Kitabı oku: «Дай серцеві волю, заведе в неволю», sayfa 4
Ява 6
Ті ж, Гриць і Василь (музики).
Іван. За вовка помовка, а вовк і в хату. Грайте мені зараз! (Схопив одного музику і почав пустувать). «Ой грай, коли граєш!…»
Музика. Та, ну-бо, не пустуй! Штрумент розіб’єш!
Омелько (частує). Випийте, братці, та вчистьте нам якої-небудь!
Музика. Можна, якої завгодно можна!
Іван. Заграйте мені такої, щоб я аж не стямився!
Музика. Усякої можна. (Настроює скрипку). Тільки щоб на струни було!
Іван. За це не турбуйся, я за все платю!
Омелько. А з яких би то грошей?
Іван. З яких? Що з тобою розказувать!…
Омелько. Та ти, Іване, не хапайся, – нехай спершу дівчата потанцюють.
Іван. Оце вже не по-моєму!…
Музики заграли, дівчата по дві кружка танцюють.
Іван (довго дивиться, притопуючи ногою). Та вже більш копи лиха не буде! «Трясітеся, рубці, дивітеся, хлопці!… Розступітеся, миряне, нехай гиря погуляє!» (Схопив одну з дівчат і танцює з нею).
Ой піду я в ліс по опеньки,
Таки найду дуб зелененький;
Натрусила жолудиків пелену.
Натрусила жолудиків пелену.
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
Через тиждень після другої дії. На кону ті ж обставини, як і в першій дії, тільки хата Одарчина трохи глибше к селу; проти хати, зовсім напереді, криниця і жолоб. Вечоріє.
Ява 1
Христя і Маруся.
Маруся і Христя (йдучи до криниці з відрами на плечах, співають).
За тучами, за хмарами,
Сонечко не сходить;
За лихими ворогами
Мій милий не ходить.
Ой ви, тучі, ви грізнії,
Розійдіться різної
Прийди, милий, чорнобривий,
Хоч не рано-пізно!
Привикайте, карі очі,
Самі ночувати, –
Гей, поїхав мій миленький
У поле орати.
Бодай воли живі були,
А плуг поламався,
Щоб мій милий, чорнобривий
З волами пригнався.
Христя (набира воду). Чи буде ж то Одарка кликати на сватання?
Маруся (теж перехиляється у криницю). А хто її зна? Ні, ти ось що скажи: що буде, як Микита довідається про це сватання?
Христя. А хіба ж він і досі не знає? Та мені здається, що Микита тільки так собі коверзує!…
Маруся. Ой ні, не кажи цього, бо знаю я добре Микиту!… (Озирнулась навкруги). Чи ти знаєш, що він ще позавчора пішов у Хвестунову до якогось ворожбита?
Христя. Ой лишенько… Еге!… Що ж той ворожбит зробе?
Маруся. Що? Перекине Семена вовкулакою, а тоді й роби, що хочеш… Я вже шепнула про це Одарці, так вона, господи, як плакала!
Христя. Сердешна! Чула й я, сестричко, що є такі ворожбити… Хай бог боронить!. Адже он розкачують, що позаторік чи пак ще давніш у Хайнівці та один упир за щось-то ремствував на якогось парубка… Ото той парубок посватався, а далі й звінчався… Тільки що, каже, вийшли вони з церкви, аж його молода зараз і перекинулась у зозулю, вилетіла на тополю та й почала кувати; а він перекинувся у собаку га й побіг, гавкаючи, уподовж села, і відтоді й чутки про них нема… Ох, борони боже! Прощай, сестричко! (Пішла).
Маруся. Ходи здорова! Господи, як-то чудно у світі діється, що, кого щиро кохаєш, – одвертається від тебе та ще й кепкує, зневажає; кого ж ненавидиш, дивиться на його не хотіла б – у вічі лізе!… Ох, Микито, зав’язав ти мені світ, отруїв ти мою душу!… Та те ж тепер і сам караєшся! Нудиш світом за Одаркою, а вона й дивитись не хоче на тебе!… І чого він до неї липне? Дивно! Чи зрозуміє ж вона його речі, його погляд, його душу?… (Співа).
Чи я вплила, чи я вбрела,
Чи мене підмито?
А чи козак любить не став,
Чи його одбито?..
Ява 2
Іван і Маруся.
Іван (виходе від села). Чи то ти тут, Марусе, співала? Диви! А я йду собі та й думаю: певно, соловей!
Маруся. Тобі б тільки насміхатись… От, щастя дівці!…
Іван. Щастя, як трясця, кого нападе, не скоро покине! Якій же то дівці?
Маруся. А вже без лиха не обійдеться, як хтось-то довідається!
Іван. Про кого це ти кажеш?
Маруся. Знаєш про кого!… Щось буде, а чогось не стане…
Іван. Дурниця! Хіба ти що чула про…
Маруся. Що вже я вухом чула, того у мене з язика не вхопиш!
Іван (зазира їй у вічі). Справді? А ти не знаєш, куди пропав Микита?…
Маруся. А почім я знаю!… Хіба мені Микита що? Сват він мені, чи брат, чи яка рідня?…
Іван. Та так, ніби свояк з лівої щоки…
Маруся. Ти вже почнеш чорт батька зна що вигадувать та притулять горбатого до стіни! Прощай! (Пішла).
Іван. Ідіть здоровенькі. Ну, та й заздрісна яка дівка! Вже їй, бач, і не по нутру, що Одарка перш її йде заміж. Мабуть, ці підстаркуваті дівчата скрізь однакові, що дівку, котра йде раніш їх заміж, у ложці води втопили б!… Що ж це Микити ніде не видко? Ще як позавчора бачив я його уранці в шиньку та й досі! Такий понурий був та сердитий, все пив горілку… О, завзятий, бісів парубок! Одначе Маруся, мабуть, щось знає… Треба сьогодня бути насторожі! Стривай, а це що?(Придивляється). Хто ж ото йде? Так і є: Семен з старостами! А хто ж то за старостів? Бач: писар Скубко та старий Кугут! Ану, заховаюсь та послухаю, що вони казатимуть: може, це й мені на старість знадобиться! (Ховається за жолобом).
Ява 3
Семен, писар Скубко і Кугут.
Кугут. Ти ж, Семене, зостанешся надворі, а ми підемо в хату, бо так закон велить; а там вже, якщо той… то й тебе покличемо… Я так і забув спитать, як ти з дівкою, що вона?… Бо треба знать, з чого розмову почать…
Скубко. Да, обязательно!
Семен. Вона согласна!… Тільки баба її неначе трохи… Каже, що Одарка ще молода: «Нехай, каже, погуля»…
Скубко. А котрий же їй, примєру, год?
Семен. Вісімнадцятий.
Скубко. Што ж, дівчонка якраз у поре! Уже законний срок перескочила!…
Кугут. Та вже якось воно буде, якось-то господь нам допоможе…
Скубко. Знаєте, як то кажуть: «Що було, то бачили, а що буде, то повидимо». Умієм заговорить зуби, і всьо будеть какурат!
Кугут. Ну, то ходім, пора! Господи благослови!
Старости пішли в хату Одарчину.
Семен. Хай вам господь милосердний помагає! (Сіда на камені). І чого воно на вулиці так тихо: ні гоміну, ні співів не чуть. Хоч би що-небудь глас подало. Тихо, всюди тихо! (Задумався). Хоч би Іван на цей раз трапився, він би розважив мою тугу. Правду, мабуть, кажуть, що, перш чим оженитись, треба тричі зажуритись… Якісь сумні думки роєм обсідають голову і одна другу жене і розбиває, мов хвиля хвилю!… Одна думка не лізе мені з голови: з якого побиту Одарка позавчора, на вечорницях, як сказав я їй, що пришлю у неділю за рушниками, ніби злякалась і затремтіла, а потім якось чудно спитала: «А чи будемо ж ми щасливі?» Далі щось таке натякнула про Микиту, ніби боїться його… Став я її допитувать: хіба, може, кажу, Микита похвалявся? Вона замовкла й замовкла, неначе води в рот набрала. З того часу я серця свого не заспокою! Раз по раз мені здається, що ось-ось, незабаром, усе, чим я жив, усе, що мене тішило на світі і що керувало моєю тяжкою працею, одіймуть у мене навіки… Мов вихор налетить, зопсує і полама моє щастя…
Іван (тихо). Задумався… Чи не налякати мені його? Може, звеселю…
Семен. Неначе хто балака?
Іван (тихо). Почув! (Почина гарчати по-собачи).
Семен (приглядається). Щось неначе лежить?
Іван гавка.
Собака, чи що?
Іван нявчить по-кошачи.
Що воно таке?
Іван співа півнем.
Справді, чи не відьма?
Іван (хутко кидається до нього і балака не своїм голосом). Здоров будь, козаче!
Семен. Це ти, Іване?
Іван (своїм голосом). А то ж який біс! А куди це ти налагодився?
Семен (усміхнувся). Хіба ж від тебе виховаєшся? Одначе спасибі, що ти прийшов, а то я трохи не здурів; така мене туга взяла.
Іван. Чорт батька зна, чого журиться? Кажуть же, що кому хвортуна служе, то він ще й хвортуну лає. Дівка його любить, що й душі не чує, а його бере туга! Чудасія та й годі.
Семен. Та баба Одарчина щось морочить!
Іван. Сказано, стара! Треба ж показать, що в ній вся сила. А може, боїться, щоб чого не нашкодив Микитин батько?
Семен. То-то бо й є! Щось і Одарка ніби не та стала!
Іван. Говори! Одарка баби не послуха; не так вона тебе любить, щоб послухала бабиних витребеньок, тільки…
Скубко (на порозі). Семйон, гов! А йди сюди!
Іван. Бач, он вже й гукають тебе. А що, тьохнуло серденько? Іди ж, іди! Там вже Одарка виглядає тебе з хусткою.
Семен (весело). Приходь же, Іване, на сватання – ти ж у мене й за боярина будеш! Та клич усіх хлопців.
Іван. А я думав, що ти за боярина покличеш якого-небудь дуку…
Семен. От ще що вигадав! Ми ж з тобою не чужі: пам’ятаєш, як колись хрестами помінялись?
Іван. Я пам’ятаю, аби ти не забув!
Семен. Приходь же, Іване, на сватання! Та збігай за одним заходом і за музиками.
Пішов. Іван дивиться йому вслід.
Іван (один). Чудний парубок: дівка без міри його любить, а його бере туга!… Коли б мене так дівчина любила, то була б у мене й сорочка вишивана, і стьожка шовкова, а то яка у мене стьожка? Тільки слава, що стьожка: мотузка, а не стьожка! Ех, чорти його батька знає, здається, і робиш гірко, і їси усе ж таки не солодко! (Махнув рукою). Ех, танцюй лихо, смійтесь злидні! (Співа і танцює).
Ой чом не прийшов,
Коли місяць зійшов,
Тоді тебе принесло,
Як сонечко ізійшло!
Ой чом не прийшов,
Як я говорила, –
Цілу ніченьку
Свічка прогоріла.
Ой хто до кого,
А я до Параски,
Бо у мене чортма штанів,
А в неї запаски!
(Пішов).
Ява 4
Одарка вийшла з хати, потім Маруся.
Одарка. От і рушники я вже подавала, а й сама не знаю, чи рада я, чи не рада, що йду за Семена. Кого ж би це мені покликати у дружки? Піду на село і яку першу дівчину зустріну, ту й покличу. (Іде на село, їй назустріч Маруся).
Маруся. Добривечір! Невже це ти й рушники подавала?
Одарка. Подавала, сестричко!
Маруся. За кого?
Одарка. Ще й питає! Просю тебе, сестричко, до мене за старшу дружку.
Маруся. Коли ж весілля?
Одарка. У ту неділю.
Маруся. Щаслива ти! За Семена йдеш? І він щасливий!… Бач, як то кажуть: «За терпіння бог дає спасіння»; хоч і довго ждала, а таки діждалась свого щастя.
Одарка. І ти діждеш!
Маруся. І… дай поки! Мій суджений, мабуть, ще десь на припічку кашу їсть.
Одарка. А Микита? Невже знову згордував?
Маруся (з серцем). Дуже він за мною пеклується!
Одарка. Ну, і як ти його, сестричко, любиш? Мені здається, що я б його ніколи не покохала: такий у нього страшний погляд, – o мов опече тебе ним, як гляне! Та сердитий, та поганий на язик!… Я й не знаю, чи зугарен він хоч слово ласкаве сказати.
Маруся (зітхає). Через те я його люблю й покохала, що не вміє він щоразу ні ласкати словами, ні голубити речами, а одним поглядом усе тобі скаже!… Орел, а не парубок! Раз тільки я учула його закохану розмову, і стерялась: і серце і душу йому віддала! Зневажа він мене, гордує мною, як вітер горою!… Перед усім миром знущається надо мною й глузує мені у вічі. А одно слово тільки він скаже, та так, як тільки уміє сказати; одним поглядом все скаже і я всю його зневагу забуду і знову збожеволію і стеряюсь!
Одарка. Бідна ти, сердешна!
Маруся (зиркнула на неї). Бідна? Чого ж тобі так стало жаль мене?…
Голос Скубка. А де ж це наша молода?
Одарка. Це ж вже мене шукають… Ось я зараз! (До Марусі). Біжи ж, Марусе, та клич усіх-усіх дівчат, а я піду лагодити закуску, бо баба самі не вправляться. Гляди ж, не барись, приходь хутенько! (Гіде). Стривай, і забула. Як думаєш, сестро, кого мені ще покликати за другу дружку? Покличу Христю або Горпину… Як ти думаєш? Кого ти раєш? (Пішла).
Маруся (дивлячись їй услід). Про мене хоч і Христю! (Регоче). Тобі б тільки щебетати та мліти під солодких речей!… Чи тямиш же ти, що то таке коханнє? Ти мене жалієш? Ти так багата щастям, що й мені хочеш частину його уділити? Дурна, дурна!… Одначе дурному та ледачому завжди щастить!… Що не говори, а бісова тінь гарного парубка підхопила… Це відьомське чудо! Розквасить губи та й дума, що ось-то яка я красуня!… Хороша, як курка задрипана!
Чутно за лаштунками пісню.
Еге, це вже й парубки йдуть на сватання!… Піду та скличу тобі дівчат, а потім будем дивуватись на те щастя!… Ха-ха-ха! А Микита десь запропастився!… О, тепер я з нього поглузую!… (Пішла).
