів, видатних політиків, вождів і провідників народів полягає передусім у тому, що вони є добрими психологами, що вони досконало знають, як переконати людей і як їх підкорити собі. Найвиразніше ця сила проявляється у великих творцях релігії і у великих мудрецях, які цілковито усвідомлюють найпотайніші та найсуттєвіші потреби людських душ, і вміють завдяки цьому здобути над ними далекосяжний вплив, який триває протягом століть і тисячоліть. І видається безсумнівним, що влада над людськими серцями, керування людськими душами, є однією із найбільших сил, доступних людині. З цього також випливає цінність і значення тих галузей знання, котрі, як наприклад історія, вчать нас пізнавати душі людей і колективні душі народів, їхнє життя і примхи долі, і відкривають нам таємниці їхніх мотив і намірів. І тому, хоча історик має справу з минулим, але він працює для сьогодення і для майбутнього, адже насправді історія magistra est vitae – історія вчить нас життя.