Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 14
III
Зiйшлися випадково: тип, звичайно, ранiш не знав мадмуазель Арйон, студент тiльки сьогоднi познайомився з Тонею – з баришнею з редвидату – а Сайгорiв знайомий був тiльки один: Григорiй, кур’єр з його установи, який, як вiдомо, пiшов на полювання. I тому спершу, коли зiбрались, вiдчувалась натягнутiсть.
Але, як завше буває на вiллах, природа взяла своє, тим бiльш що прибуло ще декiлька студентiв-органiзаторiв вечора «на користь». Правда, цi студенти держались окремо. Все ж вiллою повис гомiн.
Лiтнiй театр студенти зайняли звечора з усiм ужитком: сцену, будку з розбитим роялем, поламанi стiльцi. Студенти ремонтували кiн, утрамбували грунт залу з голубою покрiвлею – небом. Поставили бiля входу стiл на трьох нiжках (без четвертої) i посадили колегу продавати квитки.
Зiбралися з будiвель, з лiсу, вiд купальнi хлоп’ята, заглядали в щiлини, дивилися на мадмуазель Арйон, на довгоногого-довговолосого типа й подавали пiкантнi реплiки.
Зрiдка проходили гранд-дами з усiєю фамiлiєю й заглядали в театр, iронiчно посмiхаючись. Все-таки пiдходили до афiшi й «неглiже» розглядали її.
– Ах! Мадмуазель Арйон теж тут? Обов’язково прийдемо. Касир пропонував купити квитки, гранд-дами ухилялись: купимо, мовляв, купимо, почекайте.
– Мадам! Це на користь студентiв. Будь ласка, квиток. Тодi говорила гранд-дама:
– Ах, Боже мiй, знову на користь!.. Мар’я Петрiвно! Ви не можете уявити, як обридла ця «на користь».
– Так… Так… i на голодних, i на голодаючих, i на дiтей, i на iнвалiдiв, i на чахоточних. Прямо ужасть!
– А ви, господин студент, маєте мандат? – пiдпливла до столика третя й змахнула з чола батистовою хусткою сало. – А то, знаєте, разнiї бувають…
Студент вийняв мандата. Тодi спитала друга:
– Мар’я Петрiвно!.. Ваш Коля ще не приїхав з ком’ячейки? А мiй, знаєте, Iван Дем’янович учора обкушався яблуков i таке, знаєте, засоренiє желудка…
– Ужасть! – зiдхнула Мар’я Петрiвна й порадила: – Вiзьмiть же, душенька, вiд доктора записку. Що ж поробиш – комунiческая дисциплiна. Порядок.
Гранд-дама кивнула головою й докiрливо дивилася на студента. Потiм обидва виводки плавко почали вiддалятись.
Вiддалялось i сонце: все нижче й нижче сiдало за вiллою. Криве промiння стояло в задумi, потiм гладило оксамитом мигдальний колiр лiсу. Запахло вечiрнiм цвiтом – таким незносно млосним, мов фаркнули десь кропив’янi пожежi. Летiли на ночiвлю птахи. Десь прокричав одуд свою одноманiтну пiсню. Проходили до купальнi з рушниками – одиночки, маси, фамiлiї. За ставком на луках iржав кiнь.
Тихо, крадькома ступав надзвичайний голубиний вечiр.
Треба було починати музикально-вокально-танцювальний каламбур (так усi учасники казали, тому що вечiр був iмпровiзований, тому що не з’їхались усi учасники й не приїхав гармонiст).
Зiйшлись усi – вiд купальнi, з вiлл, з лiсу. Але авдиторiї не було, i навiть на десять-дванадцять квиткiв, якi продали на вiллах удень, нiхто не приходив. Органiзатори хвилювались, тому що були учасники з гонором, для яких треба було дiстати авдиторiю.
Але порожньо виглядали дорiжки, i тiльки хлоп’ята осiли дерева навкруги лiтнього театру й заглядали на сцену, знову подаючи пiкантнi реплiки.
Сайгор давно вже прийшов iз лiсу й ходив тепер iз будки вiд розбитого рояля до сцени, на повiтря. Звичайно, бiльш за всiх хвилювалися студенти, що утрамбовували iмпровiзований зал, i бiльш за всiх – мадмуазель Арйон, яка бачила в цiм якийсь скандал.
Все-таки розклали вогнище бiля театру пiд деревами i зварили один кулiш i варили ще другий кулiш. Баришнi з редвидату дiстали десь ложки й запрошували до вечерi.
– …Чого ж ви нiчого не їсте, товаришу?
До Сайгора пiдiйшла Татьяна й рiшуче потягла його. I тому, що сходив вечiр, сходились межi свiтла: соняшного, що вмирало, iз багаття, що чим далi, то бiльш розгорялось. Сайгор у Татьянинiм звичайнiм обличчi побачив хорошi теплi лiнiї, до яких потягнуло. Вiн узяв її пiд руку, i вони пiшли.
– Я сама не люблю цiєї публiки. Обивательщина.
Татьяна сказала безумовно серйозно й щиро, i, мабуть, тому, що серйозно й щиро, Сайгор за неї, чи не за неї, а за себе, почервонiв, вiдчув, як прилила до щiк хвиля крови. I раптом подумав, що стрiне, можливо, цю баришню в городi, що вона й там фамiльярно заговорить iз ним про обивательщину, i було неприємно.
Пiсля кулешу сидiли за театром на заходi. Бачили, як, обнявшись, промайнули в глибокий присмерк двi фiгури:
Тоня й студент.
– Ви – комiсар? – спитала Татьяна.
– Так.
– Я вас бачила. Ви приходили в наш редвидат у тiм мiсяцi. Я там машинiсткою.
– Мабуть, приходив… – I згадка про редвидат iще далi вiдкинула вiд нього Татьяну. Вiн сухо сказав:
– Пора б починати! – i пiдвiвся. I в цей момент прозвучав перший дзвоник. Смеркло.
Авдиторiя була з трьох фiгур. Тодi рiшили пустити хлоп’ят, якi сидiли, чекаючи, на деревах. Сайгор, звичайно, одмовився говорити вступне слово: для кого? Потiм сказав студентовi, що даремно турбували його i всiх учасникiв. Студент прохав вибачення й дивувався некультурностi публiки з вiлл.
– Дружок! Дружок! – закричала з лiсу мадмуазель Арйон.
Сайгор iнстинктивно повернувся й побачив у напiвтемрявi два холодних розумних ока пуделя. I тодi ж його раптом знервувало.
Вiн iз злiстю кинув:
– П’шов! – i вдарив собаку ногою.
А на сценi стояв уже тип. Вiн узяв на себе ролю й конферансьє.
– Вiдомий балабаєчник Букетов-Розiн зiграє зараз iмiтацiю на знаменитого санкт-петербурзького Андрєєва: «Свєтiт мєсяц ясний».
Тип оголосив, як конферансьє, i взяв балабайку, як артист. Звичайно, ребята гучно вiтали його. Тодi вiн iще зiграв. Потiм виступали з декламацiєю революцiйних вiршiв «робочого» поета Бальмонта баришня з редвидату Тоня i ще якiсь баришнi з iншою декламацiєю.
Сайгор пiшов у будку, де стояв рояль, i лiг на сiно.
Через пiвгодини, коли розтанули на заходi останнi вiдблиски й вiлли поринули в темрявi, з лiсу побрели парочки i купували квитки «на користь». Через годину зал був повен й не було квиткiв, але вже нiкому було виступати. Студенти викидали хлоп’ят: дати мiсця дорослим, i тут узнали, що спектаклевi finis, i побiгли на сцену. Авдиторiя захвилювалась.
Мадмуазель Арйон пiдiйшла до учасникiв:
– Я ж казала – скандал буде!
Учасники дивувались, чому вона радiє, а вона радiла тому, що її не одурило передчуття.
Iще один скандал: контролер не впускав фiгуру. Фiгура кричала:
– Як смiєте! Непманiв понаводили, комунiсти на задвiрках!
Авдиторiя ще бiльше захвилювалась. Хтось закричав з авдиторiї:
– Спитайте в нього партiйного квитка. Студент-розпорядник пiдiйшов до ворiт.
– Товаришу, ваш партiйний квиток!
Фiгура раптом знизила тон i ласкаво сказала:
– Знаєте, товариш студент, у мене партiйного квитка нема, у мене дядя, i папаша, i сестра – комунiсти i брат страдал на фронтi.
Тодi хтось закричав:
– Геть комунiстiв! – I тихо додав: – Таких!
Фiгура змовкла. Нарештi договорились i з авдиторiєю. Договорились так: виступить мадмуазель Арйон i тип Букетов-Розiн. Тип на цей раз хотiв здивувати публiку єврейськими анекдотами, але авдиторiя його освистала. Тодi вiн заграв на балабайку iмiтацiю. Його ще раз освистали. Тип скочив на лаву й закричав:
– Нєвєжди!
Тодi його зняли iз сцени й виштовхали пiд оплески з театру.
Мадмуазель Арйон казала:
– От. Вийшло по-моєму. Хiба не скандал?
Спектакль скiнчився все-таки нiчого: мадмуазель Арйон проспiвала «душещипательний» романс, який подобався авдиторiї. Навiть бiльше: Букетов-Розiн зiйшов на кiн i попросив у присутнiх пробачення за свою нервовiсть. Йому «пробачили» – i вiн зiграв свою iмiтацiю.
Потiм виходили з натовпу одиницi й нарештi цiлi групи iмпровiзувати: декламували, спiвали, а наприкiнцi хтось ударив по клавiшах розбитого рояля, i явились танцори.
Iще хтось крикнув:
– «Iнтернацiонал»!
Але голос його не найшов вiдгуку й поринув в аматорськiм шумi.
Розходились. I тодi повернувся Григорiй iз повною торбинкою качок.
Витягав важких крижнiв i побiдно держав їх над головою. Бiля його вертiвся й показував зуби Марчик.
Небо поринуло в зеленiй перебiжцi зiр. Зорi казково жеврiли над вiллами, над лiсом: бавились, перелiтали, сковзались над ставком.
Дерева таємно вiдступали в темряву i, як велетнi невiдомих країн, тяглися до синiх верховин, до синьої прекрасної безоднi. З села на вiллу залiтали неяснi звуки й танули на темних рiжах.
IV
Глуха нiч. На вiллi, на вiллах, за вiллами – темно-зелена тиша. Причаїлась, слухає. Тiльки де-не-де прошелестить торiшнє листя, трiсне гiлка: то закоханi юнаки й коханки пiзнали в урочистiй задумi дерев радiсть великого таїнства.
Пiсля шумного вечора не спалось. Лежали на свiжiм запашнiм сiнi бiля театру й дивилися в надмрiйну безодню неба. Тип – iз мадмуазель Арйон в кутку. Студент iз Тонею за стiжком. Тiльки окремо; до Сайрона фатально тулився пес. Хотiв його потихеньку вiдштовхнути, але пудель не рухався. Нарештi Сайгор не витерпiв i спитав:
– У вас вiн завше такий нав’язливий?
– Ви до мене?
– Так.
– Уявiть собi, сеньйоре: Дружок нiколи не забуває своїх друзiв. Ви йому дали тiльки три конфети, а вiн i досi охороняє вас… Поки образите.
– Да, цiкавий пес.
Мадмуазель Арйон це подобалось – i вона ще розказувала про талановитого пуделя. Сайгор мовчав. Вдарити ж собаку вiн не рiшався, бо це б значило викликати ще один «скандал».
Хотiв заснути й не мiг: комарi дзижчали над вухом i палили руки й обличчя. Стихло. За стiжками важко дихала Тоня i щось незв’язно говорила. Студент мовчав. Зрiдка верещала мадмуазель Арйон, i тодi незв’язно говорив тип.
– …Ви не спите?
Сайгор повернувся. Сказала баришня Татьяна. Iще раз:
– Вам не холодно?
– Нi.
– Я думаю, – i засмiялась.
– Що думаєте?
– Думаю – не холодно.
Несподiвано фаркнуло: «iдiотка». Потiм рахував до сотнi: заснути. Хотiв, щоб було байдуже, але дратувала баришня Татьяна, i iншi баришнi, що безцеремонними рухами в сiнi чимсь щось тривожили. Просковзнула мисль – мабуть, вiд нуди – як клапоть туману: пiдлiзти до Татьяни й навалитись, облапати її – один чорт, натякає ж смiхом!
Мадмуазель Арйон раптом стихла й важко задихала.
Тодi Сайгор не витримав: пiдвiвся й пiшов повз стiжки. Але не пройшов i десяти-п’ятнадцяти крокiв – почув голоси. Потiм знайомий мотив: тихо спiвав Григорiй. Зупинився.
Будьонновець на конi,
Комiсар в каретi,
А бiдненькi партизани
Сидять в очеретi,
вивiв Григорiй i стих. Сказав жiночий голос:
– Бач, i сам спiваєш! Чого ж ти так за комiсарiв?
– Дурна! – вiдповiв Григорiй, – сам я i комiсар, i камунiст.
– I камунiст?
– I камунiст, – роздратовано сказав Григорiй i враз iще випалив: – Хiба агiтнуть тебе? Га? Ну от говори: ти знаєш, що таке «чон»? Не знаєш? Ну й мовчи!.. Вiдкiля ти? З вiлли? Видно, що вiд бариньки… Ех! Щоб бариня вгарєла… много сахара поєла… Держись! Ще раз агiтну!
– Хi! Хi! Куди полiз? Ач, який! Спершу полапай як слiд!
– Що там лапать? Не кадетка ж? Нi?
Далi Сайгор не чув. Прийшов i лiг на своє мiсце.
Зареготала мадмуазель Арйон i голосно сказала:
– Сеньйоре, не спите?
Вiдповiли: студент, Тоня, Татьяна – не спали. Сказав тип:
– Майне кляйне медхен, у нас чудова фантазiя. Сеньоре, айда на ставок купатися. Це ж прелiсть: купатись уночi.
Тiльки Сайгор мовчав. Тодi пiдiйшла до нього баришня Татьяна:
– Хiба ви не пiдете? ..Не думав, пiдвiвся i взяв її пiд руку, потiм iнстинктивно нахабно прижав їй лiкоть. Татьяна тягнула його: бiгом! Побiгли.
Зайшли всi в одну, здається, жiночу купальню. Тип роздягався поволi. Тоня прикривалася спiдницею. Сайгор не купався. Мадмуазель Арйон звернулася до типа:
– Вам подобається моє тiло? Ви бачите?
Тип iще сказав якусь банальнiсть, а мадмуазель Арйон спитала:
– Парле ву франсе? – i з розльоту полетiла у воду.
Говорив тип:
– У вас, Татьяно, чудове тiло!
Студент захiхiкав. Татьяна мовчала. Сайгор уп’явся очима в темряву, в тiло. I в ту ж хвилину вiдвернувся, мов спiймав себе на якомусь злочинi. Потiм i Татьяна з розльоту полетiла у воду. Купались: i студент, i Тоня, i тип.
Через пiвгодини вийшли з купальнi. Сайгор взяв знову пiд руку Татьяну. Вiд неї пахло свiжим тiлом, тому ще бiльше дурманило голову. Всi побiгли вперед. Татьяна й Сайгор пiшли через кручу.
Простори закутав темний серпанок ночi. Далеко за ставком лунало перепелине поле. Поверхня срiблясте сковзалася до верболозiв.
Коли звернули з дорiжки, шелестiло листя. Обходили столiтнi дуби. Пролетiв кажан, i обiзвалась птиця над ставком. Проходила глуха, густа, пiсляпетропавлiвська темрява.
Сайгор подумав: що сказати в цей момент? Що кажуть у цей момент? I iнстинктивно давив Татьянину руку – пухку, вище лiктя. Iшли до стiжкiв.
I тодi несподiвано сказала Татьяна – i несподiвано, нiби не вона, з легким вiдтiнком болю:
– Думаю от про що: жила-була дiвчина – це казка-бувальщина – росла, пiдросла, ходила в гiмназiю, училась, училась i ще училась. Нарештi вийшла з гiмназiї з золотою медаллю. I нарештi – стала машинiсткою. Щаслива доля? Як ви гадаєте?
– Це ви про себе? – здивовано спитав, нiби машинiстка не могла мати такого доступного минулого.
– Так. Ну, як ви гадаєте: щаслива доля? – I поспiшно сказала: – Проте не треба. Це важке запитання – важко вiдповiсти.
I тут же iнстинктивно, як притискав, залишив її руку. Помовчали.
Заверещала мадмуазель Арйон.
Проходив тихий тепловiй. I вiн, як дзвiн, легко ступаючи оксамитною лапкою. Невiдомо росла нiч, росли нiчнi звуки, i невiдомо рiс запашний дуб. Збiгалися зорi на тайну вечерю, i нечутно зiдхав зелений Орiон на голубиних гонах.
Росла нiч.
Хотiлось упасти на землю, крикнути збентежений крик, потiм надхнеyно молитися в тайну вечерю зiр. I рiс невiдомо запашний дуб. I хотiлося взяти запашного дубового листя, приложити його до чола й зойкати радiсним зойком i положити в дуб шматок живого серця й струмок – вiд нього – диму, i знову впасти на землю, i крикнути збентежений крик.
За пiвверстви кричали сичi.
Од ставка запахло осокою.
Баришня Татьяна говорила просто, не так, як баришнi з кавалерами, спецiально пiдготовляючи розмову про кохання.
I Сайгор не мiг не вiдчути це.
– От, скажiмо, небо, – i Татьяна зiдхнула. – Це ж дивне явище в життi людини. Але ми його нiколи не бачимо. Правда? Думаю зараз: загубилися сотнi, тисячi, мiльйони в темрявi, i загубились сотнi, тисячi, мiльйони в стосах паперу, i думаю: хiба вони помiчають це надзвичайне, дивне явище в життi людини – небо?
Татьяна «дивне» вимовляла надто тепло й чiтко.
А густа темрява вже непевно брела мiж дерев: незабаром iз загiрних гiн фаркне перламутровий ранок. Задумається за ставком – рожевий чуйний, як сентиментальний юнак, i здивовано подивиться на свiт повноросими очима.
– I от десь у стосах паперу загубилась людина. Просто – людина, Татьяна зупинилась. – Як ви гадаєте: банальне це слово? Я думаю, нi. I думаю, що мислi на тему «людина», поки iснує земля, завжди будуть свiжi, як наливне яблуко на яблунi… Так от: загубилась людина в стосах паперу, i нiхто не бачить її, бо видно тiльки машинiстку. Це я, звичайно, не про себе – взагалi.
Потiм Татьяна скинулась.
– Проте, може, вам не цiкаво? Воно й так: i справдi, все це тiльки iнтелiгентщина. Може. Не знаю. Знаєте, всього не пiзнаєш: життя коротке, а Маркса пробувала читати, та якось не дочитувала: нiколи й дуже нудно.
Сайгор був здивований. I бiльше за все дивував цей тон – надто впевнений. I тут же вiдчув себе – не перед Татьяною, перед кимсь – не то винним за те, що досi не давив на сiнi цю баришню, як тип мадмуазель Арйон, не то винним за щось iнше.
I знову пiзнав той надзвичайний бiль, коли радiсть i жура сплiтаються в єдину гармонiю.
– Що ж ви мовчите?
Пiдходили до стiжка.
– Знаєте, по правдi, ви мене трохи здивували, – просто несподiвано для себе сказав Сайгор.
– Я цього не хотiла, – засмiялась баришня Татьяна i, хутко лягаючи, не то жартома, не то серйозно сказала:
– Ну, iдiть до мене.
Потiм розкидала бiля себе сiно, очевидно готуючи для нього мiсце.
Мовчала.
Сайгор стояв i дивився на Татьяну.
Мовчала.
Тодi, не думаючи, лiг на своє попереднє мiсце.
Компанiя рiшила, мабуть, не спати всю нiч. Мадмуазель Арйон верещала, i по черзi запитували:
– Ви самотня? Ха! Ха!
– Я – самотня, – напiвжартуючи, зiдхала Татьяна. Тодi ж Сайгор знову примiтив пуделя, який i тепер лежав бiля його нiг. I тодi ж раптом рознервувався.
Вiд компанiї кричали:
– Ви самотня?
– Я – самотня! – зiдхала Татьяна.
Iще кричали сичi. Десь загавкав Марчик – дзвiнко, як дзвоник. Зiрвався метеор, помчав i в розпуцi розбив собi голову об дерево. Сайгор даремно гадав заснути – не мiг. Знову важко задихала мадмуазель Арйон.
– Чорт!
Сайгор якось похапцем пiдвiвся й пiшов скорим кроком вiд стiжкiв далi на дорогу.
Хто чорт – невiдомо. I iнстинктивно оглянувся. Побачив: за ним, як примара, брiв пес.
– П’шов!
Пудель подивився розумно й холодно й помахав хвостом.
Цей iдiотський випадок iз собакою пiдносив матерiалiста Сайгора тут, на порожнiй дорозi, в темну даль, на верхiв’я фаталiзму.
I це, звичайно, дратувало, i дратували згадки про сьогоднiшнiй день; i резиденцiя юнакiв, i порнографiчнi малюнки з купальнi, i тип, i мадмуазель Айрон, i Татьяна, i запах жiночого тiла.
– П’шов!
Але пудель не вiдставав на крок. Сайгор засунув руку в кишеню – нiчого не було. Згадав – щось забув дома, в городi.
На сходi невiдомо рiс день. Починався свiтлими стежками. Запахло ранком.
Рiс невiдомо ранок. I впали на обрiй блiдi червiнцi. Кричали з сiл пiвнi, i тремтiла, горiла буйна земля. Скоро зiйде сонце, зазгучить промiння, i хтось упаде на землю, i хтось крикне збентежений крик. Назустрiч пливли буйнi трави й зелений океан дерев.
На другiй верствi пудель нарештi вiдстав i повернувся на вiллу. Сайгор подивився йому вслiд: до болю хотiлось розмозжити собачу голову.
I тiльки на шостiй верствi, коли раптом брякнуло вогняне сонце, згадав день, нiч – там – i почервонiв.
Перша вiлла на узгiр’ї майнула бiлим крилом i пропала за обрiєм.
Сайгор, суворий i блiдий, поспiшав до города.
«ЛIЛЮЛI»
Павловi Тичинi
I
Вилiтає експрес i курить.
Тодi в калейдоскопi:
– жита, степи, гони й пiвнiчний туман iз осiнньої магiстралi. Провалюються темнi горизонти, оселi, байраки, глухi нетрi. Виростають фабричнi поселки, содовi заводи, шахти, домни. Експрес перелiтає яри, могили, похмурi перевали, i чути далекий надзвичайний гул.
…А за Тайгайським мостом, де починається робiтничий поселок:
– реальнi результати капебеу.
То заводський квартал, що вже не мовчить – вийшов iз нiмого мертвого кола й шпурляє в блакитнi межi крицевий i грiзний клекiт.
Це знає город.
…А вранцi, ввечорi, вночi в завданий час довго й спроволока гудить заводський гудок. – В центрi города гудка не чути.
– …А що пiд Тайгайським мостом?
Там теж гудки: то паровики – i в степ, i на станцiю. То за кар’єрами пронизливо «кукушка» – кар’єри далi, за кiлька гiн.
Товариш Огре живе за мостом: справа, недалеко, коли з города. Вiн татарського, казанського походження. Татарського мало: смуглявiсть, матовiсть, тьмянiсть, от. З ним живе двоє. Так що газетна сучаснiсть. Прекрасна газетна сучаснiсть, як запах на клумбi: тютюн. Тодi ранкова зоря надiне новi сап’янцi й тихо, нечутно рипить по травi. Тодi каже горбун Альоша:
– Iзмайле, ти чудак.
Товариш Орге мило всмiхається:
– Чому чудак?
I справдi, чому чудак?.. А у вiкно ллється блакить, а десь кричать паровики.Горбун теж усмiхається.
…I прийшла ще Маруся, i тому, що вона якась екзальтована дiвчина (горить i тече п’яною вишнiвкою), думайте: каесему.
Так. Верещить:
– Бачила барахло минулого: академтеатр.
Точка… Айда, хлопцi, на суботник. Це ж чудовий пережиток каламбурного часу… Чуєте?.. А ти, Альошко, живо в райком!.. Що?
I розказує: полiтперевiрка, готовляться. Ха-ха! – Горбун узяв партквиток.
…А Льоля подивилась на Марусю й подумала: «Боже мiй, хоч би скорiш вечiр, хоч би не провалити пародiї на «Лiлюлi».
Так що сьогоднi дебют: пародiя на «Лiлюлi». I Льоля надзвичайно наелектризована.
…А це в даль майбутнiх вiкiв:
– Зима в п’ятiм роцi нової ери була хора, бо довго не було снiгу, а була чвиря. Потiм випав срiблястий снiжок, але задмухав пiвденний з Озiвського моря вiтер, i снiжок – срiблястий – розтанув. Зимою були калюжi, i туберкульозний город (90% сухотних) занидiв у журi. Це, безперечно, було боляче.
Капебеу формально забiгло вперед на тринадцять день – по календарю, мiсяцеслову, Юлiянському, i Україна стала жити по Григорiянському новому стилю, «в стилi» уесесер.
Саме про тринадцять день, чортову дюжину: сьогоднi Новий рiк був ранiш рiздва приблизно (хто знає?) на тиждень. I це були не диканськi фантазiї генiального Гоголя, а просто – факт.
Пiд Новий рiк снiгу не було, i, здається, за Тайгайським мостом не гув гудок. Тiльки гули паровики – i в степ, i на станцiю. Але про цi гудки потiм.
…З товаришем Огре в тiм же домi живе й француженка Фур’є. Коли Фур’є брала вiолончель (а в степу кричав гудок), вона, Фур’є, думала i про вiолончель, i про Бордо.
I ще сказати: дiм iз фасаду – в дим, а заднi вiкна виходять туди, де рейки спiшать од станцiї й пропадають у лiсах, в перельотах далi.
…Так що сидить горбун Альоша
(некрасивий карлик) бiля вiкна, що в степ, i переписує героїчнi п’єси для Льолi. Льоля з волоссям рiздвяних ляльок i з тендiтним бiло-рожевим обличчям. Обличчя нагадує серпанкову фату – пiд вiнець. Вона працює в мiсцевiм пролет —
– культi, в театральнiй студiї, де керують (в пролеткультi) один бувший половий тульського трактиру, один бувший-небувший швайцар (вiдкiля – в анкетi не записано) i вiсiм чи дев’ять iнтелiгентiв. Iнтелiгенти щиро вiддаються працi, деякi навiть члени капебеу.
…Але Льоля надзвичайно наелектризована: як вона поставить пародiю на «Лiлюлi»?
…I ще сказати: напередоднi Нового року над городом паслись зорянi отари, а мiсяць, може, був, а може, i не був, бо кожному багато справ i кожний кудись спiшив.
…Здається, не був: були зорянi отари й майже весняна теплiнь.
От.
…Вечiр. О дванадцятiй ночi буде Новий Рiк. Це веселечнiсть. Це всi знають.
Бо тодi ж згадують молодiсть, коли хочеться рости вперед, мов дерево, мов рослина, щоб потiм умерти, але про останнє не знати – про смерть. Так. Люди завше хочуть жити – i це велика правда, яка на землi, без якої буде порожнеча. – Про iншi правди дехто любить говорити й гадати, як пiд Новий Рiк або водохрещу: на водi, з воском i як: «Свiтлана». Це так; сказано так, бо митець пiзнає свiт.
…А трамвай теж дзвенить, а коли на поворотах – тоскує або рипить i виє. До цього звикли, цiєї жури не знають. Митець знає… – Маруся улетiла.
I знову до товаришiв Огре пiдходить горбун. I знову у вiкно ллється блакить.
…Ти будеш на пародiї?
– Буду, Альошо.
Так що пародiю на «Лiлюлi» будуть ставити пiд Новий Рiк, сьогоднi, в пролеткультi.
…Товариш Огре – в капебеу, в експедицiї, в редвидатi i ще десь. Любить бiльш за все вiддiл хронiки. Колись був членом капебеу, але потiм механiчно вийшов. Каже: фiлософськi непорозумiння з капебеу. Товариша Огре можна бачити всюди й нiде.Льоля в партiї не була. ..Льоля?
– Ну да, жiнка товариша Огре.
…Вечiр.
З площi Рози Люксембург трамвай до Тайгайського мосту. Побувати треба дома, щоб потiм до пiвночi збирати хронiку в новорiчний випуск.
Приїхав давно.
Дома Льоля й горбун Альоша (горбун швагер, брат Льолин). Горбун i зараз переписує героїчнi п’єси для Льолi – для пролеткульту, для iнших клубiв, де працює тендiтна Льоля.
Горбун каже:
– Iзмайле, подивись у вiкно.
Товариш Огре пiдiйшов i подивився у вiкно… (Горбун – некрасивий карлик, євнух, без рослини й пом’ятий, але його очi нагадують Голгофу, коли йшов легендарний Христос на Голгофу).
Горбун задумливо дивиться в присмерк i каже:
– Бачиш? Завше так: паровики чогось суєтяться, шиплять, свистять, гудуть. А навкруги – бруд, грязь… Що це? Не знаєш? А коли паровик, минувши депо, вилiтає в степ, вiн кричить не то радiсно, не то журливо: «Гу-гу-у!…» I от недалеко спускають пари: «Чох-чох!…» А я чомусь думаю, що паровик гудить спроволока так: «Ка-пе-бе-у! Ка-пе-бе-у!»
I Альоша провiв "капебеу", мов голодний вовк у голоднiм i дикiм степу.
Льоля сказала:
– Ти, Альошо, фантазер. От i все.
Товариш Огре сказав:
– Так, вiн фантазьор. Але вiн художник. Це правда: паровик у степу кричить «капебеу». Я теж думав про це, але я не найшов образа. Ти, Альошо, художник. Тодi некрасивий карлик iще сказав:
– А пар по насипу стелеться – ви знаєте чому?.. Коли потяг мчить до семафору – ви знаєте чому?
I засмiявся тихо й щиро.
Товариш Огре спитав:
– А чому?
…Альоша не говорив i ще смiявся тихо й щиро й дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу.
…Сказала й Льоля:
– Ну, говори…
…Вже зовсiм присмерк.
I далеко, за паровиками, що шиплять, свистять, за брудом вугiлля й пару, далеко фаркнув зелений вогонь семафора. I був такий нетутешнiй, нiби химерний вартовий забутих заулкiв города… А далi степи причаїлись на глухих неосяжних гонах. Iз станцiї вилетiв потяг й кричав на ввесь степ:
– Гу-у!..
…Альоша не сказав чому i знову переписував героїчну п’єсу для Льолi… А Льоля бiля вiкна й поспiшно пришивала до панталонiв (бiлих як снiг) мереживо. Бо Льоля, хоч i сама прала панталони, але без бiлих, як снiг, панталонiв ходити не могла, i без мережива на панталонах.
…Запалили електрику.
Посерединi – залiзна пiчка, а збоку – рояль. А ще збоку бiля стiни – туалетний столик. Їдять мало. Iнодi Льоля радить, жартуючи, в помкомгол. Але це буквально. А втiм, без одеколону нiхто не може: нi Льоля, нi Iзмайло, нi навiть Альоша.
На туалетнiм столику й художнi фiгурки. Льоля ще з першого курсу (курси покинула – революцiя) купувала й любила туалетнi прибори, щоб пахло вiд неї молодiстю, радiстю, гiмназiєю, закоханими вечорами, коли хочеться кохати й без кiнця когось невiдомого, де малинник, де крижовник, де, може, ходять серпанковi тiнi забутих дiвчат iз забутого теремка, де цiлий свiт минулого.
…Товариш Огре похапцем рiзав на маленькi шматки маленький шматок бiлого хлiба й дивився у вiкно, де стояв зелений вогонь семафора… I знов у вечорових сутiнках степу шипiли, свистiли й вовтузились паровики.
Альоша теж зрiдка поглядав туди, i невiдомо було, чого поглядав туди некрасивий карлик Альоша.
