Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 20

IV

З Чаргаром я зустрiчалася дуже часто, але на квартиру до нього попала через три мiсяцi пiсля нашого знайомства. Я зовсiм не уявляла собi, як бiдно живе наш славетний художник. Кiмната його, як i моя, була в пiдвалi. Iз стiн завжди несло льохом, а iз стелi нiколи не сходила вогка руда пляма. Над його кiмнатою був клуб радслужбовцiв, i тому його стеля завжди дрижала вiд тупотiння й крику. Чаргар менi сказав, що вiн уже кiлька разiв звертався до комхозу, але… словом, вiн, очевидно, нiколи не вибереться вiдцiля. Я сказала, що треба поговорити з головою виконкому, але, сказавши, махнула рукою. Вiн теж махнув рукою. Ми зареготали.

Пам’ятаю, я скинула жакетку, поправила волосся й стала переглядати важкi томи, що їх у безпорядку розкидано було по кiмнатi. У вiкно зазирав промiнь сонця й зайчиком грав на стiнi. Чаргар сидiв напроти мольберта й уважно дивився на полотно. Я спитала, чи не хоче вiн намалювати моє тiло – я з охотою буду йому позувати. Вiн сказав, що не має в цьому потреби, бо це не його фах.

– Я жiнок iще нiколи не малював i, очевидно, не буду малювати. Я спитала чому. Вiн не вiдповiв. I тодi ж мене зацiкавила важка книга: це була розвiдка про шведськi кургани. Художник це помiтив i сказав, що вiн уже кiлька рокiв мучиться над iдеєю дати широке полотно, що по ньому будуть мчати Карло XII i Мазепа пiсля поразки. Вiн думає написати картину унiверсального значення.

Чаргар взагалi мало говорив. Фрази йому виривались якось несподiвано, нiби вiн i справдi ненормальний був. Але на цей раз вiн виступив iз цiлим оповiданням. Говорив вiн, правда, страшенно плутано й незрозумiле, але менi й цього було досить: я могла вже доводити нашу iнтимнiсть до останньої межi, i я рiшила взяти його нахабством. Вiн держав мою руку в своїй руцi й цiлував мої пальцi. Але поцiлунки цi були якiсь холоднi, нiмi.

– От ти менi цiлуєш руки, – сказала я, – але скажи менi: якi це поцiлунки?

– Що ти хочеш сказати? – спитав Чаргар.

– Я питаю: це тi поцiлунки, що ти їх можеш уживати (я нарочито сказала «уживати») при зустрiчi з любою жiнкою?

Вiн знизав плечима й подивився на мене здивовано: мовляв, вiн рiшуче вiдмовляється розумiти мене.

– Раrdon!.. Але менi здається, що я говорю ясно, – i я посунула вiд нього мольберт.

Чаргар нервово здригнув i якось жалкенько вiдповiв менi дрiбним смiшком:

– Знаєш… давай покиньмо цi розмови!

Мене це раптом зiрвало – i я сказала досить-таки рiзко:

– Ну, а коли б це справа йшла про кохання, то й тодi б ти те ж саме сказав менi?

Вiн прибито подивився на мене й ледве чутно промовив:

– Я не вмiю кохати.

Його м’який приємний баритон якось загубився, i говорив вiн майже дитячим дискантом. Тодi перший раз менi прокинулось до нього щось подiбне до огиди.

– Ну, добре, – сказала я. – Я й не хочу, щоб ти мене кохав, я й мрiяти про це не смiю. Але дозволь менi кохати тебе.

Вiн знову дрiбно засмiявся i, враз перетворившись, суворо промовив:

– Чи не час нам покинути цю розмову?

– Ти так гадаєш? – кинула я. – Ну, а коли б… я хотiла вiддатись тобi… ти взяв би мене?

Ця остання фраза вирвалась менi якось зовсiм несподiвано. До такого цинiзму я ще нiколи не доходила, але тодi передчуття чогось надзвичайного, що раптом iз страшною силою затривожило мене, це передчуття могло штовхнути й далi.

– Може, про це сьогоднi не будемо говорити? – холодно сказав Чаргар.

Вiн, як менi здалося, зробив наголос на «сьогоднi», i тому я спитала:

– Тодi ти, може, дозволиш менi зайти до тебе завтра?

Чаргар нiчого не вiдповiв i заплющив очi. Обличчя йому було майже мертве – i я перелякалась. Якось одразу я усвiдомила собi весь жах мого становища. Я ж таки випадкова постать на життєвiй дорозi славетного художника. Варто йому сказати «досить» – i я вже його нiколи не побачу. «Ах, Боже мiй, – думала про себе, – яке нахабство. Хто менi дав право так поводитись iз ним? Хiба вiн не розумiє, що мої цинiчнi пропозицiї – це є тiльки один iз прийомiв, що ними я намагаюсь вивести його на свiтло».

Але «ахи» («Ах! Ах!») якось тихо прозвучали в моїй душi. Другий голос диявольськи нашiптував уже зовсiм iнше. Вiн говорив, що на життєвiй дорозi художника я зовсiм не випадкова постать. Хiба в мене не всi данi? Iнтелектуально я досить розвинена людина, фiзично мене вважають красунею, на моїм боцi i молодiсть, i полова невиннiсть. I потiм, що значить «випадкова»? Мене вже це слово почало нервувати, бо я якось раптом узнала собi цiну.

– Словом, ти менi рекомендуєш не чiпати цього питання i мовчати? Я мовчу.

– Це краще! – сказав вiн i раптом спитав: – Ти зi мною пiдеш обiдати?

– Обiдати? Який рiзкий перехiд!.. – Але я все-таки погодилась, i ми вийшли на вулицю.

За пiвгодини ми вже були в їдальнi Каракадзе. Там ми зустрiли молодого композитора. Я познайомилась (прiзвище зараз не пам’ятаю). Композитор запропонував нам пiти пiсля обiду в зоологiчний сад. Вiн запевняв, що ми не пошкодуємо; туди нещодавно привезено прекраснi екземпляри.

– Мене трохи дивує, – сказала я, – що композитор цiкавиться зоологiєю.

– Це й справдi трохи химерно, але в наш вiк без природознавства не обiйдешся.

Вiн це сказав iз iронiєю. Але я її не зрозумiла.

– От тiльки погано, що наш шановний Чаргар не цiкавиться цiєю наукою.

– Правда? – спитала я, звертаючись до художника. Чаргар суворо подивився на мене. Композитор, що, мабуть, вважав мене за Чаргарову любовницю, раптом пiдвiвся й уклонився нам: мовляв, вiн забирає свою пропозицiю назад, бо зовсiм не хоче бути виновником сiмейної драми.

Коли композитор пiшов, я звернулася до Чаргара:

– Чуєш, – сказала я, – вiн зовсiм не сумнiвається, що я вже твоя любовниця.

– А хiба тебе це дуже цiкавить? – тим же рiвним i холодним голосом сказав Чаргар.

– Коли б не цiкавило, я б не говорила, – сказала я й зрозумiла, що мiж нами вже почалась якась внутрiшня боротьба.

Я пiдвелась i пiдiйшла до дзеркала. Я знала собi цiну, але такою прекрасною я ще себе не бачила. Тодi менi ще яснiше стало, що Чаргар сьогоднi свiдомо й проти бажання вiдштовхує мене вiд себе. Для мене ясно стало, що вiн запобiгає бiльш iнтимних стосункiв мiж нами. Вiн чомусь (це вже для мене ясно було) боявся їх.

Але менi вони були потрiбнi, як повiтря, бо тiльки такi вiдношення приводили мене до останнього, невiдомого менi закутка людської душi, що в ньому найкраще мусiли вiддзеркалитись химернi озера загадкової далi.

Я сказала, що йду додому; вiн запропонував провести мене. Я вiдмовилась. Тодi мiж нами виник iще такий дiалог:

– Так от, не турбуйся, я сама пiду, – сказала я. – Але дозволь нагадати, що я подобалась тобi за одвертiсть… правда, за одвертiсть?

– Ну, да! – сказав Чаргар.

– Так от, одвертiсть. Мiщанська умовнiсть не дозволяє жiнцi першiй заговорити про кохання. Я вiд цiєї умовности далеко стою й тому кажу тобi: я безумно кохаю тебе.

– Я це знаю, – холодно сказав Чаргар.

– I ти, очевидно, знаєш, що я досi не знала мужчини?

– I це знаю.

– Так от, я хочу, щоб ти був моїм першим мужчиною. Я хочу вiддатись тобi.

– I це знаю, – знову холодно сказав Чаргар.

– Значить, фiзично я противна тобi?

– Нiчого подiбного, – кинув вiн i зцiпив зуби.

Це була страшенно зворушлива картина. Серед шумної вулицi стояла красива жiнка й пропонувала своє тiло. Повз нас пробiгали городяни i здивовано оглядали i мене, i Чаргара. В менi палало те почуття, яке переживають спортсмени в часи гри. Я сказала, що менi треба пiти в книгозбiрню. Чаргар запропонував провести мене. Я не вiдмовилась. Але, коли ми пiдiйшли до дверей, їх було замкнуто. Я згадала, що сьогоднi день вiдпочинку бiблiотекарiв.

– Ти менi дозволиш прийти до тебе завтра? – сказала я й подивилась на Чаргара.

– Я тобi вже казав!

– Ти менi сказав, що цього не хочеш?

– Так!

Тодi я стиснула йому руку й пiшла додому. Я йшла i ввесь час здригалась, нiби менi була зимниця. Я й не могла не здригатись: в перший раз менi довелося так одверто й так цинiчно говорити. «Як сiроока журналiстка», – подумала я.

Пам’ятаю, тодi в перший раз я розгорнула бiблiю й почала її уважно читати. Читала мало не всю нiч. Коли я одривалась од неї, передi мною поставав наш бiленький домик, золотий пiвник на флюгерi й дорога до нашої глухої степової провiнцiї. «Боже мiй, до чого я дiйшла! Що це таке? Навiщо мучити себе й другого?» Але тодi якийсь голос диявольськи шепотiв менi:

– Вiн знає все, ти мусиш його побороти й взяти в нього те, без чого тебе нема, без чого ти не iснуєш!

Це був, звичайно, страшенний iдеалiзм, але я його й зараз поважаю. Поважаю за непохитну волю, за прояви справжнього людського безумства. Справа в тому, що я, як це потiм вияснилось, вiдважно намагалася протиставити себе своєму вiковi, а вiн, вiк, глузував iз мене. Я хотiла прилучити чистий, я сказала б, святий романтизм своєї натури до заголеної й брудної правди життя але це моє бажання розбивалось об глуху стiну наманiкюреного вiку. Уже з останньої зустрiчi з Чаргаром щось ворухнулось менi, що з цього, мабуть, нiчого не вийде, в цiй нерiвнiй боротьбi мене буде деморалiзовано – i тiльки. Проте все це я, мабуть, лише вiдчула, але не пiзнала, бо iнакше Чаргар не маячiв би менi так довго серед бурного моря сiрої, нудної й частiш за все паскудної буденщини.

– Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! – думала я про себе. Вся трагедiя була в тому, що я народилася все-таки людиною свого часу. Були такi хвилини, коли я й сама глузувала з себе. Тодi всесильний скепсис з’їдав мою гарячу вiру – i вiд мого романтизму залишалося розбите корито. Вiсiмнадцяти рокiв я вже знала: знала i глуху провiнцiю, i столичний рух i навiть знала, чим живе цей прекрасний цвинтар – так звана гнила Європа. Iнших дорiг я вже не бачила. Повертатися на провiнцiю я не могла, i нiякий Руссо не змiг би привабити мене сiльськими пейзажами.

– Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! – знову думала я про себе.

Повз моє вiкно йшла синя мiська нiч, i десь торохтiли традицiйнi пiдводи. Тодi я нарештi покинула бiблiю й пiдiйшла до вмивальника. Я почистила зуби, витерла холодною водою свої тугi груднi яблука й лягла спати. Але i в лiжку я довго не могла заснути.

Уночi пiшов дощик. Була гроза, i блискавицi рiзали скло мого пiдвального вiкна. Я пiдвелась i довго дивилася на зелену альтанку. Я згадувала княжий теремок i Ярославну, i згадувала тургенєвських женщин – таких чистих i хороших – i подумала, що вже таких женщин нiколи не буде й що навiть я, що не знала ще жодного мужчини, навiть я давно вже загубила свою чистоту й свою невиннiсть.

Блискавицi рiзали скло. Я вiдчинила вiкно. Цвiла десь липа, i запахло чимсь прекрасним далеким. Город спав, але я тiєї ночi не спала.

V

Коли я тепер мисленно перегортаю сторiнку того часу, тодi менi здається, що з моєї iсторiї вийшов би не зовсiм поганий людський документ. I як я шкодую, що менi бракує тiєї елементарної майстерностi, якою обточують слова.

Отже, пройшло лiто, прийшла осiнь, а я з Чаргаром бачилась, здається, тiльки два чи три рази. Але й цi зустрiчi були страшенно коротенькi.

Чаргар пiсля тiєї розмови, коли я пропонувала йому вiддатись, якось замкнувся i, безперечно, запобiгав мене. До нього я, звичайно жодного разу не ходила, бо тут уже голосно говорило моє самолюбство. Але я ввесь час чекала чогось i тому завжди була в станi якогось неясного передчуття.

Колись до мене пiдiйшов дiловод i, як завжди, почав зi мною загравати. Вiн питав мене, чому я не ходжу в мiський парк.

– Так що, – сказав вiн, – менi дуже хотiлося б пройтись iз такою красунею по парку… бiля бюсту Карла Маркса, припустiм.

Я сказала, що взагалi рiдко виходжу з дому, i, щоб якомога швидше вiдв’язатися вiд нього, подала йому для пiдпису папiрець. Але дiловод, очевидно, на цей раз не хотiв кiнчати розмови.

– А що ж ви робите пiсля роботи? – спитав вiн. – Книжечки читаєте? Просвiщенське дiло! Я теж люблю рiзнi романси (вiн так i сказав «романси») читати. Знаєте,чомусь захоплено продовжував вiн, – ляжеш на лiжко, розгорнеш книжечку й читаєш! Про любов та про всякi пригоди.

Я рiшуче не мала охоти його слухати й сказала йому, що поспiшаю, бо в мене лежить строчна праця. Тодi вiн знову почав запрошувати мене до парку…

– Нє, – говорив вiн. – їй-богу, прийдiть! Там, наприклад, увесь цвiт нашого города збирається. Це є прямо таки Бульйонський лiс! (вiн так i сказав «Бульйонський»). З одного боку, дивишся, прийдуть народний комiсар, з другого – iдуть сливки художества. Недавно бачив, наприклад, отого художника… Пам’ятаєте?

Менi раптом забилося серце. Кiлька останнiх днiв я навiть спецiально блукала по городу з надiєю зустрiти Чаргара. I тому, коли дiловод сказав менi, що бачив його в мiському саду, одразу ж рiшила поїхати туди.

Як тiльки смерклось, я негайно пiшла до автобусної стоянки. Там сiла на шостий номер i за пiвгодини була вже бiля входу в мiський парк.

Стояла тепла й прозора осiнь. По алеях шелестiли парочки. В глибинах гаїв падало листя. Коли я зупинилась на дальньому горбику, менi здалося, що йде частий дощ. Я тодi подивилась на небо – воно було криштально чисте, i його тиха бiрюза ласкала мої очi. За парком, десь на польових гонах, спiвали дiвчата. Я згадала нашу провiнцiальну дичавину й шведськi могили. З-за дерев сходив мiсяць. Мене затривожило. Передчуття зустрiчi з Чаргаром пiсля довгої розлуки примушувало моє серце то стискатись, то прискорено битись. Хвилинами менi здавалось навiть, що цей вечiр буде судним днем мого неспокiйного життя. Коли я тепер оглядаю пройдену путь, то менi цiлком ясно, що в менi менше всього говорила самичка. Але в той вечiр менi навiть приходила мисль, що хочу я одного: хочу вiддатись художниковi. Я хочу взяти його голову на свої колiна й ласкати її.

– Яка безумна радiсть, – навiть раз прошепотiла я, – бути рабою цiєю людини. Яке щастя лежати бiля його нiг i почувати себе такою маленькою й нiкчемною.

Менi тодi i в голову не приходило чогось вимагати вiд нього. Менi вже не потрiбнi були його тайники – так принаймнi здалося менi того вечора. Я просто чекала Чаргара.

Тодi, як завжди було зi мною в такi хвилини, менi захотiлося реготати й свистiти. Я свиснула. Потiм вивернула свiй капелюшок i вивернутим надiла його. Я пiшла й сiла на стiлець. До мене летiла тоска вiолончелi: на обсерваторiї стояв радiорупор, i це почалися вечоровi концерти. Вiолончель тоскувала над парком. Потiм я зiрвалась до виходу: мiй терпець луснув – так я хотiла бачити Чаргара.

Але в цей момент iз-за дерева виринула дiловодова постать i зупинилась бiля мене.

– Добрий вечiр! – сказав вiн.

Я незадоволено вiдповiла. Кук сказав менi, що вiн уже давно шпацiрує по алеях i зовсiм не припускав, що й я тут. Потiм вiн зробив менi руку калачиком i запропонував трохи поблукати з ним. Я хотiла вiдмовитись, але згадала нашу вранiшню розмову й пiшла: я боялась, щоб вiн мене не запiдозрив що до Чаргара.

– Ви, наприклад, не думаєте виходити замiж? – раптом спитав дiловод i подивився менi в очi.

– Це менi подобається, – iронiчно сказала я.

– Що вам подобається? – не зрозумiв мене Кук.

– А от те, що ви з мiсця в кар’єр приступили до дiла.

– З мiсця в кар’єр? Гм… Цю справу, як той казав, треба розжувати.

Кук грав олив’яними очима й так пiжонськи помахував хлистиком, що я ледве втрималась, щоб не зареготати. Це було в буквальному сенсi втiлення шаржу. Я дивилась на нього й думала, як могла затриматись до нашого часу така архiвна фiгура, та ще й у великому городi.

Але довго тiшитись iз дiловодом я, звичайно, не мала охоти, i в слiдуючий момент вiн почав уже нервувати мене. Щохвилини озиралась по сторонах, приглядалась до городян i шукала серед них художника. Я вже проклинала дiловода й шукала зачiпки якось одiйти вiд нього.

– Ервика! – раптом крикнув Кук.

– Еврика! – поправила я його.

Вiн, мабуть, почервонiв, бо йому заблищали очi. Кук одвернувся i змовк. Вiн був страшенно самолюбивий, i всякий казус, подiбний до «ервики», його страшенно хвилював. Тодi я, щоб зам’яти неловкий момент, спитала його:

– Ви, здається, хотiли менi щось сказати?

– Так, я вам хотiв щось сказати, – ледве чутно промовив Кук.

– От скажiть менi, чому ви на мене розгнiвались?

– Коли це я на вас розгнiвалась? – здивовано спитала я.

– Тодi ж ото, як з «мiсця в кар’єр». Ви, може, подумали, що я вас хочу по компрометувати (вiн так i сказав «покомпреметувати»)? Так це зовсiм напрасно: Боже спаси, – i в думках не було!

– В чому справа? – занервувалась я.

– Ви, може, подумали, – сказав Кук, – що я насмiшки строю над вами (вiн так i сказав «насмiшки строю»): мовляв, не беруть її – от i не виходить замiж!

Я зареготала. I справдi: як було не реготати? Ця мавпа не тiльки була високого розумiння про себе, бiльше того: вiн хотiв якось там спiвчувати менi!

– А може, ви мене вiзьмете за дружину? – iронiчно запитала я. Дiловод зам’явся: виходить, i ця мавпа не хотiла брати мене. Власне, цей уже не хотiв мене брати за дружину.

– Не турбуйтеся, товаришу Кук, – сказала я. – То просто жарт, я не думаю виходити замiж.

Дiловод одразу ж пояснiв. Тодi я сказала Куковi, що я хочу просто бути його любовницею, я хочу вiддатись йому, бо менi скучно жити. Я хочу, щоб вiн заходив до мене на квартиру, i ми вдвох будемо вбивати час. Я, мовляв, завжди була проти мiщанської сiм’ї з геранню на етажерцi. Навiщо, мовляв, це? Можна й так прожити.

Ми виходили в мiсячну полосу. Це було далеко вiд головного виходу, i городяни тут майже не зустрiчались. Зрiдка пройде боковою алеєю парочка й раптом зникне за деревами. На вокзалi кричав традицiйний паровик голосно i протяжне. Падало листя, як тихий дощ.

Я подивилась на Кука: вiн тулився до мене i був блiдий. З рота йому (можливо, це менi здалося) текла слина.

– Так що ви це правду говорите? – сказав вiн тремтячим голосом i змовк.

– Iстинну правду! – сказала я.

Тодi вiн спитав, чи дозволю я йому переночувати в себе. Я спитала для чого – вiн мовчав. Я сказала, що хочу в нього переночувати. Кук зiдхнув: в нього, мовляв, не можна, бо до нього на цi днi приїхала мати. Тодi ж я спитала, що ж робити? Дiловод знову мовчав. Менi прийшла мисль i я кинула:

– А може, зараз пiдемо в кущi?

Вiн здригнув i погодився пiти в кущi. Вiн iще щiльнiше притиснувся до мене й взявся правою рукою за моє лiве грудне яблуко. Я обережно вiдхилила йому руку. Потiм дiловод зупинився.

– От тiльки я думаю, – сказав вiн, – скiльки тепер аборт коштує?

– А вам це для чого? – спитала я.

Кук знову зам’явся… Тодi я зрозумiла його й кинула:

– Я з вас на аборт нiчого не буду вимагати.

Дiловод знову прояснiв. Вiн iз вдячнiстю подивився й ще щiльнiш притулився до мене. Тодi ми прискореним кроком пiшли до кущiв. Небо було таке прекрасне, а на душi менi лежав камiнь. Я тодi вже забула про Чаргара, нiби й справдi мене цiкавив тiльки Кук – цей дiловод iз мавпячою фiзiономiєю.

Над парком тоскувала вiолончель. Мiсяць стояв над гiгантським дубом i байдуже продовжував свою гiгантську путь. Я спокiйно йшла поруч дiловода, але тепер я не найду епiтета тiй бурi, що кипiла тодi в моїх грудях. Раптом я зупинилась:

– А знаєте що, – сказала я. – Аборта я не думаю робити!

– Як так? – зупинився й Кук.

– Дуже просто: я хочу народити дитину.

Дiловод зам’явся. Я зрозумiла його й сказала, що перед coitusom йому прийдеться трохи подумати. Вiн не вiсiмнадцятилiтнiй юнак i повинен знати, чим це пахне.

– Ви, мабуть, говорите про алiменти? – хутко зрозумiв вiн.

– Так, я говорю про алiменти.

Тодi Кук свиснув i сказав розв’язне, що на таке дiло вiн не хоче йти, бо це йому не по кишенi, i вiн краще буде користуватись проститутками. Та не встиг вiн договорити останньої фрази, як я з усього розмаху вдарила його по фiзiономiї. Кук зблiд i стояв з опущеними очима.

Але я вже погасла. «За вiщо я його вдарила?» – метнулося менi в головi, i моє серце занило. Справа в тому, що по сутi на землi я не бачила винних, i справа в тому, що й себе я завжди вважала за добру наволоч. Кук був такою маленькою й нiкчемною крапкою, що менi до болю шкода його стало. Тодi ледве чутно промовила:

– Пробачте менi, товаришу Кук. Що хочете робiть зi мною, але не гнiвайтесь на мене!

– Нiчого! Нiчого! – говорив вiн. – Це залишиться мiж нами… Я не думаю вiднiмати у вас посади.

Вiн так i сказав «я не думаю вiднiмати у вас посади». Я тiльки це почула. Ця фраза, як ножем рiзонула менi в грудях, бо Кук так i не зрозумiв мене.

…Дiловод давно вже зник за деревами, а я стояла бiля дуба на пустельнiй алеї й тупо дивилась у голубе небо.