Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 12

– А ви ще раз спробуйте.

Сказав серйозно.

Вiвдя нервово перекосила обличчя:

– Що там пробувати! Як не пробуй, а все по-старому виходить… Так! По-старому.

Вольський:

– Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агiтацiя.

– Так, краще не треба!

Вона засмiялась.

– Я навiть думала, що мене баба Горпина спасе.

– Це та сама Горпина?.. – спитав Вольський.

– Нi, мабуть, не та, – сказала Вiвдя й задумалась.

Потiм вони декiлька хвилин посидiли мовчки.

Ще хтось гупав праворуч.

А фуга била снiжинками в вiкно. Вольський ще раз спитав про Макса – де вiн?

А Макс прийшов уже вiд Христi й стояв знову бiля дверей. По дорозi вiн спотикнувся й розбив одно скло вiд окулярiв. Окуляри не здiймав, а тому й вигляд мав незвичайний. Крiм того, вуха його горiли, а в скронях стукало.

Вiвдя не знала, що Макс стоїть за дверима, але була майже упевнена в цiм. Це її дратувало.

Вона знову почала кокетувати.

Вольський:

– Я так не люблю!

– А як ви любите? – i примружила очi.

Сказав:

– Ви мене не перший день дратуєте… Що ви вiд мене хочете?

Вiвдя здивовано:

– Я од вас хочу?

– Так, ви.

Сказав уперто й рiшуче.

Вона:

– Це менi подобається.

Вольський:

– А менi зовсiм не подобається. Як ви хочете вiддатися менi, то робiть це й не мучте Макса, мене й себе.

У Вiвдi загорiлися очi.

– Ви хочете, щоб я вам вiддалась? Добре. Ви знаєте, що за дверима Макс?

Вольський мовчав.

– З умовою, щоб дверi не замикати! Добре?

Вольський мовчав.

Вiвдя поспiшно почала розстiбати пасок i гудзики на кофточцi.

Вольський спокiйно вiдiйшов до вiкна й став спиною до Вiвдi. А вона шелестiла убранням i важко дихала. В кiмнатi було тихо, а тому й чути було, як жiночi груди вбирали й видихали повiтря.

Нарештi вона сказала:

– Ну, йдiть, я готова.

– Готовi? – не повертаючись, спитав Вольський.

Вiвдя не вiдповiла.

Тодi Вольський хутко повернувся, взяв iз столу капелюх i вийшов.

Один момент у кiмнатi було тихо, а потiм Вiвдя зiскочила з лiжка i, як ранений звiр, завила в повiтря:

– Сво-лоч!

Iще пiдскочила до стiнки й билась об неї головою, зцiпивши зуби.

Далi сидiла декiлька хвилин, поки не увiйшов у кiмнату Макс.

Макс теж не дивився на неї i, узявши якийсь клуночок, що наготував зранку, теж вийшов.

Вiвдя мовчала.

Праворуч i лiворуч уже не гупало.

В гостиницi було тихо.

…А в вiкно знову бились снiжинки.

Снiжинки…

ЛЕГЕНДА

I

Влетiла буря, крикнула – дзвiнко, просто:

– Повстання!

Зашумiло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась рiка, подумала свiтанком та й розлилась – широко-широко на великi блакитнi гони. Та й побрели по колiна у водi тумани – зажуренi, похилi.

…Iшла повiнь… Летiла буря…

I от я хочу про молодицю коротенько розповiсти – як у народi чув.

Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилилися й слухають пiсень гнiдих, що на зорi застигли й кожну мить сивiють.

Звуть Стенькою (то, мабуть, Степанида), нiхто не брав, а вже за двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годi, огонь, баска, гаряча кобилиця. А взяв її Володька, одружився, та не прожив i рокiв зо три – пiшов у повстанцi.

Отож i залишилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з бабою-свекрухою.

Дитина довго не жила, захворiла на вiспу й ночi однiєї кикнула.

…Вийшла молодиця на вулицю, стала бiля ворiт, замислилася.

Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а кiнь здох.

…А батько закатував матiр.

…Ну, i пiвтори десятини за двадцять верстов…

…Ех ти, сибiрська каторго!

…Колись прокинулась удосвiта (пiд повiткою спала): за ногу хтось.

– Хто там такий? Одчепись!

Зареготав:

– Хлопцi, сюди! Бач, яка краля!

…Отже, червонi прийшли, повстанцi прийшли. Д’ех, будуть дiла, матерi їх ковiнька!

Кричали:

– Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржуї живуть?

Баба-свекруха сплеснула руками:

– Ой, лишенько! Якi ж тут буржуї, самi селяни проживають.

Посмiхнулися, а потiм виймають папiрцi, читають iз папiрцiв.

– А Гордiй Пронь є?

– Та є.

– А Остап Забийворота є?

– Та є.

Аж здивувалася стара: усiх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справдi жили, як коти в сметанi.

…А потiм повстанцi пiшли. А ввечерi ще прийшли… Ой, було ж молока та ковбас – хоч собак годуй!

– Вари вареники! Печи пирiжки!

Варила, пекла Стенька…

…Мовчала, прислухалася, розглядала… А у вiкно зазирав молодик червоний, з лiсу пiдводився. Хлопцi їли, дивились на Стеньку, а вона вже цвiла, як мак… Д’ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очi їй, як у кози дикої, тiльки хитренькi трошки.

…Отже, горiла, цвiла Стенька… а баба спитала:

– Що ви, хлопцi, надумали? Невже лiворуцiя?

– Лiворуцiя, бабо, повстання, та й квит. Iдемо буржуїв бити.

– Ой, лишенько! – та й утерла рукавом сльози.

Запитало товариство:

– Невже жалко?

– Та де там… щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський – як що, то й плакати.

А повстанцi пiдводилися, до Стеньки йшли..

– Ух ти, кралечко! – цебто обняв один.

…А другий заiржав та й полапав трошки.

Мовчала молодиця, думала, мабуть… потiм спалахнула раптом, наче промiнь пробивсь крiзь хмари:

– За волю… йдете?

I крикнули хлопцi:

– За волю! – ще й шаблюки забрязкотiли.

Зашумували очi в слив’янцi (пiд вiями нiби слив’янка кипiла), вискочила Стенька до порога:

– Цiєї ночi п’ять чоловiк присплю… Хто перший? Виходь! Задзвенiли шаблюки, з грюком розпанахало дверi…

…А ранком повстанцi засiдлали конi, сiли на конi й закурiли з села. Перед вiв загiн, а позаду летiла забийворотинська хура. Хуру везли гладкi забийворотинськi конi: гнiдий у яблуках жеребець i бiлий кiнь з чорною ногою, з тавром на стегнi.

З того часу не бачили Стеньки, не чути було, не говорили про неї.

…Гримали повстання…

II

Не одна молодиця спiвала: «Ой, зажурюся, запечалюся, пiду в садок зелений – розвеселюся…» То не хмари нависли над головою, то очiпок придавив вороне волосся.

…Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла вже слава про юнака-молодця.

…Гудiла-дзвенiла слава про Стеньку-юнака, червоного повстанця.

Не одна трясилова нiч пройшла, iде, прийде – тисячi, тисячi, тисячi… Похилилася на тин кропива й думає про бурю. Заспiвають, запишуть нащадки: був Приймак i Буденний, i були – тисячi, тисячi, тисячi…

…Палали панськi маєтки, тiкали пани. Iшли червоногвардiйцi – з заводiв, з шахт, з Донеччини, з Криворiжжя. А далi йшли повстанцi – чабани, байстрюки, голодранцi (вiдтiля, де на ставок верби похилилися). Проходили вздовж i впоперек чорнозем, мiста, пiски, лiси, байраки…

Гримали повстання. Лютували повстанцi.

А найбiльш за всiх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала велику тривогу. А де були пани, де були хуторяни (блискучi трактори й череп’янi покрiвлi), там тодi важко ходила сумна розпука.

Казали: прийшов юнак iз степу, з Хортицi, сюди, в лiси, помститися. Казали: тiльки краяни радiють (де верби на ставок похилилися), тiльки чабани й байстрюки радiють, а iншим – смерть.

Тодi вороги тримали владу, панували знов. I тремтiли вороги, коли чули про Стеньку-юнака.

Дивно, хоч де йому з’явитися, там одразу дзвенiли повстання: виходили чоловiки й баби з косами, цiпами, ховали борони – догори зубами – в травi й наганяли на них ворожi кiннi загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже замало.

Казали: ватажок Стенька – стрункий юнак i ясний, мов голубе небо, i буйний, неначе буря, i гордий, мов сокiл. Хто слухав Стеньку, той iшов за ним i в огонь, i в воду. Його мова була блискуча, як весняний ранок. Вiн горiв завжди й вабив завжди, наче степовi огнi в темрявi. I як великий пророк, вiн вiщував – так переказували по селах, по заводах:

– Збираймося до гурту! Насувається чорною хмарою час помсти, час розплати. Гей, виходьте на шляхи – чигає воля. Берiть ножi, одрiзи, несiть смерть. Через смерть запанує нам життя. Виходьте з лiсiв, з нетрiв, з темряви. Летiть, як метелики, на свiтло… Послухайте! Послухайте! Невже ви не чуєте, як вiки б’ють на сполох! Невже ви не бачите, що ми видираємося з провалля? Один крок – i ми в голубiй країнi, не буде кроку – знову безодня, темна, слизька, як жаба… Послухайте! Послухайте! Ми кличемо вас огняним повстанським словом: берiть ножi! точiть ножi!..

I брали ножi, i точили ножi, а Стеньчине слово лунало по оселях, виходило з лiсiв, вiдходило далеко-далеко. I знову палали панськi маєтки й череп’янi покрiвлi. Ходила кривава помста, а лiси знову гудiли буйну славу юнаковi.

…I пiднялися тодi вороги, вночi загони пустили на Стеньку, а за юнакову голову пообiцяли пригоршню червiнцiв. А тодi почали вибухати ще частiш повстання. Як вiтер, лiтав юнак по селах та пiдiймав пригноблених, i пригнобленi тягнулися з усiх усюд до нього, i лилася цебрами ворожа кров.

Так чергувалися зорi: була вечiрня, була вранiшня. Iще були днi, i вiдходили нерозгаданi днi, за лiсом зникали.

Вже майже рiк лютує юнак, i нездiбнi вороги зловити його.

…I от проїздив селом молодий юнак. Висипали люди на вулицю, дивляться на нього. А вiн сидить на конi й посмiхається до людей, наче вечiрня зоря до рiчки.

Був тодi присмерк, стояли жнива, i на майданi пахло полем. Та й пiд’їхав загiн до журавля, i позлазили з коней повстанцi. I юнак злiз. I що ж? Юнак як юнак, але справжнiй Стенька: очi йому, як невиїждженому кониковi, грають…

…Любили люди того юнака, мов буревiсник бурю, неначе чайка синє море. Але ховали люди мiж себе ще й погану думку про нього. Не казали, а тiльки ховали. А була ота думка оця: iшла чутка, що Стенька з лiсовиками валандається, тому й куля його минає. Дехто думав, що це вороги такi чутки пустили, а дехто й iнакше мислив. Що куля минає, то ще й нiчого: єсть такi дiди, на Чорномор’ї були, вiд кулi теж заговорюють, по книгах чорноморських вичитали. А от як iз нечистою силою що – то анцихрист.

…Отож злiз юнак, з цеберки воду п’є. I пiдiйди до нього на той грiх бабуся старенька; їй сина вороги закатували – червоний повстанець був. Пiдiйшла ото ззаду до юнака та й сунула йому в кишеню карбованця паперового й ще й пирiжок маленький. Обернувся юнак: помiтив це. А баба схопила його руку – та до уст своїх, та тужити.

– Голубе ти мiй рiдненький! Синочку ти мiй гарненький! Плаче баба, а юнак, як стовп, стоїть, а громада дивиться на нього…Отут-то й було несподiване: як кинеться юнак перед бабою навколiшки, зблiд, як лист той осiннiй, i змолився юнак:

– Бабусю велика! Молюся тобi за твої страждання, за твої муки. Ти мiй єдиний бог, а iншого не знаю. Молюся всiм людським мукам, молюся помстою, що наводжу її на катiв жорстоких, на силу не нашу. Молюся й тобi, людино вiльна, що взяв нiж i запалив серце грозами.

Сказав це юнак, скочив на коня, i пропав загiн у степу. А люди стояли й думали. I порiшили тодi люди, що Стенька дiйсно зв’язався з нечистою силою.

I пiшла з того часу погана слава про юнака. Тiльки байстрюки та голодранцi пiдтримували його, а iншi люди вiдсахнулися вiд нього. I важко тодi стало юнаковi жити з своїм загоном у лiсi: вовчi загони стежили за кожним його кроком, а люди вже майже не пiдтримували його.

Та й сунулися хмари над тим лiсом, де жив юнак. Сунулися, посувалися, лили воду на сосни, а сосни стурбовано гули. I були тодi неяснi думи й неяснi мрiї, i журба була за далеким, неясним, невимовним…

…Жив у тiм лiсi й дiд Чорноморець сивий. Приходили до нього люди взнавати: куди корова подiлась, хто коня вкрав. Розгортав Чорноморець чорноморськi книги й узнавав по них, куди корова подiлася, хто коня вкрав.

Iще знав дiд Чорноморець, де ховається юнак, i розповiв вiн людям, що наступає кiнець юнаковi, що лютою смертю помре вiн. Але ще гримали повстання i горiли панськi маєтки.

Але вже надходив кiнець.

Тихо, крадькома, мов кiшка, насувалася юнакова загибель. Як осiння журба мiж дерев, м’яко ступала загибель. I прийшла загибель.

…Була темна нiч. Тодi була темна нiч. Зойкали сичi, тривожно гудiли сосни. З трьох кiнцiв палахкотiли заграви. То горiли панськi маєтки, то було дiло юнакове – ясного, мов голубе небо, буйного, неначе буря, i гордого, як сокiл. Тодi загiн його отаборився в Зеленому Ярку. Бiля багаття лежали стрункi постатi, а з боку лежав повстанський пес – здоровий вухатий собака.

I раптом пiдвiвся й завив пес – тихенько й тривожно. I сказав тодi юнак:

– Iде зима. Пiдемо глибше в лiси… Ще помстi не кiнець!

I одгукнулося здалека таємно:

– Ще помстi не кiнець!

I заспiвав один повстанець тихенько, зажурно, наче вода виходить iз заводi в Днiпро:

– Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче…

I одгукнулось:

– Ой, Морозе-Морозенку…

Та не чули тодi повстанцi, що насувається на них неминуче лихо.

(Тодi байдуже трiщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви).

…А Зелений Ярок оточили вовчi загони. Скрадалися вовки. Тихо насувалося лихо…

Гей, гей! Була тодi темна нiч, як далеке-далеке минуле!….А потiм раптово вибухнули пострiли. Зататакали кулемети – то оточили повстанцiв вороги. Рзiйшлися тодi двi сили: одна сила юнакова, а друга – вовча…

Довго-довго не здавалися повстанцi.

Та тiльки перемогла вовча сила: перебили повстанцiв, тiльки троє лишилося, а мiж ними Стенька-юнак.

Ой, гудiв та й тривожно лiс…

Не розповiдає горлиця про свою дитину милу, що її шулiка забив. Отож важко казати про те, як Стенька-юнак загинув.

…Привели Стеньку на майдан i судили на майданi. I нiхто не прийшов сюди, люди не прийшли сюди.

…Тодi сумнiло на шляху. I сказав юнак:

– Одпустiть моїх товаришiв, i я сам знайду собi найлютiшу смерть.

Найлютiшу смерть? Гей, гей, цього панам i треба. Погомонiли вороги й згодилися; вони хотiли перехитрувати юнака: юнак прийме найлютiшу смерть! А тодi й товаришi його приймуть найлютiшу смерть!

I виблискували ворожi багнети, а за майданом умирало сонце. Та не знали вороги, що їх перехитрував юнак. Говорив вiн:

– Я вигадав собi смерть, як в старовину було: садовили козакiв на палi, i вмирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти на гострiй палi – це найлютiша смерть!

Посмiхнулися вороги – це найлютiша смерть! Тодi загострили палю й вбили її в землю.

Подивився юнак на товариство й теж посмiхнувся, i закипiли йому очi в слив’янцi (пiд вiями наче слив’янка кипiла), i сказав вiн:

– Ой вороги-вороженьки. В старовину було ще й таке: приводили людей до палi й дiвчат молодих приводили. Коли яка дiвчина захотiла одружитися iз злодiєм, що на палю сiдав, то його й одпускали на всi чотири сторони. Менi не треба прощати, але зробiть, як було в старовину, – покличте сюди громаду.

Ще посмiхнулися вороги – хай подивиться громада, як злодiїв катують. I вдарили на сполох. I зiйшлося народу сила-силенна. Але ворожих багнетiв ще бiльш було.

…Тодi вже вмирала й вечiрня зоря, i тихо було на майданi, тiльки шаблюки iнодi цокотiли та здалека гудiв лiс.

I сказав тодi юнак:

– Тепер я буду сiдати на палю… Але слухайте! Слухайте!

I раптом розiрвав юнак свiй одяг повстанський, i побачили люди замiсть юнака буйного голу жiнку – красуню, що погордо дивилася поперед себе. I дзвiнко сказала вона:

– Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я знову закликаю вас до помсти: гострiть ножi! Дивiться на заграви: вже палає наше визволення, вже йде нова невiдома зоря… Слухайте! Слухайте!..

Але не дали їй говорити вороги, як лютi шакали, накинулися на неї й зав’язали їй рота.

…А народ уже гудiв…

Тодi вовки накинулися на народ i розiгнали його. А Стеньку-юнака закатували: одрiзали носа, одрiзали вуха й наштрикнули на палю.

…Гей, гей! Та й була ж то найлютiша смерть…

Але пройшла тодi про юнака Стеньку, про жiнку молоду, красуню – ясну, мов голубе небо, буйну, неначе буря, i горду, як сокiл, ще бучнiша слава. Ще й досi гудуть їй лiси невмирущу славу.

I от бiля ставка, де верби похилилися, стоїть могила. Це юнакова. Приходять до могили люди й слухають, як шумить вiтер над нею…

…Гей, гей! Гримали повстання…

…I були – тисячi, тисячi, тисячi.

ЗАУЛОК

З сiверких левад бреде осiнь. На заулок насiдає сивий присмерк. Але на сходi починається день. На баштi вдарив дзвiн – глухо й вогко.

Леонiд Гамбарський допиває вранiшнiй чай. Передчуття неможливої радости остаточно затопило його. Iще була легенька й срiбляста тривога. Сьогоднi буде —

– рецензiя на ту книгу, де вмiщено його першу статтю. Уявно вiн давно вже вважав себе за червоного професора i навiть бiльше: будучи в Криму, в санаторiї, вiн прочитав декiлька лекцiй i на афiшах стояло:

– професор Гамбарський.

А потiм вiн пригадав фiялково Мар’яну. Ця чванлива дiвчина завжди стояла перед його очима.

– Тепер…

Але це було трохи наївно, i вiн це розумiв.

Леонiд Гамбарський замкнув портфель i поспiшно пiшов у город.

Iшла жура осiнньої чвирi. Над мiськими болотами шкульгали дощi – холоднi й нуднi.

Аркадiй Андрiйович прокидається рано й виходить у сiни. Потiм прокидається Степанида Львiвна. Мар’яна вдома не ночувала. – Мжичить холодний дощ. – Повз двiр проїхав вiзник на «стiйку». Конi ледаче перебирають багно. Проїхала сусiдка в рибний ряд.

Напроти кричить пiвень на весь заулок.

Аркадiй Андрiйович п’є чай i йде на службу. Степанида Львiвна варить обiд. Через тi ж сiни проходить i Гамбарський.

…Конi нарештi вивезли вiзника на Глухайську вулицю i потюпали жвавiш.

Тротуар прокидається.

…А життя сiм’ї таке: на баштi дзвiн б’є дев’ять, i Аркадiй Андрiйович iде на роботу. Ранiш Аркадiй Андрiйович думав, що вiн закоханий в столоначальника, а потiм думав, що в комiсара.

Але було просто: вiн закоханий у канцелярiю – безвихiдно, фатально. Майже кожного року сниться йому напередоднi Рiздва (коли ялина, коли юнiсть): якась чудова казкова королiвна, що вся в бiлому, а бiля неї, наче живi, в бiлих рукавичках – галантнi, елегантнi – журнали, пакети, сургучi i т. iн.

…Степанида Львiвна – нiжна жiнка й хороша хазяйка.

…На Глухайськiй вулицi кричить сирена – довго, рiзко, зарiзано: мчить автомобiль…

…А в кiмнатi, де висiв ранiш Олександр II, Николай II, а також бiлий генерал на бiлому конi, – висять:

Ленiн,

Троцький,

Раковський i малесенький портрет Карла Маркса.

Степанидi Львiвнi сказали, що Маркс – жид, i вона образилася, тому що вона цього ранiш не знала й казала всiм, що Маркс – з Петербурга!

З того часу – не великий, а маленький.

Про Троцького Степанида Львiвна каже:

– Ну, i що ж, що жид? Вiн же не хоче розiгнати всi установи й служащих?.. А жида я знала й у Полтавi, бакалiйника, зовсiм не поганий, навiть навпаки: i в борг давав.

Зiнов’єва Степанида Львiвна не повiсила, бо дуже кучерявий i молодий.

…А Мар’яна, їхня дочка.

Про Мар’яну говорять!

– Господи! Як може вiд таких маленьких родителiв вирости така пишна женщина.

Року 1917, покинувши («к чорту»!) середню школу, Мар’яна пiшла в чека.

I сказав тодi Аркадiй Андрiйович.

– Мар’янко! Що ти робиш?

I сказала тодi Степанида Львiвна:

– Мар’янко! Що ти робиш??

А потiм погодились:

«така Божа воля».

…Леонiд Гамбарський живе в цiм же домi.

Мар’яна прийшла з роботи й пройшла прямо в свою кiмнату. Сiла бiля вiкна й задумалась. Безсонна нiч положила на її тьмяну щоку холодний хоробливий червiнь. З огидою згадувала вакханалiю в «гранд-Отелi»…

(…У вiкно бились краплi мжички…)

…Згадувала спорзне, звiряче обличчя гладкого типа i гнiйнi нарости на його животi.

Тодi в її очах загорiлися порожнi фосфорити. Порожнеча гамарила кожний нерв її iстоти.

Але раптом вона вiдчула бiля серця бiль i прилив енергiї.

Мар’яна вийняла з чулка пачку кредиток i з силою кинула їх у куток. Тодi у вiкнi, напроти, зашарiв огонь. Чути було тринькання на балалайцi i веселi вигуки. Долiтало:

 
Ми ковалi, ми ковалi,
Куєм ми щастя на землi.
 

…За стiною жили комсомольцi й завжди тривожили заулок своєю агiтацiйною бадьорiстю.

Мар’яна написала:

«Милий друже! Туди, в твiй далекий край, на пiвнiч. Менi хочеться сказати iнакше: «на сєвєр». Твiй народ має два чудових слова, вони не перекладаються – «сєвєр» i «грусть». Але найкраще слово на землi:

– «че-ка».

Пам’ятаєш? – стоять ешелони, а паровик так задумано шипить. Їдемо в дикi замрiянi степи, де чекає тривога, невiдомiсть, де цiле провалля жури й радости. Станцiя, ще станцiя, i семафори, i степи… Тодi не було порожнечi…

А зараз у менi осiнь. Iдуть дощi, бредуть похилi отари хмар. Нема вже: «Секiм-башка!» З партiї мене вигнано, не пам’ятаю за що, здається, не вносила три мiсяцi членських. Проте це єрунда: мене й так би вигнали. Тепер член парткому каже:

– Нашi женщини з папiросками бiгають!

…Словом, я безпартiйна комунiстка. Мiй папа,

Аркадiй Андрiйович каже:

– Мар’янко, як записуються в партiю?

…Я йому розказала, хоче кандидатом, витримувати стаж. Правда, зворушливо?… Але це не те. Ти питаєш, що я роблю? Звичайно, працюю, але хочу. залити себе дурманом, до солодкої нестями. Iнодi слухаю вченi промови липового професора Гамбарського, який, очевидно, в мене закоханий… Але й це не те. Я тобi писала, що хочу покiнчити з життям. I от я рiшила. А щоб не було повороту, сьогоднi вночi вiддалась сифiлiтиковi. Це найкращий спосiб проявити силу своєї волi. Правда? Вже не буде вагань. Так роблять чекiсти минулого… Надворi дощ. Сонця не бачимо. «Сєвєр». «Грусть»… Але найкраще слово – «че-ка!» Милий друже, я в твiй народ закохана. Я вiрю, що воскресне велике слово – «че-ка!» Тодi воскресне бiрюзовий потiк людського надхнення й степова тривога.

…А зараз дощ i болить серце. «Сєвєр». «Грусть».

Р. S. Через годину повiшусь. Прощай.

Але тут же Мар’яна з жахом подумала:

– Прощай?

…Брели години. Мар’яна ходила з кiмнати в кiмнату й нервово перебирала складки на спiдницi.

…Брели години.

Аркадiй Андрiйович одинадцять мiсяцiв не одержував грошей i тепер одержав за мiсяць (40 мiльйонiв) i був сам не свiй.

Кричав:

– Мар’янко! Со-о-о-рок мiльйонiв! I переможно трусив кредитками над головою. Степанида Львiвна готовила самовар i теж була сама не своя, i навiть блiдi щоки порожевiли їй. Руки дрижали, i нiяк не могла роздмухати огонь.

– От кажуть: Ленiн i Троцький… А що ж вони учреждєнiя прикривають, чи що?

Аркадiй Андрiйович сказав:

– Ох, Степушко! Якби ти знала, яка в нас катавасiя. З П’ятигорська приїхав товариш Аральський, а на його мiсцi вже другий начальник. I от тепер: той собi, а цей собi. Бiда. Ну, я думаю, що все-таки Аральський переможе!

– А хто з них симпатичний? – спитала Степанида Львiвна.

– Ну, звичайно, Аральський… – I додав серйозно: – У нього великi зв’язки. Це, знаєш, мужчина во-о!

– Так ти ж держи його руку!.. – сказала Степанида Львiвна й пiдвела очi догори: Аркашо! У нього портрета ще нема?

– Га?

– Та повiсила б… Може, коли зайде. Хто їх знає – вони люди не гордi…

I зiдхнула:

– Боже мiй! Що то наробила революцiя. Такi хорошi люди, симпатичнi… прелiсть…

Вiтер вдирався в сiни, крутив дим i виносив його у вогку осiнь. У вiкно зазирало меланхолiйне небо. Падало листя за вiкном. Скоро приїде бiла зима…

Знову дзвонять на панахиду.

…У сiни раптом ускочив Леонiд Гамбарський i схвильований побiг до дверей. Степанида Львiвна спитала:

– Пане професоре! Може, вам водички гаряченької? У нас сьогоднi, знаєте, Аркаша жалованьє одержав… А Аркадiй Андрiйович скаржився: – Шу-шу! Шу-шу! Цмок! Цмок!

А роботи й нема: нi входящого, нi сходящого. Тiльки й знають, що по коридору.

…Слухала тодi Мар’яна й вiдчула, як до серця пiдкотилась злiсть, i сказала з другої кiмнати:

– Це, тату, зветься стадiя органiзацiї. Чули про таке слово? Я чую його тисячу лiт, тисячу лiт!

Червiнь хоробливо горiв їй на щоцi, але цього Аркадiй Андрiйович не бачив, i вiн образився.

– Ну, ти, Мар’янко, хоч i була в чека, а в дiлах государственних нi бельмеса.

А Степанида Львiвна сказала:

– Боже мiй, Мар’янко! Яке твоє дiло до дiлов гoсударственних? Я знаю, чого ти хочеш: тобi б якби Ленiн i Грецький i товариш Раковський прикрили всi учреждєнiя, а папашенька без шматка хлiба зостався… Ну, нi, вони люди розумнi й симпатичнi, цього сурйозно не зроблять.

Мар’яна мовчала й знову нервово перебирала складки на спiдницi.

Гамбарський положив на стiл газету й у розпуцi похилився на вiкно. Рецензент писав, що в його статтi багато претензiйности на вченiсть, i Гамбарський йому нагадує – чехiвського телеграфiста Ять.

Це було так нахабно, так, нарештi, нетактовно…

Леонiд Гамбарський з тривогою думав, що тепер вiн не зможе пiдняти своє реноме, i його професорська кар’єра розлетiлася в пух. Потiм зняв пенсне й лiг на кровать.

…З пiвночi летiв сiверковий вiтер. Передають: за мiстом випав вогкий снiг i запорошило дороги. Над мiстом струмкують хмарнi потоки.

З тоскою згадував:

– Ага, телеграфiст Ять!..

I здавив руками голову.

– Ага, тереграфiст Ять!..

Здавалось, б’ють обухом – цiєю важкою, безглуздою фразою… I майнуло в головi:

– Пропав!

I вiдчув тодi Гамбарський, що нема вже повороту, i був один якийсь безвихiдний тупик.

…А з пiвночi знову летiв сiверковий вiтер, i сунулись сiрi й нуднi хмари. I знову з тоскою згадував:

– Ага, телеграфiст Ять…

– …Можна зайти?

Пiдвiвся: Зайдiть!

Увiйшла Мар’яна й мовчки сiла бiля кроватi. Кiлька годин внутрiшньої боротьби положили вiдбиток на її обличчя.

Гамбарський дивився прибито, перелякано, бо Мар’яна рiдко до нього заходила, а зараз зайшла.

– Чого?

I ще дивиться прибито й перелякано.

А Мар’яна в цей момент знала:

«Далi не можна. Треба кiнчати!» Сказала схвильовано:

– Прийшла до вас спитати: що таке безпораднiсть? Що – сила волi? Не знаєте?

А потiм пiдвелася i жагуче промовила:

– Так… Я прийшла спитати вас… прохати вас… Мар’яна кинулась до столу й розридалась. Гамбарський розгублено дивився на неї й наливав воду в стакан.

– Випийте!.. Що з вами?

Вогкi дзвони загубились в осенi.

Вогка луна зарилась у болотнiй чвирi заулка…

Мар’яна випила води й дивилась сухими фосфоритами на Гамбарського. Потiм стиснула руками голову й сказала:

– Треба повiситися… Негайно… зараз…

– Що ви, Мар’яно?

Гамбарський, блiдий i розгублений, ходив по кiмнатi.

А у вiкно знову бив дрiбний дощ. I тягуче проходили хвилини напруженої мовчанки.

Думала: "Так! Треба кiнчати… Так!.. Скорiше!.. I знала, що вона не може кiнчити, що їй бракує сили".

Подумала: «Єрунда, треба кiнчати!»

Мар’яна сухо подивилась на Гамбарського, а потiм сказала:

– Пробачте! – i хутко пiшла до дверей.

Аркадiй Андрiйович надiв окуляри й написав:

«Прошу мєня зачислiть в кандiдати Вашей государственной партiї. Мої лiчниє убєждєнiя в правотє комунiстическiх iдей…»

В їдальню увiйшла Мар’яна. Аркадiй Андрiйович:

– Мар’янко! Ану йди сюди! Чи так я?..

Степанида Львiвна продовжувала:

– …Вiн дуже симпатичний… кажуть уже повишення получив…

…Короткий осiннiй день сконав. Мар’яна вийшла на ганок.

Дощ прибив жовтi листя, i вони лежали холоднi, мертвi. Через вулицю блимав огонь i млявим свiтлом освiтлював пустельний заулок.

Високо текли потоки сумних хмар. Iз стрiхи одноманiтно падала крапля на камiнь. Iшла глибока сiра осiнь по сiрих заулках республiки.

Коли Мар’яна виходила за ворота, з комсомольської кiмнати вискочив натовп юнакiв i з реготом кинувся в туман.

Через дорогу, до Глухайської вулицi – сарай, за сараєм – вiжки.

…А далi, коли вийти з пустельного заулка, на мiдi висiчено: Доктор Фальк.

– Куди?