Kitabı oku: «Дай серцеві волю, заведе в неволю», sayfa 2

Ява 5

Омелько і другі парубки.

Омелько. Як собі хочете, панове товариство, а я не можу; зберіть собі кого другого; я й так за дві зими прийняв муки.

1-й парубок. Велика мука! Може, ти ремствуєш на кого з нас? Може, тебе хто зобідив, так кажи.

Семен (підійшов до парубоцтва). Добривечір вам, панове товариство!

Усі. Семен!… На ж тобі!… Здоров! Чи давно прийшов? Як поживаєш?

Семен. Спасибі, братове! Як вас господь милує? (Цілується з деякими).

Іван. Що ж, обібрали березу?

2-й парубок. Та он Омелько єрепениться!

Іван. Я ж казав, що без мене ладу не буде! Хлопці, хто за Омелька, обізвись!

Голоси. Я! Я! Я!

Іван. Бач, Омельку, усі тебе бажають; чого ж ти брикаєшся, мов той невук?

Омелько (показує на Семена). Ось вам береза! І розумний, і дотепний!

Деякі парубки. Молодий ще дуже! Хоч і ікно в його голові розуму, так глевкий же ще той розум, – нехай зачерствіє!…

Омелько (чуха потилицю). Не хотілось би мімії… Ну та нехай вже буде ваша зверху. Хто за мене, ставай управоруч!

Скільки парубків переходять.

Іван (став напівдорозі). А я, братове, ні сюди ні туди. Якщо Омелько постановить могоричу, то й я за нього.

З хати виходить Микита.

Голоси. Почав вже вигадувать!…

Іван (ніби не бачить Микити). Адже ж Микитин батько всіх людей могоричив, щоб його обібрали за старшину.

Микита. А ти ж бачив?

Іван (здіймає картуза). І ви тут? Я хоч не бачив, та чув.

Микита. Гляди, щоб часом тобі не позакладало!

Іван (глузуючи). За що ж ви гніваєтесь на мене, паничу? Звиніть, будь ласка, мені вже цей раз, а то пес так буде!

Регіт.

Голоси. Та годі тобі, Іване, перестань!

Іван. А, що-бо ви за народ такий! Тільки що вступив у речі з паничем, а ви вже й почали гримати.

Микита. Яз таким дурнем і говорить не хочу!

Іван. А звісно! Бо ви ж високого коліна: ваш батько вкупі з хортами лизав панські тарілки! Що ж, Омельку, купиш могоричу?

Голоси. Годі-бо тобі теревені правити!

Іван. 1-і, лихо, не дадуть і поторгуватись! Ну, нехай стара в’язне! (Перейшов).

2-й парубок (переходячи). І я туди, де більш!

5-й парубок (теж). У гурті й каша смачніш!

4-й парубок. Куди кобила, туди й лоша!

5-й парубок. Що громаді, те й бабі!

6-й парубок. Гуртом і батька добре бить!

7-й парубок. Слухайте, хлопці, я ще вам торік казав, щоб Соломію прогнати з нашої кумпанії, бо вона в городі зовсім ошаліла.

Іван. Стало буть, перевчилась на один бік.

7-й парубок. Іноді таке неподобне сплеще, що й парубкові соромно слухати, не те, що дівці. Там як розпусте губу, так і не вговтаєш її!

6-й парубок. Так, так; вона таки любить скороминку.

Омелько. Та ну-бо, не перебивай!

7-й парубок. Тепер же знов кажу вам, що як вона буде ходить на наші вечірниці, то я вам не товариш.

Микита. А я хочу, щоб вона ходила!

Омелько. Мало б чого ти не схотів!

7-й парубок. От спарувать би її з Микитою, – була б пара!

Микита. А чому ж не з тобою?

7-й парубок (сміючись). Бо ви обоє панського кодла: твій батько з лакизів, а її з поварів!…

Іван. От якби їх, братця, й справді спарувать, якраз на те б вийшло, що «чорт сім пар черевиків стоптав, доки докупи зібрав».

Микита (згорда). Ну, нехай би вже хто путній говорив, а то…

Іван. А то що? Ну-ну! Чого ж ти замовк?

Омелько. Та перестань вже! (До парубків). Я так, братця, думаю, що Соломія не з так-то й винувата… Але ж громада – великий чоловік. Ну, одкликайтесь, хто не хоче, щоб вона була в нашій кумпанії.

Голоси. Я! Я! Я! Всі не хочуть!

Омелько. Що ж, Микито, бачиш, тільки ти один за Соломію.

Микита. Тьфу, на ваші порядки! (Пішов).

Омелько. Ой, не плюй, Микито!

Іван. Знаєш, куди плюнь?

Голоси. Не зачепайте його, хай собі йде!

Іван. Що ж він тут розплювався!… Я не подивлюсь на нього, що він панич!

Голоси. Та цур йому!

Омелько. Та й то правда! Не зачіпай дурного, то й свого розуму не пощербиш! Слухайте ж сюди, поневоле товариство! Не хотілося мені, – дуже не хотілося бути за березу; ну, та коли вже ваша воля, то мушу послужити. Будемо ж гуляти чесно, тихо та смирно, як слід чесному й поважному парубоцтву, гак як гуляли наші діди й батьки… Хазяйку на вечорницях поважать і шанувать, як матір, з дівчатами обіходитись з повагою; та не забувать, братця, що чесна дівчина – то є краса і честь усього села.

Всі. Так! Так!

Іван. Ну, вже Омелько що скаже, то так, неначе дратвою пристрочить.

Семен. Не піде з позикою за розумом!

Омелько. Тепера в складчину та покропимо мочорниці. Семене, ти будеш за міхоношу; настановляй бриля (Кида у бриль Семенові срібні гроші). А ти, Гнате, збігай за музиками та й дівчатам дай шістку.

3-й парубок. Та це я знов за попихача?

Омелько. Бо ти ж молодший над усіх.

Парубки скидають Семенові гроші.

Іван (виверта кишені). Де ж це мої гроші? Де ж це вони у бісового батька поділись? От тобі й на! Калавур! Обікрали… Е ні, брешу, постривай, осьдечки вони! О, коли б же не розсипати!… На тобі, Cемене, червінця!

Семен. Та це ж шаг, та ще й щербатий!

Іван. Щербатий, тю! Така його й мати щербата Ґіула. Бери, коли дають! Знаєш, братіку: з голого, як із святого!

Омелько. Тепер починай пісні – звеселимо вулицю!

Голоси. Ану, гей, почнемо «Чумака»! Зачинай!…

 
Гуляв чумак на риночку,
Та пив чумак горілочку:
Пропив воли, пропив вози, двічі
Все своє добро!
Прокинувся чумак вранці,
Та полапав у карманці –
Всі кишені вивертає,
Аж там грошей вже й чорт має – (двічі)
Нічим похмелитись!
Ой піду я до шинкарки:
«Всип, шинкарко, хоч з півкварти!»
Шинкарочка к чорту дметься,
Ще й з чумаченька сміється, (двічі)
Що гіркий п’яниця!
Скинув чумак жупанину:
«Всип, шинкарко, четвертину!» –
«Здобудь грошей хоч з полтину,
– Тоді пий – гуляй!»
Вийшов чумак на могилу,
Станув глянув у долину:
Стоять воли, стоять вози,
Висять ярма ще й занози-двічі
Не моє добро!…
Ой піду я у Молдаву,
Та сім рік я погорюю;
Ой сім рік я погорюю,
Воли й вози покупую (двічі)
Вп’ять буду чумак!
 

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Середина хати удови Морозихи. Стіл, лавки, піч, кочерги, піл, мисник і усяке збіжжя.

Ява 1

Микита сидить за столом і луза насіння; Маруся з деркачем в руці, Морозиха сидить на полу.

Маруся. Причепурю я, тіточко, хоч трохи вашу хату, бо щоб не прозвали й вас нечупайдою, як от співають про ту удову, що «сім день печі не топила, сіней, хати не мела…»

Морозиха. Причепури, чепурухо! Та не викидай сміття надвір, бо против ночі не годиться.

Маруся. Хіба ж я цього не знаю? Я замету між кочерги! (Зупинилась проти Микити і з жартом говорить). А ти, парубче, не сміти по хаті, а то я тебе ось цим деркачем по губах!

Микита (дає їй лушпиння). На, викинь!

Маруся. І сам викинеш, не великий пан. 1-і, розлущився!

Микита. Відчепись ти від мене!

Ява 2

Ті ж і Одарка.

Одарка. Добривечір!

Маруся (швидко). «Добривечір, добрички, чи не телячили ви моїх батьків? – Аякже, телячили, телячили: задрали лози та й побігли у хвіст». Яким це вас вітром сюди занесло?

Одарка. Таким же, як і вас. Здрастуйте, тітко! Чи ви ще живенькі-здоровенькі? (Кладе хліб на стіл).

Морозиха. Здорова, здорова, дівонько! Як тебе господь милує?

Одарка. Спасибі господеві милосердному! Бабуся вам кланяються.

Морозиха. Спасибі, спасибі!

Маруся (тихо до Одарки). Що, вже бачилась?

Одарка (соромлячись). З ким?

Маруся. Ач, ще й питає!

Микита (наслухав). Так і вилетіла йому назустріч!

Морозиха. Хто? Кому назустріч?

Микита (регоче). То ми балакаємо про Одарчиного мидруса.

Одарка. Просимо вас, не смійтеся з нас: ми об тім не споримо, що вас не стоїмо; ви за нами не дуже, а ми за вами й байдуже!…

Маруся. Он як відчитала!

Микита (удає з себе спокійного). Говорила покійна до самісенької смерті, та все чорт батька зна що!

Одарка. Адже я з тобою не балакаю, то й не лізь у вічі. Я тобі вже не раз казала: не зачіпай мене!

Маруся (регоче). Закуси, Микито, чим бог послав!

Микита (до Марусі). А тобі зась, коли не до тебе річ! (До Одарки). Так кажеш: «Не зачіпай мене!» Ач, яка велика парсона!

Жіночий голос (за вікном). Чи є хто в хаті? А вийдіть сюди на часинку!

Маруся (зазира у вікно). А кого вам треба? (Придивляється). Та це Сидориха! Це до вас, тітко!

Морозиха. До мене? Чого б то їй?

Маруся. Певно, прийшла прохати, щоб ви поворожили. Вона вже либонь з тиждень, мов несамовита, по усіх ворожках бігає та питає: чи скоро її чоловік повернеться з наймів?

Морозиха. Ну вже хай вибача: проти неділі я карт у руки не візьму. (Пішла).

Маруся (сміючись). Слухай, Одарко! А ти багато ворожок одвідала, доки діждалася Семена? (кинула оком на Микиту).

Одарка. Не лічила!

Маруся (чванливо). Чого ж це ви так запишалися, чи не в міщане приписалися?… (Помовчала). Чи не ворожать оце тітка на зорях?… Треба піти та й собі повчитись; бо либонь незабаром і мені прийдеться декого відшіптувати… (Глянувши з сміхом на Микиту, побігла з хати).

Микита (встає і довго ходить по хаті. Балакає ніби про себе). Парсона, настояща парсона!

Одарка (не дивиться у вічі). Яка є, такою вже зостанусь!…

Микита. Пава, панянка…

Одарка. Куди ж нам до вас рівнятись? Ми за ми й не потрапимо!… То ти з себе удаєш панича, а ми люде прості…

Микита. Що ж, багато Семен заробив?

Одарка. Спитай у нього!

Микита. А тобі б то він і не похвалився?

Одарка. Скільки заробив, стільки й буде… У шинок не понесе.

Микита (глузуючи). «Не понесе!» Я, бач, через те питаю, що бачив сьогодня на ньому одежу і зовсім би нову, та тільки старі дірки та латки!…

Одарка. Ох, як же смішно! Чому ж ти не рего? Ану зарегочи!…

Микита. А тобі до плачу доходить?

Одарка. Ми у злиднях виросли, то вже й звикли.

Микита. А вже грошей, то, певно, повні кишені приніс та все, мабуть, бамажки чи, може, червінці?… Багатир! А як же ви до вінця – у хургоні поїдете чи па волах?

Одарка. Підемо пішки! «Пішки, кажуть, нема замішки!»

Микита. Воно й безпечніш! А то як баских коней запряжете, то щоб, бува, не перекинули та не покалічили… Або щоб на те не вийшло, як співають: «Ой їхали та возилися; тпру! – стали, зачепилися…»

Одарка. Еге! І я ж так кажу, достомітно так!

Микита. Ай, гарний же який став Семен, мов намальований!…

Одарка. Еге ж, гарнісенький такий! (Усміхається). Мабуть, мати в любистку купала.

Микита. Лице мов висмоктане, а очі як баньки!… Вже й говорить трохи навчився, а перш було все мовчить!

Одарка. «Хто мовчить, той двох навчить!»

Микита. А звісно! Він таки вилюдніє. Розумний парубок! Там такий розумний, як дядинина курка: що знесе яйце, то й кудкудахка!… І такий вже тихоня: хоч проти шерсті його гладь, не вкусе.

Одарка. Вже він нікого не дратує і ні з ким не заведеться… (Глянула на нього). Та й до шиньку стежки не втопче.

Микита. Справді? Покірливий, виходить, мов той ледачий цуцик: хоч на хвоста йому наступи, й не писне.

Одарка (підвела очі). І ти думаєш уразити мене такими речами? Та хоч ти собі що хочеш вигадуй, мели собі язиком, скільки влізе, а мені аж нічогісенько!…

Микита. Такий вже то, стало буть, до вподоби: хоч медом обмаж його, хоч дьогтем… Але мені цікаво ось що. Скажи мені, будь ласка… не раз вже я тебе питав, але ти все одмовчувалась… Скажи мені, чим він тобі до вподоби?

Одарка. Ба таки й скажу: тим, чого1 в тебе бракує.

Микита. Що ж він – на вроду кращий від мене, чи розумніший? Чи постаттю, чи хистом взяв?

Одарка. Ні, не те, все не те ти кажеш. Може, розумом та хистом ти його й переважиш, не знаю. А ось що: ти багатий дукар, а він бідний – і за те. я його люблю. Ти спритний і надто балакучий, а він тихий – і за те я його люблю! У тебе щоразу сміх та глум на умі, а в нього праця – і за те я його люблю! Ти кожного зачепиш, з кожного Кепкуєш, а він нікого й словом не уразить – і за те я його люблю! Ти вихваляєшся та чванишся тим багатством, що батько твій придбав, а сам і за холодну воду не берешся, а він змалку працює і батькові своєму старому допомагає, і малих братів та сестер до розуму доводить – і за те я його люблю. Ти мало не щодня п’яний та б’єшся, та бенкетуєш, а його й з роду ніхто п’яним не бачив – і за це я його люблю! Чув? От тобі і вся правда!… Що ж це ні тітки, ні Марусі? Це неначе нарочито нас звели… (Хоче йти з хати).

Микита. Ні, не всі ще ти одзнаки перелічила. Про те ще не сказала, що як він уміє улесливо буркотати та слини розпускати…

Одарка. А ти б то не буркочучи задурив Марусі голову? Звів дівку з’ума та й відсахнувся!…

Микита. Нехай собі дуріє, коли приступа!… (Палко). Так ти певно йдеш за Семена?

Одарка. Ще нехай спершу подаю рушники, а тоді вже буде річ про весіллє!…

Микита (скаженіє). Відсахнись від нього! Відсахнись, кажу тобі!…

Одарка. Цур тобі! Який страшний у тебе погляд!… (Побігла з хати).

Микита (кричить). Одарко, постривай!… Що ж тепер?… (Ламає руки). «Страшний погляд!…» Так!… Аж ось коли ти вся з’явилася перед моїми очима, мов на долоні!… Тобі треба голубиної мови, улесливих речей? А я тебе лякаю своїм поглядом? Через те я тобі не до вподоби… Не вірю, не вірю!… Це все нікчемні речі!… Дратуєш ти мене, як і торік дратувала, що слова правди у тебе ніколи не випитаєш. Але ж перш я ніколи не чув від тебе того, до чого зараз допитавсь… Хоч це й жарт, але інший; хоч це й дратуваннє, але воно вразке, зневажливе! Дратуєш ти мене? Постривай!… Побачимо, які будуть дині з тієї огудини!…