Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 18

II

…Нашi назад: з позицiї на позицiю: на фронтi – панiка, в тилу – панiка. Мiй батальйон напоготовi. За два днi я й сам кинусь у гарматний гул. Мiй батальон на пiдбiр: це юнi фанатики комуни.

Але зараз я не менше потрiбний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог пiд стiнами города. Цi мутнi чутки ширяться з кожним днем i, як змiї, розповзлись по вулицях. Цi чутки мутять уже гарнiзоннi роти.

Менi доносять:

– Iдуть глухi нарiкання.

– Може спалахнути бунт.

Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, i мої вiрнi агенти ширяють по заулках, i вже нiкуди вмiщати цей винний i майже невинний обивательський хлам.

…А канонада все ближче й ближче. Частiш гонцi з фронту. Хмарами збирається пил i стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрiдка палахкотять блискавицi. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.

Тiльки бiля чорного трибуналу комуни стоїть гнiтюча мовчазнiсть.

Так: будуть сотнi розстрiлiв, i я остаточно збиваюся з нiг!

Так: вже чують версальцi, як у гулкiй i мертвiй тишi княжого маєтку над городом спалахують чiткi й короткi пострiли; версальцi знають:

– Штаб Духонiна!

…А ранки цвiтуть перламутром i падають вранiшнi зорi в туман дальнього бору.

…А глуха канонада росте.

Росте передгроззя: скоро буде гроза.

…Я входжу в княжий маєток.

Доктор Тагабат i вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потiм Андрюша пiдходить до мене й наївно печально каже:

– Слухай, друже! Одпусти мене!

Я:

– Куди?

Андрюша:

– На фронт. Я бiльше не можу тут.

Ага! Вiн бiльше не може! I в менi раптом спалахнула злiсть. Нарештi прорвалось. Я довго стримував себе. – Вiн хоче на фронт? Вiн хоче подалi вiд цього чорного брудного дiла? Вiн хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Вiн менi вiддає «своє право» купатися в калюжах крови?

Тодi я кричу:

– Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстрiляю.

Доктор Тагабат динамiчно:

– Так його! так його! – i покотив регiт по пустельних лабiринтах княжих кiмнат. – Так його! так його!

Андрюша знiтився, зблiд i вийшов iз кабiнету.

Доктор сказав:

– Точка! Я вiдпочину! Працюй ще ти!

Я:

– Хто на черзi?

– Дiло N 282.

Я:

– Ведiть.

Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов iз кiмнати.

(Так, це був незамiнимий вартовий: не тiльки Андрюша – i ми грiшили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстрiли. Але вiн, цей дегенерат, завше був солдатом революцiї, i тiльки тодi йшов з поля, коли танули димки й закопували розстрiляних).

…Портьєра роздвинулась, i в мiй кабiнет увiйшло двоє: женщина в траурi й мужчина в пенсне. Вони були остаточно наляканi обстановкою: аристократична розкiш, княжi портрети й розгардiяш – порожнi пляшки, револьвери й синiй цигарковий дим.

Я:

– Ваша фамiлiя?

Зет!

– Ваша фамiлiя?

– Iгрек!

Мужчина зiбрав тонкi зблiдлi губи i впав у безпардонно-плаксивий тон: вiн просив милости. Женщина втирала платком очi.

Я:

– Де вас забрали?

– Там-то!

– За що вас забрали?

– За те-то!

Ага, у вас було зiбрання! Якi можуть бути зiбрання в такий тривожний час уночi на приватнiй квартирi?

Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Нi?.. Iнший спаситель свiту?.. Так! Вас не задовольняє нi Конфуцiй, нi Лаотсе, нi Будда, нi Магомет, нi сам чорт!.. Ага, розумiю: треба заповнити порожнє мiсце…

Я:

– Так по-вашому, значить, назрiв час приходу Месiї?

Мужчина й женщина:

– Так!

Я:

– Ви гадаєте, що цей психологiчний кризис треба спостерiгати i в Європi, i в Азiї, i по всiх частинах свiту?

Мужчина й женщина:

– Так!

Я:

– Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месiю з «чека»?

Женщина заплакала. Мужчина ще бiльше зблiд. Суворi портрети князя й княгинi похмуро дивились iз стiн. Доносилась канонада й тривожнi гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насiдає на нашi станцiї – передають у телефон. З города долiтає гамiр: грохотали по мостовiй тачанки.

…Мужчина впав на колiна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою – i вiн розкинувся горiлиць.

Женщина приложила траур до скронi i в розпуцi похилилася на стiл.

Женщина сказала глухо й мертво:

– Слухайте, я мати трьох дiтей!..

Я:

– Розстрiлять!

Вмить пiдскочив вартовий, i через пiвхвилини в кабiнетi нiкого не було.

Тодi я пiдiйшов до столу, налив iз графина вина й залпом випив. Потiм положив на холодне чоло руку й сказав:

– Далi!

Увiйшов дегенерат. Вiн радить менi одложити дiла й розiбрати позачергову справу:

– Тiльки-но привели з города нову групу версальцiв, здається, всi черницi, вони на ринку вели одверту агiтацiю проти комуни.

Я входив у роль. Туман стояв перед очима, i я був у тiм станi, який можна квалiфiкувати, як надзвичайний екстаз.

Я гадаю, що в такiм станi фанатики йшли на священну вiйну.

Я пiдiйшов до вiкна й сказав:

– Ведiть!

…В кабiнет увалився цiлий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це вiдчував. Я дивився на город. Вечорiло – Я довго не повертався, я смакував: всiх їх через двi години не буде! – Вечорiло. – I знову передгрозовi блискавицi рiзали краєвид. На дальному обрiї за цегельнею пiдводились димки. Версальцi насiдали люто й яро – це передають у телефон. На пустельних трактах зрiдка виростають обози й поспiшно вiдступають на пiвнiч. В степу стоять, як дальнi богатирi, кавалерiйськi сторожовi загони.

Тривога.

В городi крамницi забитi. Город мертвий i йде в дику середньовiчну даль. На небi виростають зорi й поливають на землю зелене болотяне свiтло. Потiм гаснуть, пропадають.

Але менi треба спiшити! За моєю спиною група черниць! Ну да, менi треба спiшити: в пiдвалi битком набито. Я рiшуче повертаюсь i хочу сказати безвихiдне:

– Роз-стрi-лять! але я повертаюсь i бачу – прямо передi мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марiї.

Я в тривозi метнувся вбiк: що це – галюцинацiя? Я в тривозi метнувся в бiк i скрикнув:

– Ти?

I чую з натовпу женщин зажурне:

– Сину! мiй м’ятежний сину!

Я почуваю, що от-от упаду. Менi дурно, я схопився рукою за крiсло й похилився.

Але в той же момент регiт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:

– «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло! Сiсi захотiв? «Мамо»?!! Я вмить опам’ятався й схопився рукою за мавзер.

– Чорт! – i кинувся на доктора.

Але той холодно подивився на мене й сказав:

– Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумiй розправитись i з «мамою» (вiн пiдкреслив «з мамою»), як умiв розправлятися з iншими.

I мовчки одiйшов.

…Я остовпiв. Блiдий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць iз розгубленими очима, як зацькований вовк (Це,я бачив у гiгантське трюмо, що висiло напроти).

Так! – схопили нарештi й другий кiнець моєї душi! Вже не пiду я на край города злочинне ховати себе. I тепер я маю одно тiльки право:

– нiкому, нiколи й нiчого не говорити, як розкололось моє власне «я».

I я голови не загубив.

Мислi рiзали мiй мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революцiї, схиблю в цей вiдповiдальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?

…Я здавив щелепи, похмуро подивився на матiр i сказав рiзко:

– Всiх у пiдвал. Я зараз буду тут.

Але не встиг я цього промовити, як знову кабiнет задрижав од реготу.

Тодi я повернувся до доктора й кинув чiтко:

– Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте дiло? Чи не хочете й ви в штаб Духонiна… з цiєю сволоччю! – я махнув рукою в бiк, де стояла моя мати, i мовчки вийшов iз кабiнету.

…Я за собою нiчого не почув.

…Вiд маєтку я пiшов, мов п’яний, в нiкуди по сутiнках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла мiж ними рiшуча дуель. Ворожi полки яро насiдали на iнсургентiв. Пахло розстрiлами.

Я йшов у нiкуди. Повз мене проходили обози, пролiтали кавалеристи, грохотали по мостовi тачанки. Город стояв у пилу, i вечiр не розрядив заряду передгроззя. i

Я йшов у нiкуди. Без мислi, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.

Я йшов у нiкуди.

III

…Так, це були неможливi хвилини. Це була мука. – Але я вже знав, як я зроблю.

Я знав i тодi, коли покинув маєток. Iнакше я не вийшов би так швидко з кабiнету.

…Ну да, я мушу бути послiдовним!

…I цiлу нiч я розбирав дiла.

Тодi на протязi кiлькох темних годин перiодично спалахували короткi й чiткi пострiли:

– я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов’язки перед революцiєю.

…I хiба то моя вина, що образ моєї матерi не покидав мене в цю нiч нi на хвилину?

Хiба то моя вина?

…В обiд прийшов Андрюша й кинув похмуро:

– Слухай! Дозволь її випустити!

Я:

– Кого?

– Твою матiр!

Я:

(мовчу).

Потiм почуваю, що менi до болю хочеться смiятись. Я не витримую й регочу на всi кiмнати.

Андрюша суворо дивиться на мене.

Його рiшуче не можна пiзнати.

– Слухай. Навiщо ця мелодрама?

Мiй наївний Андрюша хотiв бути на цей раз проникливим. Але вiн помилився.

Я (грубо):

– Провалiвай!

Андрюша й на цей раз зблiд.

Ах, цей наївний комунар остаточно нiчого не розумiє. Вiн буквально не знає, навiщо ця безглузда звiряча жорстокiсть. Вiн нiчого не бачить за моїм холодним дерев’яним обличчям.

Я:

– Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

Андрюша:

– Слухай!..

Я:

– Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

В цей момент над маєтком пронiсся з шипiнням снаряд i недалеко розiрвався. Забряжчали вiкна, i луна пiшла по гулких порожнiх княжих кiмнатах.

В трубку передають: версальцi насiдають, вже близько: за три верстви. Козачi роз’їзди показались бiля станцiї: iнсургенти вiдступають. – Кричить дальнiй вокзальний рiжок.

…Андрюша вискочив. За ним я.

…Курiли далi. Знову спалахували димки на горизонтi. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мiдь, i неба не видно. Тiльки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здiймалися з дороги фантастичнi хуртовини, бiгли у височiнь, розрiзали простори, перелiтали оселi й знову мчали i мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.

…А тут бухкали гармати. Летiли кавалеристи. Вiдходили на пiвнiч тачанки, обози.

…Я забув про все. Я нiчого не чув i – сам не пам’ятаю, як я попав до пiдвалу.

Iз дзвоном розiрвався бiля мене шрапнель, i надворi стало порожньо. Я пiдiйшов до дверей i тiльки-но хотiв зиркнути в невеличке вiконце, де сидiла моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся —

– дегенерат.

– От так стража! Всi повтiкали!.. хi… хi…

Я:

– Ви?

Вiн:

– Я? О, я! – i постукав пальцем по дверях.

Так, це був вiрний пес революцiї. Вiн стоятиме на чатах i не пiд таким огнем! Пам’ятаю, я подумав тодi:

– «це сторож моєї душi» – i без мислi побрiв на мiськi пустирi.

…А надвечiр пiвденну частину околицi було захоплено. Мусiли йти на пiвнiч, залишили город. Проте iнсургентам дано наказа задержатись до ночi, i вони стiйко вмирали на валах, на пiдступах, на роздорiжжях i в мовчазних закутках пiдворiть.

…Але що ж я?

…Iшла спiшна евакуацiя, iшла чiтка перестрiлка, i я остаточно збився з нiг!

Палили документи. Одправляли партiї заложникiв. Брали решту контрибуцiй…

…Я остаточно збився з нiг!

…Але раптом виринало обличчя моєї матерi, i я знову чув зажурний i впертий голос.

Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на мiську башту. I знову вечорiло, i знову на пiвднi горiли оселi.

…Чорний трибунал комуни збирається до побiгу. Навантажують пiдводи, бредуть обози, поспiшають натовпи на пiвнiч. Тiльки наш самотнiй панцерник завмирає в глибинi бору й затримує з правого флангу ворожi полки.

…Андрюша десь iзник. Доктор Тагабат спокiйно сидить на канапi й п’є вино. Вiн мовчки стежить за моїми наказами й зрiдка iронiчно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я вiдчуваю саме на собi, i вiн мене нервує й непокоїть.

…Сонце зайшло. Конає вечiр. Надходить нiч. На валах iдуть перебiжники, i одноманiтно вiдбиває кулемет. Пустельнi княжi кiмнати завмерли в чеканнi.

Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древнiй портрет.

Я рiзко кажу:

– Докторе Тагабат! через годину я мушу лiквiдувати останню партiю засуджених. Я мушу прийняти отряд.

Тодi вiн iронiчно й байдуже:

– Ну, i що ж? Добре!

Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усмiхається. – О, вiн, безперечно, розумiє, в чому справа! Це ж у цiй партiї засуджених моя мати.

Я:

– Будь ласка, покиньте кiмнату!

Доктор:

– Ну, i що ж? Добре!

Тодi я не. витримую й шаленiю.

– Докторе Тагабат! Останнiй раз попереджаю: не жартуйте зi мною!

Але голос мiй зривається, i менi булькає в горлi. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикiнчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нiкчемним i пiзнаю, що вiд мене вiдходять рештки волi. Я сiдаю на канапу й жалiбно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.

…Але йдуть хвилини. Треба вирушати.

Я знову беру себе в руки i в останнiй раз дивлюся на надменний портрет княгинi.

Тьма.

…Конвой!

Вартовий увiйшов i доложив:

– Партiю вивели. Розстрiл призначено за мiстом: початок бору.

…Iз-за дальнiх отрогiв виринав мiсяць. Потiм плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимоннi бризки. Опiвночi пронизав зенiт i зупинився над безоднею.

…В городi стояла енергiйна перестрiлка.

…Ми йшли по пiвнiчнiй дорозi.

Я нiколи не забуду цiєї мовчазної процесiї – темного натовпу на розстрiл.

Позаду рипiли тачанки.

Авангардом – конвойнi комунари, далi – натовп черниць, в авангардi – я, ще конвойнi комунари й доктор Тагабат.

…Але ми напали на справжнiх версальцiв: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирi фанатички.

Я йшов по дорозi, як тодi – в нiкуди, а збоку мене брели сторожi моєї душi: доктор i дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нiчого не бачив.

Зате я вiдчував:

– там iшла моя мати з похиленою головою. Я вiдчував: пахне м’ятою.

Я гладив її милу голову з нальотом срiблястої сивини.

Але раптом передi мною виростала загiрна даль. Тодi менi знову до болю хотiлося впасти на колiна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.

…Я здавив голову й пiшов по мертвiй дорозi, а позаду мене рипiли тачанки.

Я раптом вiдкинувсь: що це? галюцинацiя? Невже це голос моєї матерi?

I знову я пiзнаю себе нiкчемною людиною й пiзнаю: десь пiд серцем нудить. I не ридати, а плакати дрiбненькими сльозами хотiлось менi – так, як у дитинствi, на теплих грудях.

I спалахнуло:

– невже я веду її на розстрiл?

Що це: дiйснiсть чи галюцинацiя?

Але це була дiйснiсть: справжня життьова дiйснiсть – хижа й жорстока, як зграя голодних вовкiв. Це була дiйснiсть безвихiдна, неминуча, як сама смерть.

…Але, може, це помилка? ’

Може, треба iнакше зробити?

– Ах, це ж боюнство, легкодухiсть. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобi? Помиляйся! i помиляйся саме так, а не так!.. I якi можуть бути помилки?

Воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв. Але це була й єдина дорога до загiрних озер невiдомої прекрасної комуни.

…I тодi я горiв у вогнi фанатизму й чiтко вiдбивав кроки по пiвнiчнiй дорозi.

…Мовчазна процесiя пiдходила до бору. Я не пам’ятаю, як розставляли черниць, я пам’ятаю: до мене пiдiйшов доктор i положив менi руку на плече:

– Ваша мати там! Робiть, що хочете!

Я подивився:

– з натовпу видiлилася постать i тихо самотньо пiшла на узлiсся.

…Мiсяць стояв у зенiтi й висiв над безоднею. Далi вiдходила в зелено-лимонну безвiсть мертва дорога. Праворуч маячiв сторожовий загiн мойого батальону. I в цей момент над городом знявся рясний вогонь – перестрiлка знову била тривогу. То вiдходили iнсургенти, – то помiтив ворог. – Збоку розiрвався снаряд.

…Я вийняв iз кобури мавзера й поспiшно пiшов до самотньої постатi. I тодi ж, пам’ятаю, спалахнули короткi вогнi: так кiнчали з черницями.

I тодi ж, пам’ятаю – з бору вдарив у тривогу наш панцерник. – Загудiв лiс.

Метнувся вогонь – раз, два i ще – удар! удар!

…Напирають ворожi полки. Треба спiшити. Ах, треба спiшити!

Але я йду i йду, а одинока постать моєї матерi все там же. Вона стоїть, звiвши руки, i зажурно дивиться на мене. Я поспiшаю на це зачароване неможливе узлiсся, а одинока постать усе там же, все там же.

Навкруги – пусто. Тiльки мiсяць ллє зелений свiт з пронизаного зенiту. Я держу в руцi мавзера, але моя рука слабiє, i я от-от заплачу дрiбненькими сльозами, як у дитинствi на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:

– Мати! Кажу тобi: iди до мене! Я мушу вбити тебе. I рiже мiй мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний син) зовсiм замучив себе.

…Що це? невже знову галюцинацiя?

Я вiдкидаю голову.

Так, це була галюцинацiя: я давно вже стояв на порожнiм узлiссi напроти своєї матерi й дивився на неї.

Вона мовчала.

…Панцерник заревiв у бору.

Здiймались огнi. Iшла гроза. Ворог пiшов у атаку. Iнсургенти вiдходять.

…Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матерi й притиснув її голову до своїх грудей. Потiм пiдвiв мавзера й нажав спуск на скроню.

Як зрiзаний колос, похилилася вона на мене.

Я положив її на землю й дико озирнувся. – Навкруги було порожньо. Тiльки збоку темнiли теплi трупи черниць. – Недалеко грохотiли орудiя.

…Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.

«От дурень!» – подумав я.

…Потiм скинувся:

– Де ж люди?

Ну да, менi треба спiшити до свойого батальйону! – I я кинувся на дорогу.

Але не зробив я й трьох крокiв, як мене щось зупинило.

Я здригнув i побiг до трупа матерi.

Я став перед ним на колiна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоцi, пам’ятаю, текла темним струменем кров.

Тодi я звiв цю безвихiдну голову й пожадливо впився устами в бiлий лоб.Тьма.

I раптом чую:

– Ну, комунаре, пiдводься!

Пора до батальйону!

Я зиркнув i побачив:

– передi мною знову стояв дегенерат.

Ага, я зараз. Я зараз. Так, менi давно пора! – Тодi я поправив ремiнь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.

…В степу, як дальнi богатирi, стояли кiннi iнсургенти. Я бiг туди, здавивши голову.

…Iшла гроза. Десь пробивалися досвiтнi плями. Тихо вмирав мiсяць у пронизаному зенiтi. З заходу насувалися хмари. Iшла чiтка, рясна перестрiлка.

…Я зупинився серед мертвого степу:

– там, в дальнiй безвiстi, невiдомо горiли тихi, озера загiрної комуни.

СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ

I

…Вiкно було чорне, як атрамент, але по темних садках уже брiв тихий провiнцiальний свiтанок.

«Ну, пора», – подумала я й вийшла з кiмнати.

Бiля ганку стояла пiдвода, i ледве чутно iржав кiнь. Мама плакала й казала, що я зовсiм неможливо поводжуся з нею. Ну, навiщо, мовляв, їхати кудись у невiдомий край? Ну, навiщо? Мама прожила свiй вiк у чотирьох стiнах нашого бiленького домика, i для неї все, що простягається далi Загадайського мосту, все було темною й страшною загадкою. Я поцiлувала маму й сказала їй, що я все-таки не можу зостатися дома. Невже вона не уявляє собi, як мене тягне в даль? Невже вона бачить тут самодурство. Пам’ятаю, я схопила її в обiйми й майже простогнала:

– Моя ти милуська! Милу-усько!

Мама перелякано подивилася на мене i ахнула. Тодi я зареготала й ще раз поцiлувала її. Потiм узяла букет квiтiв iз нашої маленької оранжереї й сiла на пiдводу. Золотий пiвник злетiв на флюгер i голосно закукурiкав. Провiнцiальний домик, ганок i мама з тоскою подивилися на мене. Я сказала їхати. Потiм упала на свiже пахуче сiно i вже сказала сама собi: «Навiки». Я прикусила губу й так боляче, що аж сльози покотилися менi по щоцi. Але хiба можна було вiдмовитися вiд цiєї поїздки?

Пам’ятаю дитинство, його передчуття й неясну тривогу. Коли менi було щось бiля шести рокiв, я сама тягла маму до церкви, щоб стати десь у темному закутку й прислухатися до таємного шамотiння.

Бабуся розповiдала менi про катакомби, i здавалось, що я стою в катакомбах. Я любила ходити й на луки, любила запах осоки й це зелене море трав, що хлюпотiло за рiкою, я безумно любила вечоровi кучугури, i червiнькову шелюгу, i димки над нашою оселею. Але я ненавидiла наших провiнцiальних людей, таких темних i диких, як дичавина тамерланiвщини, i завжди тоскувала за тим незнайомим, що загубилося десь у далеких краях. Колись небiжчик-брат (вiн був страшенний мрiйник, i вiн загинув на барикадах), колись вiн патетично декламував менi.

– Б’янко, я вже, мабуть, не повернусь додому, i багато нас, очевидно, не повернуться. Але йдемо ми з такою радiстю, нiби чекає нас не смерть, а якесь надзвичайне безсмертя.

Потiм вiн говорив менi про свiтовi пожари, про невiдомий фантастичний край. Я довго слухала його, i перед моїми очима виростало химерне коло, i я вже бачила внутрiшнiми очима нових людей якоїсь iдеальної країни. Пам’ятаю, я випрямилась на ввесь свiй дитячий зрiст (я й справдi тодi була ще дитиною) i сказала надхненно:

– Клянусь тобi, брате!

Бiльше нiчого не сказала, бо знала, що далi не треба говорити, i вiн зрозумiв мене.

Але потiм раптом побачила (тодi вже брата давно не було), що прийшла якась нова дичавина, i над нашою провiнцiєю зашумiла модернiзована тайга азiятщини, i тiльки зрiдка проривалися молодi вiтерцi. Тодi почала вiрити, що десь живуть iншi люди, i мене неможливо тягнуло до них.

Очевидно, i це змiцнювало моє бажання полетiти кудись, до того ж i журавлi принесли менi сiмнадцяту весну. Я виходила вночi в садок i вже не могла спокiйно слухати їхнього крику. Ця весна так затривожила мене, нiби я була перелiтною птицею й мусiла летiти кудись за море.

Я не оглядалася назад i вже не бачила (це вiзниця менi говорив), як мама випроводжала мене бiлою хустиною, i не бачила (це теж вiзниця говорив менi), як повз нас пройшов наш маленький дячок i здивовано подивився на мене.

– Кукурiку, – стояло менi в ушах, але коник бiг жваво, i жваво курiла дорога.

Ми вже давно проминули провiнцiальний виконком, потiм ми залишили за собою й комсомольський клуб. «Ах ти, клуб, ти мiй клуб, зелененький клубе», – подумала я й зiдхнула. Це мiсце нашої оселi я обминала з якоюсь полегкiстю. Менi було вiдкрито дорогу до комолу, але я рiшуче вiдмовилася вступити туди. Мене ненавидiли за це, бо знали, чому я стою осторонь. А я стояла осторонь от чому. Я пам’ятала, скiльки вiдважних комольцiв загинуло в часи горожанської вiйни, i частенько десь у закутку прославляла цих незнаних героїв. Але тут, у нашому комолi, була якась дика розгнузданiсть, i дiвчата, що йшли туди, вже з п’ятнадцяти рокiв робились "чесними давалками" – так у нас називали їх. Я прилюдно говорила про це, i мене називали реакцiонеркою. Пам’ятаю, тiльки один комунар, що раптово приїхав у наше мiстечко, тiльки вiн обурився колись:

– В чому справа, хлоп’ята, – сказав вiн, – хiба вона неправду говорить?

…На нас почала наступати синя полоска далекого лiсу. З боку вже розправляло свої малиновi крила золоте, як i завжди, невiдоме сонце. Ми раптом поїхали поволi: попереду нас iшла отара овець, i йшов пастушок. Пастушок заграв на сопiлку. Вiн був маленький, але вiн заграв щось сумне, i менi стало ще сумнiше. Я свиснула, сказала їхати скорiш – i коник знову побiг. За ним побiг i ранковий вiтрець.

– Гоп! Гоп! Гоп! – кричала я.

Потiм пiдставляла вiтровi свої молодi груди, i вiтер їх лоскотав. Я реготала й реготала всю дорогу до самої станцiї. Але вiзницi так i не сказала причини. Справа в тому, що я вже тодi хотiла бути матiр’ю, а вiтер мене збентежив: менi (хоч це й смiшно!) захотiлось завагiтнiти вiд нього. Менi хотiлось так чисто завагiтнiти, як завагiтнiло голубе небо, що вже мiльйони вiкiв хоронить у собi таємницю найпрекраснiшого й найчистiшого зачаття. Моя дика фантазiя не давала менi спокою й цiлу дорогу тривожила мене. Бiгли поля, i суворо обминали нас шведськi кургани. Я згадала Марiю Кочубей.

На станцiю ми приїхали, коли вже зовсiм стемнiло. Я купила квиток, поцiлувала вiзницю (вiн страшенно здивувався) i взяла з возика свiй маленький пакунок.

«Саме тепер навiки» – прийшла менi мисль, бо вiзниця був останньою близькою людиною.

Тодi, як нiколи до того, я вiдчула великий бiль розлуки й саме тому, що цей бiль був сильний i справжнiй, саме тому пiзнала себе найщирiшою людиною.

«Очевидно, теличка нездiбна пережити цього» – промайнуло менi в головi, i я почала фiлософствувати.

Це, звичайно, була страшенно наївна фiлософiя, бо я тодi знайома була (i то поверхово) тiльки з Платоном. Але вона менi зовсiм не шкодила i навiть бiльше того: тiльки через неї я дiставала собi заспокоєння.

…Вiзниця давно вже зник зi своїм возиком за кучугурами, а я все стояла й дивилась йому вслiд. I тiльки за пiвгодини опам’яталась. Треба було кiнчати, i я скiнчила: махнула рукою й пiшла на темний станцiйний силует.

Станцiя була глуха, як сотнi степових станцiй, i там лежали якiсь чужi люди. Трохи пахло прiсним запахом, бо вiдцiля, здається, за дев’ять верстов була цукроварня. Я подумала, що, коли прийде осiнь, нашi дiвчата пiдуть на буряки. Тодi будуть сумувати полтавськi кургани, i побредуть мої спогади крiзь мариво вiкiв за виконкомом, за комольську леваду. I менi здавалось, що такi мислi приходять усiм, хто знає вишневооку Україну – цей химерний край диких i темних дорiг до романтичної комуни. Я знову згадала Марiю Кочубей.

Потiм пiшла на пустельний перон i дивилась на рейки, на зеленi вогнi й вiдчула присмерк. Хтось пройшов повз мене (очевидно, начальник станцiї) i уважно подивився менi в очi. Потiм iз степу прилетiв потяг, заревiв, зашумiв, загоготав. Я ще раз подивилася в степ – туди, де стоїть наш бiленький домик i сидить пiвник на флюгерi, де невеличка оранжерея й темнi провiнцiальнi садки. Але вже нiчого не хотiла згадувати й рiшуче полiзла у вагон. Те, що було, зникло навiки. Ще раз побачити? Нi! Нi! Нi! I тiльки, коли потяг заревiв i рушив, я в останнiй раз уклонилась напiвтемнiй степовiй станцiї. Силуети будiвель промайнули перед моїми очима й зникли. Я вже не думала повертатись сюди. Життя було таке широке й безмежне, а вiк мiй такий коротенький, як носик горобчика.

– Тра-та-та! – одбивали колеса.

Уночi блимала свiча, десь гомонiли пасажири, потяг похитувався, але я не могла заснути. Вдень бiгли поля, летiти кургани, але вони мене вже не цiкавили. Пам’ятаю, я всю дорогу безумствувала: мислi шалено летiли, наздоганяючи одна одну. Такi переживання не могли не вiдбитися на моїм обличчi, i тому пасажири раз у раз здивовано поглядали на мене.

На третiй день я була в Z.