Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 17

Тодi в мовчазнiм концертi цвiркунiв я бачив жiнку, її звали панна… не пам’ятаю добре – хай буде за Винниченком: панна Мара. Вона виходила, коли йшли з вечерi халатники, до виноградникiв, де кiнчається степ i починається море, i думала. Панна Мара думала про те, що вона – жiнка-лiкар, прийшла сюди за три червiнцi на вiсiмнадцять годин працi, але вона нiколи не почула ласкавого слова вiд своїх пацiєнтiв, бо вона була трохи крива i з звичайним сiрим обличчям, що нiколи не зупиняє. Вона дивувалась, чому хорi незадоволенi гнилою рибою, бо ж гнилу рибу подають не кожного дня, а вона добре знає, як важко вiдбудувати курорт, що зазнав великих пертурбацiй за часiв громадянської вiйни. Правда, є багато неприємних явищ i їх легко усунути, висловлюючись газетною мовою, але для цього бунтувати не треба, особливо комунарам (вона зовсiм позапартiйна!), бо про це напишуть письменники в рiзних газетах та журналах.

Але панна Мара думала й про те, як би гарно йти в цей вечiр, коли цвiркуни починають свiй химерний концерт, а недалеко рокотить море, з гарною людиною, що буде її нареченим. Вона була за цих хвилин безмежно сентиментальною й вона трошки плакала.

Море традицiйно глухо билось у береги, i тодi за виноградниками зливалися в єдину гармонiю i море, i нiчний степ, i одинока оселя серед пустелi.

Панна Мара йшла до курзалi, сiдала там бiля шахматистiв, дивилася. Але нiхто на неї не звертав уваги й нiхто не хотiв покохати панну Мару, бо такий уже жорстокий закон природи.

…«Мила мамусю! Яке хороше життя, який божественний запах навкруги мене. Тут море таке надзвичайне i тут такi мислi, наче я не звичайний рядовий лiкар, якого нiхто не знає i який нiкому, за винятком хорих, непотрiбний, а якийсь Персi-Бiш Шеллi, що про нього я мрiяла колись у своїй студентськiй кiмнатцi. Увечерi я йду до моря, дивлюся в синi краї й думаю: вiдтiля буря принесла уламки кайори й тiло Шеллi, а тут, на пiщаному березi, його наречена вихопила з огню його прекрасне серце. Ти, мамусю, будь ласка, не читай нiкому мого листа, бо цим ти зробиш менi багато неприємного. Прошу я тебе також нiколи, нiколи не згадувати в своїх листах Стефана, бо я й досi не можу прийти в себе. Ах, як вiн насмiявся надi мною! Але я йому простила, я йому все простила. Ти, як жiнка, повiриш менi, бо знаєш, що нема меж тiй любовi, що її носимо ми. Я пiзнала цю любов, i я щаслива. Нехай фiгляри й скептики «возводять в канон» бездушний американiзм, але людини вони все одно не перероблять. Ах, мамусю! Яке прекрасне життя, який божественний запах навкруги мене, як чудово пахне одвiчне море, яка даль за темними виноградниками, що так тривожать мою душу цiєї химерної пiвденної ночi».

Коли цвiркуни на далекому зруйнованому курортi починають мовчазний концерт, тодi за косою в порту горить маяк. Маяк блимає, булькає, погасає на мить, i знову за косою в порту неможливий морський вогник. Тодi далеко серед морської мертвоти реве пароплав i несе людей, їхнi муки й сподiвання в iншi краї, у виноградну даль.

– …Товаришко Маро, ще раз i ще раз: воiстину прекрасне життя. I, коли я умру i на моїй могилi ви положите пучок чебрецю – знайте: я воскрес.

I знайте: бiля тiєї криницi, що в нiй, як у верцадлi, ввесь свiт, давно вже стою я, i на моїй душi таке тихе, таке свiтле й прозоре озерце, що я вiдчуваю себе Господом-Богом. Товаришко Маро, схилiть свою голову на мої груди i знайте: я ваш друг.

…Маяк блимає, булькає, погасає на мить, i знову в порту неможливий морський вогник. Праворуч – море, далi – виноградники й моя мука за пароплавом – у виноградну даль.

Тихо. Тiльки одвiчнi цвiркуни плетуть легенду iз далi первiсних вiкiв, i нема їй нi кiнця нi краю. Тодi зникають i дороги в диких половецьких краях.

Лiто тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року. – Головний лiкар читав сьогоднi лекцiю про душу. Це характерно: про душу. Народу було досить, майже всi халатники.

Цiкавились усi й особливо комунари. Справдi, що може сказати спец про душу?

I от, коли головний лiкар скiнчив, один несмiливий голос запитав:

– А дозвольте, товаришу професоре, спитати вас, що появилось ранiш: мисль чи слово?

Лiкар, що мусiв сказати не те, що хотiв сказати, крутнувся:

– А ви як думаєте?

– Скажiть, як ви думаєте, – уперто сказав комунар.

– Я думаю, – головний лiкар проковтнув слово й кинув: – Я думаю – мисль.

– Тодi дозвольте й менi слово, – i комунар полiз на трибуну.

Вiн говорив довго, уперто. Вiн говорив так весело, що майже всi поснули. Комунар був добрим книжником, бо вчився вiн у партшколi й не мiг не знати, як на це питання дивиться товариш Богданов.

I, коли б спец не прийшов у себе пiсля першої й не зовсiм вдалої вилазки i, набравшись нахабства, не зупинив промовця, промовець, мабуть, i досi розмахував би руками.

Спец:

– Зупинiться, будь ласка. Ми з вами нiколи не договоримося, бо це аналогiчно цьому: що ранiш появилось – курка чи яйце.

– Звичайно, курка, – вирвалось з мовчазної авдиторiї (жiночий голос), бо курка…

– Ну, ну, що ж таке курка, – єхидно запитав спец, – слово чи мисль?

– Ви, товаришу професоре, застали нас зовсiм не пiдготовленими,скрикнув жiночий голос. – Треба було попередити комгурток.

Тодi головний лiкар зняв окуляри й сказав, що лекцiю скiнчено i що халатники можуть розходитись. Що ж до того, що ранiш появилось – мисль чи слово, даному зiбранню нема нiякого дiла, бо хорим заборонено хвилюватись, i потiм останнi науковi данi недвозначно натякають: ранiш появилась мисль.

Отже, мораль: ранiш появилось не слово i не мисль, а гнила риба, бо лекцiю про душу було розраховано спецiально на заспокоєння нервiв, якi розтривожено було вищезазначеною морською твариною.

Повз одинокої оселi, що бiля моря, iде залiзниця – тупик. I на тупику, коли вийдеш увечерi слухати, як приливає море, бачиш зруйнованi вагони, розiрванi снаряди, бачиш руїну.

То пройшла махновщина i зникла в степовiй тирсi, як згадка про дику татарву. Увечерi, коли на малому лиманi кричать чайки й десь важко сiдають баклани, над морем стоїть чiткий мiсяць i грає срiбними веслами на поверхнi синьої води. На березi, як хрусталь, медуза. Кажуть; медуза горить, коли йде зграями. I це – як древнє сказання. Тодi в пустельному кутку приморської полоси рибалки пiдводять чайму над кайорою, беруть невiд i йдуть у море.

Мiцнiшає вiтер. Вiтер iз моря. У порту проревiв пароплав, але враз змовк: вiн сьогоднi не вийде за хвилерiз, бо збирається на нiч неабияка буря. Кайора метнулася на обрiї й раптом зникла. Тодi з одинокої рибальської хати вийшла мати й дивилася на море. I пiдiйшла до неї ще молода жiнка, i вони довго стояли на березi.

I сьогоднi море казиться, i казяться пiщанi береги в хуртовинi камiнцiв, але це останнiй шквал. Даль жене табуни: вал, вали i гребнi хвиль розкидають бiсер. Сходить сонце. I одинокий рибацький посьолок зустрiчає його золотих вершникiв тишею.

На якорi кайора. Вона плавко колисається. Але вже скоро вщухне вiтер, над морем стане мертвий зиб. Тодi вщухнуть i береги. На камiнцях буде муркотiти море. Чайки полинуть на болота, i стане велика морська пустеля.

I от вранцi Бригiта була на узлiссi й там рвала пролiски. Бригiтi було щось бiля шiстнадцятьох. Вона рвала пролiски й дивилась на них. Потiм вона пiшла до батька. Це було в тому лiсi, де її батько був лiсником.

У цей час бiля хати з шумом зупинилась кавалькада. То приїхав молодий граф. Вiн був як казковий лицар, i одяг йому було всипано дiамантами. На кашкетi, збоку, бiля фазанового пера, стояв великий рубiн. Молодий граф грав тростинкою. Кiнь його раз у раз хропiв i переступав з ноги на ногу. Це був породистий англiйський жеребець з агатом на лобi. Бригiта винесла кухоль криничної води й подала молодому графовi. Той подивився на неї, сильно вдарив коня, так що кiнь знявся на диби, i сказав, що Бригiта як мавка. Всi зареготали, Бригiта почервонiла. Кавалькада поскакала далi.

Був весняний вечiр; за лiсом, в оселi, скликали до вечiрнi. Бригiта вийшла з хати, взяла пойнтера Мiлорда й пiшла в глуш.

Там вона знову зустрiла графа. Вiн злiз iз коня, погладив пойнтера й пiдiйшов до Бригiти.

Вiн притиснув її до своїх грудей i скрикнув. Бригiта не перелякалась i тiльки зiдхнула глибоко. Молодий граф схопив її й положив на свого коня. Потiм вони поскакали по лiсових дорiжках.

За годину граф був у своєму маєтку. Вiн узяв Бригiту за руку й повiв її до себе. Там вiн сказав їй, що вона вiдци вже нiколи не пiде.

Бригiта вирвала руку й стала серед кiмнати.

– Графе, – сказала вона, – я виросла в лiсi. Пустiть мене.

Граф став її умовляти, але вона його не слухала. Тодi вiн пообiцяв їй, що примусить її силою. Бригiта пiдскочила до вiкна й вискочила на веранду. Граф свиснув; зграя борзякiв кинулась за Бригiтою, але її вже не було.

Вона прибiгла до своєї лiсової хатки й нiчого не сказала батьковi. Цiлу нiч вона думала про графа. А вранцi по слiдах копит вона сама пiшла до графського маєтку. – От!

I от моїм арабескам несподiваний finis. Навколо тиша. Тiльки зрiдка пострiли вартових, тiльки зрiдка прошелестять пiдошви незнайомих людей. Люди йдуть i зникають, мов безшумнi шуми моїх строкатих аналогiй i асоцiяцiй. Город спить. Над ратушею даль божевiльне далекого неба. I нерозгаданий зоряний Вiфлiєм стоїть у квадрильйонах вiкiв таємною загадкою. Мовчки бавляться люкси своїм свiтлом – бiлим до рiзi в очах; i ховаються по темних кутках луни трамвайних ударiв. Мовчазно стоїть нiчний город, стоять заулки, пiд’їзди, й усе, що тут на землi, загубилося в хаосi планетарного руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi. I здається: це химерний Сатурн бiжить у телескопi, i бiжать його кiльця й десять дальнiх супутникiв.

Моїм арабескам – finis. I герої, i подiї, i пригоди, що їх зовсiм не було, здається, iдуть i вже нiколи-нiколи не прийдуть. I нiколи я не повернусь до своїх арабесок, щоб мучити себе над кожною крапкою. I вже нiколи не промчать фойєрверки гiперболiзму крiзь темряву буденщини, i не спалахне огнецвiт моєї фантазiї: на рiк буває тiльки одна нiч – на Iвана Купала – коли в зачарованому колi жеврiє жемчуг химерної папоротi.

Моїм арабескам – finis. Але я не тоскую. Я ще раз пiзнав силу безсмертного слова, i воно перетворилось у менi. I з океану варiацiй я випливаю, м’ятежний i радiсний, до нових невiдомих берегiв.

– О Марiям! Хiба не коштовнi крупинки золотих камчатських розсипин хочу я вихопити з бурi емоцiональних вибухiв.

Моїм арабескам – finis. Тодi Стерн, Гоголь, Дiккенс, Гофман, Свiфт iдуть теж вiд мене, i вже маячать їхнi романтичнi постатi, як голубi дилiжанси на шляхах моєї безумної подорожi.

Так сказав Теодор: це радiсть бунту проти логiки. Я такий же химерний, як Сатурн у телескопi в хаосi планетарного руху. Я – щасливий, о Марiям! Який орган так божественно звучить у кожному нервi моєї iстоти? Кому так. спiвають славу?

Це тобi, моє синє, вечiрнє мiсто з легенд Шехерезади. Це ж з тобою я розмовляв по заходi сонця, коли треба було найти слово.

– О Марiям! Ти – жiнка, й ти пiзнаєш радiсть моєї пiснi про синiй вечiрнiй город.

…Тихий вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя. I я цього тут не бачу: нi проституток, нi чорної бiржi, нi старцiв, нi бруду, Я бачу: iдуть квакери – не тi, XVII вiку, а цi, сповiдники свiтла, горожани щасливої країни. I я вiрю, я безумно вiрю: це – не квадратура кола, це – iстина, що буде на моєму сентиментальному серцi. I тодi в молитовнiй екстазi я дивлюся, як мiльйони разiв дивився, в далекий димок на курган, де скликає муедзин до загiрної Мекки.

Синiй вечiрнiй город. Азiя. I менi, Сатурновi, не божеству, що бiжить у телескопi, коли темна зоряна нiч нависла над обсерваторiєю, менi радiсно сказати, що тут увесь я: iз своєю мукою, iз своїм «знаю», iз своїми трьома кiльцями: вiра, надiя, любов. Синiй вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя.

– Але на сучаснiсть я дивлюсь крiзь призму легенд Шехерезади. Liberum arbitrum. Для епохи великого ренесансу характерним буде тихий азiятський город – без проституток, без чорної бiржi, без бруду. I душевна дисгармонiя буде тодi легенький вир пiд водяними лiлiями, коли човен без весел несе не несе, а комишi стоять на кордонi зелених лукiв i прислухаються.

Для епохи великого ренесансу буде характерним строката весна й плебеїв Великдень. Тодi пiдуть тисячi горожан на площу м’ятежної комуни, а потiм пiдуть карнавалом на аеродром. I цей строкатий колiр б’є менi в вiчi, мов чiтка червона пляма, що вiд слова «ярмарок».

– О Марiям, я безмежно щасливий. Тiльки тепер не забрудню твоєї родинки, що впала на твоє слонове рамено.

Так сказав Теодор.

Тодi прийшла слава про синiй вечiрнiй город. Азiя. Тодi пiшли горожани не в академiчнi колiзеї, де йшла нудота декадансу, де тисячi анемiчних надломлених людей дивилися на бутафорiю минулої епохи, а пiшли до цирку, на футбольне поле, в спортивнi клуби. I були ще клуби дiлового будня i клуби наук.

– …Мат королю! Я вам готовий дати форою й ферзя, але й тодi я вийду переможцем. Бо й великий маестро Капабланка не мiг перемогти модернiста Ретi.

…Моїм арабескам – finis. I тобi, синє вечiрнє мiсто, надхненно спiваю славу. I йдуть, i пливуть квартали, а за ними трамваї й густий присмерк.

Сторожкий дзвiн. Бiгають огники – такi химернi, мов фiолетово-рожевi лiхтарики в ресторанi японських куртизанок. Над площею м’ятежної комуни стоїть прожектор i уперто розглядає строкатi вiтрини державних крамниць. Iду. Раптом падає пiд ноги рiзнокольорова реклама, i я згадую чарiвний лiхтар, що в забутiй школi мого дитинства демонстрував на стiнi картини. Це – не кiно, це – примiтив, але я його нiколи не зрiвняю з кiно, бо тодi була надзвичайна вразливiсть i таке миле й симпатичне дитинство.

Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б’є годинник. Iду.

…А за мною прожектор, трамвайнi лiхтарики, тротуарнi свiтловi плакати й мiльйон iнших дрiбниць. I все це мчиться в химерному колi асоцiацiй i пливе, мов Сатурн у телескопi, коли темна зоряна нiч нависла над обсерваторiєю i все, що тут, на землi, загубилось у хаосi планетарного руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi.

…Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б’є годинник. Iду.

Я (РОМАНТИКА)

I

«Цвiтовi яблунi»

З далекого туману, з тихих озер загiрної комуни шелестить шелест: то йде Марiя. Я виходжу на безграннi поля, проходжу перевали i там, де жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль. – Тодi дума за думою, як амазонянки, джигiтують навколо мене. Тодi все пропадає… Таємнi вершники летять, ритмiчно похитуючись, до отрогiв, i гасне день; бiжить у могилах дорога, а за нею – мовчазний степ… Я одкидаю вiї i згадую… воiстину моя мати – втiлений прообраз тiєї надзвичайної Марiї, що стоїть на гранях невiдомих вiкiв. Моя мати – наївнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре пам’ятаю!). I мiй неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.

Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсiм замучив себе… Тодi я беру її милу голову з нальотом срiблястої сивини i тихо кладу на свої груди… За вiкном iшли росянi ранки i падали перламутри. Проходили неможливi днi. В далi з темного лiсу брели подорожники й бiля синьої криницi, де розлетiлись дороги, де розбiйний хрест, зупинялись. То – молоде загiр’я.

– Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь, тополi вiдходять у шосейну безвiсть, а за ними – лiта, роки i моя буйна юнiсть. Тодi днi перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавицi i накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Iндiї, зi сходу. I томиться природа в передгроззi. А втiм, за хмарним накипом чути й iнший гул – …глуха канонада. Насуваються двi грози.

– Тривога! – Мати каже, що вона поливала сьогоднi м’яту, м’ята вмирає в тузi. Мати каже: «Надходить гроза!» I я бачу: в її очах стоять двi хрустальнi росинки. I

Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша кавалерiя з флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а гроза росте, i мої мислi – до неможливости натягнутий дрiт.

День i нiч я пропадаю в «чека».

Помешкання наше – фантастичний палац: це будинок розстрiляного шляхтича. Химернi портьєри, древнi вiзерунки, портрети княжої фамiлiї. Все це дивиться на мене з усiх кiнцiв мойого випадкового кабiнету.

Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну мелодiю, що нагадує дальнiй вокзальний рiжок.

На розкiшнiй канапi сидить, пiдклавши пiд себе ноги, озброєний татарин i монотонне наспiвує азiятське: «ала-ла-ла».

Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня – надменна зневага, княжата – в темрявi столiтнiх дубiв.

I в цiй надзвичайнiй суворостi я вiдчуваю весь древнiй свiт, всю безсилу грандiознiсть i красу третьої молодости минулих шляхетних лiт.

Це чiткий перламутр на бенкетi дикої голодної країни.

I я, зовсiм чужа людина, бандит – за одною термiнологiєю, iнсургент – за другою, я просто i ясно дивлюсь на цi портрети i в моїй душi нема й не буде гнiву. I це зрозумiло:

– я – чекiст, але i людина.

Темної ночi, коли за вiкном проходять мiськi вечори (маєток злетiв на гору й царить над мiстом), коли синi димки здiймаються над цегельнею й обивателi, як мишi, – за пiдворiття, у канареєчний замок, темної ночi в мойому надзвичайному кабiнетi збираються мої товаришi. Це новий синедрiон, це чорний трибунал комуни.

Тодi з кожного закутка дивиться справжня й воiстину жахна смерть. Обиватель:

– Тут засiдає садизм!

Я:

– …(мовчу).

На мiськiй баштi за перевалом тривожно дзвенить мiдь. То б’є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.

Мої товаришi сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тiльки дальнiй вокзальний рiжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодiю. Зрiдка за вiкном проходять iнсургенти.

Моїх товаришiв легко пiзнати: доктор Тагабат,

Андрюша, третiй – дегенерат (вiрний вартовий на чатах).

Чорний трибунал у повному складi.

Я:

– Увага! На порядку денному дiло крамаря iкс!

З давнiх покоїв виходять льокаї i також, як i перед князями, схиляються, чiтко дивляться на новий синедрiон i ставлять на стiл чай. Потiм нечутно зникають по оксамиту килимiв у лабiринтах високих кiмнат.

Канделябр на двi свiчi тускло горить. Свiтлу не сила досягти навiть чверти кабiнету. У височинi ледве манячить жирандоля. В городi – тьма. I тут – тьма: електричну станцiю зiрвано. Доктор Тагабат розвалився на широкiй канапi вдалi вiд канделябра, i я бачу тiльки бiлу лисину й надто високий лоб. За ним iще далi в тьму – вiрний вартовий iз дегенеративною будiвлею черепа. Менi видно лише його трохи безумнi очi, але я знаю:

– у дегенерата – низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагадує каторжника, i я думаю, що вiн не раз мусiв стояти у вiддiлi кримiнальної хронiки.

Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям i зрiдка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.

Андрюшу, мого бiдного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в «чека», проти його кволої волi. I Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергiйно розписатись пiд темною постановою —

– «розстрiлять», завше мнеться, завше розписується так: не iм’я i прiзвище на суворому життьовому документi ставить, а зовсiм незрозумiлий, зовсiм химерний, як хетейський iєроглiф, хвостик.

Я:

– Дiло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?

Доктор (динамiчно):

– Розстрiлять!

Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарештi, тремтячи i непевним голосом, каже:

– Я з вами, докторе, не згодний.

– Ви зi мною не згоднi? – i грохот хриплого реготу покотився в темнi княжi покої.

Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь i менi здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкiсть моєї мислi доходить кульмiнацiй.

I в той же момент раптом передi мною пiдводиться образ моєї матерi…

– …«Розстрiлять»???

I мати тихо, зажурено дивиться на мене.

…Знову на далекiй мiськiй баштi за перевалом дзвенить мiдь: то б’є годинник. Пiвнiчна тьма. В шляхетний дiм ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: нашi пiшли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальнiми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках мiських пiдворiть. В городi тиша й мовчазний передзвiн серць.

…Доктор Тагабат нажав кнопку.

Тодi льокай приносить на пiдносi старi вина. Потiм льокай iде, i тануть його кроки, вiддаляються по леопардових мiхах.

Я дивлюсь на канделябр, але мiй погляд мимоволi скрадається туди, де сидить доктор Тагабат i вартовий. В їхнiх руках пляшки з вином, i вони його п’ють пожадливо, хижо.

Я думаю «так треба».

Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все поривається щось сказати. Я знаю, що вiн думає: вiн хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це – бакханалiя i.т. д. i т. п.

Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша!

Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чiтко написав своє прiзвище пiд постановою —

– «розстрiлять», мене раптово взяла розпука. Цей доктор iз широким лобом i бiлою лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця, – це ж вiн i мiй безвихiдний хазяїн, мiй.звiрячий iнстинкт. I я, главковерх, чорного трибуналу комуни, – нiкчема в його руках, яка вiддалася на волю хижої стихiї.

«Але який вихiд?»

– Який вихiд? – I я не бачив виходу.

Тодi проноситься передi мною темна iсторiя цивiлiзацiї, i бредуть народи, i вiки, i сам час…

– Але я не бачив виходуi

Воiстину правда була за доктором Тагабатом.

…Андрюша поспiшно робив свiй хвостик пiд постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в лiтери.

Я подумав: «коли доктор – злий генiй, зла моя воля, тодi дегенерат є палач iз гiльйотини».

Але я подумав:

– Ах, яка нiсенiтниця! Хiба вiн палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гiмни.

I тодi вiдходила, удалялась од мене моя мати – прообраз загiрної Марiї, i застигала, у тьмi чекаючи.

…Свiчi танули.

Суворi постатi князя й княгинi пропадали в синiм туманi цигаркового диму.

…До розстрiлу присуджено,

– шiсть!

Досить! На цю нiч досить!

Татарин знову тягне своє азiятське: «ала-ла-ла». Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях. – Андрюша вже зник. Тагабат i вартовий п’ють старi вина. Я перекидаю через плече мавзер i виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного мiста.

Город мертвий. Обивателi знають, що нас за три-чотири днi не буде, що даремнi нашi контратаки: скоро зариплять нашi тачанки в далекий сiверкий край. Город причаївся. Тьма.

Темним волохатим силуетом стоїть на сходi княжий маєток, тепер – чорний трибунал комуни.

Я повертаюсь i дивлюсь туди, i тодi раптом згадую, що шiсть на моїй совiстi.

…Шiсть на моїй совiстi?

Нi, це неправда. Шiсть сотень, шiсть тисяч, шiсть мiльйонiв – тьма на моїй совiстi!!!

– Тьма?

I я здавлюю голову.

…Але знову передi мною проноситься темна iсторiя цивiлiзацiї, i бредуть народи, i вiки, i сам час…

Тодi я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на колiна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрiвся з доктором Тагабатом i вартовим iз дегенеративною будiвлею черепа. Потiм повертаюсь i молитовне дивлюся на схiдний волохатий силует.

…Я гублюсь у переулках. I нарештi виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворi пахне м’ятою. За сараєм палахкотять блискавицi й чути гуркiт задушеного грому.

Тьма!

Я йду в кiмнату, знiмаю мавзера й запалюю свiчу.

…Ти спиш?

Але мати не спала.

Вона пiдходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухi старечi долонi й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсiм замучив себе.

I я чую на своїх руках її хрустальнi росинки.

Я:

– Ах, як я втомився, мамо!

Вона пiдводить мене до свiчi й дивиться на моє зморене обличчя. Потiм становиться бiля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марiї. – Я знаю: моя мати i завтра пiде в манастир: їй незноснi нашi тривоги й хиже навколо.

Але тут же, дiйшовши до лiжка, здригнув:

– Хиже навколо? Хiба мати смiє думати так? Так думають тiльки версальцi!

I тодi, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що нiякої матерi нема передi мною, що це не бiльше, як фантом.

– Фантом? – знову здригнув я.

Нi, саме це – неправда! Тут, у тихiй кiмнатi, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю вiд гiльйотини один кiнець своєї душi.

I тодi в твариннiй екстазi я заплющую очi i, як самець напровеснi, захлинаюсь i шепочу.

– Кому потрiбно знати деталi моїх переживань? Я справжнiй комунар. Хто посмiє сказати iнакше? Невже я не маю права вiдпочити одну хвилину?

Тускло горить лампада перед образом Марiї. Перед лампадою, як рiзьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нiчого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.