Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 10
БАРАКИ, ЩО ЗА МIСТОМ
I
Юхим пiдiйшов до паркана й прочитав такий плакат:
Товаришi!
Тероризуйте тил ворога. Бийте нiмчуру!
Бийте гайдамаччину. Наше вiйсько недалеко.
Хто не з нами, той проти нас.
Пiдпiльний ревком
Д’ех! Мать твою бог любив!
I тут же Юхим подумав про Мазiя:
– Так… Розумiю… Ну, держись, Мазiю! Посмотрим твою ухватку. Потiм заложив руки в кишенi i, посвистуючи, пiшов до баракiв. Це було вдень.
II
Розсипається небесний дрiб по даху i спiвають ринви одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.
Тиха осiння нiч, коли темно, як сажа, а десь запiзнився невiдомий птах вилетiти на пiвдень.
Над бараками лiхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Бiля города присiли бараки, а далi ховаються провалля, де навалено смiття з мiстких будiвель, з помийних ям.
А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, i по колiна загрузли могильнi верби…
Ну i прислухався Мазiй, санiтар барачний, i чути було – шарудять у листях мишенята дощовитої осенi.
То падають дрiбненькi горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом.
Холодно.
Вiтер iде широкою вулицею, добiгає до баракiв i тодi з важким духом трупiв несеться до провалля, щоб заритися в смiття.
До баракiв, у двiр, крiзь ворота просунулись рейки, що провели в п’ятнадцятому роцi, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених.
Але зараз не видно рейок – темно, як сажа.
…Ах, Нiмеччино, Нiмеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п’ять вагонiв напiвтрупiв, i бараки повнi до неможливости.
Тягнуться потяги без станцiй, без води, без хлiба на батькiвщину – i приходять потяги до баракiв.
…I от до Мазiя прибiг Юхим, кинув спрожогу:
– Ну, єсть плакат!
– Що кажеш, Юхиме?
Мазiй дивиться двома ярками. Вiд нього йде труповий дух.
– Кажу – прояви себе!
I розповiв: треба товаришам пiдсобити. Одним словом, приштокати.
Мазiй думає не довго i вже гудить голосом польової порожнечi:
– Це можна… Чого ж не можна?
Юхим дивиться непевним поглядом:
– А не брешеш?
– Навiщо брехати?
– Ну, тодi слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити – подивимось. Згодний?
– Згодний.
– Дивись… Щоб, значить, вийшло все в акурат i нiкоторої змєни вiд тiбє не було.
…Отже, в цю нiч ухвалили так: одного обов’язково приштокати, а далi буде видно.
Окупацiя – слово не наше, i прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одiж.
Не голубiють днi.
Мовчки бунтують вулицi, мовчки бунтує завод.
I порожньо очам, мов о дванадцятiй годинi ночi в обложенiм мiстi.
Мочить дощ i шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших.
Але чорно на душi.
I шкiрить зуби почуття помсти, i хочеться клацнути.
…Окупацiя – слово не наше.
Вiд Мазiя Юхим пiшов до Оришки. Були у неї iншi санiтари, так би мовити, товаришi Юхимовi.
«Разговори розговарювали».
Говорили про доктора – старшого лiкаря та про iнше. Ну, i лаяли – всiх лаяли. Навiть мерцiв i хорих.
Сказав один:
– А не помiчаєте, хлопцi, як старший лiкар почав хвостом крутити?
Це не спроста.
Юхим наставив вухо.
– Невже i вiн прочитав плакат?
Гм!
I чогось образився:
– Понiмаєш, «хвостом круте». Думаєш, тiбє спужався?
Регочеться санiтар:
– Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазiєм побував? Здригнув Юхим: «В акурат влучив»:
– Перехрестись. Який мiнє антирес?
– Та хто його знає! Мазiй чоловiк темний…
А другий розповiв:
– Проходжу це я, братцi, бiля кладовиська. Дивлюсь – щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потiм кричу: «Хто там такий?» Не вiдкликається. Взяв я тодi на бугайця: «Хто там такий? Стрiляти буду». Не вiдкликається i йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це пiдходить. Дивлюсь – Мазiй. «Чого ти тут шляєшся»? – «Могилу, – каже, рив». – «Це уночi?» – «А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо». Отакий!
– Та то його, мабуть, мерцi збили з пантелику. Уже нiчого йому не страшно.
– Воно так. Та його вже страшно становиться.
Юхим заспокоївся й покликав у сiни Оришку.
Така й така iсторiя. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат.
Оришка:
– Ну їх до чортової матерi! Не зв’язуйся. Коли б чого не вийшло. Юхим поважно взявся в боки:
– Сайдьоть! Лиш би тiбє турботи не було.
А потiм пожартував:
– Мiнє що – як треба, то й жистi рiшусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша…
Отже, говорили ще й про iншу справу, бо помiтив Юхим, що Оришка пiдморгувала комусь.
– Ти гляди, щоб нiкотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзитєльной.
Оришка в знемозi похилилась Юхимовi на груди.
…А за дверима ринви спiвали одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.
III
Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?
Га?
Суєта. Суєта. Суєта.
Хiба можна кожного зводити у ванну пiсля довгої дороги без станцiй?
…Потiм рили величезнi ями й кидали туди необмитi, чорнi, виснаженi цурпалки живого м’яса.
Не чекали й смерти – валили на пiдводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Нiмеччинi.
Отже, праця на двi змiни.
Лiкарi ходили по палатах розгубленi, сестри й служанки без нiг.
Носiї. Носiї. Носiї.
…Мазiй i Юхим теж.
I через край переливається в палатах стогiн – чорний, смердючий. I вовтузяться люди й шукають виходу, нiби пацюки, що попали в раковину з рiдким калом.
Душить труповий дух.
Не чути смiху в палатах.
Але не можна ввесь час у такiй задусi. Виходять на повiтря й з жагою ссуть його, як телята материнi груди.
…Пройшла Оришка. До Юхима каже:
– Це не завод пахне.
А Юхим вуглем стоїть, думає:
– Без сумлєння.
I Мазiя очима шукає.
…Палатськi служники лiками пахнуть, i все це народ, так би мовити, пiд знаком запитання.
Ядернi баби, звикли жирувати з хорими, i пухкi та смачнi, недарма на «хорих» порцiях одгодовуються.
Котлети, а не баби!
От i з Юхимом: нежонатий хлопець, а пiдморгує не одно бабське око.
…Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадлива («Карi глазки, де ви скрились? Мiнє заставили страждать»).
Оришка в аптецi крутиться. «Дохтурь!»
Як нема фельдшера, то й сама лiкiв дасть:
– Що вам требується? Олiум рiцiнi?
I регочеться.
– Ги! Ги!
Хоч окуляри на носа натягай.
– …У-ух, ти! Шльондро непiдтикана! У Хранцiю надумала їхати, чи що?
Iще гигоче, шоколадна, а груди, нiби холодець, тiпаються.
…Набачив Юхим Мазiя – покликав, убiк одвiв.
– Ну, що? Може, передумав?
Мазiй на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує.
Що вiн думає, ця мавпа з зоологiчного? А говорить спокiйно, наче дитина конфету ссе.
Напевне, вiд трупового духу заморока найшла.
– Згарбаємо – не писне!
Юхим хвилюється:
– Завела сорока про Якова. Ти дiлом говори. Що за манера? От падазрiтєльной!
Одрубав Мазiй:
– Не вiриш, то йди!
Заблимали очi:
– Мiнє усьо одно. Пiдсобити треба товаришам. Возьми в унiмання… А ти вола, мабуть, перетягнеш… Значить, сьогоднi?
…Увечорi зiйшлись бiля Оришчиної кiмнати.
– Все готове?
– Все.
Тодi вже насувалось сiре рядно осiннього вечора.
Пiшли до Оришки: поки стемнiє.
Оришка з Юхимом жартували на кроватi. Борюкались.
Мазiй пахтiв цигаркою на палатськiй лавi – бiлiй з голубим блиском.
В Оришки не очi – поросята кувiкають.
Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) i на вухо телеграфує:
– Нащо цього привiв? Погратися не дає. Ги! Ги!
Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби:
– Мовчи! Хай сидить. Поспiємо.
Вiд борюкання кiмната повна спеки. Оришка мов сонце, що за обрiй перевалює.
П’ють воду, прицмокують.
Потiм вiдпочивали.
Каже Оришка:
– Чого ти, Мазiю, такий непривiтливий?
Мазiй у вiкно дивиться, де огнi по бараках ходять – хорих переносять.
Мовчить. Як пугач.
– Скоро год у нас, а все однаковой!
Це Оришка, i проглинула:
– Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги!
Мовчить Мазiй. Безоднi у вiкно вставив.
…Ще пожартували.
I от вечiр провалився в темряву.
Юхим загортався:
– Мабуть, ходiм!
Пiдвелись. А Оришка Юхимовi пiдморгує, щоб спати приходив.
«Тяжолоє положенiє: мужчин война перевела».
От…
Та, бачите, на дворi гомiн глухий пiшов.
Наставили вуха.
Оришка:
– Кличуть… Неначе як хворих привезли.
I крикнуло за вiкном:
– Виходь!
Юхим досадливе махнув рукою:
– Подаждьош, не пужар!..
…Зiйшли з ганку в багно. Двiр увесь шумить.
Полiз у кашкет Юхим:
– Ховай струмент. Дiла сьогоднi не буде.
Пiшли за натовпом до рейок.
…А пiд навiсом, де вагони, – лампи та свiчки бiгають.
Сунеться з вагонiв скиглiння i йде в болото.
Метушився вартовий лiкар:
– Ану, хлопцi, дружнiш!
А хлопцi й так ледве ходять.
Учора цiлу нiч носили цурпалки живого людського м’яса.
В палатах повно. Вже нiде ставити носилки.
– Отже, «дружнiш». Пiдожди, скоро вже прийдуть, загетьманують.
…У палатах крик:
– Куди несете? Нiде. Несiть у шосту.
– Там уже наставили.
– Ну, в десяту.
– А… йди вiд грiха… мать твою так! Чого так язиком ляскати?
…Тiльки ринви спiвають пiсню в переливах легкого дзвону.
– …Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички!
Мазiй наставив свої глибокi ярки.
– Багато вас… Все одно завтра в яму.
Хорий з жахом подивився на Мазiя й заскиглив.
Пiдбiг Юхим:
– Сматри!
I послав кудись у повiтря «в бога i богородицю».
Пахло трупами.
IV
Цвинтар – невеселе мiсце в нашiй республiцi.
В’януть трави бiля могил.
Зализує на могилах свої рани осiннє сонце, потiм крутить хвостом i ховається за небесним тином.
Уранцi копали братерську могилу.
Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, i дивимося на неї з сумом.
…Мазiй стоїть з мотикою в ямi, а Юхим – з лопатою на горi.
Iншi пiшли обiдати.
– От дух, аж сюди чути, – сказав Мазiй.
Сказав незадоволено Юхим:
– Не могу я бiльш терпiти, вашого духу слухати.
I дивиться на Мазiя:
– Розумiєш: треба завод одкривати. Надоїло мiнє. Хiба це робота з мерцями? Так, недоразумєння.
Потiм говорили про сьогоднiшнiй нальот. Так би мовити, про дiло плакатне.
…Летить пiд кирки земля, бризками розсипається.
Росте сопка бiля ями.
Сонце востаннє крутнуло хвостом i пiшло в безвiсть.
Пiшли й грабарi. Яма була готова.
Глибокої ночi пiде сюди важкий труповий дух.
Смеркає.
Смеркло.
Вiд баракiв вiдходять захмаренi заулки. Темнiє в кварталах – лiхтарiв нема, а будинки сиротливi, непривiтливi.
…Юхим i Мазiй цiлу нiч вiльнi – копали.
Повечеряли й пiшли.
Мазiй ступає вiд баракiв кiшкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських ворiт кiшкою.
Юхим каже в долоню:
– Ша!
А сам спотикається, як монополька.
…За десять кварталiв – свисток. Пiшов по кварталах i тiльки за проваллям стих.
Зупинилися. Прилипли до паркану.
Мазiй дивиться двома безоднями – очi глибоко пiшли пiд лоб, тiльки блиск майорить.
Борода чорна, як нiч.
У Юхима усики з кота. На головi кепi млинцем.
– Ну, от i дивись унiмательно. Як пiдiйдемо до пекарнi, то й абсуди свайой головой.
Мазiй струснув iз свитки дощ. Мовчав.
А Юхим кулеметив.
Витяг з багна ногу – багно крюкнуло.
– Здаровий ти мужик i в арманську був. А тут ради салiдарности. Я, брате мiй, катєльщиком був. Салiдарность – первоє дiло.
Мазiй брав саженнi кроки, i знову багно крюкнуло.
…Бiля пекарнi розлетiлись вулицi, а далi хмурi димарi на чатах.
Уже видно. I видно ще на чатах каску.
По дошках провалюється гул крокiв – розмiрене, мов маятник.
Через плече гвинтiвка.
– Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив.
Вiдповiв спокiйно, як дощ:
– Що ж, дiло ясне: зайдемо з того кiнця – i не писне.
Юхим потер руки.
…Iз заводу зрiдка спотикаються молотки… А може, то кузня, що край села стоїть?
Завод iще жеврiє, тiльки готується вмирати, коли замовкне останнiй цех.
Юхим з погордою сказав:
– Катєльщики. Це тобi не село: пiдложив бабу пiд бiк i спи. Тут не засньош!
…Чорти його знають: все-таки боязко. Скiльки не говори, а треба ж i дiло робити.
Д’ех, мать твою бог любив!
Нацiлився вже Юхим лiзти, а Мазiй тут зашепотiв щось.
– Ну?
Сказав суворо й уперто:
– Отож тепер мене слухай.
– Ну?
– От тобi й «ну».
Юхим затривожився:
– Що ти такий падазрiтєльной… От манера!
Каже Мазiй спокiйно:
– Цього чоловiка ти менi даси.
– Це того?
– Та його ж.
Повеселiшав..
– Бери без сумлєння.
– В тiм-то й рiч: допомагати прийдеться. До ями потягнемо.
Треба хоч одного живого зарити.
Юхим витрiщив очi.
Юхим не розумiє.
А Мазiй рiшуче одрiзав:
– Не хочеш, то я пiду додому. Не буду й руки каляти.
Замжичило дрiбно й холодно.
От iсторiя! Думав-думав, а думи нiяк не йдуть.
Випалив:
– Сатана ти, а не людина. Це можу я на таке дiло пiти. А пiду. Потом, як я чуствую, поддєржку треба.
Крiзь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул крокiв.
…Мазiй полiз.
А за ним полiз i Юхим.
Раптом бiля заводу стихло.
Тротуар замовк.
Ну, i що ж? Як же далi?
Далi зв’язали вiжками, забили хусткою рота й потягли живе тiло по вулицi, а потiм по завулках.
Звичайно, притягли на цвинтар до тiєї ями, що рили вдень.
А яму вже зарили, свiжа могила стоїть.
Чули – од’їхала фура.
Колеса вiдходили по бруку.
Коли розрили свiжу сопку, з могили ще плазував кволий стогiн.
То цурпалки живого м’яса, що все одно скоро пiдуть у вiчнiсть.
…Смердiло трупами. Мазiй поставив над ямою зв’язану голубу людину й штовхнув її.
Гупнуло.
Застогнало.
Ну i дiла!.. Мать твою в боженят пiднебесних! ’
Сказав Юхим:
– Сволоч ти, i квит!
…Повернулись захмаренi заулки.
Крюкало болото.
Пiдступали бараки й важкий труповий дух.
В палатах бiгали огники.
Але то – не весело. Що тут казати – не весело.
Десь далеко за городом стогнало тiло. Мабуть, умирало на чорних ланах.
…Д’ех! Не голубiє на душi!
I праворуч Днiпро, i лiворуч Днiпро.
I похилила в розпуцi свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осiнь.
…Рипнули перелякано ворота у барачний двiр.
…А далеко гудiло радiо на тисячi гiн про журбу нашої невеселої країни.
V
Дощ ущух.
Свiтанок iшов iз сходу ледаче, довго. Потiм брiв сiрий день, зазираючи в калюжi.
Хмари низько стояли над самотнiми бараками. Хмари придавили одним краєм захiднi квартали мiста.
…З города тягнулись клячi з калом.
Ну, а вiд заводських ворiт сунувся натовп голубих людей.
Попереду бiг гладкий собака з обiрваними вухами. Iнодi собака зупинявся, нюхав землю, тодi зупинялися й люди.
Але це на момент.
Iшли далi.
I от – Юхим ускочив до Мазiя.
– Шукають… з собакою…
Мазiй спокiйно сказав:
– Хай шукають.
– Ну, а як найдуть?
– Не найдуть.
…Юхим побiг до Оришки.
Баба в обiйми його:
– Ходiм, Юхиме, пограємось.
Оришка вартувала всю нiч. Недавно з лiжка пiдвелась. Пахне вiд неї лiками й ядерним бабським тiлом – пухким та солодким, як медяник.
Одштовхнув Оришку:
– Куди там гратися… З собакою.
I заметушився по кiмнатi.
Оришка розiпрiла – сон солодкий. Очi поросятами кувiкають.
– Та що таке?
Розповiв Юхим: так-то й так-то – бiда.
Перелякалася баба. Спiдницю схопила. Одягається. Дивиться у вiкно.
Видно – бiгає собака на цвинтарi, а потiм бiля свiжої могили гавкає.
Гавкає, не вiдходить.
I розривають уже голубi люди свiжу сопку.
Скрикнула Оришка:
– Боже милосердний! Червонi шлики вже бараки оточили.
Ну i спека!
Зовсiм збожеволiла – до старшого лiкаря посилає. Впросити, значиться.
– Тьху! От хранзоля дурна.
Ще побiг до Мазiя, а той, як папуга, завiв:
– Не найдуть!
Що тут робити? Вилаявся в «бога й у богородицю» та й пiшов у палати. От.
…А на цвинтарi вже вирили чоловiка голубого, i барачний лiкар так визнав: умер вiд задухи, отож живим закопали.
I рветься вже собака до баракiв, нюхом чує, де злодiї.
Пустили собаку. I самi пiшли.
Iз старшим-голубим барачний лiкар iде.
I вже виганяють з палат.
– Ста-нов-и-ись!
Отже, по-солдатському: становись.
Збились у купу санiтари й санiтарки.
Не так. У шеренги треба.
Гомонiли. Гомонiли.
Гомiн стих.
Держали стих.
Держали собаку за нашийника, а потiм пустили.
Знову пiшов дощ, у калюжах булькає.
Обнюхує собака кожного – мовчить.
А добiгла до Мазiя – загавкала.
Вивели Мазiя з шеренги.
…Ех, Юхиме, Юхиме!
Загавкала й бiля Юхима.
– Виходь!
Потiм повели до старшого лiкаря допит чинити.
Юхим каже: – Нiчого не знаю.
А Мазiй ярками подивився й байдуже кинув:
– Ну да, живого закопали.
…Вивели їх у двiр i повели в мiсто.
Дощ знову вщух.
Було це тодi, коли мiськi вулицi сонно прислухалися до тишi. Город спав.
Тiльки тротуари де-не-де глухо одмiрювали кроки вартових.
…Втретє розривали свiжу могилу, що на цвинтарi бiля баракiв.
Струпiшали цурупалки людського тiла.
Сморiд.
Не чути було, як спiвали ринви одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.
А збоку шарудiли в листях мишенята дощової осенi.
Крiзь туман баракiв майже не видно. Видно постатi край ями.
Верби йдуть за мiсто до провалля, де вмирає тiло.
I от бiля ями iз зав’язаними руками стоять – Юхим i Мазiй.
Ясно? Скiльки шликiв? – Ховає туман.
До Юхима:
– Ну, кажи: жидам продався?
Мовчанка.
– Ух, ти, жидовська пико!
Важкий кулак гупнув в обличчя.
Одскочив убiк, став бiля верби. Це – Юхим.
…Коли могилу розрили, бiля ями поставили Мазiя.
– Лiзь!
Усяка буває смерть, це зрозумiло, i буває смерть, коли вiд неї смердить трупами.
Промайнула мисль.
Юхим зиркнув на яму i кинувся в туман. Де руки? Нема рук!
…Бац!
I затрiпотiло живе серце, а потiм луснуло.
Кров поточилась у листя. Iще чути було:
– Ух, ти, жидовська пико!
…Над цвинтарем проходив туман важкий – осiннiй.
…Всяка буває смерть, i буває, коли вiд неї смердить трупами.
– Лiзь!
Мазiй подивився безоднями в туман i полiз у яму, в гору людського м’яса.
…Це було тодi, коли мiськi вулицi сонно прислухалися до осiнньої брудної тишi.
…Дощ знову вщух…
СВИНЯ
I
Це каже зоологiя:
«…має сорок чотири зуби. Sus domesticus: йоркширська, темворст, суфолькська, ессекська i ще багато. I ще: sus scrofa: дик, вепер – є в Азiї, залишився i в Європi».
Iще треба розповiсти про Карла Iвановича i про Хаю – мiж iншим, а про свиню буду говорити потiм.
А тепер iще про будинок, а може, ще про кого-небудь.
Будинок…
Будинок має чотири виходи, входи. Вихiд вiсiм квартир, квартира чотири-п’ять кiмнат, а кiмнати (назад!) – дають ще квартири. У кiмнатах, у квартирi, де Хая, не де Карло Iванович, нижче поверхом, – чотири квартири: Хая, сiм’я товаришки Зої з Зоєю i два товаришi: один товариш з товаришкою, тепер жiнка (чи як там?): Райський i вона, Яблучкiна. Четвертий – Пєтушков.
От.
А от припустiм.
Два балкони: один вище, другий нижче.
…Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильця… (Є такi ярки – цвiркунячi, повно точiння, коли вечiр, коли в степу блукає таємно червоний огонь: мабуть, багаття, а мабуть… не знаю). Двадцять крокiв гримає духовна музика – це сад «Гастроль». А коли стихає, тодi симфонiчна оркестра.
Дивлюсь – лiхтарi, лiхтарi, лiхтарi, як золотий горох: це над будинками, видно з будинку, що над будинками.
…А десь збираються їхати кудись. Пiд’їдуть до семафора, а там iще семафор, iще семафор…
Так от – пiд балконом гризуться собаки, зрiдка плачуть коти, мов тi дiти.
Вечiр. А потiм – нiч.
– Мяу-у-у!
Садок. Iз садка арiя з «Iвана Сусанiна». I тому, що Глинка великий композитор, i мiсто не мiсто, i огнi не огнi, сумно, тоскно, радiсно… I знову сумно…
Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильцями…
А коли вистукував цвiркун (тодi прийшов вечiр), Хая пiшла на балкон i через бильця перехилилась, щоб покликати:
– Ка-арль! Ка-арль!
Це так: язик до пiднебiння. От повторiть голосно:
– Ка-арль! Ка-арль!
Чоловiк живе i вiн не знає, що вiн мавпує. Один зробить «гав» – другий зробить «гав!», бо в природi теж: весна заплаче дощами, а потiм i осiнь заплаче дощами. Мiж iншим, чом ми бабники. Ви як гадаєте? А от Латвiя нiбито рiка i тихенько струмкує, це тому, що Латвiя нагадує латаття, а бiля латаття вода якось завжди струмкує.
Хая покликала й пiшла в кiмнату.
А тодi на схiдцях шум, тупiт, i влiтає канарейкою Карло Iванович.
– Шьо, дєтошька?
Карло Iванович «шьо» – прибалтiйський акцент: «шьо». Христосик Карло Iванович, во благообразiї: русява борiдка, а в сiрих очах смирення (вода бiля латаття тихо струмкує).
Хая показала пальцем:
– Там я напiсяла, вiзьми винеси.
Карло Iванович заметушився, спотикнувся, схопив "генерала" i вискочив.
…А тепер —
– а тепер Хая лежить на канапi. Карло Iванович, коли розсердиться – «Ах, цi жiрнi шеншiнi…» (здається: жiрнi женшини всюди, навiть, де цвiркун точить крильця, навiть сняться – всюди… жiрнi шеншiнi…).
Карло Iванович увiйшов з порожнiм «генералом» i поставив його обережно пiд кровать.
I сiв… i не сiв…
Хая сказала суворо:
– Iди. Можеш iти. Можеш сьогоднi не приходити.
…Коли б’ються пiвнi, а потiм один тiкає, тодi одному чуб настовбурчений. Так i Карло Iванович.
Карло Iванович пiшов, вiн не розсердився, стримав себе, тому що вiн пiвнiчний чоловiк, а на пiвночi довго холодно.
А прийшов сюди через пiвгодини (на п’ять хвилин) Райський – живе за стiною. Райський прийшов сказати:
– Єрунда!
Єрунда: пишуться тези, тезове царство. У Райського тезовий стiл, спецiально, стоси. – Я здихаю! – Єрунда. З жахом: – Що ви робите? – Єрунда!.. Не думаєте ви цього: коли тези згорiли, тодi вилетiла з них лiтера «з», поширяла над землею й сiла на своє одвiчне мiсце. I пiшло звучати в другiм таборi:
– З-з-з-з-з-з-з!
– З-з-з-з-з-з-з!
Звучить холодно, уїдливо, одноманiтно…
Райський мовчить. Бiльше мовчить. Коли висловиться —
– доклад по питанню… Докладач т. Райський.
…Хая взяла, за руку, а потiм на вухо, а потiм лукаво:
– Правда?
Похмуро:
– Так…
Тодi Хая розвела руками:
– А-я-я… Такий розумний, а теж попались на гачок… Ну й Яблучкiна!
I ще про Яблучкiну, жiнку (чи як там?) Райського. А потiм грала очима:
– О темпора, о морес! Де нравственiсть? От вiзьмiть Тему Касальську. Знаєте? Вона каже: менi що? сьогоднi один, а завтра другий: не все одно, з якої чашки однакове вино пити?
I брала його руку й трошки томилась:
– Я не можу! Я так не можу!
…А Карло Iванович не засне, поки в Хаї не темно. Довго не темно – прислухається, хвилюється, а коли говiрку чути, Карло Iванович сальтоморталить по-цирковому: залежить ноги в залiзнi перекладини балкона, а тулуб i голову кине вниз. Дивитись вниз не можна: в головi кружляє, упасти – розбитись на смерть. Зате так видно, що робить Хая (її балкон нижче): чи не прийшов хто, а як прийшов – що таке?
…Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильця, а потiм симфонiя в саду «Гастроль».
…А хтось поїде кудись: пiд’їде до семафора, а далi ще семафор, ще семафор…
