Kitabı oku: «Доки сонце зійде — роса очі виїсть», sayfa 2
Сидять красотки на крильце,
Точно вийшли січас із больниці,
Нєту краски на лице…
Єни його манять
і т. д.
Всі пішли.
Ява 4
Б о р и с Воронов, Владимир Петрович Г о р н о в і М а к с и м Хвортуна; всі вони з рушницями і охотничими торбами.
М а к с и м. Ну, паничу, як собі хочете, а вдруге вибачайте, щоб я вас повів на охоту. Шкода, тепер вже більш не піддурите мене!…
Б о р и с. Це новина! Чим же ми вас піддурили?
М а к с и м. Ще й питають! Ви ж таки розумні і вчені, мовляв, люди, то й розміркували б: що цілісінький день ви собі удвох балакаєте, а за вами слідком човгає щось таке, ніби теж скидається на людину, а ви його вважаєте ні за приший хвіст кобилі чи за німого?… Бовкнете яке там слово до мене; коли б, мовляв, ви по-нашому, по-простому балакали, як перш було колись, то, може б, і я розумів там що п’яте хоч через десяте.
Б о р и с. То хіба ви по-руськи не розумієте?…
М а к с и м. Цебто по-панськи? А де ж би ми тут навчились?
Г о р н о в. Вже й розсівся.
Б о р и с. Я дуже ноги натомив.
Г о р н о в. А що ви тоді, хоч трохи-таки шурупали по-руськи?
М а к с и м. Вам таки цікаво? Аякже. Велика, бачте, була б навука; «так точно», «не могу знать», «слушаю», «чаво зволите?» - ото й по навуці.
Б о р и с подає йому табак.
Та ви вже, будь ласка, самі мені, бо мої пальці, мовляв, не до того паперу зроблені. А яка чудова ніч, тихо-тихо, мовляв, як у вусі. Чи воно на дощ оце затихло, чи на вітер?
Г о р н о в. А вам як здається?
М а к с и м. Та хіба ж вас цьому не вчать?
Г о р н о в. Не вчать.
М а к с и м. Як то можна! Воно ж повинно стояти у тих книгах, що вчите.
Г о р н о в. Не додивлявся.
М а к с и м. І все ви шуткуєте. Дай, боже, мовляв, шуткувати, аби не плакати. Я сам скажу, що от наш писар, так той вгадує: чи година буде, чи негода, тілько на хвилину загляне у книжечку і зараз вгада.
Г о р н о в. То ж книжечка вгадує, котра зветься календар.
М а к с и м. Як ви кажете?
Г о р н о в. Календар.
М а к с и м. Ба ні, «є календар, а сонник, бо він вам і сон вгада - як ув око вліпе.
Г о р н о в. Баки людям забива.
М а к с и м. А й ні, не кажіть. Він вам і ружжо може замовить! Чи вірите, що раз як замовив мені оцю рушницю, так нічогісінько не вдієш, чвирк та й чвирк! Мусив вже йому постановить півкварти.
Г о р н о в. І направив?
М а к с и м. Ще й як направив!
Г о р н о в. Майстер, значить, до усякого діла?
М а к с и м. О, голова! Кажу вам, до усякого діла дотепний!
Г о р н о в. Довго ще по селах отакі мудреці, як ваш писар, морочитимуть мирян.
М а к с и м. Отже, ви не вірите?
Г о р н о в. А звичайно, що не вірю.
Б о р и с. Як тут чудово! Я б отак до самісінького світу просидів.
Г о р н о в. Вигадай півтора людського! І що тут красотнього? Жаби квакають, від ставка мулом несе, під ногами вогко, аж джякотить, а нежитя такого тут здорового можна схопити.
М а к с и м. Еге, що й тиждень, мовляв, не вичхається.
Г о р н о в. А бісові комарі аж печуть.
М а к с и м. А ви обкурюйте себе, отак навкруги пускайте дим, то та погань і не наблизиться, і втікатиме, як чорт від ладану.
Б о р и с. Ти, Володя, не любиш поезії.
Тиха украинская ночь,
Прозрачно небо, звезды блещут;
Своей дремоты превозмочь
Не может воздух…
Г о р н о в. Що ніч! День, по-моєму, кращий. Та тож куди не споглянеш, скрізь чарує і закохує тобі очі розкішна природа.
М а к с и м. Все то від бога! А, конешно, день кращий.
Г о р н о в. Станеш у обідню пору посеред поля: сонечко припіка, а над головою і навкруги спів і щебетання, виляскування, стогін і сміх. А ніби там сум і весілля побились об заклад і намагаються переважить одно другого. І бачиш ти, і чуєш, як кожна пташечка, кожна кузочка, навіть комашка маненька незрозумілою, але чарівною піснею хвалить божий мир, кохаючись у його теплі… Чи так, Максиме?
М а к с и м. Це так, іменно, що так!
Г о р н о в. Пора вже додому, бо я й справді скоро чхатиму.
М а к с и м. А пора, пора, бо ніч, мовляв, не жде. А мені ще треба до світа вставати та за косу прийматись, там треба викосить осьмушку ячменю шинкареві.
Б о р и с. За позику?
М а к с и м. За процент, чотири карбованці позичив у нього восени, так це за процент.
Б о р и с. Це здирство!
Г о р н о в. Ні, це поезія! Поживеш на селі та й побачиш. Отоді-то вже запевне довідаєшся, що краще: чи ніч з жаб’ячим кваканням, чи…
М а к с и м. Яка їм, мовляв, праця за батьківськими плечима?
Б о р и с. А ви думаєте, що я цілий вік сидітиму та дивитимусь, як другі на мене роблять?
М а к с и м. А чому б не сидіти?
Б о р и с. Ні, це встид було б мені. Я, щоб ви знали, наважився спробувати усяку тяжку роботу задля того, щоб на власних плечах зважити усю ту вагу й працю, під котрою згинається наш хлібороб.
М а к с и м. Далеко заїхали! Не силкуйтесь, шкода і заходу, не здолаєте.
Б о р и с. Піймав не піймав, а погнаться можна.
М а к с и м. Хіба! Воно, може, спершу і зцікавиться, а далі остогидне.
Б о р и с. Побачимо!
М а к с и м. І як то можна чоловікові непризвичайному?
Г о р н о в. Дай, боже, нашому теляті та вовка з’їсти!
М а к с и м. О, щоб вас, спершу ж треба його піймати, а з’їсти, мовляв, не штука.
Г о р н о в. Он так я вже чотири роки ловлю того вовка на угонках, та ніяк за в’язи не вхоплю. А от як спроможусь скинути з шиї двадцять тисяч довгу…
М а к с и м. Двадцять тисяч? Сума!
Г о р н о в. Було більш, це вже тілько решта.
М а к с и м. Як же ви таку силу зачепили?…
Г о р н о в. Не я зачепив, а опікуни. Бачите, доки я вчився та в книжку задивлявся, а опікуни мої як захазяйнували, та й дохазяйнувались до того, що мало-мало не упекли землі з акціону.
М а к с и м. Як то з акціону?
Г о р н о в. Стало буть, з молотка. Та вирятували.
М а к с и м. Скажіть, голубчику, як же це?…
Г о р н о в. Платю проценти, от і все. До кого не кидався з наших за позикою, всі тілько пораду дають. От, братухо, як підемо завтра до мене, побачиш мою школу. Які є розумні хлопчики! Душа радіє, дивлячись на той розкішний первоцвіт.
М а к с и м. Вчили й мене змолоду на килорнеті грати, як це, кажу, у нас у скарбу була своя капелія. Багато лози зопсували на моїй шкурі, смуг та цурпалків до біса на тілі позоставалось, а я таки як затявся одним лицем, не хочу та й не хочу… Ну, прощавайте до якого часу. Он воно що, тепер вже й справді пора додому, бо, либонь, ви комусь іншому більше у пригоді станете.
Б о р и с. Що ви кажете?
М а к с и м. Та то я… Бачите, я іноді зостару таке плету, що й сам докупи не зберу.
Г о р н о в співає.
Вже й вода, мовляв, скоро засне. От же дівчина, то й до зорі очей не заплющує, все ждатиме чорнобривого.
Б о р и с. Яка дівчина?
М а к с и м. Моя старенька, це ж я свою стару зозуленьку. Отже я й не вмію по-вашому чоломкатись! Як здавлю білу та пухлу ручку, то щоб часом, бува, не розгнівались. Ач, яка викохана… (Розгляда Борисові руку). Шкода з такими руками до плуга. (До Горнова). Що ж, вже й з вами чоломкатись, чи як?
Г о р н о в. А звичайно!
М а к с и м (подає руку). Оця рука трохи на мужичу скидається, кістлява та в пухирях. Ну, спасибі вам, що ви не гордуєте нашим братом сиволапим, як, було, старий пан нас величають.
Б о р и с і Г о р н о в. Спасибі і вам!
Б о р и с. Приходьте ж у ту неділю, та раніш.
М а к с и м. Добре, прийду. (Пішов).
Ява 5
О к с а н а (входить). І не диво? Я й чую, що балакають, та ніяк не розберу, хто і з ким? Аж це ось хто!
Г о р н о в. Давненько ми з вами не бачились.
О к с а н а. Хоч би одвідали, і не сором вам? То було мало не що божого дня приїздять, а це вже зовсім мене відцурались. Хоч би забігли за книжками, що понадавали. Я вже їх всі перечитала.
Г о р н о в. Ніколи було, робоча пора. Та нащо нам вже і одвідувати? Коли вже кращі від нас приїхали, то ми й не рипаємось. Чи не по телятко ви оце ідете?
О к с а н а. По яке там телятко?…
Г о р н о в. Та це ж у інших дівчат така одмова, що як зустрінеться з парубками, то зараз і каже: «Теляток шукаю».
О к с а н а. Ні, я кого шукала, того й знайшла.
Г о р н о в. Тобто мене?
О к с а н а. Та й вас.
Г о р н о в. А кого більш бажалось бачити?
О к с а н а. Почнете дратувати. Обох однаковісінько.
Б о р и с. А ми оце, Оксано, думали до тебе зайти.
О к с а н а. Мабуть! Чую, гомонять та й гомонять, та все на однім місці, ще хтось почав і співати.
Г о р н о в. То я пробував голоса. А правда, чудовий голос, усі жаби замовкли і в кушир поховались, як зачули. Що ж татусь ваш, дома?
О к с а н а. Ні, нема. Пішли з ятерами по рибу.
Б о р и с. Це шкода.
О к с а н а. А хіба як батька нема дома, то й у хату не можна зайти?
Г о р н о в. Уночі? А поговір, а людське пащекування?
О к с а н а. Певно, вже й так того поговору, що вже більш і нікуди.
Г о р н о в. І вам це нічого?
О к с а н а. Це вже моя печаль. А вас, Владимир Петрович, і пізнати не можна, бороду запустили.
Г о р н о в. Наважився вже, бачите, у діди записатись. (Чха). Отуди! Я ж казав.
Б о р и с. Шпичка в ніс.
Г о р н о в. Хай тобі біс! Ну годі абощо. Ну дайте ж, Оксано, надивитись на вас! Давненько, давненько не бачились: змарніла…
О к с а н а. Та годі-бо вам вдивлятись, ще зглазите.
Г о р н о в. На те бог дав мені очі, щоб закохуватись тим, що красує погляд.
О к с а н а. Цебто я така красуля?
Г о р н о в. А то ж і ні? Щоб ви знали!
О к с а н а. Ну, годі вам вже шуткувати!…
Г о р н о в. Тут не шутка, бо я маю вам сказати щось таке, що й ворожка б не вгадала.
О к с а н а. Цікаво.
Г о р н о в. Воно б і давно вже належало вам про це довідатись. Слухайте ж: сьогодні я вже вкінець переконався, що Борис у вас душі не чує.
О к с а н а. Цього-то вже зовсім не слід казати. Можна шуткувати, а це вже… Що вони, спасибі їм, мене жалують…
Б о р и с. Тілько жалую?
О к с а н а. А більш нічого не повинно бути, і не слід, і не до речі.
Г о р н о в (дивиться за лаштунки). Отже й справді, пара качок прилетіла. (Побіг).
Б о р и с. Ти мене б’єш у серце цією одповіддю.
О к с а н а. Коли що й розцвіта у серці, то так воно нехай собі і заглушиться.
Б о р и с. Ні, Оксано, не заглушу я в своїм серці тієї рожевої квітки, що так любо і розкішно розцвітає.
О к с а н а. Мусить зав’янути. Не слід виливати у слово мимолеточний рай душі, бо те слово влетить в ухо тій людині, котра повинна боятись його як смерті.
Б о р и с. Де ж та смерть?
О к с а н а. Як де? У вашій оцій мові. Жалували ви мене до цього часу, і я була щаслива. Не одіймайте ж у мене тієї ласки.
Б о р и с. Коли ми любимо одно другого…
О к с а н а. Отут-то й горе! Не треба, не треба!
Б о р и с. Чому ж не треба?
О к с а н а. І ви ще питаєте? Ну, коли вам не шкода мого серця, шматуйте його.
Б о р и с. Я не розумію! Невже ти й досі дивишся на мене, як на панича-дурисвіта?
О к с а н а. Ні, я знаю, що ви не дурите мене. А колись давно ще сказали ви мені одне слово, страшним воно мені здалось і незрозумілим, а тепер воно мені здається ще страшнішим, ще більше незрозумілим. «Я тебе люблю!» Два роки я боролась з собою, доки здолала відсахнути те слово від своєї душі, не розворушуйте тепер того ще теплого попелу, бо як розжевріється, то горе мені буде.
Б о р и с. Так ти силою хочеш зупинити половоддя почуття?
О к с а н а. Зупиню!
Б о р и с. Не вірю! І хто ж може заборонити нашому коханню? Де та сила, що зможе загородить нам шлях до щастя?
О к с а н а. Є сила, страшенна, нездоланна сила!
Б о р и с. Де вона? Яка сила? Чи, може, ти іншого кохаєш? Ну, тоді…
О к с а н а. Паничу, над умираючим і ворог не знущається.
Б о р и с. Прости мене, Оксано, я не так спитав.
О к с а н а. Я вам скажу, яка то сила… то сила страшенна… Панство… Люблю, люблю, люблю!… Губіть або милуйте, я в вашій волі. (Цілує його).
