Kitabı oku: «Талан», sayfa 4
В И Х I Д ХII
Тi ж i Антипов.
А н т и п о в (за дверима). Можно войти?
Л у ч и ц ь к а (виривається, зрадiвши). Можно, можно.
К в i т к а. Марусе! Що ж се! Знущаєшся?
Л у ч и ц ь к а. Тихо!.. Дай дух перевести, обмислитись дай…
К в i т к а. А, так кiнець!
Лучицька скрикнула, а вiн зупинився як вкопаний.
А н т и п о в (весело). А, мы уже встали? Ручку, ручку за это, божественная, сердцекрушительная дива! (Целует). Нет, не шутя, что с вами было? Все в трауре… я голову потерял. (Не заметил Квитки, садясь спиною к нему).
Л у ч и ц ь к а (з зусиллям, намагаючись погамувати хвилювання). Просто… неможется… простудилась… у нас сквозняки…
А н т и п о в. Да, да, и это возможно. Я уже громлю нашу думу за театр… Да! Но ничего особенного?
Л у ч и ц ь к а. А вы уже готовы были предполагать… нечто ужасное? (Поглядає з тривогою на Квiтку).
А н т и п о в. Нет, honni solt, qui mal y pense! Но ведь на сцене возможна всякая несправедливость, особенно на провинциальной. Я потому вас и прошу: бросьте зту сцену, переходите на столичную; там ваш талант развернется и засверкает чудным огнем, а здесь, в провинции, да еще при однообразии ролей, он заглохнет… Верьте моей искренности, дорогая Марья Ивановна, – я вас глубоко уважаю и люблю, и мне было бы жаль увидеть ваш ранний закат… А он неизбежен, – зто сила вещей.
Квiтка поривається вийти; але пiд час реплiки пiшов непомiтно в спальню.
Л у ч и ц ь к а. Может бьгть, не знаю… Но здесь меня любят, а всякая любовь есть эгоизм… да еще какой! (Побачила, що Квiтки нема). Где это Квитка делся, вы не заметили?.. Хотела вас познакомить… Странно… Какая я, право, рассеянная хозяйка, и не простилась… Да, так любовь – эгоизм…
А н т и п о в. Вы правы, но от этого вам не легче…
Л у ч и ц ь к а (все бiльш хвилюючись). Какое легче? Этот эгоизм – неотразимая сила: он пытка, ужас!.. (Вбiк). Куди б вiн дiвся?.. (Антипову). Он ломает всего человека, разбивает в один момент все идеалы и делает его забавою чужой воли…
А н т и п о в. Вы очень зкзальтированны… У вас, вероятно, жар… Да, да! Знаєте что? Отправляйтесь прямо в Москву и дебютируйте в Малом: я и протекцию, и письма, и, наконец, сам с вами поеду…
Л у ч и ц ь к а (тисне йому руку). Спасибi! Щире наше спасибi за ваше участие… (Прислухається). Но я туда не гожусь… (Вбiк). Нi, се щось так… (Антипову). Все то, чем вы здесь восхищаетесь и називаете художественным воспроизведением жизни, будет там чуждым, фальшивым!
Чути стук.
Ай! Боже!
А н т и п о в. Что с вами?
Л у ч и ц ь к а. Выстрел?
А н т и п о в. Что вы? То хлопнула дверь.
Л у ч и ц ь к а. Правда?
А н т и п о в. Верьте!
Л у ч и ц ь к а. Видите ли, как у меня расстроены нервы! (Вгамувавшись). Да, для той сцены нужно будет все моє родное забыть и переродиться… Здесь я – оригинал, а там буду копией, и плохой: там нужна школа…
А н т и п о в. Нет, нет и нет! Вы не простой, заурядный талант, который на помочах водят, вы гений. Это я говорю вам без лести! А для гения школа не нужна…
Л у ч и ц ь к а (з хвилюванням i навiть сльозами в голосi), Полноте, какой я гений? Гений єсть сила, могучая, властная, гений верит в себя и в себе удовлетворение жизни находит; для него все прочие терзания страсти ничтожны, он выше их всех! А я… Андрей Витальевич, я, должно быть, и не талант даже…
А н т и п о в. Что вы? Что вы? Откуда такая мрачность и недоверие к себе?
Л у ч и ц ь к а. Не знаю… А я только не дорожу своим призванием… И брошу, кажется, сцену…
А н т и п о в. Вы с ума сошли? Это было бы преступлением, ужасающим… У вас инфлюэнца, решительно инфлюэнца.
В И Х I Д ХIII
Тi ж i Палажка.
Л у ч и ц ь к а (нянi, що ввiйшла). Не бачили Антона Павловича?
П а л а ж к а. Нi, не виходив.
Л у ч и ц ь к а. А поглядiть.
Палажка виходить.
А н т и п о в. Вы встревожены?
Л у ч и ц ь к а. Нет, просто интересно… Сльшите, какая беготня?
А н т и п о в. Поезд пришел… Пассажиры…
Л у ч и ц ь к а. Видите ли, куда я гожусь? (Встає). Нужно лечь…
А н т и п о в. Отдохните, отдохните… Вы расстроены, потрясены… Оправляйтесь; без вас торичеллиева пустота…
Л у ч и ц ь к а. Вы преувеличиваете… А Квятковская?
А н т и п о в. Что вы? Смеетесь? Она в сравнении с вами ничтожество… просто жалка…
Л у ч и ц ь к а. Я искренне ее считаю талантом… Да и вы ж сами что писали о ней… Даже во вчерашнем номере?
А н т и п о в. Мало ли что мы не пишем? Нашим пером водят всякне осложнения… Нас между строк читайте…
Л у ч и ц ь к а (прислухається). Нет, шум…
А н т и п о в. У вас, дорогая, галлюцинация слуха… (Цiлує руку). Я пришлю доктора. (Виходить).
Л у ч и ц ь к а. Ух, насилу!.. Мало не зомлiла. (Падає в крiсло). Як тяжко перемагати себе… Я мов отерпла… (Тре собi лоба). Треба… нагло чогось… (Схоплюється). Як божевiльний вискочив… а я сиджу! Побiгти, розпитать, розшукать… (Бере шляпу, платок, але все падає з рук). Несила… впаду… (Хапається за крiсло i повернулась). Ай! (Побачивши, в дверях Квiтку). Ви?! Живi?! Як я вимучилась! (Нервово ридає).
К в i т к а (бере її за руку). Марусе! Сльози? Тобi жаль мене?
Л у ч и ц ь к а. Ах, як жаль!..
К в i т к а (обнiмає). Моя! Моя! Я захлинусь вiд щастя!
Завiса
ДIЯ ТРЕТЯ
Кiнець панського парку. Направо гарненькi офiцини з верандою, що заросла виноградом. Ближче до передкону справа ж садова мебiль. Посерединi квiтник. Налiво далi iдуть двi дорiжки. Просто вглибинi баркан з хвiрткою; з-за неї видно село. Надвечiр. З половини дiї насувається хмара.
В И Х I Д I
Лучицька, Палажка i Гаша.
Л у ч и ц ь к а (вибирає квiтки по клумбах для букета), Нема чого й вибрати. Що то за знак?" Посохли чи пропали?.. Яка досада: Антось так любить на столi квiтки… Троянди ж були, гвоздички… i нема! Я так жалувала їх! Хто то?
Г а ш а (пiдгляда здалеку). Гвоздички пожовкли, а розу всю старая бариня приказала зiрвать i посушить.
Л у ч и ц ь к а. Хоч би було трошечки менi зоставити.
П а л а ж к а (на рундуцi в'яже панчоху в окулярах). Така й вона! Зоставить?! На злiсть все повирива.
Г а ш а. Чого ж то так?
П а л а ж к а. А на пакiсть! Сказано: "Не так пани, як пiдпанки!"
Г а ш а. Обiзвалися теж пани! Тiльки ззаду латки, аж сором!
П а л а ж к а. Я – сором? Ах ти, панська покидька! Тут тiльки й стремить, аби б що переносити…
Г а ш а. То ви краще на баштани наймiться постремiти! (Пiшла).
П а л а ж к а (вслiд їй). Ось до чого дожила я, що яка-небудь повiя нехтує… (втира сльозу) банiтує!..
Л у ч и ц ь к а (пiдбiга i цiлує її). Голубочко сивесенька! Хiба ж я тому винна? Та я ж вас як маму рiдну… Це менi образа. (Гiрко). Ех, няню, няню! У мене i в самої щемить, та ще як щемить! Але я Антосю не показую: це його стурбує… Вiн мене коха, то решта пусте!
П а л а ж к а. Пусте? Аж глянути страшно: i очi позападали, i блiда, мов памороззю припала…
Л у ч и ц ь к а. Ви ж проклинали все сцену та тягли мене сюди.
П а л а ж к а (махнула рукою). Ет!
Л у ч и ц ь к а. Ну, годi, годi! Чого нам лихими гадками труїти себе, – ще час погожий: сонечко он в хмару сiда та таким рожевим променем огорта все, мов мати на прощання дитину, аж парк цей темрявий усмiхається… Тiльки шкода, що на верандi виноград i крученi паничi пожовкли…
П а л а ж к а. Не диво, бо вже осiнь: годi їм i крутитися; он як ще морозом приб'є, то тiльки бадилля тирчатиме.
Л у ч и ц ь к а. А ми, поки нас не прибило морозом, не будемо хмуритись!.. Моя дорога, моя люба! (Обнiмає). Поможiть менi трохи; ось подержте цi (дає квiтки), а я ще нарву. (Зриває георгини). О, оцих – то нiхто не приб'є, цi не бояться морозу; але зате й бездушнi, духу не мають… А от запашнi резеда та левкої, дак тi зараз здалися… Так-то i ми, няню! А ось у затишку молодесенькi стокротки й нагiдки, тiльки що розцвiли: цих рвати шкода; нехай хоч i пiзно, а полишають собi. Дайте, голубочко, он там, на рундуцi, лiйка, я поллю їх…
Няня пiшла.
Мої милесенькi! Однi ви тiльки й тiшите очi, а то все пожовкло, пов'яло. А як тут було гарно весною – все яскрiло, пишало, всмiхалося… Який це рай був! Здавалось, що йому кiнця й краю нема, а от i краса одiйшла, i лиховiсними плямами проступа вже смерть!.. Ох, так i моє життя, а то й щастя! (Задумалась). Чого це його досi нема?.. Щодня частiше та частiше… Все на полювання… Ох, нудьга яка!
П а л а ж к а (подаючи лiйку). I не чує, i не бачить! На мене нарiка, а сама, горличка, одно журиться…
Л у ч и ц ь к а. Ой, няню! То я так… (Жваво), Ну, давайте сюди воду; ось ми пiдживимо i цих, i он тих. Нам теж крапельку ласки, то й життя загра.
В И Х I Д II
Тi ж i Квiтка.
Л у ч и ц ь к а (побачивши, кинула лiйку – i до його на шию). Голубчику!! (Цiлує).
К в i т к а (обнiмає). Зозулько моя! Ну, як?
Л у ч и ц ь к а. Скучила, так скучила!..
К в i т к а. Хiба ж я далеко ходжу, хiба надовго? Все дома та дома, аж заснядiв.
Л у ч и ц ь к а. То перше було, а тепер усе на полюваннi…
К в i т к а. Бо перше пори не було, а тепер настала.
Л у ч и ц ь к а. Може, може!.. Та я така ревнива, що до зайцiв i до курiп'ят тебе ревную… (Смiється, цiлує). Я, може, й обридаю тобi своїми ласками? А? Обридаю?
К в i т к а. Нi!.. А папiрос зробила, що я просив? У мене всi вийшли.
Л у ч и ц ь к а. Зробила, зробила… Дай папiросницю – зараз наложу. (Побiгла до покоїв).
П а л а ж к а. Ви б, пане, доглядали бiльше свою жiночку, хiба не бачите, яка…
К в i т к а. Боже мiй! Слаба вона, чи що?
П а л а ж к а. Як що? Та чи вона тут господиня, чи наймичка? Нiхто не шанує, нiхто i за жiнку вашу не вважа… I мати ваша не признає…
К в i т к а. Но-но! Ви менi тихше! Чим панi недобра? Пересердилась за нерiвню – i простила, i приласкала, як мати.
П а л а ж к а. Добре приласкала, що i в двiр не пуска, насила шпигiв… Он клюшницю… Все забива баки, що мов панич їй був не чужий…
К в i т к а (змiшавсь). Не може бути!.. Це вже ти, стара…
П а л а ж к а. А грiм мене вбий, коли брешу…
К в i т к а. Ви з нею там посварились, полаялись, так уже й верзете не знать що… А я того не люблю i не повiрю, щоб Гаша насмiлилась що моїй жiнцi… Вам слiд би для спокою Марусi, коли любите її, все крити од неї, а ви все на очi, все на очi. та ще вчетверо. Це може i менi набриднути, осточортiти, чуєте, осто-чор-тi-ти!
П а л а ж к а. Та чую i бачу, що ти вже пiдбив моїй горличцi крила i з шуляками її заклюєш! (Пiшла).
В И Х I Д III
Лучицька i Квiтка.
Л у ч и ц ь к а (прибiга весело). Ось, ось i папiроси, i запалки! Ач, як рiвнесенько положила.
К в i т к а. Слухай, твоя няня просто всяку мiру переступа своїми привередами та претензiями. Хоч ти їй скажи, що терплять, терплять та й перестануть…
Л у ч и ц ь к а. Вибач їй, голубе: вона стара, звикла бурчати, а тут ще дратують її, ображають…
К в i т к а. Вона з усiма свариться i брехнi точить…
Л у ч и ц ь к а (лагiдно). Брехень вона не любить, а… їй боляче стане… Їй можна пробачити… Ну, ну!.. я й сама скажу, тiльки не суп брiвок; не будемо темрити ясного вечора. Нехай бурi i негоди там далi, а ми вiд них ухилимось в нашiм захистку… (Лащиться).
К в i т к а (цiлує). Ти все якась екзальтована, тривожна… нудишся…
Л у ч и ц ь к а. Я не за себе тривожусь, нi! Менi тiльки й потрiбне твоє кохання та вiра, що я тобi щастя даю, а решта… Колишнє… все мертве! Тут, коло твоїх нiг, лежить моя доля, все моє щастя!
К в i т к а. Спасибi, голубко, тiльки ти брехень не слухай…
Л у ч и ц ь к а. Нi, нi! Я тобi вiрю, одному тобi!.. Я певна, що ти маєш i доказ…
К в i т к а (спалахнув). А! Ти за шлюб… Ти менi очi колеш цею певнiстю?
Л у ч и ц ь к а. Що ти? Анi в думцi… Я сама не захотiла…
К в i т к а. То-то ж! При чiм же я? Тобi захотiлось цiї комедiї… не знаю для чого?
Л у ч и ц ь к а. Любий мiй, невже не знаєш? Та тим же, що менi твоя воля, твоє щастя ближче до серця, нiж моє; я заклялась, що тодi зв'яжу тебе, коли впевнюсь, розумiєш, упевнюсь, що не буду тобi каменем…
К в i т к а. Така жертва для мене тяжка, а надто докори. Я думаю, що ти в менi певна, а про матiр… її не переробиш… Та, нарештi, пiзно i питання ставити: я мушу… i ми перевiнчаємось хоч завтра.
Л у ч и ц ь к а. Нi, нi! Це б зняло неславу… Бога ради, про це бiльше нi слова. Я боюсь, щоб i няня не пiдслухала, не довiдалась, що ми ошукали, це б її вразило смертельно. Схоронiм поки нашу таїну, а прийде час… ми поправимо.
К в i т к а. Як знаєш, твоя воля… А тiльки менi не натякай: се образа моїй честi. (Глянувши, на дзагарi). Ой-ой, одначе пiзно… (Встає).
Л у ч и ц ь к а. Куди ж ти знову? Цiлий день не був…
К в i т к а. Хочу збiгати з собакою в одне мiсце… Курiп'ята…
Л у ч и ц ь к а (гiрко). Бачиш, як тобi зi мною скучно!.. Стiй, стiй, це не дорiкання… а тiльки, що ти собi дiла не маєш, а без дiла нудно жити на свiтi…
К в i т к а. Ет, не в тiм рiч: ти в менi зачепила болючу струну… Правда, нема бiльшої муки, як почувати в своїх персах цiле море i сили, i жадоби мировi послужити i знати, що тiї сили нема куди кинути, нема до чого приладити; упевнятись щодня, що всi шляхи тобi переоранi i що сам деякi переорав…
Л у ч и ц ь к а (полохливо). Невже не змiг би служити? I од матерi б так не залежав…
К в i т к а. Де? Де? Не дратуй хоч мене! На казенну службу я не пiду – нездатен.
Л у ч и ц ь к а (тривожно, з сльозами). Та й я на дорозi…
К в i т к а. Та перестань, з тобою i балакати дружньо не можна: у всьому тiльки себе бачиш, тiльки себе гризеш i другого дратуєш… Що ж тут такого? (Пауза). У мене ще є надiя… Я подавсь до земства i от-от жду одповiдi.
Л у ч и ц ь к а. Так ти будеш по земству служити? Як я рада, як рада! Слухай, ти од мене ховався з цим… Розкажи ж, як, що i до чого? Менi хочеться знати всi твої думки, всi твої бажання i мрiї, щоб разом жити, одним подихом дихати…
К в i т к а (бере рушницю i встає). Пiсля, пiсля… Тепер нiколи… побiжу.
Л у ч и ц ь к а. Таки йдеш?
К в i т к а. Таки йду. (Пiшов).
Л у ч и ц ь к а (довго стоїть нерухомо, заломивши руки). Обридла!.. Йому нудно зi мною… Я йому чужою стаю, а може, й помiхою… Ох, як швидко скiнчився мiй рай! Одцвiли квiтки, i листя опало… (Здригнувшись, провела рукою по чолу). Невже кiнець всьому?! У! Яким морозом мене обсипало! (Тремтить). Справдi, чи не слаба я, – i того менi вбачається все хмурим! Вiн же чесна, хороша, правдива натура… Е! Поки голови не стяли, будемо думать про друге… (Пройшлась коло клумб, зiрвала стокротку i сiла на сходах рундука). Няню! Ви там, у покої?
П а л а ж к а. Тут, моя дитино!
Л у ч и ц ь к а. Принесiть менi, будь ласка, мою шкатулку.
П а л а ж к а. Зараз.
Палажка виносить шкатулку.
В И Х I Д IV
Лучицька i Палажка.
Л у ч и ц ь к а (одiмкнула, розгляда речi). Ось браслет з дорогими самоцвiтами: це менi, няню, перший подарунок пiднесли… Скiльки було щастя, землi пiд собою не чула!.. (Зiтха). А цi сережки брильянтовi менi пiднесли в столицi. Як я боялась там виступати! Все їдно як на катування йшла: як глянула я на обширу ту залу, а там аж чорно од голiв, – так у мене руки i ноги подубли… голос тремтить. Як я почала – не тямлю, а потiм розiйшлась… I-i, господи! Який же гвалт знявся, а в мене од захвату так серце здавило, мало не впала… I цей вiнок там же вiд молодi… (Зiтха). А ось дукач i цi перли од його, од мого сокола… Який вiн тодi був захвачений, сп'янiлий, аж божеволiв! (Притиска до серця й цiлує).
П а л а ж к а (бурчить). Всi вони, пси, – поки оженяться.
Л у ч и ц ь к а. То-то! А! (Провела по волоссi рукою i стряхнула головкою, мов бажаючи викинуть думки). А ось iще… ще… багато, багато… Мало чи не з кожного города пам'ятка…
П а л а ж к а. А там iще в тiй скринi скiльки всякої срiбної посудини i вiнкiв.
Л у ч и ц ь к а. Бачите, моя рiднесенька, ми не злиднi, i у нас є своє, надбане чесно, – так ви отiй причепендi i одкажiть, що я не з нужди на їх гiркий хлiб перейшла.
П а л а ж к а. Ох, якби було знаття, що так станеться, краще б було на своїм хлiбi.
Л у ч и ц ь к а. А ви ж, бабусю, казали, що грiх.
П а л а ж к а. Отож тiльки й горе! (Вiдiйшла).
Л у ч и ц ь к а (уложивши речi, вийняла засушенi листки iз тетрадi). Ох, оця квiточка! Скiльки було щастя… а тепер зав'яла… А цей листик зелений… Першу роль з ним учила!.. Ах, минуло, минуло!.. А ви, мої рiднесенькi, почерканi, пописанi… (Розбира аркушики, цiлує). Ось Катря! Як я тодi над її долею плакала, як за нею болiла душею… I не сподiвалась тодi, що й сама стану Катрею, сама буду переживати її нестерпнi муки… Ох! (Замислюється i тихо неспогадано співа, немов з ролi).
Тяжко-важко, а хто кого любить,
А ще тяжче, хто з ким розстається…
В И Х I Д V
Лучицька i Олена Миколаївна.
О л е н а М и к о л а ї в н а (зупиняється, слухаючи спiв, i тихо пiдходить). У тебя, невестушка, прекрасний голос… Только все грустишь, все тоскуешь, словно несчастлива!
Л у ч и ц ь к а (заметушившись i закриваючи листки). Ах, маменька… Зто вы? Я и не заметила… Садитесь! (Пiдкочує їй крiсло).
О л е н а М и к о л а ї в н а. Стой, милая! Что зто, старые или новые письма перечитываешь? Любопытно.
Л у ч и ц ь к а (змiшавшись). Нет, маменька; зто я так себе, от нечего делать… тетрадки старые пересматривала…
О л е н а М и к о л а ї в н а. Какие такие тетрадки?
Л у ч и ц ь к а. Пустяки… роли прежние… (Подає).
О л е н а М и к о л а ї в н а (поглянувши). А! Хе-хе-хе! Вот оно что удостоилось лобзаний! (Презирливо вiддає). А ну, не правду ли я говорила: тянет прежнее-то, тянет! Уж не маши головкой, не поверю: тянет, тянет!
Л у ч и ц ь к а. Нет, это хоть и близко сердцу, а заброшено мною навеки!
О л е н а М и к о л а ї в н а. Не поверю, не поверю! (Мотає головою). Ты сама себя, бедная, обманываешь: тоскуешь недаром…
Л у ч и ц ь к а. Да с чего же мне, маменька, тосковать? Всего вдоволь, муж меня любит, вы жалеете…
О л е н а М и к о л а ї в н а. Видно, мало зтого, видно, есть за чем тосковать…
Л у ч и ц ь к а. Что вы, маменька?
О л е н а М и к о л а ї в н а. Не тревожься, милая, я любя говорю… Я понимаю, какую ты жертву принесла: и славу, и карьеру бросила для моего сына, а только впрок ли? (Гладить її по голiвцi). Таешь ты здесь, горемычная, и за своим-то прежним развеселым житьем, и за всем.
Л у ч и ц ь к а (глибоко зiтхнувши, боязливо здригнулася). Мне все ничего, лишь бы Антось…
О л е н а М и к о л а ї в н а. Антуан.
Л у ч и ц ь к а. Лишь бы Антуан… Люблю я его, маменька, больше всего на свете, вот хоть сейчас в могилу лечь…
О л е н а М и к о л а ї в н а (поморщившись). Верю… А все же и муж тоскует, одичал совсем…
Л у ч и ц ь к а. Чем же он одичал? Неужели я зверь дикий?
О л е н а М и к о л а ї в н а. Одичал, бирюком стал, нигде не бывает… Да и трудно: от нас все отшатнулись… Хозяйство тоже его не занимает, все норовит как бы из дому сбежать…
Л у ч и ц ь к а (ламаючи руки). Маменька! Мне… страшно!
О л е н а М и к о л а ї в н а. Мой-то, может, и полюбил тебя за талант, что вот-де все перед ней ничком падают, а я подхвачу! И такая это запальчивость его взяла, что и на мать плюнул… Ну, а как пришлось-то без сцены с молодой женой время коротать, так и вышло, что с зайцами веселее…
Л у ч и ц ь к а. Боже мой! Да коли это так – умереть легче. (Плаче).
О л е н а М и к о л а ї в н а. Перестань, моя сиротка! (Цiлує). Ну, как же мне тебя не любить? Несмотря на то, что ты сломала ему и жизнь, и карьеру, а сердце поневоле к тебе.
Л у ч и ц ь к а (скрикнула). Так я Антосю сламала жизнь?
О л е н а М и к о л а ї в н а. Успокойся, моя несчастная! Не ты… Но всех людей не переделаешь… С нами ведь знались все люди именитые, ну, а теперь и оскорбились на Антуана, что унизил себя перед ними; у всякого ведь семья есть – у кого жена, у кого сестра, у кого дочь… ну, а тут такое! Еще и по земским прокатят…
Л у ч и ц ь к а. Так зто через меня он все терпит? Господи! Какая ж я несчастная! Яка я безталанна! (Вибiгає ридаючи).
О л е н а М и к о л а ї в н а (вслiд). Доняла… Ты еще у меня подожди, актриска поганая!
