Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 15

II

Дивно: пiд Новий Рiк весна. Це так генiально, мов замрiянi фантазiї генiального Гоголя. Це так прекрасно, так надзвичайно…

…Товариш Огре вийшов i поспiшно пiшов у задуму зимової весни. Льоля пiде потiм – ще рано, вона ще встигне зробити репетицiю пародiї на «Лiлюлi».

…До трамвайної постоянки – сорок крокiв, iде. Калюжi тихо замислились на вечiрнє небо. Бiжить собака, понюхав калюжу й побiг далi. Ще вийшли з двору, що напроти, меланхолiйнi гуси. Потiм iз геготом кинулися знову до двору, бо собака раптом звернув i рiшуче помчав до ворiт.

…Але не калюжi думають про небо. То зорi подумали в калюжi й одразу сховались… Так буває часто, коли починає темнiти i в порожнiй вулицi бiжить тротуаром похилий пес.

…Товариш Огре, звичайно, буде збирати хронiку до одинадцятої, а потiм пiде в клуб пролеткульту, що на Садовiй, 30. Це ж там Льоля буде стрiчати Новий Рiк по новому стилю в «стилi» уесесер. Це ж там вона буде ставити пародiю не на Ромена Роллана, а на постановку «Лi-лю-лi», п’єси Ромена Роллана. так що на постановку мiльярди, а колiзей без плебеїв. I от ставили пародiю на «Лiлюлi». Товаришка Льоля Огре.

На постоянцi була й Маруся. Прилетiла, влетiла, ковтає слова й так розказує газетну сучаснiсть, так од неї пахне життям, що хочеться заверещати на всю землю, як Глаголiн у «Собацi садовника».

I летять уривки:

– Тодi духмяний сум не буває п’яною радiстю, коли вмирають дзвони кармазинового сонця за тихими гаями сiльської iдилiї. I як Миклуха-Маклай на островi Нової Гвiнеї вивчає побут папуасiв, так… так…

…Маруся верещить:

– Я питаю. Я питаю: що за журнал? А вiн менi: «Купiть, бариш-ня: тут запрещонноє про Ленiна». I це так серйозно, так пiдпiльно… Ха-ха-ха!.. Максимiлiяна Гардена з «De profundis».

Присмерк. На тротуарах лежить присмерк. Iще заплутався в заулках i бiжить до «Дикої Кiшки», до «Дитячого «Спартака»… а десь «ундервуд» шаленiє, а десь стихiйна композицiя.

I знову Маруся ковтає слова, i знову розказує анекдоти, правду, про це:

– На верандi сидить стара дiва й плаче. – «Чого плачете?» – Тодi вона скаржиться, що вона, мовляв, до сорока лiт була чиста, мов сльоза, а тепер її спокусив курортний лiкар (на верандi) i погубив навiки. Це ж жах! Ви чуєте: навiки! Тепер вона хоче їхати в столицю й ознайомитись iз програмою капебеу, бо тепер хто її вiзьме… Га?.. Кому вона потрiбна?

– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

I Маруся так заливається, що прямо – чорт!.. А потiм знову про веранду, про скелi, про море, про морський вiтер, що голубий, мов запах, i запашний, мов смак.

Все переплуталось. Стихiя.

…А трамвай пiдiйшов i одiйшов у задуму зимової весни – з товаришем Огре, з Марусею, через Тайгайський мiст, до центру го-рода, повз мiськi будiвлi, заквiтчанi червоними стягами. У стягах ходив химерний вiтер i перебирав полотнища.

По всiй вулицi на всiм протязi стояли ватажки свiтової революцiї, наче вулиця й справдi хотiла, щоб бiльш було ватажкiв свiтової революцiї.

Але була жура: ватажки розтаборились, загатили всю вулицю з наказу виконкому, i були тiльки рисунки:

– Так?

– Так?

Звичайно, справа зовсiм не в рисунках. Безперечно, iлюзiя прекрасна рiч, але —

– на жаль, не завше.

…Чуєте, потенцiальнi пiдсвинки з «прекрасної синьої свинi»?

– Так?

– Так!

…I шумiв трамвай.

…Гражданiн, ваш бiлет?

Товариш Огре подав грошi.

Минали червонi вiтрини. Назустрiч курив автомобiль i дивився гарячими очима. Такими ж очима дивилась i Маруся – вперед, назад, навкруги. I знову верещала:

– Це ж прелiсть, Огре! Чуєш?

Тодi товариш Огре розказав про фантазiю некрасивого карлика – про гудки, про капебеу. Маруся заливається: це ж чудовий матерiал для поеми. Але…

– Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Огре: прийшов поет iз своєю поемою в редакцiю, де сидить суворий редактор iз золотими окулярами на носi. Поет дивиться на окуляри, на золотi дротики, i вони нагадують йому золотi австралiйськi розсипи, i, може, далекий Iндiйський океан, i, можливо, – нарештi! – невiдомий пiвденний бiгун. Але вiн нiяк не знає, чому не приймають його поему. I тодi виходить поет iз редакцiї з безпорадною тоскою й рве на маленькi клаптi свою поему «Лi-лю-лi».

…Товариш Огре згадав Альошу й суворо спитав:

– Що ж тут смiшного?

– Що ж тут смiшного? Дурний! Це ж побут революцiї. Це ж прелiсть, Огре!

Потiм вискочила з трамвая й крикнула:

– До побачення, Огре! До вечора! Буду i я на пародiї… Хай живе Пупишкiн – голова пролеткульту i його заступник – Мамочка! О-о, як стрiнемо Новий Рiк!.. До побачення, Огре!

…Знову летiли, минали червонi вiтрини. Знову!

…I знову була в цьому така химерна фантастика, що провалитись у безодню, захлинутись, умерти. Воiстину в той день город жив невiдомим загоризонтним життям.

I здавалось, що тротуаром бредуть надхненнi мiнестрелi. Здавалось…

…I раптом – здалось:

– в шумi трамвая хтось розплющив сентиментальнi очi й скрикнув нечутно – в розпуцi, в божевiллi – невiдомо:

…о мiй прекрасний загоризонтний краю!

Вiрю! Вiрю так глибоко, так незносно, як пахнуть на зубатих кварталах степовi бур’яни. Вiрю!.. Бо бачу – i Дафнiса, i Хлою, i молоде кохання, а далi Боккаччо «Аmeto», а далi iдилiя на обнiжках духмяних степiв. Отари золоторунних i зелена пiсня, мов хмiль, тиха, мов пух на скроню…

…I дрижить пiдо мною земля, мов полонянка з диких озер! I пливе мiй радiсний бiль у столiтнi далi, i мiй бiль, мов перша пастораль про золоторунну Хлою…

ПУПИШКIН I МАМОЧКА (Цей фрагмент вставлено, мабуть, для контрасту)

…Товариш Огре,зиркнув у вiкно.

– Хто це?

…Ну, да, товариш Пупишкiн. Вiн поспiшає до Тагайського мосту до товариша Огре в такiй справi, у справi сьогоднiшньої пародiї на "Лiлюлi".

…I справдi: хiба такий поганий товариш Пупишкiн?

Безперечно, хороший! Живе вiн, значить, на такiй-то вулицi, такий-то N…

– Живе?

– Живе!

– Ну i Бог з ним!

Але хтось не вгомоняється.

Тодi це:

– Товариш Пупишкiн, голова пролеткульту – не просто голова: i письменник. Оповiдання його починається фатально так: «Галя внесла самовар i розставила чашки. Петро допiру прийшов iз заводу й принiс iз собою декiлька прокламацiй еtс». Пише товариш Пупишкiн свої оповiдання за чашкою чаю; говорить: «Я вам кажу понятним руским язиком. Як же так, що ви не розумiєте?» I дiйсно: як не розумiти? Навiть тульський акцент чути!

…Це який? Це той, що йде!

– Ну да, той, що йде: товариш Пупишкiн. Вiн же ще не прийшов – не пiдiйшов до Тайгайського мосту. Вiн розминувся з товаришем Огре.

…товариш Пупишкiн має «чотирьох ребятьонков» i щиро стоїть на посту. Вiн дуже задоволений iз балетної студiї. Там такi еластичнi дiвчата (учаться), що «антiк маре з шоколадом». Правда, хтось каже, що це мiськi мiщаночки… – Ну, то вiльному воля! Знаємо цих архiнитикiв! Все їм не так!

…А як же так?

– А так, значить, «вопче».

I от Сонгород. За Тайгайським мостом гудуть паровики.

…Товариш Пупишкiн любить говорити, як вiн захищав Петроград: Ми захищали Петроград… А коли приходить товариш Мамочка, заступник його, товариш Пупишкiн питає:

– Так як по-твоєму: битiє не опредєляєт сознанiє?

– Нє!

– Дурак! Битiє завше опредєляєт сознанiє. От тобi приклад i доказ: що таке битiє?

– Сознанiє!

– Дурак!.. А що таке сознанiє?

Товариш Мамочка хилиться на канапу:

– Душенька! Яке може бути сознанiє, коли сплошна безсознательнiсть.

Тодi товариш Пупишкiн розгортає книгу й рiшуче парирує удар:

– От тобi й Бухарiн сказав… нарештi й я тобi кажу!

– Нє!

– Дурак… ти, мабуть, i сьогоднi пiдпив?

Тодi Мамочка в обiйми:

– А ти не дурак, а дура. Ти, голубок, так би мовити, пiд пресом авторитарности. А я от кажу: «Геть усяку авторитарнiсть i да здраствуєт колективнеє творчествої». Понiмаєш? От де собака зарита: пролеткульт!

Мамочка, безперечно, тяпнув десь спиртозу: дух нехороший. Правда, i товариш Пупишкiн трохи того…

– Ну-ну, не кричи. Лягай спати.

Мамочка:

– Я? Спати? Потомствений пролетарiй? Нi за якi коврижки! Будемо бодрствовать. До послєднєй каплi кровi… Понiмаєш?

I т.д. i т.п., ets.

…Здається, товариш Пупишкiн пiдходить до будинку?

– Ну да!

…Тайгайський мiст залишився позаду. Знову в порожнiй вулицi бiжить тротуаром похилий пес. Тихо вмирає блакить. А з заходу насуваються синi тачанки.

…I знову на далеких пустирях тоскує трамвай.

III

Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусiднiй кiмнатi вiолончель. Це француженка Фур’є.

Мадам Фур’є вранцi ходила на ринок в охотний ряд, розкладала бiля себе барахло, що залишилось пiсля революцiї: вази, мереживо, всякi дрiбницi, що їх нiхто не купував, а вона думала – куплять. Удень давала уроки, а ввечерi грала на вiолончелi, її вважали за «iскопаємоє», бо грошi за уроки вона вiддавала за воду, за електрику, iнше, i не тiльки за себе, а майже за всiх квартирантiв. Сама ж жила «бож’їм духом» i вiолончелею, музикою, що сама творила.

Француженка – породиста жiнка, i коли вона стоїть в охотнiм ряду бiля барахла, вона iмпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї пiдходять i дивляться на неї. А барахло лежить, i його не купують.

Фур’є каже:

– Колего, товар хороший. Може, купите?

«Колега» усмiхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це бiльше випадковi завiтальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур’є вже не дивляться, i вона вже їм не каже:

– Колего, товар хороший.

Фур’є вся в зажурних пiснях вiолончелi. Вона всiх любить, всi для неї друзi: i нарком, i провокатор – це логiка її любови.

…А Льоля пiдвелась i зiдхнула.

Тодi в кiмнату входить горбун.

Вiн розказує про одну комунiстку, що має золотий перстень: колись одбирали в паркасу на голодних, а вона «забула» вiддати й тепер хоче комусь продати.

…Як по-твоєму: треба говорити про це чи нi?

– Покинь дурницi! Нiчого я не знаю.

– А я от знаю… – I горбун засмiявся тихо й щиро i дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потiм сiв i теж слухав мадам Фур’є: вiолончелю.

…А музика така:

– на мiльонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багрянi конi.

…I раптом шум: то за вiкном проходять табуни, мабуть, каравани на пiвнiч…

– Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..

Але вiолончель бурю – тодi степовий вiтер, i летять в чебрецеву далечiнь дороги. Тодi конi вдарять на гони й скаженiв… I знову гримiла зоря на далеких шляхах… – Хеопс-Хуфу!..

…Льольо!

– Я.

– Ти слухаєш?

– Слухаю.

Француженка не стихала.

…I тодi ж, коли чуєш вiолончель, мадам Фур’є хочеться сказати, що в життi не буває такого болю, коли проходять вiтри тривожнi.

I сiдає поет, i хоче творити не безпорадний реквiєм, а гiмн весняному шумовi. Вiн не хоче творити реквiєм, бо редактор iз золотими окулярами на носi скаже написати iншу поему. Тодi поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов’язково прекрасне, i думає про тайфун, якого нiколи не бачив; i тодi золотi рiки течуть бiля його серця. Поет каже:

– Савойя!

I думає, що савояри – убогi люди, що уходять з гiр на чужину, на заробiтки, щоб не вмерти в горах, бо життя – безмежна кармазинова рiка, i протiкає вона по вiках невiдомо вiдкiля i невiдомо куди.

…Альоша сидить, задумався над героїчною п’єсою, а потяг кричить у степу:

– Гу-гу!.. – довго, спроволока.

I думає горбун тодi про Мафiю, i думає, що вiн нiколи не належав до таємної Мафiї – вiн тiльки врiзається клинком у нальоти плутократiї, його бiль у Сiденгемi життя,

…I знову зажурно сказав Альоша.

– Савойя!

…Льоля пiшла й сказала:

– Драстуйте, мадам Фур’є!

– А, це ви, Льолю?.. Харашо! Сiдайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю: у вас Новий Рiк. Це радiсно… А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нiчого: Новий рiк – це радiсно… Я буду святкувати i ваш.

Льоля сказала:

– Ви хорошая, мадам Фур’є, i я вас люблю за вашу щирiсть. Мадам Фур’є збентежилась, заметушилась, а потiм не знала куди положити руки.

– Ви, Льольо, мене так схвилювали – i менi соромно, бо я забула про ласку.

Потiм француженка заспокоїлась i грала Льолi якусь маленьку пiсню з Бордо, здається, з департаменту Жiронди. Пiсня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Францiї, як закинутий берег замрiяної Гаронни.

Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано: ще не зiбралась студiя, щоб готовитись – генеральне – до постановки пародiї на «Лiлюлi». Льоля слухала пiсню й згадувала гiмназiю й товариша Огре, коли вiн кiнчав унiверситета i коли вони стрiлись на концертi Карузе на гальорцi. Це перший раз. Огре сказав:

– Я люблю Карузе за теплоту в його голосi.

I Льоля тодi подумала, що вiн сказав:

– Я люблю тебе, моя кохана.

Потiм вiн провiв її до самої квартири, i вона цiлу нiч не спала: боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулiгани.

…Мадам Фур’є два рази зiграла малесеньку пiсню з Бордо i ще грала. Француженка прекрасно володiла вiолончелею, бо вона була колись у консерваторiї.

…Проходив трамвай повз будинок – це було чути. Ще було чути: бiля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: iде зимою весна.

…У мадам Фур’є була порожня кiмната, i тiльки стояла бiла кровать, а над кроваттю на стiнi бiлий килим iз бiлим лебедем, який хотiв улетiти.

Француженцi на лiвiй щоцi родимка й три волосики на нiй…Тодi Льоля подумала: мадам Фур’є i «Лiлюлi». А потiм подумала про Бордо, про далекий город Францiї. Коли вiолончель стихла, Льоля сказала:

– Я слухаю вiолончель i думаю, що все-таки моїй душi чогось бракує.

Мадам Фур’є сказала:

– Я, Льольо, не скiнчила консерваторiї – i я не передам тонких нюансiв моєї симфонiї.

Льоля сказала:

– Ах, мадам Фур’є, ви мене не зрозумiли. Ви так надхненно, так талановито передаєте маленьку пiсню з Бордо!.. Я думаю, що ваша вiолончель – жива iстота, i в нiй жодного дисонансу… А от у моїй душi не те.

Француженка обняла Льолю й сказала:

– Ви Льолю, тендiтна дiвчинка, яка лiтає, як метелик. А щоб жити, треба… як це сказати? В Бордо так кажуть: оrdre de bataille.

Льоля тихо дивилась на мадам Фур’є й мовчала. Тодi француженка говорила далi:

– Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille.

Iнакше й ви, Льольо, будете «iскопаємоє». Я знаю, це мене так… Але я вже iнакше не можу. Вам треба iнакше, по-новому. Iнший дух. Бiльшовизм. А я, Льольо, труп.

Мадам Фур’є схилила голову на вiолончель й задумалась. Льоля теж задумалась. А потiм раптом француженка скинулась:

– Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогоднi стрiчаєте Новий Рiк. I я буду стрiчати Новий Рiк – гарно: все думаєш – «а чи не прийде щось iнше…»

Ще шумiв трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур’є пiде стрiчати Новий Рiк, i їй було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам Фур’є стрiчати Новий Рiк у пролеткультi, що на Садовiй, 30.

Льоля попрощалась i пiшла в свою кiмнату, бо вже час було їхати в город. Льоля згадала скриньку з дрiбницями бiля охотного ряду i на тумбочцi пiдручники й французький роман, здається, Гюго, i Анна Каренiна французькою мовою з порнографiчним малюнком на обкладинцi.

…Сидiв некрасивий карлик Альоша, i Льоля йому сказала:

– Ти, Альошо, дiйсно художник. Ти гарно придумав: саме так i кричить паровик, коли вилiтає в степ.

..Льоля пiшла й сказала:

– Драстуйте, мадам Фур’є!

– А, це ви, Льолю?.. Харашо! Сiдайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю: у вас Новий Рiк. Це радiсно… А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нiчого: Новий рiк – це радiсно… Я буду святкувати i ваш.

Льоля сказала:

– Ви хорошая, мадам Фур’є, i я вас люблю за вашу щирiсть. Мадам Фур’є збентежилась, заметушилась, а потiм не знала куди положити руки.

– Ви, Льольо, мене так схвилювали – i менi соромно, бо я забула про ласку.

Потiм француженка заспокоїлась i грала Льолi якусь маленьку пiсню з Бордо, здається, з департаменту Жiронди. Пiсня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Францiї, як закинутий берег замрiяної Гаронни.

Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано: ще не зiбралась студiя, щоб готовитись – генеральне – до постановки пародiї на «Лiлюлi». Льоля слухала пiсню й згадувала гiмназiю й товариша Огре, коли вiн кiнчав унiверситета i коли вони стрiлись на концертi Карузе на гальорцi. Це перший раз. Огре сказав:

– Я люблю Карузе за теплоту в його голосi.

I Льоля тодi подумала, що вiн сказав:

– Я люблю тебе, моя кохана.

Потiм вiн провiв її до самої квартири, i вона цiлу нiч не спала: боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулiгани.

…Мадам Фур’є два рази зiграла малесеньку пiсню з Бордо i ще грала. Француженка прекрасно володiла вiолончелею, бо вона була колись у консерваторiї.

…Проходив трамвай повз будинок – це було чути. Ще було чути: бiля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: iде зимою весна.

…У мадам Фур’є була порожня кiмната, i тiльки стояла бiла кровать, а над кроваттю на стiнi бiлий килим iз бiлим лебедем, який хотiв улетiти.

Француженцi на лiвiй щоцi родимка й три волосики на нiй…Тодi Льоля подумала: мадам Фур’є i «Лiлюлi». А потiм подумала про Бордо, про далекий город Францiї. Коли вiолончель стихла, Льоля сказала:

– Я слухаю вiолончель i думаю, що все-таки моїй душi чогось бракує.

Мадам Фур’є сказала:

– Я, Льольо, не скiнчила консерваторiї – i я не передам тонких нюансiв моєї симфонiї.

Льоля сказала:

– Ах, мадам Фур’є, ви мене не зрозумiли. Ви так надхненно, так талановито передаєте маленьку пiсню з Бордо!.. Я думаю, що ваша вiолончель – жива iстота, i в нiй жодного дисонансу… А от у моїй душi не те.

Француженка обняла Льолю й сказала:

– Ви Льолю, тендiтна дiвчинка, яка лiтає, як метелик. А щоб жити, треба… як це сказати? В Бордо так кажуть: оrdre de bataille.

Льоля тихо дивилась на мадам Фур’є й мовчала. Тодi француженка говорила далi:

– Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille.

Iнакше й ви, Льольо, будете «iскопаємоє». Я знаю, це мене так… Але я вже iнакше не можу. Вам треба iнакше, по-новому. Iнший дух. Бiльшовизм. А я, Льольо, труп.

Мадам Фур’є схилила голову на вiолончель й задумалась. Льоля теж задумалась. А потiм раптом француженка скинулась:

– Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогоднi стрiчаєте Новий Рiк. I я буду стрiчати Новий Рiк – гарно: все думаєш – «а чи не прийде щось iнше…»

Ще шумiв трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур’є пiде стрiчати Новий Рiк, i їй було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам Фур’є стрiчати Новий Рiк у пролеткультi, що на Садовiй, 30.

Льоля попрощалась i пiшла в свою кiмнату, бо вже час було їхати в город. Льоля згадала скриньку з дрiбницями бiля охотного ряду i на тумбочцi пiдручники й французький роман, здається, Гюго, i Анна Каренiна французькою мовою з порнографiчним малюнком на обкладинцi.

…Сидiв некрасивий карлик Альоша, i Льоля йому сказала:

– Ти, Альошо, дiйсно художник. Ти гарно придумав: саме так i кричить паровик, коли вилiтає в степ.

IV

Товариш Огре був на тютюновiй фабрицi – по хронiку. Там його стрiла жiночий органiзатор – товаришка Шмiдт, яку вiн часто бачив у парткомi. Товаришка Шмiдт схопила його за руку й потягла у фабричний клуб.

…От подивiться, як ми будемо святкувати. От подивiться.

…Був зал, в – залi – буфет, а в буфетi – конфети, яблука та iнше. Ще в залi було багато дiвчат-робiтниць iз фабрики, якi вибiгали в зал, пiдбiгали до вiкна, дивились у свiчадо, i вiд них пахло дешевими духами. Потiм дiвчата товпились бiля дверей i питали схвильовано.

– Ще?.. Та де ж вони. Господи…

Вони чекали оркестрантiв.

Ще було: пiрамiди (стояли для краси) з рекламою – «Папiроси тов. Петровскiй» i з рекламою – «Осiннi скрипки».

…Товарищка Шмiдт схвильовано говорила:

– Ну, скажiть щиро: де це в свiтi?.. А може б, хто iнший зробив?

Товариш Огре сказав:

– Ясно. Тiльки – ми!

Товаришка Шмiдт була безмежно рада i рожево-схвильована. Вона побiгла до пiрамiди "тов. Петровскiй" i до дiвчат, що нетерпляче чекали оркестрантiв, i не знала, що їй iще зробити, бо все вже було зроблено.

…А коли товариш Огре зiбрав хронiку, товаришка Шмiдт спитала:

– Ну, а як у вашiм районi? Ви, здається, в Замалайськiм? Тодi товариш Огре почервонiв i збентежено сказав:

– Я – безпартiйний!

– ?.. Ви безпартiйний?

…I побiгла чорна кiшка.

…Товаришка Шмiдт холодно сказала:

– А я думала, ви в парткомi… Товариш Огре гадав, що вiн згорить, i думав несподiвано про Тайгайський мiст i – пiд ним паровики.

Товариш Огре сказав:

– До побачення!

Товариш Шмiдт сказала:

– До побачення!

Але це було так холодно, нiби зима, i непривiтливо, нiби глибока осiнь.

…В головi блукали уривки. «Ясно. Тiльки – ми!»

…На Байкальськiй вулицi товариш Огре бачив великий прожектор, що освiтлював усю вулицю й комольську новорiчну процесiю. Це, безперечно, було грандiозне видовисько. Пливло голубе небо, з рiки пахло баговинням, нiби й справдi баговиння було зимою. За рiку в темряву вiдходила мiська жура.

…А комольцi сурмили в сурми, дзвонили в дзвоники й освiщали вулицю сотнями чарiвних смолоскипiв. За комольцями гудiли натовпи.

…На розi товариш Огре побачив заступника Пупишкiна – товариша Мамочку. Мамочка бiг у трактир до вiрмена.

…Сотнi ватажкiв свiтової революцiї дивились iз будiвель iз наказу виконкому… Але знову була розпроклята тоска.

…Гражданiн, будь ласка, пропустiть!

…Полюбуйтесь, гражданiн, на кощунство…

Сссволочi!

…Iшла бабка напроти комольцiв, напроти попiв-комольцiв, i побачила кадила в комольцiв… Скрикнула! i – впала!

За бабкою карета допомоги не приїхала, бабку пiдвели громадяни.

…З пiвденних кварталiв города пiшов теплий вiтер; тодi комольцi смолоскипи пускали, вогнянi язики на тротуари. Бiля собору, що напроти виконкому, комольцi справляли комольське свято Нового Року.

…Гражданiн, подивiться, яке кошунство!..

…А висока каланча собору мовчки вiдходила в синю безодню неба. Ще пролетiв вiтер iз пiвденних кварталiв города… ..Новий Рiк. Щастя.

Думаю: чи не прийде щось iнше? – Товариш Огре почув у чоботях воду, бо чоботи були дiрявi – i туди набралась вода… А пiд Новий Рiк i Водохрища старого стилю, не «в стилi» уесесер, гадають про майбутнє на водi з воском i як «Свiтлана».

Товариш Огре згадав (бачив у друкарнi), що на Рiздво комольцi мають колядки й щедрiвки, але не цi:

– Щедрик-ведрик, дай вареник, грудочку кашки, кiльце ковбаски…

…Нi!.. Не цi…—…А життя йде рiк за роком, i кожного року – стрiчаємо Новий Рiк: «чи не прийде щось iнше?..»

…Товаришка Шмiдт сказала: "Ви безпартiйний?" – i стало холодно, як зима, i непривiтливо, мов осiнь.

…А збоку хтось регоче й розказує про «артемiвцiв»; про дiм пролетарського студента, про жiнвiддiл, про каесему. Тодi блакитнить весна дзвональними дзвониками й похмуро костилить баба-яга костяна нога – сива зима iз шкульгальною лицею в зимальну пiвнiч.

…О…О…О, новельний Фальстафе! Як Мануель Сведенборг, вiриш у своє призначення пророка!..

…I тодi дзвональна звена веснальної дзвими блакитнить на душальнiй душi поета. I припустiм, вiн питає:

– Марусино, скiльки рокiв до наших великоднiх дзвонiв?

Тодi Маруся скаже:

– Я – радiсть. Я – тема твого життя. Летять журавлi по далеких полинних дорогах. Кричать одуди в гаях: «Уту-тут! уту-тут!» I ти знаєш, як буває бiля рiчки, коли ловимо коропiв, коли в прозору воду падає небо!.. О, дзвональна звена веснальної дзвими!..

…А коли комольська процесiя зникла за собором, прожектор погас. Тiльки синє небо пливло в тротуари Байкальської вулицi:

Браво! Браво! Браво!

Гучнi оплески стрiли Льолю, коли вона вийшла пiсля постановки пародiї на «Пiлюлi». Льоля горiла. Льолi згорiли вуха; потiм зробила реверанс i побiгла за лаштунки.

Вже все. Бiльше нiчого не буде. Там, на Садовiй, 30, у пролеткультi.

Тодi iз зала вийшла публiка. Була публiка i публiка.

Одна публiка розходилась, друга публiка залишилась стрiчати Новий Рiк.

…Героїня вечора – Льоля.

Але герой вечора – бувший i т. д. – товариш Пупишкiн. У фойє його качали на руках за труди по органiзацiї пролеткульту й пролеткультiвських iдей. I за постановку – теж – пародiї на «Лiлюлi», п’єси Ромена Роллана: качали.

Товаришевi Пупишкiну хотiли зробити приємнiсть i пiднести вiд публiки сюрприз. Пiшли за сюрпризом.

…Але в цей момент хтось уже пiднiс несподiваний сюрприз (це, безперечно, було нетактовно): статуетку з Дон-Кiхота.

Товариш Пупишкiн трохи збентежився, але раптом кинувся на пiдносителя. I, обiйнявши його, три рази – по руському звичаю – поцiлував.

Тодi публiка (машинiстка пролеткульту i писар пролеткульту) вийшли з сусiдньої кiмнати й пiднесли вже справжнiй сюрприз Пупишкiну. Саме —