«Мизеракль» kitabından alıntılar, sayfa 2
Голос її був, наче вода. Зовні спокійний потік — за мить до бурхливих порогів.
— Навіщо воля руці, коли серце пробите… — жінка опустила очі. — Воля вирваного ока, відрубаного вуха…
— Дозвольте відрекомендувати. Ще один зразок твого улюбленого фольклору, — рука його махнула в напрямі купки величезних сухих дерев, які вкривали своєю тінню дорогу і гай.
Ґай невпевнено посміхнувся й собі:
— їх звуть… «молильниками».
Ніколи не знаєш, де чатує на тебе неприємність.
Усі ці легенди вражають вночі біля каміну, та який там «актуальний фольклор» посеред білого дня, ніякого, знаєте, ефекту…
«…Ні, темрява не страшна, ти уяви, що це вона боїться тебе… не ти — її, а вона — тебе, розумієш, от і скажи — темряво, я добрий, не бійся…»
Посреди выжженного солнцем июля идет человек с копьем. Идет веришить подвиги во имя справедливости, во имя Дульсинеи.
Не защищенный доспехами. Не защищенный ничем ни от зноя, ни от ветра, ни от превратностей пути, ни от человеческой неблагодарности.
Только верой.
Нет смысла жить, если нет в мире Дон-Кихота...
— Мы остаемся стадом, — брезгливо сообщил старик.
— Мы река, — медленно сказал Дым. — Река течет по руслу, не прислушиваясь к писку отдельных капелек…
Взяв в пригоршню уголь, надо быть готовым к ожогу; пусть обгорит перчатка, чтобы рука осталась целой.
