Kitabı oku: «Доки сонце зійде — роса очі виїсть», sayfa 3

Ява 6

Т е к л я  і  С о л о м і я входять.

Т е к л я. Бачиш, бачиш, якої грамоти вона вчиться! Ходім же мерщій і всім розкажемо! А ти біжи у горниці і усе розкажи пані!…

Пішли.

Б о р и с. Щастя моє, світе мій, зоре моя!… Оксано, бог свідок, що я твій! В тобі одній вся моя сила, всі задумані й закохані мрії! Ти те ясне проміння, котре освічуватиме мої заміри! Ти та довічна і міцна сила, котра свіжитиме і окрилятиме надії. (Цілує її).

Г о р н о в (входить). Сторожкі каналії, і на півтораста ступенів не підпустили. (Побачивши Бориса і Оксану). Отак би й давніш!…

О к с а н а. Не знаю, куди заведе мене моє серце. На його волю тепер здаюсь. Я довго з ним пеклувалась, нехай же й воно тепер догляда мене!

Б о р и с. Я буду твоєю ненею, твоїм поводарем!

Г о р н о в. А я дивлюсь і радію. Чого? Мабуть, того, що є для кого в світі жить. Оксано, дайте вашу руку. Борисе! Дивіться мені в вічі, придивляйтесь, яким безкраїм щастям вони запалали. Прислухайтесь до мого серця, як воно чуло б’ється? Я щасливий, щасливий чужим щастям! Ні, не чужим, людське щастя - моє щастя. О, коли б такі хвилини обертались у часи, чоловік би був безсмертним.

О к с а н а. Яка ж ви є щира душа, яка ви є щира людина! Тільки тепер я об цім довідалась. Я вже не знаю, як вас найлагідніше звеличать. Братику любий, братику дорогий!

Г о р н о в. Це слово святе! Так, стало буть, сестра?

О к с а н а. Щира і вірна!

Г о р н о в. Заховаймо ж, сестро, цей завіт в серцях наших глибоко! Так, стало буть, йдемо на боротьбу і працю не з підорваними силами, а з веселим посміхом на устах, з серцями, повними святої віри і надії!

В с і. І бог нам допоможе!…

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Село. Наліворуч хата З а в а д и.

Ява 1

Т е к л я  і  С о л о м і я.

С о л о м і я. Не спор, сестричко! Вже я добре знаю, що його закрутять. Та то ж щодня пані й пан гризуть йому, сердешному, голову і одним лицем намоглися: оженись, кажуть, на рівні, то ми тобі й слова упоперек не скажемо.

Т е к л я. Тут словами нічого не вдієш.

С о л о м і я. А що вже він сперечався, що вже спорив і нарікав! І мало не плакав. От єй-богу, що правда!

Т е к л я. Засіла йому Оксана у печінки. Невже ж він ніколи тебе не зачіпав?

С о л о м і я. Ба ні, він балака зо мною, але щоб пожартувати, то в нього цього і на думці нема.

Т е к л я. Дивно! Тадже ти з лиця краща від Оксани! Ну, вже я б відлучила його від неї.

С о л о м і я. Годі-бо тобі бозна-що вигадувати! Ти скажи мені краще, об чім то ти з панею радилась?

Т е к л я. Та там… (Убік). Так би я тобі й сказала. (Голосно). Нехай опісля сама довідаєшся.

С о л о м і я. А правда, панночка гарненька?

Т е к л я. Ото паничеві пара!

С о л о м і я. І де вона така хороша вродилась? Ніжна-ніжна, неначе з воску зліплена. Коли б це панич нагодився, я б йому зараз шепнула. От єй-богу, що правда.

Т е к л я. Чи ти не здуріла? Та як тільки ти слово писнеш, то я такого наплету на тебе твоєму Харитонові, що він буде жахатись тебе, як чуми!

С о л о м і я (з ляком). І не гріх тобі?

Т е к л я. Зваж, кого більш шкода, чи Харитона, чи… То-то ж бо і е! Так сьогодні, кажеш, сподіваються панича додому?

С о л о м і я. Сьогодні ж, сьогодні. Оце перечули від когось, що ввечері прибіжить, так тепер й розіслали нас ма всі шляхи: мене, Зіньку, Матвія, щоб, стало буть, котре з нас постереже його, щоб бігли насупроти і щоб він якомога поспішав додому, певно, бояться, щоб він часом не забіг на яку хвилину до Оксани… Ох, коли б же мені та й не зустріти його!

Т е к л я. Чому ж то так?…

С о л о м і я. Бо я, мабуть, не зумію збрехати. Як почне випитувати, коли заслабли, та як, і що? То я зразу усе й виявлю.

Т е к л я. Та й дурна ти яка! А ти не дивись йому в вічі; як казатимеш, то ховай лице. Мене б послали, я б йому наговорила.

С о л о м і я. Ох, треба ж вже бігти на той шлях.

Т е к л я. Гляди ж, Соломіє! Пам’ятай Харитона!

С о л о м і я. Ох, пам’ятатиму ж, сестричко! Не бійся, вже як-небудь та вибрешусь. От єй-богу, що правда. (Уходить).

Т е к л я (одна). Найкраща послуга з дурних. Що ж би тут таке вдіяти? Що пригадати, щоб панич відсахнувся від Оксани? Як тілько спаде мені на думку, що вона така ж репана мужичка, як і я, та зробиться панею, то так мене й запече. Певно, що вона відьомського кодла і що вона панича якимсь зіллям причарувала. Бо що в неї хорошого? Ні з лиця, ні з росту. Та їй до мене, як курці до пави! Горить моє серце на неї. Пані обіщала мені дати аж півтораста рублів, якщо зумію поробити таке Оксані, щоб вона паничеві остогидла… А я б її радніша струїти, бісову тінь, за те, що вона колись обрекла мене перед цілим парубоцтвом. Одним тілько словом обрізала. Чи не в жидів, каже, ти навчилась притирати буряком щоки? Парубки ухопили мене за руки, стерли свитками краску. Ще відтоді серце моє лютує.

Ява 2

О к с а н а. Здрастуй, Текле!

Т е к л я. Здрастуйте-не застуйте! Спасибі, привітались, доки ще зовсім не запишались.

О к с а н а. Ти, либонь, гніваєшся на мене?

Те к л я. Ба ні! А хоч би й гнівалась, то вам яка печаль?…

О к с а н а. А я вже так скучила за дівчатами! Оце думала на вулицю піти.

Т е к л я. Справді? О, спасибі ж вам, хоч раз на рік і про нас, простих, згадали.

О к с а н а. Правда, що я не часто буваю на вулиці, бо роботи, сестричко, багато на моїх руках. Сама знаєш, що хазяйствечко у нас слава господеві; а що ж, одна у батька, як палець, і в хаті, і в подвір’ї. А сьогодні, сестричко, так чогось мені скучно стало.

Т е к л я. Стало буть, вже вволю начиталися і написалися?

О к с а н а. З якої ж це речі мені викаєш? Чи я тобі тітка, чи дядина?

Т е к л я. А як же я вам можу казати «ти», коли ви баришня?

О к с а н а. Лихо з тобою! Скажи, за віщо ти гніваєшся?

Т е к л я. А буряки у вас родили цього року?

О к с а н а. Що таке?

Т е к л я. Зоставайтесь здоровенькі, ваше високомордіє. (Пішла).

О к с а н а. Та ну-бо не дури, Текле! Чудна дівка! З чого вона раз по раз лютує так, як зо мною зустрінеться? Лютуй собі, голубко, скільки хочеш, мені байдуже. Не видко. Чи вже ж і сьогодні не приїде?… Сказав же - у середу вернусь, а вже і четвер, і п’ятниця минула. Сьогодні вже і неділя, а його нема. Дивно це мені і ніби аж страшно. Ніколи ж, як не пригадаю, не траплялось ще так, щоб як сказав він, що тоді-то прибуде, та не додержав слова. Хіба, було, спізниться на який час. А це ж сім день. Що ж за пригода трапилась? Що зо мною діється, то я й не зрозумію! Які ми дурні, закохані дівчата, які ми божевільні! Та хоч би й я: сама доброхіть і мов навмисне полохаю своє серце. Не бачила ж я Бориса два роки, то ж два роки - не сім день? Два роки не бачила його, і не страждала ж, і свої думки не труїла самохітною зрадою, а тепер, коли він мій, коли я власними устами вимовила перед ним свою душу і ніби власними руками віддала йому своє серце, я завдаю собі страшенних мук! І справді, які ми дурні, закохані дівчата! Чи, може, я така заздрісна у коханні? Чого ж перш ніколи мені і на думку не спадало, щоб його ревнувати чи не довіряти йому? А тепер я ніби хочу, щоб він неодрізно сидів поруч зо мною, ніби хочу видивлятись в його любі очі, слухати його палку річ. І від чого ми, закохані дівчата, наодинці такі балакучі? Улесна мова здається нам такою блискучою, красотнявою. А коли б це з’явився ненароком перед очима, замовкли б уста, мова та красотня, мов вихром, вивіялась би з пам’яті. А може, він вивіряє мене, через те не їде? Та хіба ж ще не все сказали мої очі, моє серце, мої уста? Ох, бідна була, мабуть, та мова, невиразні були погляди, нечутко і нечуло билося моє серце. (Дивиться за лаштунки). Борис? Він, він, мій любий! Це ж він, мій орел сизокрилий! Ондечки і побратим лукавий з ним. Ох серце ж моє, яке ти щасливе! Пора, пора вам показати свої ясні очі! Чого ж то він так поспіша? Ага, вискочили! Що ж це він минає нашу хату? Поїхав! Ні, це щось дивно! Що ж ото ще третє поїхало з ним, якась не жінка, дівчина. 

Ява 3

Входить Г о р д і й.

Г о р д і й. Добривечір, баришня! Позвольте вам рекемендовать себя.

О к с а н а. З якої речі ти мене баришнею звеличав?

Г о р д і й. А как же іначе, когда ви пукет з бєлих роз. І етакую красотку хочет отвертать? Вдивительно! А ви міня познали?… Гордій Микитович.

О к с а н а. Торік, здається, я бачила тебе в городі.

Г о р д і й. То єсть позаторік, так ето вєрная ваша правда. Ну одначе я вижу, што ви всьо-таки не забилі меня.

О к с а н а. Ні, пам’ятаю. (До себе). Чого ж він не глянув, не привітавсь?

Г о р д і й. Можно присєсть?

О к с а н а. Сідай, коли маєш час!

Г о р д і й (в сторону). І етакую красотку опроменять. (До неї). Ах, ах! Я для вас усьо моє врем’я готов одписати в расход, потому как, значить, же мойо чувствіє на лице.

О к с а н а. Яке чувствіє?

Г о р д і й. А то, што как только увідєл, і страждаю, страждаю, как рекрут на часах.

О к с а н а. Ти про Катрю кажеш? Чула я, що її сватав.

Г о р д і й. Тут вже не Катря, а другая лиходейка-злодєйка. Катря - ето була моя глупая ошибка. Позвольте вам об’яснить, Оксанія, по батюшки, звеніть в том, не вспомню, но впротчем, кажется, безошибочно - Антоновна?

О к с а н а. Навіщо ще та Антонівна? Як змалку звав мене Оксаною, так і тепер зви.

Г о р д і й. Невозможно! Потому што не пристало і не авантажне. Когда я іщо був невоспитанной, тогда і понятіє мойо було мужицькоє.

О к с а н а. А тепер вже ти запанів, чи як?

Г о р д і й. Развє не видно мово воспитанія? Оксана Антоновна! Позвольте вам об’яснить опись моїх стражданій, што тепер другой вже мой предмет, а не Катря, што я, чесноє слово, і в мислях не імєл, штоб какой двушмишлєнний шкандаль, как увідал і так себе тепер панімаю, што хоч січас согласен помереть.

 
Жисть копєйка,
Когда в любві лиходейра
Аба мнє так панімаєт,
Што з свєта сживаєт.
 

Понятно вам, какая ето мука - безотвєтная любов?

О к с а н а. Я щось не второпаю тебе. Чи, може, від того, що у мене голова дуже болить.

Г о р д і й. Как не болєть головє? Ето вєрная ваша правда. Тут увесь корпус заболєїть.

О к с а н а. Ти ніби щось палке і чуле говориш, тілько щось мова твоя якась…

Г о р д і й. Што ж, когда я не вмію говорить по-простому, по-мужичому. Разві ви не можете панімать образованний разговор?

О к с а н а. Твоєї мови я не розумію.

Г о р д і й. Вот когда мінє горько, так горько, што ви не можете понять меня. Одначе позвольте вам поднєсти для вдовольствія конфетов. (Дає конфети).

О к с а н а. Не жадна я до ласощів.

Г о р д і й. Кушайте, наслаждайтесь! Как я типерича, значит, на собственном жалованьї, так ето пустяк дєло, і я кажной день готов з моїм вдовольствієм на всякі сладкі вещі. Кушайте, сколько завгодно. Ну, только подумайте об моєм несчастії.

О к с а н а. Яке нещастя? Адже ти бачив, то панич поїхав зараз вулицею? А хто ж то ще з ним?

Г о р д і й. Нічаво я не видал. Я свєту божого не видю. Ну видю только своє горе! І што только я горесті терплю при свойом совокупном розсуждаємом чувствії, ето даже вдивительно!.. Позвольте вам подарить кольцо золотоє.

О к с а н а. З якої речі?

Г о р д і й. Так, значить, ви без нікоторого вніманія об моєй чувствительності? За што ж ето ваша тиранія! Ні конфетов не хочете кушать, ні подарка не берете! Забросю ж я ето кольцо, когда так, в Дунай - бистру ріку. Пущай погибнет три с полтиной. Тепера, значить, мнє вже до такого іронія доходить, што пущай другі как хотять об вас понімають, но я все ж готов в огонь і в воду. Я слишал сійчас од одной деревенской баришні, как об вас некоториє люди скверно панімають, што готові бросить на безславіє і все прочеє. Но одначе, хоча ми і не з дворян, ну на такой посаж не согласні, штоб імєть у своїх хвизономіях такоє варварское понятіє.

О к с а н а. Кажи-бо товком, щоб я те зрозуміла.

Г о р д і й. Разві вам іщо не об’яснено? Уся тепер деревня говорить, што наш панич жениться на какойсь помещицькой баришнє, так вот какая симпатія.

О к с а н а. Що-о? Ти п’яний чи?… Від кого ти чув?…