Kitabı oku: «Австро-Руські спомини (1867-1877)», sayfa 8
Частина п'ята
1875 РІК І МІЙ ОБ'ЇЗД АВСТРІЙСЬКОЇ РУСІ
З 1874-ого року і в 1875-тий перейшла згадана в попередніх головах наша тяганина з «Правдою» і з Тов[ариством] ім[ені] Шевченка. Як і перше, «Правда» не хотіла печатати ні наших, ні січових статей, в котрих бачила противне своєму консервативно-качалівському напрямку. Ми на те сердились тим паче, що думали, що pacta conventa переслані в Галичину.
Під кінець 1874 р. настала досить несподівана пригода: появився в Києві один чоловік, котрого я знав мало, але котрий був досить близький товариш з моїми приятелями-українофілами, і появився з заміром непремінно закласти свою газету, що, як казали, він вважав за своє «призвание». Случилось так, що пані Гогоцька, – жінка професора філософії в університеті, православного гегельянця і централіста-слов'янофіла, котра перед тим взяла в найми газету «Киевский телеграф», що виходила вже від 1859 р. без програми і без толку, навіть без граматики, – увійшла з новоприїжджим у компроміс: бери, мовляв, редакцію вже готової газети. Той згодився і до ліберально-демократичної програми (написаної переважно мною) прикликав чимало сотрудників з київської інтелігенції, в тім числі багато звісних за українофілів. Через мене було покликано і кілька галичан, з котрих писав на ділі і писав чимало Навроцький. Писав він найбільше про економічні справи, про котрі тоді уперто не хотіли знати львівські народовці, бо вони, ще більше ніж москвофіли, стояли на тому, що економічна нужда галицького хлопа виходить від його «п'янства та лінивства».
З «К[иевским] телеграфом» 1875 р. вийшла кумедна річ. Звичайно, українолюбці по обидва боки Збруча говорять про Галичину як про український П'ємонт. А тепер виходило, що більше освічені галичани, навіть такий Навроцький, котрий мав особисті тісні зв'язки з львівськими народовцями, мусив, щоб подати свої думки або й просто зібрані ним по офіціальним джерелам факти про економічне життя свого народу, обертатися з своїми дописями в Росію та оголошувати їх по-московському. Я, з свого боку, зробив з «К[иевского] телеграфа» газету критики громадського і письменського життя в Галичині, так що ніколи ні перед тим, ні після того на Україні не писалось так часто й багато про Галичину, як в початку 1875 р. в «Киевском] телеграфе».
В народовецькій печаті вживається формула, по котрій я б то тілько й думаю, що чорнити все народовецьке. Так я мушу сказати, що в «К[иевском] телеграфе» я, звісно, критично обертався до всіх галицьких партій, але не пропускав пригоди виставити російсько-українській громаді всякий порядний виступ, найменшу ознаку поступової, народолюбивої думки, свіжого літературного заходу в писанню й діяльності галицьких народовців. Коли ж «Просвіта» показала независимість, зрікшись субсидії від галицького сойму, то я посвятив «Просвіті» довгу статтю, напечатав її, окрім газети, осібними відбитками, котрі розсилав по всій Слов'янщині, де, як і в Росії, москвофільські газети ославили «Просвіту» як лакеїв і запроданців польських. Мені не раз приходилось полемізувати в «К[иевском] телеграфе» з народовською «Правдою» з поводу Товариства імені Шевченка й «Просвіти». Першому я докоряв за те, що воно пішло по слідам «Народного дому» між іншим, і в тому, що стало просто комерчеським товариством, котре хотіло наживати гроші типографією, замість того щоб зразу же стати науково-літературним товариством. «Просвіті» закидав я, що вона не давала народу нічого просвітно-наукового і навіть утилітарного. Що на мої закиди відповідали львівські народовці, цікавий хай прочита в «Правді» за 1875 р. В усякім разі факт, що я мусив вести з народовецькими товариствами й органом полеміку про такі елементарні речі, зостається фактом характерним. Оскільки з того часу подались наперед львівські народовецькі товариства і чи пригодилась на що-небудь та моя полеміка, хай судять самі читачі.
Тимчасом коли я налягав на Галичину, другі сотрудники «К[иевского] телеграфа» писали про західну Слов'янщину, в котрій один і жив, працюючи коло видання «Кобзаря» Шевченка, а другий (Сергій Подолинський) об'їхав значну частину південної Слов'янщини, звертаючи увагу на соціальні, а надто аграрні справи. В дописях і передових статтях про Слов'янщину (остатні писались мною) проводився консеквентно поступово демократичний і федеральний погляд. Сміло скажу, що на Україні не було ніколи видання, котре так би підходило по своєму напрямку до програми Кирило-Мефодіївського братства 1847, звісно, з відповідними часу змінами, як наш «Киевский телеграф» 1875 р.
Одначе з самого початку виявилось, що стан нашого «К[иевского] телеграфа» непевний. І своїм радикальством, і своїм українством, і критикою городських і краєвих справ, і просто конкуренцією «Киевлянину» він викликав проти себе багато ворогів, котрі вхопились за слова «украинский сепаратизм» як за найліпшу палку проти нашої газети. До того й усередині газета була не кріпка. Гогоцький, реакціонер і катковець, а до того й Плюшкін, лютував на свою жінку і трохи не на базарі кричав, що вона попалась в руки сепаратистам. Сама Гогоцька не так-то рада була новій редакції, котра зразу потребувала більше видатків, ніж давала доходів, і стала докоряти нашій редакції, що вона не стоїть на грунті «чистого прогресу й демократії», а занадто привносить націоналізму. «Редактор по призванію» з патентованих українофілів став органом думок Гогоцької, а незабаром і кинув «К[иевский] телеграф» і потім появився з своїми статтями навіть у «Киевлянине». Місце його в «К[иевском] телеграфе» заступив один наш знакомий, не патентований українофіл, і під його редакцією хоч не обходилось без клопотів, та все-таки хоч не було спорів про літературний бік справи, про тенденцію. Газета почала пускати корені. Так зате й ворогів її прибавилось більше, і вони напирали на Гогоцького, роблячи його відвічальним за українофільську газету його жінки. Гогоцький став вриватися до жінки, коли в неї бував наш редактор, чіплявсь до нього.
А з другого боку, патентована українофільська братія мало робила для газети; більша частина з тих, хто формально обіцяв бути сотрудниками, не давала нічого. Вся праця лягла на 4-5 чоловік, котрим, нарешті, увесь стан речей огид, і вони просто поставили перед братією питання, чи не лишити нам «К[иевского] телеграфа»? Більшість рішила не лишати, хоч за те, щоб лишити, подали голоси всі писавші, котрі незабаром майже всі стали емігрантами: я, С. Подолинський, Зібер, Волков.
«Це значить, ми присуджені на каторжну роботу, – обернувсь я до тих, що самі писати не хотіли, а з легкою душею подавали голос за те, щоб другі писали. – Ну, так я кажу просто, що на безсрочну каторгу я не йду. Протягну ще якийсь час, і коли все буде по-старому, то кажу наперед: утечу з цього Сибіру, не питаючись ні в кого».
Треба сказати, що мій стан у «К[иевском] телеграфе» був найтяжчий. Злоба проти газети направлялась переважно на мене, котрого робили відвічальним навіть за ті статті, про котрі я не знав або котрим був противний в редакційній раді. Гогоцький спеціально лютував на мій сепаратизм, і коли редактор (другий), щоб утихомирити його, сказав йому, що я не можу бути сепаратистом, бо я автор статей у «Правді» – «Література російська, великоруська, українська й галицька», то Гогоцький іменно на ті статті й подав донос міністру Толстому, вказавши йому там на осуду його шкільної політики.
Тим часом у товариства, в українофільській братії я не тільки не мав потрібної помочі, а почав натикатись на опозицію дужчу, ніж у попередній рік. Мотиви тієї опозиції досить складні, і я далеко б оді йшов від австро-руських справ, якби став розбирати їх. Скажу тілько про те, що виставлялось наверх опонентами. Виставлялось же ними те, що я занадто мало даю ваги національності, українофільству, а занадто далеко йду в своєму європействі і занадто багато роблю уступок всеросійству. Говорив таке тепер найбільше один товариш, котрий торік найбільше піддержував мене в подібних спорах.
Раз я йому насамоті нагадав торішнє і спитав, що змінилося з того часу в його і моїх думках або в обставинах. «А змінилось те, що торік Вам робив опозицію NN, а тепер його нема, то Ви остались без рівноваги. От я її й держу». Я нічого не зрозумів у таких резонах і замовк.
Між іншим, опозиція виявила себе доволі сильно, коли я читав проект статті в «К[иевском] телеграфе» на роковини Шевченка. Товариш, котрий споривсь зо мною для «рівноваги», досить гостро скритикував мою статтю. Я бачив, що багато згідні з ним. «Ну, я беру назад свою статтю, – сказав нарешті я. – Тільки зробімо по-англійському: хто повалить міністерство, той склада нове. Пишіть Ви статтю на роковини».
Рівноважець одмовляється, почина говорити, що ми не так радикально розходимось і т. ін. Згодились на середнє: вибрали комісію, котра мусила зо мною переробити статтю. Звелось на незначні поправки, та цензор порішив справу по-своєму: заборонив усю статтю як занадто українофільську!
Товариш, споривший зо мною для рівноваги, почав виступати проти мене і в галицьких справах, коли я радив написати що в Галичину. Частіше всього він жалівся, що я вже дуже багато хочу займати людей Галичиною, і прозвав мене «Михаил Галицкий». А іноді так ставав на бік правдян. Один раз саме коло того часу, як нас, сотрудників «К[иевского] телеграфа» присуджено на каторжну роботу, я настоював на потребі вп'ять післати в «Правду» колективний лист, бо на індивідуальні правдяни зовсім не звертали уваги. Рівноважець виступив проти, але з такими аргументами: після всього, що ми спробували, очевидно, що правдяни закоренілі обскуранти, а коли так, то Найліпше просто махнути на них рукою, а коли між галичанами є поступові елементи, то ми мусимо з ними виключно закласти за границею новий орган. Це заодно могло б рішити й справу про «К[иевский] телеграф».
Теоретично це було вірно, але з практичного боку вже через те не мало вартості, що, як показало діло, наша братія не здібна була вправитись і з «К[иевским] телеграфом», і сам рівноважець не написав у «К[иевский] телеграф» ні слова, а тілько усердно говорив за те, щоб «каторжники» не кидали «К[иевский] тел[еграф]». При таких умовах слова рівноважця про новий орган за границею не мали в моїх очах ніякої вартості.
Тілько ж братія взяла їх всерйоз і рішила вибрати комісію для обсліду цеї справи. В комісію попалось кілька каторжників; хотіли назначити й мене, але я відрікся й порадив вибрати ліпше ініціатора справи. Так і сталося. Та на тому й стало.
Тим часом Гогоцька порішила справу «К[иевского] телеграфа», а іменно: відмовила нам газету. Случилось це якраз перед вакаціями. Я поклав поїхати в австрійську Русь, щоб самому придивитись пильніше до тамтошніх обставин і познакомитись найбільше з «провінціалами», серед котрих, – писав мені Навроцький, – є люди більше серйозні й здібні до поступу, ніж львівські народовці.
Але незадовго до мого виїзду приїхав у Київ галичанин – звісний Кррнило Сушкевич з жінкою. Я мусив faire les honneurs de la ville31, показувати приїжджим місто, звісно, найбільше церкви і ті старовини, що в них заховались. Подорожні не дуже-то інтересувались тим, бо, очевидно, історії Києва не знали, а, окрім того, мадам Сушкевич, видимо, боялась, шизматицьких церков». Моєї сім'ї вже не було в городі, але дехто з товаришів жонатих закликували Сушкевича з жінкою на вечір, «на чай», по-російському, та Сушкевич всюди приходив сам, без жінки. Звісно, розмова велась про всякі речі, спорні між нами й правдянами. Я лишав споритись більше другим, хай своїми очима побачать, що то таке галицький народовець. Розмова частіше всього сходила на причини бідності хлопів, на потребу звертати увагу на економічні справи.
Раз при 20-25 душах люду Сушкевич випустив «крилате слово», істинно монументальне. «Ось ви, панове, все за хлопом побиваєтесь, кажете: землі їм дати. Але ж ви не знаєте натури нашого хлопа. Але ж як дати йому землю та лишити самого, то він ляже під грушкою та й спатиме і нічого не робитиме!»
Ці слова ліпше, ніж цілий том, малюють ступінь розвитку, на якому стояла галицька громада в 1875 р., і прибавляти мені до них нічого.
В кінці юля я виїхав у Галичину з одним молодим приятелем, котрого я буду звати X. Б. Ми поїхали на Радзівілів, щоб оглянути Почаїв. В Почаєві ми надивувались на єдину в православній Русі не темну церкву (перероблена з уніатської), на мужицькі костюми на фресках церкви, котрі представляють чудеса почаївської богородиці, на монаха, котрий розказував нам, як недавно трохи не згоріла чудотворна ікона, котра, між іншим, по легендам, втушає й пожари. В Бродах на австрійській митниці случилася з нами пригода.
Галичина – безспорно зостаток Польщі з державного погляду,:і тому не дивно, що тут поляки чиновники поспішаються помститись над Москвою, над усяким москалем, котрий попадеться їм у лапи. А митниці так і навмисне зроблені на те, щоб надокучати людям. До того ж звісно, що галицько-польське чиновництво рекрутується з раси, котра і без того рада показати свою важність над підлеглим чоловіком. Через те нема в Європі митниць більш нудних і надоїдливих, як галицькі, хіба російські.
У нас же в багажі було таке, до чого безпремінно мусили причепитись польські митарі, а власне, багато книг російських і українських. Я віз чимало київських видань етнографічних і популярних, щоб роздати їх по австрійській Русі. А мій спутник думав, проїхавши по тій Русі, податись через Молдавію в Одесу, а звідти в Крим, де думав зоставатись місяців 2-3, то й узяв собі, окрім всього іншого, «Отечественные записки» аж за 2 роки, тобто 24 досить товстих книги. Окрім того, мав він щось 2-3 фунти чаю і, нарешті, величезну сокиру, бо, як Гладстон, рубав для гімнастики дрова. В Києві, як ми вкладались, я йому казав, що буде з ним на галицькій митниці пригода, і обіцяв говорити за нього (він не вмів ні по-польському, ні по-німецькому) про чай і навіть про книги, але за сокиру відрікся. «Ми непремінно будемо московськими агентами в очах польських чиновників, – казав я. – А тут сокира… Як я впевню їх, що ви дрова в Криму будете рубати?!»
Сокиру X. Б. заховав так у скрині, що до неї не дійшли, а чай і книги побачили. За чай взяли якусь величеньку плату, а перед книгами стали. «Нащо пану тілько книг?» – питав чиновник, коли це другий показує йому, що і в мене повна скриня книг. Почалась розмова: куди ми їдемо? «В ріжні місця слов'янські», – кажу. «Нащо вам стілько книг?» – «Одні до читання, другі, щоб роздавати». – «А чи не можна відіслати ті книги direct куди в інше місце, а не в Львів?» – «Не можна», – кажу і т. д. і т. д.
Тим часом коло наших книг зібралась купа чиновників і слуг. Поїзд ішов ще за дві години, і нам, і чиновникам було багато часу, то можна було гаяти. Один із залізно-дорожних слуг, очевидно, русин, взяв у руки одну з моїх книг і став читати голосно заголовок: «Народные южно-русские сказки», – засміявся довольно, розкрив книгу і став читати, усміхаючись.
«Ну, так що ж буде з книгами?» – питаю я чиновника, на вид важнішого. «Ми не можемо пропустити, – каже. – Хто його зна, що там у них; може, що небезпечне». – «Але ж у вас конституція, – кажу. – То від вас що небезпечне може прийти в Росію, а де вже Росії небезпечити вільну Галичину!» – «Я не можу пропустити, – каже, – хіба начальник». – «Ну, то скажіть начальнику, що є у нас такі-то й такі книги, а ми пождемо до поїзда, – кажу я і, обернувшись до русина прислужника, прибавив: – зав'яжіть, будьте ласкаві, скрині», – і ми пішли в буфет обідати.
Трохи згодом приходить русин читатель і пита: «Ви до Львова?» – «До Львова». – «Давайте за багаж стільки-то». Я даю. Русин приносить квиток. Далі дзвонять, і ми йдемо до вагонів. Бачу – русин везе наші скрині до багажового вагона. До мене прибіга суворий Катон з митниці і пита: «А як же буде з книгами?» – «Вже скінчено», – кажу я. «Хіба пан говорив з начальником? З тим паном, що з усами», – показує на якогось пана віддалека. «Ні», —кажу.
Катон сам побіг до пана з усами, а русин тим часом пха наші скрині в вагон. Бачу я, Катон показує на нас руками. Бачу і міну, і жест обома руками начальника, котрі значили: «Idz pan do djabla!» Катон вертається назад, я віддаю йому салоновий поклін і вскакую в вагон. Поїзд двигається… Ми благополучно прибуваємо в Львів, куди мусили на той же час приїхати з Відня галичанин О. Т[ерлецький] і українець С. Подолинський з тим, щоб укупі з нами їхати в Гуцульщину.
Приїхавши у Львів, ми, звичайно, пішли на «Бесіду» читати газети, але ні до кого зі львів'ян я поклав собі не ходити й розмовляти з ними якнайменше. На «Бесіді» встрічні правдяни самі зачіпали спорні пункти. Я відповідав, що скінчив свої спори з правдянами і буду виступати проти них тілько тоді, коли вони будуть говорити від імені всіх русинів-українців, а тепер приїхав шукати, чи нема в Галичині других людей, з котрими нам можна працювати для народу без спорів. До нас у готель заходив Волод. Ганкевич; я лишав його споритись з моїм молодим товаришем, для котрого species hominum narodovius Leopoliensis32 була дивоглядною.
Одного дня X. Б. заспорився з Ганкевичем про те, як дивитись на засудженого в кримінал. Ганкевич доказував, що признаний судом злочинець є непремінно лихий чоловік, котрому не можна ні спочувати, ні помагати, котрого не слід жаліти. X. Б. проводив гуманні погляди на злочинця, звичайні в Росії ще з 40-вих років, і дивувавсь, як Ганкевич, будучи людиною університетського виховання, може таке говорити. Я замітив, що, власне, Ганкевич, як львівський докторант прав, так і мусить говорити, – коли це хтось сильно стукнув у двері, і затим в наш нумер вбігли О. Т[ерлецький] і С. Подолинський, з котрих остатній, побачивши X. Б., зараз же почав з ним боротись, поки оба не попадали додолу, чим перелякали Ганкевича та трохи й мене. Це вони пробували силу після того, як остатній раз боролись в гімнастичному залі в Києві, назад тому півроку.
На запит: що нового в Відні? приїжджі показали брошурку «Парова машина», і скоро С. Подолинський почав її читати. Видно було, що він був її автор. Скоро С. П[одолинський] скінчив читати ту комуністичну казку, спитав нас, що ми про неї думаємо.
Я поглянув на Ганкевича. Той замітив щось про два-три вирази. «А проти змісту нічого не маєте замітити?» – спитав С. П[одолинський]. «Нічого», – відповів Ганкевич. «А ви що скажете?»-спитав мене С. П[одолинський]. «Я про ідею казки нічого не буду говорити. Тілько я не дуже великий прихильник проводу складних соціальних ідей в казках, утопіях і т. п. Тут не показується того, що перше приходить в голову, а надто простому чоловікові: як дійти до певного ідеалу, намальованого в казці, в сні, в балеті».
Тут Ганкевич замітив, що час іти в «Бесіду», що там будуть цікаві гості.
Ми пішли, і помалу розмова звелась на наші рокові спори з правдянами. Я піддержував розмову тілько, щоб дати другим повід говорити. Особливо хотілось мені, щоб О. Т[ерлецький] як галичанин поговорив з народовцями. «Що ж ви хочете, щоб ми приставали до соціалістів?» – спитав Ганкевич, котрий звичайно в розмовах один на один брав середню ноту між нами й львівськими народовцями. «Я знаю, що ви не соціалісти, – казав я, – але коли ви зветесь народовцями, тобто демократами, то будьте хоть індивідуалістами, та все-таки правдивими, чистими демократами, а до того й поступовцями, а не йдіть на службу австрійській клерикально-магнатській партії. І на теперішньому австрійському політичному грунті є що робити демократу-поступовцю, навіть коли він не комуніст і не пристає до соціалістів. «Перепрашаю, – сказав тут Олександер Огоновський. – Розмова для мене дуже інтересна, але я мушу йти додому; я тільки що вернувся з села і покинув жінку саму. Знаєте, жінка молода», – сказав він до всеї публіки з осібною усмішкою. Всі засміялись тією ж усмішкою…
«Нащо ви сказали, що можна бути демократами, хоч не соціалістами? – спитав мене гостро C. Подолинський. – Аже ж консеквентний демократ мусить бути соціальним демократом!» – «А коли ж і в більше освічених сторонах, ніж Галичина, багато є демократів не соціальних. Тепер досить було б і того, коли б кожна поступова партія давала хоч те для поступу, що лежить в її йменні, в програмі, то скорш наступив би час і для соціалізму».
С. П[одолинський] з цим не згоджувавсь, але ж коли я йому сказав, що невже ж мені було потребувати, напр., від Ол. Огоновського, щоб він ставав соціальним демократом, то й він засміявсь. «То з ними просто нічого й часу гаяти, – сказав він. – Треба починати працю з іншими галичанами». – «З якими?» – «А ось з січовиками. Ви б тепер не пізнали «Січі»; там усі тепер соціалісти». – «Так скоро люди не переміняються». – «А ось же перемінились. Ми вже вмовились з О. Т[ерлецьким] про видання соціалістичної газети української в Відні. Затим тепер і їдемо в Росію, щоб зібрати грошей та знайти кореспондентів для газети».
Цей новий проект руйнував перше вложений, щоб їхати всім дивитись на Гуцульщину по обидва боки Карпат. Нарешті вмовились наполовині: усі їдемо в Станіславів, звідти в гори до батька одного січовика, потім у Галич дивитись народний мітинг, зібраний товариством Качковського, а потім О. Т[ерлецький] і С. Подолинський їдуть у Росію, а я в Буковину й Угорщину.
Поїхали в Станіславів залізницею без усяких пригод. В Станіславові піднялось питання, куди їхать? Чи в готель, чи в дім старого приятеля січовика, котрий мав там свій дім. О. Т[ерлецький] радив готель, але С. Подолинський настоював, що треба в Галичині пропагувати наші російсько-українські антибуржуазні звичаї і їхати до січовика. Той стрітив нас досить гостинно, але ми, видимо, стісняли його матір, котра не знала наших пансько-мужицьких звичаїв і вітала нас дуже церемонно й холодно.
На другий день прийшов до нас один кандидат на учителя, страшно чорнявий (Леонід Заклинський, тепер уже небіжчик), досить розумний чоловік, і тут я запримітив, що я мов вернувся в цюріхський Fluntern. В станіславського січовика було (кілька № №) «Впереда» і його видань, котрі посилались йому навіть в коректурах. Січовик подав мені свіжу новинку, «Сказку о Мудрице Наумовне», котру я не міг себе принудити прочитати далі 3-4 сторін[ок]. Чорнявий гість ходив по хаті з листом «Впереда». Оба вже були знакомі з «Паровою машиною» і похваляли її перед автором. Коли я звів бесіду на львівську публіцистику, на потребу видавати щось прогресивніше, ніж «Правда», чорнявий став говорити про те, що треба видавати щось подібне до «Впереда».
Але треба було вибиратись у гори. Нам найняли візницю, до нас чотирьох прибавився молодий тихий січовик, котрого я бачив ще в 1873 р. у Відні, дуже симпатичний, тілько, може, занадто вже скромний, і ми поїхали в гори до його батька-попа. Дорогою нас не раз уражало нахальство жидів, а надто одкупщиків шосейних (рогатників), котрі грубо кричали на нашого візницю і, узявши з нас гроші, не хотіли навіть підводити застави, так що наш візниця мусив злазити і робити їх роботу, причому жиди ще його й лаяли. Два рази всилу ми вдержували антисеміта X. Б., щоб не побив жидів.
На другий день ми приїхали до цілі, в гірське село, дуже близьке вже до угорської границі. Видимо, небагата сім'я попа стріла нас дуже гостинно і при тому без тих буржуазно-польсько-австрійських манер, котрі панують по більш «цивілізованих» кутках Галичини і котрі досить прикрі для людей, звикших і до російської простоти, і до романських салонів. Про життя народне ми довідались мало – не було часу. Так хіба приглянулись поверхово до того, що таке гуцул, його хата, костюм. На другий день пішли в церкву, де я бачив більше подобенства до наших православних церков і нашої служби, ніж по городах Галичини. Після служби наш хазяїн-піп попсував нам духа промовою до його нечисленної гуцульської пастви. Видимо, він почував потребу перед гістьми щось сказати пастві і сказав на тему, котру тоді любила розвивати галицька преса: п'янство й лінивство хлопів. Вийшло якось ex abrupto33 безтактно, грубо. На нас найшов сум, та й гуцули, здавалось, стали дивитись на нас понуріше: мовляв, це для вас, через вас нас вилаяно!
Увечері друге неприятне вражіння: коли ми сиділи в кружку, – гості і досить численна сім'я хазяїна, – і розмовляли, причому й дочки хазяїна, видимо, не дуже вчені, просто й мило розпитували нас про Україну, прийшов якийсь чиновник поляк, поліцейський чи лісовий, про котрого нам уже казали, що він розпитував про нас. Він увійшов з польською мовою, і зараз же всі почали говорити по-польському, окрім нас, приїжджих. Коли нас знакомили, поляк чиновник замітив: «А, Ukraincy, to nasi ludzie!» і поговоривши до нас спершу по-польському, але дістаючи відповідь по-українському (бо я говорю по-польському плохо, а С. П[одолинський] і X. Б. зовсім не говорили), і сам поговорив з нами минут з п'ять по-рускому досить добре, тільки з грубоватою (бо хлопська мова!) вимовою, а потім повернувся до дам з польською фразою і так і держався її до кінця візиту.
На другий день ми, накупивши деяких гуцульських виробів, найбільше нашийних виплетів з намиста, – моду, котру мої дами-родички потім пустили на Україні, – та торбочок, ми пустились в обратну путь до Станіславова.
Туди ми прибули вже досить пізно і наробили чимало клопоту січовикові, котрий нас не ждав, хоч йому й казано було, що приїдемо саме в той день, бо назавтра вже треба було бути в Галичі. Довго бідний січовик не міг примиритись з тим, що я міг спати долі на пледі, підложивши собі під голову дорожний сак та маленьку подушечку, і таки, аж розбудивши мене, перевів на якесь, по його думці, більше комфортне ліжко.
Вранці ми поїхали в Галич. Там нам кинулось у вічі велике число вояків, що ходили патрулями по місту, немов вижидаючи бунту. Народу приїхало на мітинг душ з 800. Це була для нас, росіян, невидана річ. Але ж урядники віча робили все мов навмисне, щоб віче як можна менше принесло користі народу.
Перш усього вони почали правити найторжественні церковні служби. Грековосточні служби взагалі пораховані більше на монахів, аніж на мирян, та ще наших, холодних країн, де людина мусить більше працювати, ніж по Сіріях та Єгиптах. А вже до таких пригод конституційного життя, як мітинги, ті служби зовсім не підходять. На них іде найменше 1 1/2-2 години, після чого люди зостаються голодні й потомлені і мало здібні слухати політичних ораторів.
Оратори ж галицькі страшно незручні: не вміють говорити коротко, образно і просто про діло, а несуть хрії, зложені по старій риториці, – довжезні, бліді, темні і страшенно скучні. Витерпіти галицький мітинг – тяжка робота навіть для вишколеної людини, тим паче для простої. До того оратори тов[ариства] Качковського, як спеціальні твердоруси, навмисне говорили таким язиком, що й мені, напр., було часто дуже важко їх розуміти. Я навмисне старавсь міститись серед мужиків, котрим були відведені місця по краям шопи – досить тісні, бо середину, більш простору, засіли «отці» і їх «красавиці». Ті «хлопи» дуже пильно прислухались до промов: видимо, щиро заінтересовані були мітингом, але дуже мало розуміли промови. Часто вони оглядались навкруги, шукаючи, щоб хто їм пояснив, про що ходить. Я не раз мусив зрезюмувати моїм сусідам суть промови, і до мене стали обертатись сусіди, коли чого не розуміли. «Починаються внески поодиноких членів!» – викликнув предсідатель віча. «Що ж це ми мусимо ще нести?» – спитала мене сусідка, жінка, котра з чоловіком дуже прислухалась до промов, але, очевидно, майже нічого з них не розуміла. Чоловік її розумів не більше.
Після промов була «часть забавна» – прогульна на замок, де грала музика, між іншим, і популярної коломийки. Тілько ж і та часть була не живіша. Надутість, церемонність видно було на кожнім кроку. Авторитети ходили надувшись окремо і, видимо, нудились. Поблизу їх так само нудилась простіша «інтелігенція», а далі «народ». Нігде ні живої розмови, ні веселості. (Як взірець галицької церемонності, розкажу пригоду, бувшу ще до мітингу. Ми були коло церкви. Народу було багато, а церква була мала; попи правили довго. Маса народу стояла або й сиділа коло церкви. Сіли й ми на траві, прославши пледи. З нами говорив Євг. Желехівський. Ми його просимо сідати коло нас. «Та я сів-бим, – відказує, – та боюся, аже-бим ся не скомпрометував: тут можуть бути мої ученики».)
На нашу групу скоса всі поглядали, аж поки, нарешті, підскочив до мене один віденський москвофіл, але скоро відійшов, бо втомився говорити «чистим русским литературным языком», котрого «чистота» ясна була перед моєю російською мовою. Підійшов був потім один буковинський піп, котрий сказав мені секретним шопотом, що за ним, як і взагалі «за нами, православними», слідять, як би він не сказав чого проти непогрішимості папи. Він дуже здивувався, коли я його спитав, чому ніхто на мітингу не зачепив ні одної живої політичної, соціальної чи економічної справи, і скоро втік від нас. Я потім замітив, що й уніатські попи по селах, навіть такий Витвицький (автор книги про гуцулів, котрого винили о прислужність до полонізму), охоче зачинали зо мною розмову проти непогрішимості папи.
Скінчилось гуляння, скінчився пообідній збір мітингу, на котрому молодий член М. Павлик підняв справу про переклад на народну мову церковних книг. Ніхто не підпер цеї думки. Після мітингу зосталась в усіх тілько утома. Ми, українці, позволяли собі говорити, що коли б у нас була така воля, то інакші б у нас плоди давали мітинги. Галичани, навіть радикальніші, мовчали конфузливо або складали вину на москвофілів, проводирів мітингу.
Після раннього мітингу мені довелось обідати серед купки народовців, переважно молодих попів. Завелась розмова, між іншим, про «Просвіту». Тоді «Просвіта» не печатала навіть утилітарних книг (про гній, закони і т. ін.), а виключно баєчки для дітей та біографії чудотворців. Це їй закидав я в «К[иевском] телеграфе». «Правда» відповідала, що «Просвіта» добре робить, бо перше треба навчити народ «моральності».
Молоді попи в Галичі говорили те ж саме. «Але ж, прошу вас, – казав я, – навіть коли б це було правда, то якої моральності навчать чудотворні казки про те, як той ходив по воді, а другий по воздуху і т. д.? Вже коли хочете навчати масу християнської моралі, то чому ви не ширите просто євангелія, напр., в Кулішевому перекладі? На це мені відповідали явно, щоб тільки відкрутитись, бо й євангеліє мої собесідники вважали за щось дуже ліберальне. Між аргументами були й такі, що хлоп занадто мало розвитий, щоб просто читати євангеліє.
