Kitabı oku: «Не судилось», sayfa 5

Вихід III

Михайло сам; вертається з рушницею.

Михайло. От тобi i щастя! Швидко минув чарiвний сон: розбуркав Павло грубо, жорстоко, — i сувора доля, з турботами, з нуждою та скрутою, грiзно стала перед очима… (Бере рушницю, опирається на неї). Але Павло правду казав: страшно за мою зiрочку! Треба рiшатись батьку сказати. Тiльки як його пiдiйти? Язик не повернеться. Коли б як наздогад; або призвичаїти потроху до цiєї думки… А може, матерi перше сказати, попросити? Просто голова туманiє… А треба, треба! (Замислившись, iде).

Декорацiя хутко мiняється.

Картина 2

Дворище Дзвонарихи. Направо хата, збоку сiнешнi дверi; за хатою садок. Лiворуч — тин i причiлок другої хати, Дмитра Ковбаня. Просто — повiтка й ворота; за ними йде вулиця. По той бiк мрiють городи, а над заленочком садкiв здаля сяє хрест i баня церковна. Вечiр. Спочатку ясно, а пiд кiнець сонце заходить i сутенiє потроху.

Вихід I

Дзвонариха стара i Катря.

Дзвонариха (виходить, обпершись на Катрю, i сiда на призьбi). Ху-ху! (Оддихує). Хвалити милосердного бога, i не гадала, i не сподiвалася уже бiльше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь i привiв.

Катря. Я така рада, така рада!

Дзвонариха. I я рада, доню: раз за тебе, а друге, що менi дано ще пiльги спокутувати грiхи мої. (Позирає кругом). Як же славно тут дихати свiжим повiтрям; дух який iде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне… Дихала б i не надихалась!..

Катря. Дасть бог, мамо, швидко одужаєте тепер: я вже так молилась, на часточку подавала. Сьогоднi i панiматка в церквi питались про вас i проскурку ото дали.

Дзвонариха. Спасибi їй, що згадала; як одужаю, то й я одслужу їй чим-небудь. А от, доню, чим оддячимо лiкаревi та паничевi, отим спасенним душам?!

Катря. Молитвою хiба однiєю.

Дзвонариха. Без їхньої добростi пропала б я… А що з тобою, сиротою, було б, — то й подумати страшно! Що вже лiкар добрий, а що панич Михайло, — то такого й не бачила: щодня навiдував. Тебе от читати довчив. Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хiба в дядька?

Катря. У якого, мамо?

Дзвонариха. У пана Олександра, брата нашого пана. Нашi пани з ним у сварцi з того часу ще, як вiн оженився з простою дiвчиною, крiпачкою.

Катря. Як? З простою?

Дзвонариха. Еге, з Мотрею Пальоною.

Катря. Хiба бува, що пани беруть селянок?

Дзвонариха. Рiдко, але трапляється.

Катря. Ну, а покiйнi старi пани? Дозволили?

Дзвонариха. Прокляли були. Стара панi трохи не вмерла; по лiкарiв аж до Києва посилали… Уже перед смертiю тiльки помирилися, та й то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на брата, приску³⁸ пiдсипав, i до сього часу зашморгом дивиться, а надто наша панi: не дозволю, каже, мужичцi переступити порога свого!

Катря. Так нашi пани такi немилосерднi? Господи!

Дзвонариха. А ти ж думала?

Катря. Лихо тяжке!

Дзвонариха. А тобi що?

Катря. Так… (Зiтхає). А як же пан Олександер живе?

Дзвонариха. Нiчого… Чула, — гаразд! Тiльки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись…

Катря. Так-так, — одцураються… всi одцураються… що мужичку ввiв до панського роду!.. Бiдний вiн! (Зiтха i сидить мовчкщ перебираючи кiсниками).

Дзвонариха (оглядає дворище кругом). А в тебе порядок у дворi, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цiлує її). От якби покiйний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привiв господь, а любив вiн тебе страх як! Ти пам'ятаєш батька?

Катря. Пам'ятаю: вуса були сивi, довгi; спiвали в церквi, мене з собою брали. Навiть на одчитування до мерцiв ходила була з татом. Спочатку боялася покiйникiв, а далi привикла… Я й тепера їх не боюсь!

Дзвонариха. Живi, доню, страшнiшi! Тепер у мене тiльки й думки, тiльки й молитви, щоб тебе оддати до рук щирої, чесної людини, одружити! Привiв би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на неї, то тодi й очi закрити безпешно.

Катря. Мамо, годi про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!

Дзвонариха. То вже божа воля.

Катря. Нi, я не про смерть кажу, одведи господи…

Дзвонариха. А про що ж?

Катря. Так, про всякi пригоди.

Дзвонариха (цiлує її). Сумна ти чогось: все зi мною та зi мною, то й занудилась; не знать що в голову лiзе. Ти б пiшла до подружок абощо… а то подивись, як ти змарнiла, мов зiв'яла…

Катря (з сльозами прилада до матерi). Зiв'яла, мамо!

Дзвонариха. Дитино моя люба! Що з тобою?

Катря (утира хутко сльози). Нiчого, мамо… вас шкода!

Дзвонариха. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побиваєшся? Час i про себе думати…

Катря. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде!

Дзвонариха. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду i до нас, сирiт, лине, бо й сам сирота…

Вихід II

Тi ж i Дмитро.

Дмитро. Здоровi були, мамо, з недiлею! Уже й з хати вийшли? Здрастуй, Катре!

Катря. Здрастуй!

Дзвонариха. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час i за дiло братися.

Катря одходить i почина дещо прибирати; здiйма глечики з тину i зносить до хати тощо.

Дмитро. Де ж вам трудити себе? Спочивайте!

Дзвонариха. I то вже належалася; заїла багато чужої працi. От i ти, — не знаю, чим уже й одслужу, — оплiв, охаїв наш дворик i всiм нам, сиротам, допомагаєш.

Дмитро. Яка там помiч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час, а руки не купованi.

Дзвонариха. Хоч i не купованi, так здалися б на своє дiло, а не на чуже.

Дмитро. Не яке воно й чуже! Менi, може, ваша сорочка ближче до тiла, нiж своя. Що я? Один собi, як палець, — бурлака, та й годi! Багато менi треба? Заробив що чи де заробив — не велика журба. А от вам — друге дiло: ви слабi, а Катря молода; i коло вас, i коло господарства сама побивається… Як же не пособити? Такiй молодiй дiвчинi i надiрватися можна! Я ж не скотина яка нечувственна!

Дзвонариха. Нехай уже тобi за твою добрiсть господь оддячить!

Дмитро. Менi, може, — коли ви оце слабi були, — серце шарпалось, як гляну було на Катрю, що вона як тiнь яка ходить! Я б, може, раднiший був свої руки пiдложити, а не те що зробити яку мализну…

Дзвонариха. Та бачу, бачу, козаче, що тобi дочки жалкiше, нiж старої…

Дмитро. Нi, крий боже! I вас я вважаю за матiр: рiдних пак не згадаю нi батька, нi матерi. Чоловiк ваш покiйний, царство йому небесне, виховав мене, зберiг сиротi i батькiвщину, i хату, наставив мене самого добрим хазяїном, до пуття довiв, — так як же менi не любити вас? З Катрею зросли ми укупi…

Катря (надходить). Я, мамо, розпалю у коминi, кулешика вам зварю на вечерю.

Дзвонариха. Не треба, доню. (Гладить по головi її). Славна у мене, Дмитре, дочка: i хороша, i моторна, i упадлива.

Дмитро. Що й казати? Нема, може, в свiтi за Катрю!

Катря (гiрко). Не хвалiть, мамо!

Дзвонариха. Запишаєшся? А тебе таки справдi, кралечко, гедзь з одного боку напав.

Катря (перебиваючи). Он дивiться, як сонце сiдає червоно; певно, вiтер буде на завтра. Треба буде однести до млина мiрочки зо двi пшеницi, бо в нас уже борошна обмаль.

Дмитро. Я завтра зайду й однесу.

Дзвонариха. Та то борошно борошном, а ти таки…

Катря (хутко). Мамо, цитьте! (Прислухається). Хтось iде до нас; може, лiкар? (Бiжить з тривогою; дивиться за ворота).

Дзвонариха. Може, справдi. Вiн того тижня заїздив, то обiцявся, що ще заверне.

Дмитро. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б i ходити йому чи паничевi?

Дзвонариха. Та лiкаря уже бiльш мiсяця i в селi нема.

Дмитро. А паничевi б чого? Хiба й вiн лiкар?

Дзвонариха. Не знаю; тiльки така вже добряча душа, що й господи! Що божого дня трудився!

Дмитро. Себто вас жалував так?

Дзвонариха. Господь його святий зна, — чи у його вже таке серце, чи ми заслужили ласки у бога?

Дмитро (зiтхнувши). Може.

Катря (вертаючись). Нi, то не вiн; хтось у хустцi. Позношу лишень я на нiч полотна в комору.

Дмитро (iдучи за Катрею). Я тобi поможу.

Катря. Та я й сама зберу — не важкi. (Iде до тину i збира полотно, що на йому розвiшане).

Дмитро (пiдходячи до тину). Катрусю! Я хотiв би з тобою побалакати…

Катря. Об чiм? (Потупилась).

Дмитро (мне шапку). Сама знаєш, об чiм… тiльки й думки, тiльки й гадки!

Дзвонариха. Пiду вже я: i пiзно, та й молодята нехай собi поговорять! (Вголос). Дмитре, синку! Проведи вже мене до хати: нагулялася.

Дмитро. Зараз, мамо!

Пiшли.

Вихід III

Катря сама.

Катря. Боже мiй! У якi тенета я вплуталась — i думок не зберу. Чого ти радiло, дурне серце? Не бути сьому, не допустять пани! I Михайла уже третiй день немає; то було й вечора не пропустить, а на цiм тижнi тiльки раз ускочив на час, та й на досi… Може, не вiльно… Тiльки як же менi нудно без тебе, як нудно! А тут ще Дмитро! Пристає з словом, що я йому перше дала… любить… а я… Ну, що йому казати? Водити парубка, та ще такого, — грiх! Правду сказати? Та чи язик же у мене повернеться? До матерi ще дiйде… хоч би од цього хранив господь!

Степанида (за ворiтьми). На! З'їж!

Катря (здригнувшись). Хто це? Степанида?

Вихід IV

Степанида i Катря.

Степанида (ввiходить п'яненька). Що ж, що я була панською полюбовницею? Не по своїй волi, дрантя, чуєш? Не по своїй волi!.. А ти — по своїй, повiє!.. Дiвуєш? I я навчуся по сьомiй дитинi так дiвувати! Чия б казала, а твоя б мовчала! Яка я п'яниця? Випила, ну — випила на свої, а не на краденi, злодюго, чуєш?

Катря. Тiтко, кого це ви так лаєте?

Степанида. А ту шелихвiстку бiсову, покоївку панину, Аннушку. Вродила мама, що не прийме й яма! Розпустить плахiття, бендерська чума, та й зачiпа! Я тебе зачеплю! Я тебе як вiзьму на зуби, то ти й носа до нашого кутка не покажеш!

Катря. Охота вам, тiтко.

Степанида. Така, серце, охота, що як нема з ким полаятись, то й їсти не буду. Оце я її, шльондру, аж до самiсiнького двору проводжала; шпетила вже, шпетила на всю губу! Почухаються i батько її, i дядько, i тiтка, i дядина! Е! Мене не чiпай: я й сама зачеплю! Уже так налаялась, так налаялась всмак, що аж на серцi полегшало; зайшла до шинку та й випила…

Катря. Та бачу, бачу.

Степанида. Що ж, Катре? На свої, на заробленi…

Катря. Та й на свої не гаразд пити.

Степанида. Розкажи своєму батьковi, голубко моя… Тiльки тепер i мого! (Спiва й пританцьовує).

 
Коли б менi, господи,
Недiлi дiждати!
Сюди, туди, он куди —
Недiлi дiждати!
То й пiшла б я
До роду гуляти!
Сюди, туди он куди —
До роду гуляти!
Там мене будуть
Часто частувати!
Сюди, туди, он куди —
Часто частувати!
 

Катря. Та вже ж, хвалити бога, недiлi дiждались, начастувалися.

Степанида. О?! Уже?! Моя перепiлочко! (Приспiвує).

 
А в перепiлки та головка болить;
Тут була, тут, перепiлочка,
Тут була, тут, сизопiрочка!
 

Я тебе дуже, Катрусю, люблю… така ти в мене хороша… дай поцiлую… от шкода тiльки, що горiлки не п'єш!

Катря. Недоставало!

Степанида. Дай поцiлую… а та, панська помийниця, каже, що я Катрю з паничем звела… похваляється покрити…

Катря. Що ви кажете?

Степанида. Похваляйся, похваляйся, повiє! Думаєш, що так на твоїх панiв i поласились?.. А, нехай вони тобi виздихають!.. Та в нас i кращi є!!

Катря. Господи! За що вона обносить мене?

Степанида (недочува). Та у нас така парочка! Ось ми спаруємо… i мати казала, що весiлля швидко… Ух, коли б швидче! От уджигну вже та брязну пiдкiвками!.. (Пританцьовує).

 
Унадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель:
Таки, таки дибле,
Конопельки щипле!
А я ж тому журавлю, журавлю…
 

Ходiм-бо, Катрусю, до шинку!

Катря (недочува, стоїть мов кам'яна). Обносять… наступає вже…

Степанида (весело). Коли не хочеш, то я й сама пiду. Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!! (Iде за ворота, хитається; трохи не впала).

 
Очеретом качки гнала,
Спiткнулася та й упала…
 

(Iде, спiваючи).

Вихід V

Катря сама.

Катря (ламаючи руки). Ну, дiвко! Надiвувалася? Наступає вже кара людська, невпросима, невмолима… От i заховалась! Не приспало, моє кохання, ти лиха: пiдкралося воно, та аж серце, мов на ножi, кипить! Михайло! Голубе мiй! Скруто моя! За тебе менi i страждати не тяжко… все оддала, то що менi люде? От матiр тiльки… Ох, i не знаю, що з мамою буде, як дiйде… а неминуче дiйде: вже коли Степанида на губу взяла, — все село знатиме! (Зложивши руки, стоїть замислена).

Вихід VI

Катря i Дмитро.

Дмитро (пiдходить тихо; Катря не чує). Катре!

Катря (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав.

Дмитро. Коли ж сватiв присилати до матерi?

Катря (сплеснула руками). Уже? Ой, лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене?

Дмитро. Як на тебе? Хiба ж ти не подала менi слова?

Катря. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то пошануй: бачиш, яка я? Менi не шлюб у головi… замiж я не пiду.

Дмитро. Що з тобою? Скажи менi щиро!

Катря. Не знаю… Ти б посватав краще Пашку; вона тобi такою вiрною дружиною буде, так тебе любить!

Дмитро. Чужого вiку заїдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти тепер мене, — от що! То було стрiнеш, аж у очiх сонечко; щебечеш не нащебечешся, воркочеш не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиляєшся зо мною i словом одним на самотi перекинутись… Запропастила ти мою голову!

Катря. Дмитре! Пожальсь надi мною! Я тебе, як брата, люблю; менi так тебе шкода… Тiльки я не знаю, що зi мною сталось?

Дмитро. А я знаю! Кажи прямо, бий одразу — легше буде!

Катря. Не муч мене!

Дмитро. Знаю я, хто розлучник мiй, хто наступив менi ногою на горло! Ти в панича закохалась; вiн тебе звiв!

Катря. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!

Дмитро. Вiн, вiн — i не кажи! Не обманюй мене!!

Катря. У мене сили нема тебе обманювати… Що ж? Я люблю Михайла… тiльки не вiн… сама винна…

Дмитро (ухопившись за серце), О-о! Спасибi хоч за правду… i хотiлось її, i надiя якась ще тлiла… а тепер уже край!

Катря. Дмитре, прости мене! Не моя сила… так судилося!

Дмитро. Не твоя, нещасна, — так! Але на кого ти мене промiняла? Чи буде ж вiн тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промiтати? Навiщо ти йому, отому паничевi, здалася? На ласощi, на жарт, а потiм на покидьку!

Катря. Цить! Цього не буде: не звiр же вiн?!

Дмитро. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такi! Увесь свiт би зажерли, — та й то не вдовольнять своїх тельбухiв! Мало їм, розбещеним, тiєї втiхи на свiтi, ще зазiхають i на нас, старцiв, однiмають остатню радiсть, остатнє щастя!

Катря (з криком). Не добивай мене! Я й так уже пiдбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на свiтi, щоб завдав такi муки! Адже краще задавити власними руками!! За вiщо ж би так насмiятись?

Дмитро (обнiма Катрю). Дитино моя, надiє моя! Рад би я тебе розважити, та… язик не повертається! Чи тебе чарами приворожено, чи тобi пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кидаєш? Тiльки ж i жив тобою змалку, тiльки ж i бився з злиднями, аби загорювати того щастя, i от тепер, допливши берега, мушу топитись…

Катря (ридаючи, обнiма Дмитра). Що ж менi робити? Збожеволiла я!

Дмитро (боязко). Катре!.. Може б, забула ти… перемогла себе… може б, вернулося…

Катря. Нi, Дмитре! Несила моя…

Дмитро. Значить, годi! Ну, що ж — радощiв не зазнали, з лихом — приятелi… горювати — не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою!

Катря. Де вже? Кругом таке лихо… Хоч би ти зненавидiв мене — легше було б!

Д м й т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!

Катря. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!

Дмитро. I, вже! Дай боже… щоб хоч тобi щастя, то хай уже тiшиться ворог мiй… а менi (махнув рукою) — утоплю десь своє горе!.. Але ж як вiн насмiеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе, — то не сховається вiн вiд мене нiде: на краю свiта знайду його, зо дна моря винесу, з-пiд землi викопаю… I тодi вже з паничем побалакаю!

Катря (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!

Д м й т р о. Не бiйся… поки не кине… Ну, прощай! Напився вже я радощiв! (Обнiма Катрю). Прощай! А!! Не менi, злиденному, — щастя! (Утира сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Iде).

Катря. Дмитре! Не побивайся!!

Дмитро. Пропадай усе!! (Iде хутко).

Катря, ламаючи руки, бiжить до ворiт i схиляється до них, вiд несили.

Вихід VII

Катря i Михайло.

Михайло (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре!

Катря (уздрiвши його, несамовито кинулась на груди). Ай!!

Михайло (обнiма). Не кричи, серце, так, бо почують!

Катря. Зрадiла!.. Боже як! Третiй вечiр не бачила.

Михайло. Ну, все ж обачнiше треба.

Катря. Не буду, не буду, любий мiй, хороший; тiльки не сердься!

Михайло. На тебе трудно й сердитись. (Цiлує).

Катря (обнiма). Господи, як я рада! Нiчого й не тямлю… Чого ти вчора й позавчора не був?

Михайло. Не можна ж менi щодня ходити, щоб не завважили… Я все, знаєш, вибираю годину, щоб з моїми батьками про тебе побалакати…

Катря. Господи, що то буде?

Михайло. Й сам не знаю… трудно то, трудно; якось усе це випада…

Катря (зiтха). Ох! Не випада… i не випаде!

Михайло. Не сумуй, зiрко: ми таки свого дiждемось… Зразу, звичайно, нiяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути… Я, може, через маму…

Катря. Ой нi, нi! Панi такi страшнi, сердитi… вони з'їдять мене!

Михайло. От, вигадай! Чого ти всього боїшся?

Катря. Боюсь, голубе, i душi у мене нема!

Михайло (пригорта i лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж своїх брiвочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обiйми палко, та пригорнися шпарко!

Катря через силу усмiхнулась i поцiлувала.

Михайло. Не так, не так, а отак! (Обнiма). Ходiм звiдси, щоб хто не здибав.

Катря (журно). I-i, вже! Нема чого й критись...

Михайло (остовпівши). Як нема чого?

Катря. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть… Степанида оце була, каже — Аннушка похваляється… плеще на мене…

Михайло. От каторжна! Я їй утну язика!

Катря. Не втнеш, ще бiльше здратуєш! Де вже там те шило в мiшку утаїти! Пiзно.

Михайло. Ти жалкуєш?

Катря. Борони боже! Своєю волею покохала, — аж згорiла у тiм коханнi! Все без жалю вiддала тобi; за тебе i муки прийму… Не зраджуй тiльки мене, соколе мiй, доле моя! (Припада до Михайла).

Михайло (цiлує). Що тобi завжди в голову лiзе, моя дурнесенька?

Катря. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тiльки лякав Дмитро? Правда? (Припада до Михайла).

Михайло. Як Дмитро! I вiн сюди лiзе?

Катря. Вiн нещасний, бiдний… я його скривдила… сватався… так його шкода: занапастила!..

Михайло. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я бiльше не чув про Дмитра! Не поминай менi про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, упитись коханням, — а ти менi вкинеш приску за пазуху.

Катря. Що ж я зробила, що сказала? У самої пекло… Тiльки що був… трохи на себе рук не зняв… похвалявся на тебе…

Михайло. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна буде…

Катря. Нi, нi, то вiн з одчаю! Вiн не зачепить…

Михайло. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати!

Катря. Вiн i без того бiльше не прийде: я йому призналась.

Михайло. Розумна! Сама пускаєш славу?

Катря. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що менi до слави, аби ти при менi… От тiльки за матiр боюсь, як дiйде — не переживуть вони!

Михайло. Правда, за матiр — погано.

Катря. Що менi робити, порадь, мiй соболю?

Михайло. Хiба, може б, тебе одвезти до дядька на хутiр?

Катря. Як, щоб я маму кинула?

Михайло. Ну, то вдвох?

Катря. Нi, нi! Як таке їй i сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, нiж пiшла б на публiку!³⁹.

Михайло. Слухай, серце! Я поговорю з твоєю матiр'ю, присягнусь їй за тебе, — то вона й заспокоїться; лучче ж од нас правду почути, нiж од других…

Катря (сумне i чуло). I не знаю вже й як… аж серце окипа крiв'ю, як подумаю! Любила ж мене, цiлий вiк поневiрялась за мене…

Михайло. Та угамуйся, не забiгай лиха! От, може, i в мене з старими швидко владнається справа, то тодi безпешно! Прийде день — потурбуємось, а нiчка — наша!

Катря (ламаючи руки). Коли б менi мами не вбити! Царице небесна, зглянься хоч ти!

Михайло. Годi-бо, Катре! Ходiм у садок: час гине…

Катря безнадiйно сплеснула руками.

Завiса тихо спада