Kitap dosya olarak indirilemez ancak uygulamamız üzerinden veya online olarak web sitemizden okunabilir.
Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 11
II
Далеко на пiвднi замислилось море. Далеко далека Ялта – порт. Морськi купання, i море пахне, i виноград пахне, а грона з винограду на взгiр’ях. Виноград в листях, i тiльки зрiдка соковито на сонцi блищить.
Так блищить: морська хвиля мчалась, й вдарило її з нальоту промiння.
…Тут Лiвадiя, Орiянда, Алупка, тут у старовину генуйська оселя з далекої Iталiї… Пахне тютюном, дурманить тютюном…
Тут нащадки лихої татарви, тепер: «шурум-бурум» – спокiйнi, задумливi татари… I гори: Яйла, Чатирдаг, Карабах…
Вiдпустки дають у травнi, в червнi i коли вже стиглий виноград.
Хая чекала на свiжий виноград i була ввiчлива до Карла Iвановича, рiдко тривожила його з «генералом».
А виноград «скоро поспiє»…
…Ранок, ще рано: пiв на одинадцяту. Вiкна на захiд, сонце на сходi. Сонце зiйшло, але не видно: на тiм боцi.
…Нарештi прокидаються, прокинулись. Нарештi – стук: це шофер.
До Зої увiйшов шофер. Каже:
– Дозвольте посидiти. Ще не пiдвiвся… совбарин.
Це про Райського – за ним приїхав.
…Минуло ще пiвгодини. Не прокинувся. Шофер хвилюється:
– Мабуть, пiду… постукаю.
Iде й каже незадоволено.
– Атвєтствєнной… гiпо-по-по-там.
…Єсть воли волов’яча шия – Райський. Шофер не заїкається; гiпопотам не скаже, скаже зайве «по»; гiпо-по-по-там.
Нарештi прокинувся, умився. Поїхали.
Тодi до Хаї постукав Карло Iванович:
– Дєтошька, тi не пайдьош на шлюжбу?
I чути незадоволений голос:
– А ти сам не догадаєшся? Не знаєш, що в мене женська хвороба?
I тихо (про себе):
– Остолоп!
Навшпиньках од дверей Карло Iванович. Але Хая кричить:
– А молока, мабуть, не принiс?
Дiйсно, молока не принiс Карло Iванович. I кидається вiд дверей Карло Iванович.
…З усiх нiг! З усiх нiг!..
Але напроти Пєтушков: теж на службу.
– А-а-а…
В грудях повно почуття: не сказати, не говорити, не вимовити! (На дощi лелека вбирає в шию голову i нижче. Так Пєтушков).
Конфетно, карамельне посмiхається i руку плавко й обережно:
– А-а-а…
Карло Iванович ухилився:
– Ах! Залиште!
Бiжить, побiг по молоко. Пєтушков конфектно, карамельне посмiхається i чимчикує на службу.
В дорозi:
– А-а-а…
I сюди, i туди безцвiтний капелюшок. Згинається, туманно розпливається. I от —
– служба.
А потiм (нарештi) —
– столовка.
Хитає беззубим ротом (вiн не старий), каже:
– Ми з Григорiй Федоровичем…
«Ми пахали»… Це з наркомом. I так думають: тут – вiдповiдальний там, там – вiдповiдальний тут.
Тому:
– служба, i служба «а-прима».
…Коли Пєтушков побiг, прокинулась Яблучкiна.
Стiна. За стiною Хая. Хая демонстративно вистукує закаблучками – ходить. I Яблучкiна теж. Це так: два двори, паркан, бiля паркану колючки. В колючках – i там собака, i тут собака:
– Грр! Гав! Гав!
– Грр! Гав! Гав!
Але паркан.
На Миколаївськiй церквi годинник ударив дванадцять. На бруку кричать грузовози.
В квартиру увiйшла уборщиця. Уборщиця становиться так: мiж двох дверей – Хаїної й Яблучкiної.
– Баришня!
Тодi вискакують разом.
Яблучкiна:
– Можете убирати… Котiк уже сiв на автомобiль; (Автомобiль пiдкреслюється).
Мiж iншим: за Карлом Iвановичем автомобiль не приїжджає.
Хая:
– Да, да!.. Будь ласка, скорiш, а то до нас, мабуть, приїде народний комiсар.
(Народний комiсар пiдкреслюється).
Яблучкiна зневажливо подивилась на Хаю. Її очi кажуть: – Народний комiсар?.. Гм.. Не вiриться.
А потiм дверi: хлоп! хлоп!
За дверима уборщиця: чи сюди, чи туди? Вона непрактична дiвчина. Але вона розумiє. Вона згадала село, вигiн, дiвчат i крем’яшки. Згадала – пiшла на кухню. Заплющила очi, розставила руки й покрутила в повiтрi пальцями: коли зiйдуться, тодi спершу до Хаї прибирати, коли нi – спершу до Яблучкiної прибирати. Не зiйшлись, треба в Яблучкiної, але вона з тривогою думає, що й народний комiсар – це не абищо. Убирала в Яблучкiної, а Хая демонстративно закаблучками вистукувала.
Потiм уборщиця прийшла до Хаї, а Хая на кроватi розкинулась.
– Ах, Боже мiй! Чого ви так довго? Я ж просила вас скорiше, бо до нас, мабуть, приїде народний комiсар.
А потiм закричала глухо:
– Ох! Ох!
Уборщиця:
– Що з вами, баришня?
Тодi Хая сказала з тугою:
– Ах, яка ви дура… простiть мене, Прiсю. Невже ви не розумiє – те, що в мене хвороба матки?
…Маленька справка: Карло Iванович приходив до Зої й казав:
– Ах Зою! Вi такой корошiй товаришь. Нiфшелi Хая мiня не люпiт? А я не маху, мi, сєвєрнi людi надолько люпiм…
Зоя:
– Я, Карло Iванович, не знаю…
I до матерi:
– Мамо, вгомонiть Соню, чого вона розкричалась? Поколишiть…
III
Зоя, сiм’я Зоїна. Зоя дивиться перелякано. У неї чоловiка нема (був), у неї солдатський пайок i мiльйон (п’ять коп. зол. валютою) жаловання на мiсяць.
Зоя дивиться перелякано: єсть вулиця, єсть вiтрина напроти. Колись у вiтринi було порожньо, а потiм появились дамськi капелюшки, i Зоя трiшки забула Маркса.
Хая сказала:
– Бачиш, i живеш, дурочка. А то б жила в конурцi. Що значить протеже? Це менi дякуй.
Зоя дякувати не знає, а мати каже, що хлiба нема на сьогоднi i (о жах!) не варили кулiшу в ескадронi: Зоя працює в ескадронi.
I сказала Хая:
– Ну, слава Богу, скоро вже поїду в Ялту. А потiм додала з докукою:
– Тiльки нудно з ним. Ах, як нудно. Я вже i так, i сяк, але не можна покинути… Ну, як я буду жити без совнаркомки?
Це про Карла Iвановича…
А на покрiвлi латають покрiвлю. З’їли лiта покрiвлю, бо йдуть лiта, не вертаютьси.
А на краєвидi акварелi силуети церков, силуети будiвель, димарiв…
Iще маленька справка:
Хая їде з Карлом Iвановичем у Ялту через пiвтижня, а Яблучкiна з Райським на Кавказ за два днi.
Хая пiшла в свою кiмнату й стала напроти трюмо. Подивилась на себе.
На покрiвлi латали покрiвлю: стук! стук! З’їли лiта покрiвлю…
…Пахло розтопленим салом…
Хая дивиться в трюмо й чує: Яблучкiна знову вистукує закаблучками. Тодi Хая знову пiшла до Зої й сказала з обуренням!
– Це ж хамка!
Це про Яблучкiну. I розповiла:
– Хiба я ранiш так жила? Тепер що? За iдеї. А перший мiй чоловiк був директором у заводi… Да…
Хая задумливо подивилась на Зоїну маму, а Зоя уважно, перелякано слухала.
– А що вона, ця Яблучкiна? Потаскушка! Ну вiзьми: я ж Райського добре знаю… Ти його ранiш бачила з нею?.. Ага! Ти б подивилась! вiн неглiже, а вона перед ним, як сучка хвостиком. Ну, а потiм розфуфирилась… Розумiєш? Амури.
I вiдзначила з докукою:
– А вiн – дурень. Радий за всяку цiну одкараскатись вiд неї i не знає як. Боїться скандалу. Ех ти, теоретик!
…Виходив полудень до Зоїного вiкна. Закричали в коридорi Зоїнi й маминi дiти. В саду «Гастроль» iшла репетицiя, кiнчалась репетицiя, а за силуетами димарiв курiв шлях.
Подзвонили. Це Карло Iванович принiс обiд. Зоя перелякано дивиться на маму, пiдморгує мамi, щоб не прохала в Хаї лишкiв Хаїного обiду. Мама похитала головою й пiшла одчинити дверi. А Хая пiшла до себе.
…Обiд починається, почався звичайно з того, що Хая не задоволена з обiду. Дивується: чому не видають шоколаду? А вiд борщу смердить старим салом.
Карло Iванович:
– Це ж, дєтошька, боршь, боршь всiгда з старiм салом.
Хая не витримала:
– Дурень!
Лягає на кровать i суворить брови, Карло Iванович винувато дивиться на борщ.
…За вiкном «катеринка» грає «Розлуку». Це прийшов нiмий i закричав за вiкном по-дикунськи:
– Е-е-е!
Полетiли, мабуть, засмальцьованi грошзнаки. I знову чути: стук! стук! – латають покрiвлю. Стихли бунти, громи, революцiя – латають покрiвлю.
Коли Хая не їсть – не їсть i Карло Iванович. Тодi Хая спитала:
– А узнав, на якiй пiдставi цей оболтус Пєтушков столується в совнаркомцi?
Карло Iванович розгублено подивився:
– Ах, дєтошька! Я забуфь.
Скрикнула Хая:
– Забуфь! Забуфь! Нiчого сказать – громадянин: забуфь! Хiба ти не бачиш, що ця бездара хитра, як лисиця. А вiч – забуфь! Ну й годуй Пєтушкових совнаркомкою.
Карло Iванович ще винувато подивився на борщ, а потiм несподiвано образивси.
– Шьорт знає шьо! Шьорт!
I пiдвiвся й пiдсмикнув брюки.
Тодi Хая раптом заласкавiла:
– Що ти? Що з тобою, не хвилюйся, Карль. Ах, який ти нервовий. От як поїдеш у Ялту…
Карло Iванович зневажливо подивився на Хаю, затрусилась русява борiдка, почервонiв, як стрючковий перець. Ще раз пiдсмикнув брюки й кинувся з кiмнати.
– Шьорт!.. Прибiг до Зої:
– Тафольно… Вi, Зоя, карошiй товарiшь. Каварiтє: долько она будiт мушiть мiня? Нiфшелi она мiня не люпiт? Шьорт!
IV
Поспiвав виноград – там, на березi моря, де Алупка, Яйла, Чатирдаг, Карабах, де задумливi татари: «шурум-бурум» – нащадки лихої татарви.
Останнi днi перед од’їздом.
Ранком уборщиця Прiся заплющує очi: чи зiйдуться пальцi? I в останнi днi демонстративно вистукують закаблучки: Яблучкiна й Хая. Пройшов Пєтушков на службу, конфектно, карамельне усмiхається. Iнодi й Хая йде на службу.
«…Дано сие в том, что он командируется на Кавказ по служебним обязанностям. Предлагается гражданским…» i т. д.
Завтра Райський з Яблучкiною їдуть на Кавказ.
А перед од’їздом розiгрався-таки скандал. Яблучкiна вилила в раковину помиї, а це побачила Хая.
I сказала Хая:
– Боже мiй, яка некультурнiсть! Яблучкiна фиркнула:
– Будь ласка, не вчiть. Сама знаю.
– Знаєте, та, мабуть, не все… Ах, яка некультурнiсть!..
Тодi Яблучкiна скрикнула:
– Iдiотка!
Хая зблiдла:
– Що ви сказали?
– Iдiотка!
Хая в знемозi похилилась на стiну:
– Ох, менi дурно…
Але раптом побiгла до дверей i крикнула:
– Ти думаєш, що тебе Райський любить? Дулю пiд нiс… Сучка!
Вийшов Пєтушков, конфектно, карамельне посмiхався:
– А-а-а!..
Хая скипiла:
– Чого вам треба?
– А-а-а!..
– Дурень! – i вскочила в свою кiмнату.
Хая конче хвилювалась i покликала Зою. Лаяла Яблучкiну, а потiм говорила про Пєтушкова:
– От. Живий ескiз для комедiї. Сидить у совнаркомцi й пiдслухує, що говорять. Вислухав засiдання, а потiм до якогось наркома:
«Ви ж не забивайте, Сергєй Петрович, сегодня у нас в шесть часов засєданiє». – «Да, да… я помню». А вiн же на бугайця взяв. От ескiз!.. Ну, брешеш, я таки доб’юсь, яким ти махером у совнаркомку попав.
Зоя уважно перелякано слухала й вертiла в руках газету за 26.
Iще казала Хая:
– Брешеш! Ще й з будинку цього виживу.
I додала надто серйозно:
– Хiба ти не знаєш, що тут тiльки члени колегiї будуть жити? Я за тебе, дурочка, дуже рада. Тепер ти б нiяк не вселилась. Подякуй менi.
(Кiнець! Кiнець! Кiнець!)
То б’є в лiтаври моє надхнення.
(Кiнець! Кiнець! Кiнець!)
27. Яблучкiна й Райський їдуть на Кавказ.
Метушилась Прiся:
– Баришня!
А шофер перевозив корзини на вокзал.
– Атвєтственной… Гiпо-по-по-там.
Райський увiйшов до Хаї:
– Прощайте!
I сказала Хая:
– Менi рiшуче вас шкода… Опрiдiльонно…
Шофер покликав:
– Пожалуйте, машина готова.
Райський пiдвiвся.
…А за стiною Яблучкiна вже демонстративно вистукувала закаблучками.
Райський пiшов.
27, 28, 29.
Їхати. I цим їхати.
…Це, здається, в Iбсена, а може, в Пшибишевського – сильна любов перемагає нелюбов, i нелюбов любить.
Так Хая комусь:
– Я знаю, вiн мене любить до божевiлля. Хай же переможе мою нелюбов.
А йому:
– Карль! Я люблю тебе, але в мене хороба матки. Я нервова.
Комусь:
– Вiн i справдi став неврастенiк. Йому треба женшини. Але я не можу! не можу!
Йому:
– Дорогий мiй Карль, не забудь захватити в Ялту оце шмаття: це для менструацiї.
Сьогоднi Карло Iванович ходить самоваром вичищеним.
– Ка-арль! Ка-арль!
I канарейкою летить Карло Iванович…
…А все-таки сьогоднi, в останнiй день зчинилась драма.
Карло Iванович прийшов спати до Хаї i не принiс подушки.
Хая довго мовчала.
…В саду «Гастроль» не було симфонiчної оркестри – спiвав московський Пiрогов.
Кричали:
– Блоху! Блоху!
Але не схотiв спiвати блоху: гонор знаменитости.
Раптом вдарив духовий оркестр.
Хая спитала:
– Чого ти не принiс подушки? Карло Iванович:
– Я, дєтошька, забуфь!
– Забуфь! Забуфь!
I… почала розпiкати, i… почала.
– Забуфь! Забуфь!
Як i треба було чекати, Карло Iванович довго слухав, а потiм пополотнiв. Але на цей раз так пополотнiв, як нiколи.
Спершу вiн пiдсмикнув брюки, потiм забiгав по кiмнатi i раптом закричав мов не своїм голосом:
– Рабiня! Рабiня! Шьо тi мушаєшь меня? Рабiня.
Трусилась борiдка, ще пiдсмикував брюки й кричав не своїм голосом.
Хая перелякалась:
– Зою, Зоїчко! Йди сюди. Вiн уб’є мене.
Прийшла Зоя, але Карло Iванович конче розiйшовся:
– Рабiня!.. Рабiня! Два хота мушаєшь!
Хая теж пополотнiла:
– Карль! Що ти кажеш? Боже мiй! Ти попираєш усе святе: ми так жили два роки… Ах, Боже мiй! Зою, менi темнiє в очах. Ох! Ох!
Тодi Карло Iванович вискочив iз кiмнати й ускочив у Зоїну кiмнату. I чути було на всю квартиру гiстеричне: – Рабiня! Рабiня!
Хая обняла Зою:
– Що менi робити, скажи, що менi робити… Пропала Ялта!.. Що я буду робити без совнаркомки?
Але коли Карло Iванович стих, Хая заговорила з сумом:
– Вiн, їй-богу, скоро вмре. Вiн неврастенiк. Я вже спокiйно чекаю на його смерть… Тiльки що менi робити? Пропала Ялта!..
I плачем заплакала… В саду стихло: публiка розiйшлась. За вiкном жеврiли зорi. Зоя вийшла з Хаїної кiмнати й пiшла до себе. Карло Iванович, блiдий, схвильований, сидiв край вiкна.
– Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: iзтєфалась ана два хота, а тепер канець. Тафольно.
I пiдвiвся:
– До сфiтання! Пойду к сiпє. Тафольно!.. Мi сєфернi людi долько терпiм, но – тафольно!..
I рiшуче пiшов до себе на другий поверх.
Так було 29. 30 Прiся прийшла убирати i вже не гадала на пальцях.
Пробiг (конфектно, карамельне) Пєтушков.
А 30 увечерi кур’єрським потягом Карло Iванович з Хаєю їхали в Ялту. Карло Iванович говорив:
– Шьо, дєтошька?
Хая дивилась убiк…
А про свиню я так нiчого й не сказав. I не скажу. Свиня для того: «пiдложити свиню», не сказати про свиню – це прийом.
КIМНАТА N 2
Макс прокидався о сьомiй годинi, хоч i лягав надто пiзнiш од Вiвдi. Хутко одягнувшись, вiн бiг до клубу, що був на першому поверсi. Коли там нiкого не було, хапав два-три полiна i, озираючись, повертав iз ними до кiмнати. Так було щодня, а тому й палива в кiмнатi ч. 2 було завжди досить.
Вiвдя прокидалась не ранiш дев’ятої. Надумавши встати, вона похмуро казала:
– Срулю!
Макс покривлював обличчя i з благанням дивився на неї крiзь синi окуляри. Тодi Вiвдя грiзно:
– Срулю!
Макс хвилювався:
– Як тобi не соромно ображати мене?
Вiвдя мовчала, тiльки брови їй збiгалися докупи. Макс навшпиньках виходив iз кiмнати, а Вiвдя вдягалась.
Одягалась Вiвдя завжди з пiвгодини, а Макс стояв за дверима й чекав. Потiм вiн приносив окрiп i вони пили чай. Вiвдя всмiхалась:
– Чого ти на мене, Максе, сердишся?
Макс мовчав.
– Може, того, що я не хочу за тебе виходити замiж?
Макс мовчав.
А ввечерi вони слухали, як за стiною, в сусiднiй кiмнатi, кричала дитина.
– У-а! У-а!
Вiвдя вiдводилась, брала iз столу яку-небудь книжку й говорила:
– Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи менi: який логiчний зв’язок мiж життям i цiєю книгою? Що це за книга? Мах! Ага, фiлософiя Маха. Ну, що вiн там проповiдує?
I тут же Макса за плечi й не давала йому говорити.
– Я знаю! Я все знаю… Ша!
Макс з благанням, як прибите цуценя:
– Дюнiчко!
Грiзно:
– Максе, не треба плодити дiтей! Наслiдування вiдзнак нiкчемности.
I серйозно:
– Ти кого зараз студiюєш, Гегеля?
– Нi, Дюнiчко, Канта.
Потiм одягались i виходили на вулицю. Коли була субота, увечерi йшли через площу Карла Лiбкнехта до синагоги.
Вiвдя – українка, Макс – єврей.
Макс казав:
– Уй, яке гарне небо!
Питала:
– Ти вiриш у небо?
– Гм! Навiщо вiрити… споглядаю.
– Тобi хочеться молиться?
– Так. Я хочу споглядати.
…Вони йшли в синагогу.
А повернувшись додому, Вiвдя глузувала:
– Срулю! Уй, Срулю! Якi противнi твої фанатики.
Макс жахався.
– Дюнiчко! Якi ж вони мої?
I знову за стiною кричала дитина:
– У-а! У-а!
А у вiкно заглядав клаптик сiрого неба.
В коридорах гостиницi – "загального помешкання" робiтникiв Н-ської вiйськової установи – вештались люди, а по вулицях шумiли автомобiлi й фаетони.
Вiвдя непорушне сидiла бiля вiкна.
Макс брав книгу й читав уголос.
О десятiй годинi Вiвдя казала:
– Годi, скажи менi, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не вiйна й не революцiя?
Макс:
– Не знаю.
– А я знаю. Ти б де-небудь у провiнцiальнiм мiстi екстерничав. Тебе б жидожери уперто три роки пiдряд зрiзували по латинi, чи що. Нарештi ти б видержав iспит i був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки…
Вiвдя пiдняла трошки спiдницю й цинiчно заспiвала:
Пошла я раз к дантiсту,
К большому спецiалiсту,
Чтоб он мнє вставiл в дирку
Зуб! Зуб
Макс нервово перекосив обличчя.
– Дюнiчко!
– Знаю, що Дюнiчка. Ну, ладно… А потiм…
Потiм вона замислилась i додала:
– А я була б iнженером. Так, Максе, я була б iнженером.
Макс уважно дивився на неї крiзь синi окуляри, а вона примружувала очi, як кiшка.
Несподiвано:
– Срулiку! Мiй Срулiку!
Втягував шию в плечi й нахиляв голову.
А за стiною знову кричала дитина:
– У-а! У-а!
До Вiвдi прийшла подружка по гiмназiї – Христя. Така задумлива, як вечiрнє небо. Як i завжди, довго мовчала, а Вiвдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партiї викинуть – iнтелiгентка. Завжди боялась.
Вiвдя сказала:
– Яка ти жалкенька.
Усмiхнулась:
– Я тобi, як друговi…
…Прийшов зi служби й Макс. Сiв на канапу й довго дивився на Христю з-пiд лоба.
Каже:
– Чого турбуєтесь! Хай викидають.
Христя:
– Ах, – зiтхнула довго й широко. – Уже три роки в партiї.
Вiвдя поралась бiля умивальника й знову примружувала очi – єхидно.
– Тодi не будеш совнаркомовської пайки одержувати. Христя пiдiйшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її нiжно долонею.
– Я не одержую!
А Макс хвилювався:
– Я от вийшов з партiї… i нiчого…
– Ну, ви ж анархiст.
Максовi приємно було, коли його називали так.
Вiн надхненно сказав:
– Так, анархiст… Вiльний чоловiк. I бiльш нiчого.
Але Вiвдя обрiзала:
– Який ти анархiст? Досить похвалятися.
– Дюнiчко…
Не хотiла говорити.
Христя пiдвелась i заломила руки.
Христя така маленька дiвчинка, хоч їй i двадцять шiсть лiт.
Вiвдя накинула на плечi хустку й пiшла з Христею на зiбрання комгуртка. Там сидiла оддалiк – безпартiйна – i слухала. Вона завжди була на партiйних зiбраннях.
У гостиницi ще жила баба Горпина. Служила на кухнi – картоплю чистила. Був у неї чоловiк. Чоловiк мав орден Червоного Прапора – на фронтi працi одержав. Чоловiк був дуже ледачий i нiчого не вмiв, крiм як похвалятися. Горпина була товста баба й євангелистка.
Коли хто спотикався, вона казала:
– Це вас Господь Iсус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.
А комендантовi гостиницi вона радила:
– Заглянь, моє чадо, в євангелiє от Матвiя.
Комендант «гнув» матюком i т. iнш.
…Почистивши картошку, Горпина пiднялась на другий поверх. I сьогоднi вона чекала. Так, вона чекала.
Цю нiч їй снились сни золотi, як ризи Господнi. Приходив Христос.
…Такий золотий, такий золотий!
Думала – це добрий сон, i згадала серпневi колосся бiля сусiдського тину… Проте сусiдський тин був тридцять рокiв тому.
З Вiвдею Горпина зiйшлась несподiвано й дивно.
– Господня справа, – казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро вiрила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самi йшли до неї. Так думала. Вiвдя теж сама прийшла.
Каже:
– Ви, бабусю, євангелiстка?
Ну, а потiм сходились, дивились одна на одну й мовчали.
Вiвдя так тихо, лагiдно, наче за далеким сном тьмяна тиша:
– Нам говорити, бабусю, нiчого. Ви дивiться на мене, а я на вас… Отак! Я бачу в ваших очах Христа.
Колись один робiтник постукав у цю мить до кiмнати. Ой, як Вiвдя скаженiла. Горпина перелякалась, а потiм подумала:
– Господнє серце!
I вони знову дивились одна на одну.
…Горпина увiйшла в свою кiмнату. Взяла євангелiє й читала. Подумала: навiщо друкують рiзнi книжки, коли не достає священних книг. Недавно ходила на базар – скiльки тих людей приїжджає з села, щоб купити євангелiє чи то бiблiю. А їх i нема.
Потiм вiдкинула занавiсу й дивилась у вiкно. Вiкно виходило в двiр. Видно було помийну яму, а Горпина мрiяла про небеса. Увечорi чоловiк її пiшов дрова рубати, а в дверi постукала Вiвдя.
Простягла обiйми – поцiлувались. Вiвдя сiла напроти Горпини. Зiдхнула.
I на цей раз дивились в очi.
Колись Вiвдя, лягаючи спати, сказала:
– Максе! А знаєш, що я бачила сьогоднi?
Макс нашорошився.
Вiвдя пiдвелася з лiжка, насунула на босi ноги виступцi i, пiдiйшовши до виключателя, погасила електрику.
В кiмнатi стало зовсiм темно.
Далi поволi поточився вiдблиск вiд далекого лiхтаря – блiдо-голубий.
Було пiзно, – бо тiльки де-не-де протарахкотить фаетон i змовкне.
Вiвдя казала:
– Ти не жахайся. Я буду спокiйно. Iду я сьогоднi тротуаром. Коли це зирк, а бiля мене якась жiнка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевiльна.
Зареготала:
– Божевiльна… Ха! Тобi не страшно?
Раптом пiдхопилась i побiгла на канапу, де сидiв Макс. Обняла.
– Ти не бiйся, мiй Срулiку! Я хочу просто оповiдати… Ну… от! Слухай. Вона, ця жiнка, була в постолах, а лице її було таке, як оцей вiдблиск.
Вiвдя простягла руку, i на фонi блiдого свiтла чiтко вирисувався силует її руки.
Макс важко дихав.
– Так, як оцей вiдблиск! I я подумала: вона божевiльна. Вона йшла поруч мене й говорила з повiтрям… Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мiнiятюрний возик, а на нiм був клуночок. Ти розумiєш, клуночок. I все це було так надзвичайно. Я згадала того божевiльного, що завжди сидить бiля вокзалу. А потiм я згадала й усiх мiських старцiв. I менi стало страшно. А потiм я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Нi, я тобi не скажу.
Вiвдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очi.
Казав:
– Патологiя, Дюнiчко. Не своєчасно.
Розсердилась.
– Дурне! А все життя – що таке?
Заговорив уперто:
– Нi, Дюнiчко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.
I засоромився:
– Може, не так, я не знаю. Менi iнодi буває жалко, що я покинув партiю… А всi ми, правда, може, й ненормальнi, бо не кожному пережити цi днi… важко…
Вiвдя закричала:
– Мовчи! Мовчи! Ах ти, агiшко моя нещасна… Срулiку!
Хтось проходив бiля їхнiх дверей i зупинився.
Тодi Вiвдя ще раз закричала:
– Мовчи! Мовчи!
Коли вони полягали на лiжка, бiля гостинницi затрубив рiг i з грохотом пробiгла пожежна команда.
Не спали майже до ранку.
Завтра Вiвдя не пiшла на службу, у неї болiла голова.
Наближалась весна. Голубiли душi, а в далинi iмпровiзувало на рожевих плямах. Танув снiг, тануло, сентиментальничало сонце.
Баба Горпина казала:
– А там у нас, на селi, поле.
Хтось смiявся весело, дзвiнко, на всю гостиницю.
– Ну i що ж, що поле?
Баба Горпина:
– Цiле поле, як ризи Христовi.
На неї теж, безумовно, впливала весна. Крiм того, вона не звикла до мiста. Думала залишити гостиницю i – додому. А чоловiк хай тут. Вона навiть не проти того, щоб вiн добув собi молодшу зозулю. Вона во Христi, що їй? З Вiвдею Горпина майже не стрiчалась останнiй час. А коли й стрiчалась, то розминались мовчки.
А до Вiвдi почав ходити комiсар Вольський. Такий: самий звичайний комiсар iз батальйону.
Макс зiйшовся бiля театру з Христею. Заговорив нервово, поспiшно:
– Слухайте, що з моєю Дюнiчкою робиться – не знаю. Ну от Вольський – вiн її любить… А менi що робити?
Христя задумливо дивилась кудись у бiк, i здавалось, що вона споглядає.
Макс:
– I сьогоднi вiн у нас залишиться. Вiн буде в нас ночувати. А я не знаю, як менi бути.
Христя спитала:
– Ви з Вiвдею живете?
Наївно:
– Так, живу!
Але Макс не зрозумiв Христю. Потiм вона сказала, що їй треба спiшити на зiбрання, а Макс схвильований побiг у гостиницю. Вн став бiля дверей i цiлу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кiмнати доносились голоси.
Нарештi вийшла Вiвдя й здивовано:
– Чого ти в кiмнату не йдеш?
Тихо.
– Дюнiчко!
Вона засмiялась.
Вiн просив її, щоб Вольський не ночував у них. Тодi вона розсердилась i сказала, щоб не ночував Макс. Вона не боїться Вольського i буде спати з ним в однiй кiмнатi.
Вiвдя пiшла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував усе-таки дома.
…Далi було щодня – Вольський приходив i ночував у них. Макс змарнiв, але боявся сказати Вiвдi, чого хоче вiд неї Вольський.
А по всiй гостиницi спiвали-басували.
Кипiло все напередоднi весни, як у казанi над золотим багаттям.
Баба Горпина ходила коридором i оповiдала:
– Молiться Iсусу Христу, дiточки. А я завтра виїжджаю додому. Знаєте – там у нас поле.
Перед од’їздом Горпина зайшла-таки до Вiвдi. Та подивилась на неї й тихо сказала:
– Iдiть, бабусю… Ви не вiрите… а може, я не вiрю…
Гапка:
– Що з тобою, дитятко?
Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу.
Вечiрнiм потягом вона поїхала на село.
Макс ходив непритомний по мiсту й шукав Вiвдю. Вона пiшла кудись iз Вольським. На площi Карла Лiбкнехта вiн зустрiвся з червоноармiйцем Кiптяєвим. (Був такий у батальйонi Вольського).
Ранiш Макс якось його не помiчав, а сьогоднi хотiлось говорити з ним.
Повертав розмову на Вольського.
Кiптяєв увесь час нервово пiдморгував очима – його контузило в iмперiалiстичну вiйну.
Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський – хороший чоловiк, i головне – витриманий.
Макс образився й пiшов до парку.
На дорiжках уже були люди. Кожному хотiлось, щоб була весна.
Але в цей день дмухав з пiвночi гострий вiтер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрiвлi будки сиротливо виглядав снiг.
Макс пiшов iз парку. Потiм вiн стояв бiля «вiтрини голодуючих». Пильно дивився на фотографiї дiтей з тоненькими нiжками й розбухлими черевами.
На нього найшло обурення, коли вiн згадав другу вiтрину – з пiрожними, i вiн пiшов i оддав старцевi останнi п’ятдесят карбованцiв.
Так зробив незадоволений Макс.
…Пiзно вiн пiдходив до своєї кiмнати.
Боявся, що Вiвдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був. Зрадiв. Але Вiвдi дiйсно не було. Була Христя.
– Чого ви так пiзно?
Христя:
– Я… так…
Говорила лагiдно, але видно було, що хвилювалася.
Макс просто:
– Вас, мабуть, турбує щось?
Христя сказала:
– Так, турбує.
Потiм скаржилась:
…У неї не органiзуються думки, а тому все, що вона читає, нiколи не може привести до системи. Це для неї велика хиба. Вона не може бути анi агiтатором, анi органiзатором. Це ж жах, бо вона iнтелiгентка.
Макс i слухав, i нiчого не чув. А Вiвдя не приходила. В гостиницi було вже зовсiм тихо. Тiльки зрiдка хтось проходив коридором, i кроки його глухо звучали, нiби це було порожнє, нежиле помешкання.
Вiвдя останнiй час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона вбиралась i йшла. Бiля пасажу її чекав Вольський, i вони йшли за мiсто.
У недiлю вони пiшли теж за мiсто.
Вольський казав:
– Чудово сьогоднi…
Вона:
– А завтра?
– Що завтра?
– Завтра теж буде чудово?
– I завтра.
– I пiслязавтра?
Вольський подивився гостро. Вiн завжди дивиться гостро й чiтко. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо вiн комiсар.
Розсмiялась:
– Ця цинiчнiсть менi не подобається.
Вiн погладив себе по широкому лобi й тихенько засвистiв.
– Що ж тут цинiчного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю себе здiбним до життя, до боротьби. I тiльки. А коли я комiсар, то я, значить, такий.
– Агiтацiя! – i скривила обличчя.
Виходили до залiзницi. Збiгли на насип.
Вона:
– От, дивiться: все далi й далi, а куди – невiдомо.
Вiн:
– Ви про рейки? Чого ж невiдомо? Далi станцiя – одна, друга, третя.
Вона:
– Тому невiдомо, що, може, з цих рейок раптом потяг i звалиться. От вам i невiдомо.
Вiн:
– На то є семафор. А нещаснi випадки завжди бувають – це теж вiдомо.
Йшли на схiд – по рейках. Простори кутались у надвечiр’я.
Вiвдя казала:
– Я люблю йти на схiд, бо навiть вiвтар на схiд дивиться. Вольський узяв її за руку й фамiльярно посiпав.
– Не всi й вiвтарi дивляться на схiд… Так-с. Проте I я люблю дивитись на схiд.
Вiвдя замахала руками.
– Годi вам! Годi вам!
Коли вони вийшли за будку 323, Вiвдя кокетувала. А вона вмiла кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе пiд руку. Щiльно тулилась до нього.
…Зайшли далеко й мусiли повернути.
Вечорiло. Рейки загублювались у далинi, нiби в провалля. Нарештi – до мiста.
Вiвдя махнула рукою:
– Прощай, поле!
Десь несподiвано одкликнулось луною.
Припинилась. Задумалась.
– Це баба Горпина!
– Яка баба? – спитав Вольський.
– Та то так! – засмiялась вона. – Була така… баба… чудесна…
Вирвала руку й крикнула:
– Бiжiм!
Христя посiдала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не встигала все зробити своєчасно. Цiлий день вертiлось у головi – чого вона не прочитала, чого вона не знає. З неї пiдсмiхувались. Думали, що вона має коханого, а тому й така розгублена.
Жила вона край мiста в одного чоботаря в холоднiй кiмнатi i нiчого не хотiла.
В той вечiр Христя ходила по сусiдах i прохала «трiшки нафти». Їй нiхто не давав. Тодi вона засмутилась i поплакалась перед чоботарем, що їй не можна буде сьогоднi читати. Чоботар резонно зазначив:
– Завжди читати не можна, на легенi погано.
А з Христининими легенями i дiйсно було щось неладне: кихикала – тихо й сухо.
Христя подивилась на нього ясними очима й пiшла до себе.
Iз свiтла спершу нiчого не буде видно, а потiм – так собi. Спати не хотiлось.
Дивилась на книжки й уперто думала про нафту.
Десь далеко гавкав собака, i, слухаючи його, було чогось сумно.
Ще дивилась на книжки, i захотiлось плакати.
Вона нiколи не плакала, а в цей час хотiлося. Пiдвелась. Зняла з етажерки «Економiчне учення» i придивлялась. «Да, воно!» Положила на стiл…
I от вона почуває, що їй хочеться стати навколiшки. До болю хочеться.
…Десь гавкав собака.
Стала. Простягла руки в просторiнь, i їй стало солодко.
«Невже я молюсь?»
Пiдхопилась:
«Кому?»
А в голову: «Економiчне учення К. Маркса – К. Кавтського… Завтра прийдете, одержите… Сьогоднi нема!»
Вона побiгла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора. Потiм дивилась, як чоботар забивав цвяхи в пiдошву, й мовчала.
Скоро прийшов i Макс.
– Менi щось вам треба сказати. Ходiмте.
Вийшли. Макс оповiстив, що сьогоднi рiшучий день: вiн скiнчить або так, або iнакше. Вiн далi так жити не має сили.
Христя сказала холодно:
– Я не пiду!
Макс захвилювався.
Христя ще раз сказала холодно:
– Я не пiду.
В той же вечiр Вiвдя сидiла з Вольським на лiжку й розмовляла. На дворi знову знялась курява – зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива, а з установи перестали видавати – останнiй зимовий мiсяць (i то кiнець). Вiвдя задмухала на свiтло.
– Дивiться, як парує!.. Хiба ви не змерзли?
– Трiшки змерз, – сказав Вольський, запалюючи цигарку.
– Ну, то йдiть сiдайте бiля мене – буде теплiш.
Сiв.
Сказала:
– Щiльнiш. А то положiть руку на плече.
Вольський:
– Нi, мабуть, не треба.
– Чому?
– Зайде Макс, а вiн i так на мене сердиться.
З iронiєю:
– А ви боїтесь?
Просто:
– Нi!
Курява залiплювала вiкно. Через три кiмнати рубали дрова. Гу!.. Гу!..
Вiвдя сказала:
– Чого менi сiро?
Подивився на неї. Вона дiйсно була блiда й сiра.
– А ви вiзьмiть себе в руки.
– Ха!.. В руки…
Спитав:
– Не можна?
– Нi, не можна. А проте противно, все противно… Ходимо… багато нас… як приголомшенi. Щось треба зробити велике, героїчне, а воно й маленьке несила.
