Kitabı oku: «Талан», sayfa 5
В И Х I Д VI
Олена Миколаївна, Палажка, потiм Квiтка.
О л е н а М и к о л а ї в н а (до Палажки, що проходить). Снеси-ка своей барыне воды.
П а л а ж к а. Що таке? (Бiжить). Матiнко! Дитино моя!
О л е н а М и к о л а ї в н а (побачивши сина). Антуан! Куда зто?
К в i т к а. В порубь… А вы к нам?
О л е н а М и к о л а ї в н а. Была уже. Полюбилась мне твоя женушка. Вот как сначала была против нее, а теперь полюбила, – славная она…
К в i т к а (цiлуючи їй руку). Благодарю, maman! Она – ангел, это – беззаветная любовь и преданность…
О л е н а М и к о л а ї в н а. Беззаветная? Вот зто мне немного сомнительно… Она все у тебя печальная: она о чем-то горюет, – ее, видимо, гложет тоска…
К в i т к а. О чем же ей тосковать? Она так счастлива, так меня любит…
О л е н а М и к о л а ї в н а. Ah, que tu est simple*! (*Ой, який ти простодушний! (франц.)). Всему веришь! Вот дитятко! В глаза-то она смеется, прикидывается, а за глаза плачет.
К в i т к а. Да о чем же, maman?
О л е н а М и к о л а ї в н а. А может, и о ком…
К в i т к а. Мaman!!
О л е н а М и к о л а ї в н а. Почем я знаю! Что по театру, по цыганской жизни тоскует, так и неудивительно: уж кто раз попробовал этого яду, тот безнадежен; с омутом сжился, ну, омут й тянет…
К в i т к а. Она и забыла про все это; она сейчас мне говорила…
О л е н а М и к о л а ї в н а. Ха-ха-ха!! Да ты просто смешон! Что она, дура такая, что ли? Станет она муженьку высказывать, что ей с ним скучно, что ее тянет в богему? Да ведь она актриса, да еще, ты говорил, порядочная…
К в i т к а. Обворожительная!
О л е н а М и к о л а ї в н а. Ну так что ж? Не сумеет она перед тобой сыграть роли? Чужими ролями заставляла, небось, плакать, так своею-то собственною уж и как проведет! Разве мне бы хотелось, чтобы она тебя обманывала? Она и славная, и умница, да вот беда, – думаю… даже уверена, что не из любви она тебя околпачила, а из расчета, да-с!
К в i т к а. Maman, что вы? Это невозможно: вы взгляните ей в глаза, ведь сама правда светится в них!
О л е н а М и к о л а ї в н а. Нет, раrdon, ты просто imbeccile* (*Недоумкуватий (франц.)). Да какой же была бы она актрисой, если бы не умела глазами владеть? Я скажу больше, она изнывает по старой зазнобе.
К в i т к а. Что-о! Этому не поверю!
О л е н а М и к о л а ї в н а. Да мне няня сама говорила, что у нее до тебя был какой-то актеришка, с которым ты чуть не подрался…
К в i т к а. Это друг ее.
О л е н а М и к о л а ї в н а. А! Am de la maison!… (*Друг дому (франц.)). У них, кажется, все эти… называются друзьями?..
К в i т к а (спахнувши). Мaman! Зто бесчеловечно… в невинную бросать грязью! У вас, кроме каких-то подозрений, ничего нет…
О л е н а М и к о л а ї в н а. Стой, не горячись: ты всю жизнь поступал на оснований минутных раздражений. Мне ведь самой хочется увериться в чистоте ее душевных стремлений, потому что, повторяю, она мне полюбилась; но я не ослеплена, как ты, а оттого и способна для наблюдений… Я боюсь, чтобы она не сбежала напросто…
К в i т к а. Что-о?!
О л е н а М и к о л а ї в н а. Ведь она переписывается с кем-то.
К в i т к а (вражений). Она не переписывается ни с кем!
О л е н а М и к о л а ї в н а. Ха-ха! Ты уверен? Это даже трогательно…
К в i т к а (кидається до флiгеля). Я сейчас у нее спрошу…
О л е н а М и к о л а ї в н а. Стой! Ты только напортишь! Я тебе покажу отрывок… остальное выследим… Только немного нужно хитрости и un tour petit de prudence*. (*Зовсiм трошки розсудливостi (франц.)).
К в i т к а (розгублений). У меня голова кружится… Чтобы этакая гнусность? Нет! Зто было бы чудовищно. Я бы ей и себе пустил пулю в лоб! Ведь я люблю ее, поймите!
О л е н а М и к о л а ї в н а (здвигнувши плечима). Сумасшедший!
В И Х I Д VII
Тi ж i лакей.
Л а к е й (входячи з алеї). Господин Орлов изволили приехать!
О л е н а М и к о л а ї в н а. А! Вот узнаєм, как твоя участь решилась! Йди же, будь благоразумен.
Уходят.
В И Х I Д VIII
Лемiшка, Гаша, Палажка, а потiм Лучицька.
Г а ш а. Сюди, сюди, вон у том хлигелi.
Л е м i ш к а. Ага, ага! Я й ходить тут боюсь… так пишно…
Г а ш а. А хто там? До вас прiєхав чи прийшол хтось! (Сама виходить i за дверима ховається).
П а л а ж к а (виходить на рундук). Хто, хто? (За-криває очi рукою). I недобачаю… Стiй! Батько Маринчин?
Л е м i ш к а. Вiн самий.
П а л а ж к а (сходить). От несподiвано! Голубе мiй! (Обнiма). Як же я рада… як рiдному!.. Мов помолодшав?
Л е м i ш к а. А помолодшав: дочку видаю замiж.
П а л а ж к а (в кiмнати). Марусю! Марусю! Iди сюди, кинь лихом їй в вiчi: то все вона бреше… А ось глянь, хто приїхав!
Л у ч и ц ь к а (на рундуцi). Хто? Хто б мiг? (Сходить, утира очi). Роман Михайлович?! Татко? (Кидається, обнiма).
Л е м i ш к а (все ловить i цiлує їй руки). Благодiйко! Янголе божий! Сонечко наше! Як же ми там за вами нудимось, як тужимо!..
Л у ч и ц ь к а. Не забули ще?
Л е м i ш к а (плаче). Не забули, повiк не забудемо… I вороги схаменулись… А маненькi аж плачуть. Бiдний хазяїн наш Безродний прогорiв, помiчником у Котенка служить, а той нiби "сосьєте", тiльки сам усiм крутить.
Л у ч и ц ь к а. Безродний помiчником? Себто сценарiусом? Господи, за вiщо ж йому така покута? Ця новина кригою обсипа серце… Такий багатий був, пановитий… i все своє добро на химеру спустив.
Л е м i ш к а. Так, так!.. Ось листа вам пересила Марко Карпович, – бере мою дочку…
Л у ч и ц ь к а. Маринку? Мою любу, мою горличку? Це ж менi така радiсть… а я й не спитала! Давайте, давайте листа!.. (Бере, розрива). Як же вона? Що? От спасибi Марку!
Л е м i ш к а. Здорова… за вами все плаче… Вам до нiжок кланяється, благословенiя просить…
Лучицька жадно чита, а Лемiшка кива головою нянi.
Ой змарнiла наша матусенька!
П а л а ж к а. Хоч у труну ложи! Та як же й не змарнiти, коли в таке пекло попала? Як приїхали сюди, так спочатку Марусю не пустила й на очi; син хотiв був тiкати… так вона нiби помирилась з невiсткою, стала кликать до себе… Ну, моя зiрочка й прояснiла – i я рада… Та ненадовго: стала я помiчати, що й Маруся почала нишком плакать, i вiн, Антось отой, бiльше та бiльше хмуритись…
Л у ч и ц ь к а (цiлує листа й хова за лiф). Друже мiй! Єдиний мiй! От уже хто не зрадить, так не зрадить, а душу за друга положить!.. Так рада моя Маринка?
Л е м i ш к а. Там уже така щаслива, так кохаються… Коли б тiльки їй ще ви – то й раю не треба… Та i публiка кричить притьмом за вами, i Котенко…
Л у ч и ц ь к а. Не знаю, не знаю… Ех, я уже мертва! Нема менi свiту… (Перемiня тон). Та то я жартую… а менi така радiсть, так весело, так весело, як давно не було! Мов теплим вiтром на мене повiяло з рiдного краю. А як же ви сюди попали?
Л е м i ш к а. Менi в сусiднiм городi дiсталась по спадку хатка, дак я одпросився продати її та справити посаг Маринцi.
Л у ч и ц ь к а. А, от i чудесно; i од мене теж передасте…
Л е м i ш к а. Я ще на поворотi заїду, а тепер хапаюсь: боюсь спiзнитись на потяг… хмара насува… Ну, храни вас господь! (Цiлує руки). А назад…
Л у ч и ц ь к а. Конечне завернiть! Я така рада, мiй старенький…
П а л а ж к а. Ну, прощавайте та йдiть мерщiй… а то онде вже збiгаються! Я проведу вас. (Веде в хвiртку, гаряче жестикулiруючи).
Л у ч и ц ь к а. Ах, як боляче! От тепер-то почулось, що згаряча я порвала! Зрадила дiло велике ради свого власного серця, i менi моя зрада зрадою ж i б'є!
В И Х I Д IX
Лучицька i Квiтка.
Грiм. З цього часу блискавка блиска. К кiнцю дiї буря i дощ.
Л у ч и ц ь к а. Ай (Закрила очi).
К в i т к а (пiдходить). Марусе!
Л у ч и ц ь к а. Ай! Ти? Ах, як мене грiм налякав!
К в i т к а. Чистим душам грому не страшно… Об'ясни менi, бога ради, щиро. (Голос дрижить). Од кого цей лист? Тут написано: "Прости, я розлюбив тебе, а покохав другу… ти собi знайдеш…" I так далi… грубо, цинiчно…
Л у ч и ц ь к а. Що-о? Я не розумiю нiчого… А дай!
К в i т к а (показує уривок). Читай – я не прибавив.
Л у ч и ц ь к а (придивляється i смiється). Це ж не до мене лист!
К в i т к а. У тебе знайшли… Тут нема смiху… Тут жах!
Л у ч и ц ь к а. Нi, голубе мiй, – один тiльки смiх. Знаєш, що се таке? Це моя роль iз "Глитая": се той лист, що Глитай пiдробив i принiс Оленi.
К в i т к а. Роль? Невже?
Л у ч и ц ь к а. Роль, роль… хiба не пам'ятаєш? Та я тобi й покажу…
К в i т к а. Може… Однако все-таки… странно… Я хороше не помню… Какое ужасное недоразумение… Я не могу придти в себя…
Л у ч и ц ь к а. Ти менi не ймеш вiри? Невже ти змiг про мене так чорно помислити? Антосю, що ж се?
К в i т к а. Прости! У меня расшатаны нерви… какая-то тупая боль… Да, все одно к одному… кругом разочарования, неудачи, неприятности.
Л у ч и ц ь к а. Ти мене лякаєш… Що ж скоїлось?
К в i т к а. В земство нема чого й думати: остатня стежка закопана!
Л у ч и ц ь к а. Чого ж то? З якої причини?
К в i т к а. Одна причина, одна!
Л у ч и ц ь к а. Все я?
К в i т к а. Що ж ти з ними вдiєш! I кланяться перестали… Нема просвiтку: руки складай та й лежи нiкчемною колодою, поки згниєш.
Л у ч и ц ь к а. Я? Я тобi свiт заступила?
К в i т к а. Не ти, а панськi привереди… А! (Йорза волосся).
В И Х I Д Х
Тi ж i Гаша.
Г а ш а (вибiга). Бариня на минутку зовуть вас… сюда…
К в i т к а. Сейчас! (Iде за нею).
При свiтi блискавки видко в гущавинi бариню i Квiтку.
Л у ч и ц ь к а. А коли я помiха, коли я всiм тут каменем на шиї – так ясно що: зайву личину тра набiк!
К в i т к а (хутко, скажено). А! Наконец-то комедии разоблачу! (Бере Лучицьку за руку). С кем это вы изволите любовные переписки вести? (Лучицька дрижить. Пауза). От кого – не роли, а любовные письма получаете?
Л у ч и ц ь к а (змертвiлим голосом). Антось! Не оскорбляй меня!
К в i т к а (напряженнее). С кем обниматься изволили?
Л у ч и ц ь к а. Не оскорбляй! Что зто? Гвалт?!
К в i т к а (несамовито). С кем об-ни-ма-лась?
Л у ч и ц ь к а. З Лемiшкою… отцом Маринки,.. Спроси няню…
К в i т к а. Одна шайка! Где бы он взялся здесь?!
Л у ч и ц ь к а. Проездом… Клянусь богом… Опомнись!
К в i т к а. Где письмо? Отдайте мне его!
Л у ч и ц ь к а. Вот оно. (Дiстає).
К в i т к а (вирвав). От какого-нибудь поганого актеришки – и у сердца храните… А! знаю, от какого мерзавца зто письмо!
Л у ч и ц ь к а (пошатнулась i ухопилась за спинку стула; коси вiд руху впали). Не от мерзавца, Антон Павлович, а от честнейшего и преданнейшего мне человека…
К в i т к а (скажено). От преданнейшего? Так у вас там, между этой… этой… преданнейшие люди?
Л у ч и ц ь к а (нiби одгонячи образу рукою, а другою за голову). Остановитесь!.. Не оскорбляйте!.. Пощадите!
К в i т к а (ловить слова у листi). А-а! Вот оно: "богорiвна", "неспогадана", "вернiть мировi дар божий"! Так вот в чем дело? Так зто все была жалкая комедия… водевиль с переодеванием?.. Вы разыгрывали угнетенную невинность, я получил роль простака, дурачка-буффа, а настоящий герой был за кулисами…
Л у ч и ц ь к а (задихаючись). Остановитесь!..
К в i т к а. Туда вас тянет, туда манит цыганская жизнь, а здесь – тоска, разойтись негде… Обманулись в расчетах… Что ж? Вы здесь не пленница… насиловать воли не будем! (Виходить, кричить вбiк). Коня мне!
Л у ч и ц ь к а. Ай!! Бесчеловечно! Безбожно! За что же? За что? (Рида).
В И Х I Д XI
Лучицька i Палажка.
П а л а ж к а (пiдбiга). Що знов? Що?
Л у ч и ц ь к а (кидається до неї з риданням). Вигнав!.. Дочекалась! I за що? Обридла… свiт заступила… в тiм i вина! (Лама руки). А! Дайте ж менi чого… щоб я… навiки забулась… Тiльки далi од цього мiсця, далi!
П а л а ж к а. Заспокойся, рiднесенька! Будь вони проклятi, iроди!
Л у ч и ц ь к а (збентежено). Тiкати, тiкати звiдсiль! Няню! Берiть… тiльки мою шкатулку… а їхнього – нi рубця… Пiдводу наймiть…
П а л а ж к а. Та хай їм все завалиться! Я зараз… Тiльки надворi горобина нiч.
Л у ч и ц ь к а. Пiшки пiду! Туча, няню, не така жорстока, як люде: буря порве все, та хоч серця не займе. Грiм одразу уб'є, та катувати не буде… А тут катують i не докатовують… Ходiм!
Няня її пiддержує.
(Вона сливе пада). Боже! (Сповза з рук нянi на колiна). Скiнчи мої муки!.. Над силу кара, над силу!
Грiм, дощ, буря.
Завiса
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
Картина 1
Велика на першiм планi кiмната, зовсiм проста. Дверi однi посерединi, а другi, маленькi, злiва. Шкапи з книгами, нотами i дорогими костюмами. Злiва – писарський стiл; на ньому афiшi, тетрадi; обiк його крiсло i стул. Справа навпроти – столик i дзеркало з причандалами для гримировки; при ньому стул, лампи i свiчi.
В И Х I Д I
Котенко, парикмахер i потiм Безродний.
К о т е н к о. Що се? Новий парик? Новi втрати?
П а р и к м а х е р. У нас же не було на Богдана.
К о т е н к о. А на сотника, на Карася?
П а р и к м а х е р. Степан Iванович казали, що не пiдходять.
К о т е н к о. Що ти менi з своїм Степаном Iвановичем? Щоб, як i вiн, процвиндритись! Минуло панування: я тут хазяїн, а вiн у мене слуга…
П а р и к м а х е р. Та я, як прикажете…
Б е з р о д н и й (входить). Чи не подивишся, Юрiй Савич, на кiн? Чи так обставив?
К о т е н к о. Прийду! А ти огляди менi добре хористок та й других, щоб не вибiгали з пiдкрученими чолками або в туфлях… От там май око, а за моєю фризурою уже я буду сам доглядать.
Б е з р о д н и й. Що таке? До чого се – не розумiю…
К о т е н к о. Так, наздогад бурякiв, щоб дали капусти. Будь ласка, щоб менi змiни в картинах хутко; забiжи ще в суфлерську, – першу сцену викидаю, та не прогав i капельмейстеру про це сказати… Та повертайся моторнiше: тра забувати колишнє, а коли робити, дак робити…
Б е з р о д н и й. Хiба я чим схибив? Хiба нехтую обов'язками?
К о т е н к о. Та нi, нi! Я так… Тут нема часу на бесiду: хутше, хутше!
Безродний, знизавши плечима, виходить.
Ну, годi! До панi Лучицької!
Парикмахер виходить.
В И Х I Д II
Котенко i Квятковська.
К в я т к о в с ь к а (влiта шалено). Чого се ви i сьогоднiшню, i завтрiшню мою роль, мою власну роль, передали Лучицькiй? Яке мали право? Нехтувати, топтати мене хочете, га?
К о т е н к о. Уже знов? Яка ти чудна та нерозсудлива! Що ж я маю чинити, коли публiка кричить: "Подавай Лучицьку!" Менi її власною шкурою не учити: вона нам грошики дає, вона нас годує, значить, повиннi ми її слухатись…
К в я т к о в с ь к а (вередливо). Ви перше не те кричали: ви не вважали на неї, не вважали на збори, а менi давали ролi, не спиняли мого розвитку.
К о т е н к о. Дурна ж ти: хiба тодi менi що болiло? Чужими боками можна боротись, а своїми дошкуля…
К в я т к о в с ь к а. Поки чужi боки були, так i дихати було вiльно, а як прибрав до рук, так тiльки про одного себе й дбаєш, зажера ненатлий!
К о т е н к о. Та не кричи, – от наказанiє! Ти б то уже грошей не любиш? Чим бiльше в касi, тим краще й тобi.
К в я т к о в с ь к а. Не хочу я грошей; я тобi ними в вiчi жбурну.
К о т е н к о. А я пiдберу й заховаю.
К в я т к о в с ь к а. У, огидливий хапуга! За що я загубила свiй вiк молодий? (Плаче). Нащо вiддала скарб свiй дiвочий?
К о т е н к о. Недержаний трохи…
К в я т к о в с ь к а. Що-о? Що? Та я тобi очi видеру!
К о т е н к о (одступа). Но-но! Стiй-бо! То я про себе…
К в я т к о в с ь к а. Про себе? Ну-ну, пожди! Ти щось починаєш знов подлювати? Поки оте кошеня не прибилося, поти й життя було!
К о т е н к о. Впроголодь…
К в я т к о в с ь к а. Не тобi тiльки, кабанюцi! А хористки? Не порався хiба з них талани робить? Га?
К о т е н к о. Ну, вже завела! Пiшла згадувать… От напасть! От влопався!
К в я т к о в с ь к а. Не бiйсь, так од мене не одчепишся! Може, я й сама тобi плюну межи очi, а доти не подарую свого! Знаю, знаю, певно, уже закортiло панiї, яку за патли вигнали з двору? Заманулося сухотньої повiї? Закохався у дохлу Лучицьку?
К о т е н к о. Та схаменись!.. (Одступа).
К в я т к о в с ь к а (напором). Мовчи! Бачу, бачу! Од того ти їй i потураєш! Перше, як гнав її, – то й незугарна, i неталановита, i приндя, а тепер уже й талан розшукав богорiвний?
К о т е н к о. От злигався!.. Та що ти собi…
К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитуєш? Начитуєш, як менi, поки не стала полюбовницею твоєю?
К о т е н к о. Та одсахнись! (Тiка).
К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитуєш? У, як пiймаю, – начитаю i я!
К о т е н к о. Та… що ти… (Тiка далi).
К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитаю!
К о т е н к о (у дверях). Тпху! Сатано! Тiкати, чисто тiкати!
В И Х I Д III
Квятковська i Юркович.
Ю р к о в и ч (вбiга з галасом). Квiточко пишна! (Цiлує руки). Уф, яка прелiсть! Як розцвiли, як розвернулись! Красуня, богиня! А очi, очi! Найкращi зiрки з неба украли… I вас бог не кара?
К в я т к о в с ь к а (важко дише, хоче затаїть гнiв). Кара, iменно кара, i кара жорстока.
Ю р к о в и ч. Я помолюся за вас… може, умилосердю небо…
К в я т к о в с ь к а. Ще бiльш розгнiваєте: отакий грiшник i буде молитись? Грiшника вiзьми за адвоката, то й сама вскочиш у грiх, а я дитинка манесенька…
Ю р к о в и ч. Манесенька та гарнесенька! Ще ручку, ще й другу! (Цiлує). Антик! Я страшенно вам рад, страшенно… I вся публiка… Я тепер уже рецензентом став…
К в я т к о в с ь к а. О?! Цяця! (Опанувавши себе).
Ю р к о в и ч. I Лучицька з вами?
К в я т к о в с ь к а. Та з нами ж… А вам уже тьохнуло серце?
Ю р к о в и ч. Байдуже! Вона актриса – правда; але я сподiваюсь вами тепер тiшитись… Гомiн дiйшов i до нас.
К в я т к о в с ь к а. Не знаю, чи й побачите навiть мене: я тепер бiльше гуляю… От i сьогоднi вiльна.
Ю р к о в и ч. Яким робом? Перли не ховають, а показують…
К в я т к о в с ь к а. У нас тепер мода на Лучицьку, i мода найбiльше у режисера.
Ю р к о в и ч. Що-о? Не розумiю… Хiба єсть чого такого?
К в я т к о в с ь к а. Либонь… Бачите, я помарнiла, стала незграбною, худесенькою, манесенькою… Он якi руки стали тонюнi!
Ю р к о в и ч (цiлує вище лiктя). Уф, рученята у вас – аж пече, як торкнешся, як самий кращий єдваб! А самi… Та хай його маму мордує, отут зараз умру – i вас заарештують за душогубство.
К в я т к о в с ь к а. Бiдненький Абрамочка! А заступатися за манюню будете?
Ю р к о в и ч. Дайте ножа… Нi, краще – серце, а я й сам вiзьму ножа i пiду всiх рiзати!
К в я т к о в с ь к а (кокетує). А все-таки Лучицька…
Ю р к о в и ч. Але! Яким побитом вона знов у вас опинилась? Вона ж тодi, по сезонi, зараз повiнчалась i поїхала, кинула трупу; ми i в газетi оповiстили, i трошки слiз зронили… Я навiть за тi сльози взяв двадцять три карбованцi…
К в я т к о в с ь к а. Ну, так ото… побрались i згинули з ока, а ми й забули: граємо собi… Я широко ступила… драматичнi ролi взяла i жодної не впустила… Публiка мене прийма – страх, преса озивалась з захватом… А що то ви заспiваєте?
Ю р к о в и ч (наспiвує). Кохаю, кохаю i буду кохати…
К в я т к о в с ь к а (заграє). Побачимо!.. Так ото ми й граємо спокiйно; коли – геп! – на голову вигнана панi! Тут знайшлись приятелi, пiдняли на руки i понесли, як дурень торбу. Ну й пiшла знов у моду…
Ю р к о в и ч. Цiкавi новини! Так вигнав… Од чого? А я сьогоднi, зараз, бачив самого Квiтку…
К в я т к о в с ь к а (схопилась). Невже? Ви не жартуєте?
Ю р к о в и ч. Бачив, бачив! Спочатку навiть не пiзнав його: худий, блiдий став, низько пострижений… очi якiсь гострi, нехорошi… Каже, гарячку винiс…
К в я т к о в с ь к а. Бiдний, нещасний!.. Вiн писав менi… Вiн мене вважа за найщиршого друга… Ми з ним в останнi часи листувалися… Слухайте, приведiть менi його сюди зараз, хоч на хвилину… через боковi дверi…
Ю р к о в и ч. Приведу, приведу. Тiльки трошки…
К в я т к о в с ь к а (тупа ногою). Зараз, кажу; в ту ж мить! Ви мене не хочете слухатись?
Ю р к о в и ч. Бiжу! Лечу! Слова моєї диви – закон! (Виходить в боковi дверi i знову вертається). Уфi Яка цяцяна! Уф, яка жижа! (Здаля поцiлунок). Сказюсь!
Квятковська тупає ногою; вiн зника.
К в я т к о в с ь к а (закрива дверi). А! Приїхав! Не витерпiв? Чи її тiльки побачити, чи мене? В листах i до мене промовляв ласкаво i тепло… Побачимо! Ех, якби!.. Ласий шматочок! (Сiда перед дзеркалом). Треба, одначе, причепуритись… Блiда, здається? Проте нiчого: вiд нудьги… Ще пiдпудритись! (Пудриться). От пiд очима легесенько пiдсинити! (Шука). В цього iдола i фарбiв нема, тiльки руда та сурик. (Пiдводить карандашем очi).
Г о л о с и (в середнi дверi). Можна?
К в я т к о в с ь к а (оправившись). Хто там?
Г о л о с и. Раби вашi.
К в я т к о в с ь к а. Якi? Вiрнi чи невiрнi?
Г о л о с и. Вiрнi, незрадливi!
К в я т к о в с ь к а. Так увiйдiть!
