Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 21

VI

З Чаргаром менi так i не вдалося побачитись, аж поки прийшла зима. Зимою я бачилась iз ним кiлька разiв. Цi зустрiчi були холоднi – i тiльки нервували мене. Я вже й сама стала запобiгати його. Але менi ввесь час було таке почуття, яке буває людинi, коли вона ще щось не скiнчила й мусить скiнчити. I те, що вона мусить скiнчити, прийде обов’язково, бо воно таке ж неминуче, як i природна смерть.

Я ходила з порожнечею в душi, але розглядала такий свiй стан, як тимчасове явище, як необхiдний i цiлком природний етап на темнiй дорозi мого неспокiйного життя. Вранцi я йшла до установи, працювала там вiсiм годин, потiм брала якусь роботу додому й дома працювала ще кiлька годин.

Зима була вогка, брудна. На вулицях завжди тонули в туманi мiськi лiхтарi, i менi зовсiм не хотiлось iти на бульвари.

Iнодi до мене заходила товаришка Уляна, але я рiдко розмовляла з нею. Iнодi я писала листи до мами – i тодi менi знову прокидалися далекi спогади: бiленький домик, пiвник на флюгерi й темнi провiнцiальнi садки. Але додому мене тепер зовсiм не тягнуло – я вже знала, що туди менi нема повороту.

Розбуркала мене, як i треба було чекати, весна. Ця нова весна й була, коли так можна висловитись, початком мого кiнця. Вже в перших числах березня я знову затривожилась, i мiй зимовий сон якось хутко вiдлетiв. Я знову затоскувала за даллю. Але ця тоска була така неможлива, що мене й справдi взяв сумнiв, чи не захорiла я. З тоскою знову прийшло буйство, веселий смiх i безтурботнiсть. Iнодi пiдходила я до дзеркала й дивилась на себе, тодi я бачила двi гарячi й вогкi темно-кривавi вишнi: то були мої очi.

Очевидно, i Чаргар захвилювався. Колись вiн прислав менi листа й прохав мене поїхати з ним у пригородний молодняк. «Моя хороша Б’янко (писав вiн), сьогоднi так пахне весною, i сьогоднi мене так тягне в даль (вiн так i написав "в даль"), сьогоднi летiли з вирiю гуси, i ми мусимо побачити захiд сонця. Ти згодна?»

Ще б пак: хiба я могла не погодитись? По дорозi до мiсця зустрiчi я купила плитку шоколаду i ввесь час облизувала губи.

Я iнодi працювала по п’ятнадцять годин на добу, я жила так, як хотiла, i за це, до речi, мене в установi називали князiвною. Я любила шоколад, голубе небо й прекраснi очi художника.

Чаргара я застала на призначеному мiсцi зустрiчi, бiля площi Трьох комунарiв. Я мiцно стиснула йому руку, вiн вiдповiв менi тим же. Коли я сiдала в фаетон, Чаргар невзначай зачепив менi груди. Це так мене схвилювало, що я всю дорогу почувала, як поширюються менi нiздрi.

Коли ми виїхали з останнього мiського кварталу й перед нами спалахнув безмежнiстю степ, я подивилася на Чаргара й сказала:

– Чому ти на протязi цiлої зими був такий холодний до мене?

– Чому я був холодний, ти мусиш догадатись, – усмiхнувся вiн.

– Цю зиму так почували себе всi хмурi люди города.

– Рiшуче всi? – спитала я. – I комунiсти, i радслужбовцi, словом, усi тi, хто не може помиритись iз своїм оточенням?

– Рiшуче всi! – знову усмiхнувся вiн.

– Значить, i ти належиш до категорiї хмурих людей? Менi раптом прийшла мисль, що Чаргар в тяжкому ж становищi, як i я, i болiє моїми дрiбненькими болями. Це припущення було таким несподiваним, що я зареготала. Зареготала не то вiд радости, що я зовсiм не самотня в своїх терзаннях: їх, мовляв, не запобiг навiть великий художник, чи тому, що менi гiрко стало на душi, бо ж мiй кумир мусiв при такому припущеннi негайно полетiти iз свого п’єдесталу.

– А що значить хмурi люди? – спитала я. – Як менi розумiти тебе?

– Я думаю, цей термiн такий же старий, як i сам свiт, – ухилився вiн од вiдповiдi.

– А от я й не пам’ятаю, де я чула його.

Я збрехала, i Чаргар це помiтив. Тодi вiн прикусив нижню губу. Так завжди було з ним, коли вiн починав нервуватись. Я рiшила не чiпати його, i далi ми поїхали мовчки.

З фаетона ми вийшли верстов за десять вiд города. Ми наказали вiзниковi чекати нас i пiшли на услiсся. Якраз заходило коротке сонце. Була хрустальна тиша. Дерева стояли ще голi, але рання молода весна вже побiдно ступала з пiвдня. То там, то тут проривалась зелена трава, i всюди гомонiло птаство.

Ми пiшли по якомусь лiсовому кварталi. Iшли довго й мовчки. Потiм перекидались фразами (я зараз забула їх). Раптом Чаргар зупинився й сказав:

– Я хочу тебе залишити на якiсь п’ять хвилин. Ти нiчого не маєш проти?

– Прошу, – спокiйно сказала я, припускаючи, що йому треба… Ну, словом, ясно.

Чаргар пiшов, i я залишилась серед лiсу сама. Тодi я знову подивилась на небо. Воно було надзвичайно чисте й молоде. Тiльки з пiвдня наступала якась хмарина, але й вона скоро розтанула в просторах. Я глибоко зiдхнула й подумала про незнанi свiти, про мiльйони соняшних систем. Цi мислi якось придавили мене. Я вiдчула себе страшенно нiкчемною й маленькою. Всi мої болi й радостi були такими смiшними на фонi цього грандiозного космосу, як смiшний менi бiль комахи. Я подумала, що такi мислi приходять уже тисячi рокiв мiльйонам людей i що вони будуть приходити ще тисячi рокiв i новим мiльйонам людей. Тодi зачарований тупик постав передi мною з такою яснiстю, нiби я вiдчула його якимсь новим, невiдомим менi почуттям.

Я стояла без Чаргара вже бiльше десяти хвилин, i це мене затривожило. Чи не трапилось iз ним якогось нещастя? Я рiшуче рушила в тому напрямку, куди пiшов художник. Iшла по гущавинi, i гiлки раз у раз били мене по головi. Iшла довго (так здавалось менi тодi), а Чаргара не було. В лiсi стояла надзвичайна тиша, i було вечiрньо. Що далi, то бiльше сутенiло. Тодi менi прийшла мисль, що я можу тут заблудитись – i менi стало сумно. Я зупинилась i скрикнула:

– Агов!

Але тiльки луна вiдгукувалась менi й замерла десь у гущавинi.

«Наче лiс життя», – подумала я й кинулась у другий бiк. Раптом я вийшла на поляну. Я вийшла на поляну й зупинилась, як укопана. А втiм, iнакше й не могло бути. Бо й справдi: Чаргар стояв серед дерев на колiнах обличчям до вечiрнього сонця, i було таке вражiння, нiби вiн молиться. Це мене так здивувало, що я навiть не найшла, що йому сказати, i мовчки чекала його.

На дальньому деревi жеврiла полоска конаючого сонця, i вiдблиск її падав на пiвденний край чорного лiсу. Був прекрасний момент для споглядання. Я пригадала Iндiю й священнi гiмни «Рамаяни». "Чи не найшли вже на вiтчизнi Тагора,подумала я, – мою химерну даль?"

Нарештi Чаргар пiдвiвся. Вiн пiшов тихою ходою до мене, нiби нiчого не трапилося. Його хода буквально загiпнотизувала мене, i я зустрiла його мовчанкою.

– Ходiм! – спокiйно сказав вiн.

Очi йому було затуманено, вiн iшов, похитуючись, мов п’яний. Пам’ятаю, зiдхнув i взяв мене пiд руку. Потiм забрав мою руку й притиснув її до свого серця. Почуття радости обхопило мене, бо менi прийшла мисль, що тiльки сьогоднi Чаргар став близькою менi людиною. Я вже не хотiла тривожити його своїми частенько невдалими запитаннями й тому мовчала. Але на цей раз вiн сам почав розмову.

– Я гадаю, Б’янко, – сказав вiн, – ти розумiєш мiй душевний стан i простиш менi, що я тебе примусив так довго чекати.

– Я тебе розумiю, – сказала я.

Потiм вiн говорив, що йому приблизно такий стан, який був Мойсеевi, коли вiн сходив з гори iз скрижалями. Але потiм вiн чомусь усмiхнувся, наче не довiряв сам собi чи то iронiзував над своєю останньою фразою про Мойсея.

– Я тебе розумiю, – ще раз сказала я.

– Ти мене й не можеш не розумiти. Я вже не раз думав про спорiднення наших душ.

– Спорiдненiсть наших душ? – якось хутко спитала я.

– Спорiдненiсть наших душ! – ще раз пiдкреслив Чаргар. Ця остання фраза знов, як обухом, ударила мене по головi. – Отже, i вiн говорить, що я нiчим не вiдрiзняюсь вiд нього? Я жодним рухом не показала цього Чаргаровi. Я тепер так боялась, щоб вiн не покинув свою одвертiсть! Я вже добре знала його – i знала, що найменша моя цiкавiсть одразу викличе небажану менi реакцiю, i Чаргар знову стане неприступним.

– Ти знаєш, – раптом зупинився вiн, – менi на полянi блиснула така генiальна мисль, якої iснування я й не мiг припускати. I цiкаво. – говорив вiн далi, – сиджу я десь у пiдвалi, а надi мною клуб…як його…

– Радслужбовцiв.

– Ну да, радслужбовцiв, – раптом занервувався вiн.

– Чому ти хвилюєшся? – спитала я.

– А тому, – рiзко скрикнув вiн (i менi знову здалося – дитячим дискантом), що я не виношу цiєї самовпевнености нашого вiку. Всi цi ячейки, комiсари, комунiсти – все це така дешева демагогiя. Така…

Чаргар не мiг пiдiбрати слова i змовк. Потiм зупинив мене, подивився уважно менi в очi й сказав тихо:

– Тобi можна довiрятись?..

– Що з тобою? – здивовано кинула я.

– Я тобi вiрю, – сказав вiн i схопився руками за голову.

– Ах, Б’янко. Якби ти могла зрозумiти мене! Ну навiщо?.. Ну навiщо цi комунiсти, цi ячейки, цi профспiлки й тисячi iнших органiзацiй? Боже мiй, ну навiщо? Я задихаюсь! Я їх зовсiм не хочу чiпати – Боже, спаси! Хай вони завойовують цiлий свiт. Але при чому ж тут я? Чому я повинен кожної хвилини озиратись i повинен слухати цi мiтинги? Боже мiй, як я хотiв би, щоб вони зовсiм не знали про моє iснування!

Чаргар iще раз у розпуцi схопився за голову i змовк. Я подивилась на нього. Вiн плакав. Далебi, вiн плакав: я бачила, як кiлька сльозинок покотилось йому по щоцi. Тодi менi прокинулось почуття неможливої огиди – i я рiзко й чiтко сказала:

– Сер Чаргаре. Що з вами?

Вiн стояв спиною до мене, похилившись на дерево. Вiн так постояв хвилини двi. Але коли вiн повернувся, то я вже знову бачила колишнього неприступного художника.

– В життi все буває, – нарештi зовсiм iншим тоном i холодно сказав вiн.

Я здивовано подивилась на нього. Менi прийшла мисль, що Чаргар побачив, як вiн далеко забрiв у розмовах зi мною, i поспiшив замести слiди. Спецiально для цього й було розiграно жалкеньку мелодраму. Ця мисль здалася менi такою правдивою, що я на другий день навiть забула про цей епiзод. «Ну нє, – подумала я. – Тепер ти в моїх руках – i я примушу тебе сказати недоговорене».

…Ми вже знову стояли на узлiссi. Сонце зайшло. Стояв темний лiс, i бiгла темна дорога. На дорозi маячiв наш фаетон. Скоро ми сiли в нього й повертались до города. Чаргар усю дорогу мовчав, i розпрощались ми також мовчки. Пам’ятаю, я стиснула йому руку й трохи її придержала. Вiн здригнув, але я руки його все-таки не випустила. Тодi Чаргар мусiв її вирвати. Я зареготала, вiн на це нiяк не реагував. Вiн просто повернувся i пiшов од мене прискореним кроком.

VII

За кiлька днiв я знову бачилася з Чаргаром, але ця зустрiч нецiкава – i я її обминаю. Пiшла я вiд нього, коли на небi стояв уже молодик. На вулицi Делаклюза я зустрiла сiрооку журналiстку. Вона попрохала в мене п’ять карбованцiв. Я дала. Вона сказала, що їде до своєї матерi, що «живе на пiвнiчному краю города». Вона хоче повезти їй подарунок. Я їй, звичайно, не повiрила, бо знала, що вона просто їде до свого любовника – вiн, здається, тайний розпусник. Вона трохи збентежилась, але потiм зупинила мене бiля вечiрньої вiтрини й тихо, на вухо, запропонувала поїхати з нею. Вони – її любовник i вона – хочуть улаштувати нiч п’янки й любовної оргiї.

– Ну, Б’янко, поїдемо на п’янку, – зробила вона гру слiв i всмiхнулась.

Я сказала, що я, можливо, i поїхала б, коли б загубила свою невиннiсть.

– Себто яку невиннiсть? – здивовано спитала вона. Я сказала й хотiла йти. Тодi журналiстка схопила мене за руку й нахабно зареготала.

– Так ти ще… – i вона кинула непристойне слово. Потiм затягла мене в куток пiдворiття i, майже захлинаючись, говорила менi:

– Так ти не брешеш, що не знала мужчини?

Я побожилась i раптом вiдчула, як мене обхопило пожаром бажання. Тодi сiроока журналiстка здавила менi руку вище лiктя й так сильно, що я мусiла її вiдштовхнути. Вона казала менi, що я красуня, що за моє тiло дадуть двi тисячi карбованцiв, що такi жiнки живуть в Одесi й Москвi, де багато буржуа з капiталом. Я, мовляв, мушу негайно йти з нею – i я найду такий чудовий закуток, який менi й не снився.

Вона менi малювала напрочуд привабливi й цинiчнi картини. Але вона такими божевiльними очима дивилась на мене, що я мусiла її ще раз одштовхнути.

– Ти не поїдеш зi мною? – нарештi в розпуцi скрикнула вона.

– Не поїду!

Я сказала рiшуче. Тодi вона замахнулась i хотiла вдарити мене в обличчя. Але я вчасно схопила її за руку й одвела вдар. Я її так мiцно схопила, що вона мусiла стати на колiна. Я й сама не знала, що я така сильна жiнка. Журналiстка раптом заплакала. Тодi я поцiлувала її в голову (пахло поганенькою пудрою) i посадила її в трамвай. Вона поїхала, а я пiшла додому.

Додому я йшла переулками, не поспiшаючи. Легенька тривога раз у раз примушувала мене здригатись. На площi Повстання я зупинилася бiля шоколадного кiоска й купила плитку мiньйону.

Я прийшла за пiвтори години й сiла за стiл. Пам’ятаю, до мого вiкна пiдiйшла товаришка Уляна й спитала, чи не хочу я посидiти в альтанцi. Менi не хотiлось виходити з кiмнати – i я сказала:

– Чи не холоднувато надворi?

– Що ви? – сказала товаришка.

Я не знала, що їй говорити, й мусiла вийти до альтанки. Ми сiли на стiлець i почали розмовляти. З пiвгодини ми перекидалися якимись незначними фразами, а потiм мiж нами виникла така розмова:

– Ви вiрите в судьбу? – спитала товаришка Уляна.

– Як би сказати вам… очевидно, не вiрю.

– Знаєте, – сказала вона, – теоретично, коли так можна висловитись, я теж не вiрю. Власне, я i не маю права вiрити (вона, очевидно, натякала на приналежнiсть свою до партiї), але от на практицi якось iнакше виходить.

– Чи не думаєте ви, – сказала я, – що iдеалiстичнi теорiї мають рацiю iснувати?

Товаришка Уляна замахала руками.

– Що ви! Як може прийти менi така мисль, – перелякано сказала вона. – Я думаю тiльки, що в свiтi завжди варiюються два свiтогляди. Але коли iдеалiзм має багато недоговоренности, то я думаю, що й матерiалiзм не без слабих бокiв.

– Iншими словами – вас не задовольняє ваша партiя?

Товаришка Уляна знову замахала руками.

– Нiчого подiбного! Менi хочеться внести деякi ясностi в свiй свiтогляд. Я, знаєте, – казала вона далi, – ранiш нiколи не задумувалась над цими питаннями, а тепер вони мене страшенно тривожать.

– Без причини нiчого не буває, – резонерствувала я. – Очевидно, i в вашiй тривозi єсть якась причина.

– От! – раптом пiдхопила товаришка Уляна. – Ви цiлком справедливо кажете. Я, знаєте, почуваю якусь небезпеку. Я певна, що зi мною трапиться якесь нещастя.

Вона зробила не зовсiм логiчний висновок, але я на це не звернула уваги й стала її заспокоювати. Тодi вона вiдстоювала свою думку й нiяк не могла заспокоїтись.

– Саме якесь нещастя, – говорила товаришка Уляна. – Я нiколи не помиляюсь. Колись на фронтi менi прийшла мисль, що вночi трапиться несподiванка. Я сказала, менi не повiрили. Один комiсар запропонував навiть викинути мене за пророцтво з партiї… А вийшло все-таки по-моєму: наш штаб захопили, i тiльки я вирвалась.

– Ну, це – випадок! – сказала я.

Тодi товаришка Уляна знову запротестувала, i я вже з нею не сперечалась. Я тiльки думала, що товаришка Уляна, може, й має рацiю настоювати на своєму, i думала, що вона одна з тих невдачникiв, що приходять на свiт тiльки для того, щоб мучитись.

Раптом по садках долетiв до нас рев iз зоологiчного: то ревiв лев за гратами. Рев був якийсь сумний i безвихiдний. Можливо, звiровi приснились далекi простори його вiтчизни, можливо – щось iнше.

– От! – з великим наголосом на «от» сказала товаришка Уляна. – Реве лев! Iнодi й людям хочеться так ревти.

Потiм вона зiдхнула. А потiм вона багато говорила менi про часи громадянської вiйни. Вона довго говорила менi того вечора про той дикий i тривожний час, коли люди ходили голi й голоднi й були велетнями й богами. Вона так тепло говорила про свою епоху, як про неї не скаже жодний поет. Той химерний час я зачепила тiльки одним крилом своєї юности, але товаришка Уляна зовсiм даремно думала, що я не розумiю його. Вiн i менi лежав на серцi. Я подумала, що тодi всi пiзнали таємну даль, але той час уже не прийде нiколи, як не прийде нiколи й голуба молодiсть.

«Значить, i даль треба шукати на якихось iнших шляхах?» – подумала я.

На другий день я не пiшла на службу: я прокинулась iз головними болями. Коли вийшла в сiни, щоб там скип’ятити чаю на примусi, в наш коридор хтось постукав. Я пiшла i вiдчинила дверi. Увiйшов товариш Бе. Обличчя йому було пом’яте й блiде: вiн, очевидно, не спав цiлу нiч. Я до цього часу нiколи з ним не розмовляла (був вiн якийсь суворий i нелюдимий). Але на цей раз якось механiчно кинула:

– Здрастуйте!

Вiн здивовано подивився на мене й пiдморгнув менi лiвим оком. Тодi я в свою чергу здивовано подивилась на нього. I тодi ж я побачила, що вiн п’яний. Щоб якось одв’язатись од нього, я сказала йому, що його чекає товаришка Уляна.

– Ви кажете Уляна? – сказав вiн i пiдiйшов до мого примусу.

– Так!

Товариш Бе вийняв iз кишенi портсигар й несподiвано кинув:

– А ви, знаєте… бабйонка нiчого собi… цимес!

Я суворо подивилася на нього й сказала, що вiн краще зробить, коли пiде до себе.

– Чого ж це до себе? – п’яно забелькотiв вiн.

– Там вас чекає товаришка Уляна! – рiзко сказала я.

Товариш Бе стукнув ногою й вилаяв свою дружину матернiм словом. Я круто повернулась i пiшла в свою хату. Я довго думала про життя товаришки Уляни, але як їй допомогти – не знала. А втiм, можливо, це тiльки тепер менi здається, що я турбувалась за товаришку Уляну. Можливо, i товаришка Уляна, i сiроока журналiстка, i дiловод – всi вони давали вiдпочинок – i тiльки. Бо, i справдi, всi вони були по сутi епiзодичнi особи в моїй iсторiї й не могли мене цiкавити. Я просто дурила себе.

Але цьому мусiв прийти кiнець, i вiн прийшов.

VIII

Отже, iшла весна, прилетiли солов’ї. Я кiлька разiв була в театрi, але частiше я блукала по – городу, як бродячий пес. Легенька тривога нiколи не покидала мене. Як i ранiш, я ходила безтурботною пейзанкою, посвистуючи. В цi днi я з’їла стiльки шоколаду, скiльки не з’їла його за весь свiй вiк.

Уже надходило свято першого травня. Напередоднi я зробила ванну, вимила й надушила своє тiло. Все це так ретельно робила, нiби й справдi збиралась до шлюбної ночi. Я надiла сорочку з рожевими стьожками й лягла спати.

Прокинулась щось о восьмiй годинi, i менi на душi було як нiколи, радiсно й дзвiнко. Стояв добрий весняний ранок. На вулицях уже грали оркестри й носились автомобiлi до загороднього поля. Я хутко одяглась i побiгла до установи. Там ми мусiли зiбратись i вiдтiля йти на iподром. Менi мiсцком дав роль органiзатора, i я перев’язала руку червоною хусткою. В першому коридорi мене зустрiв дiловод. Я поклонилась, вiн менi не вiдповiв. З останньої нашої розмови вiн став уникати мене й завжди сухо звертався до мого столика. Проте поводився вiн зi мною досить чемно. Я це з’ясовую не так його поряднiстю, як тим, що до мене гарно ставився мiсцевий комгурток (я проводила в установi досить-таки велику громадську роботу), Кук страшенно боявся комунiстiв i завжди ходив перед ними на заднiх лапках.

Ми вийшли органiзованими шеренгами на майдан Ляссаля й вiдтiля пiшли на iподром.

Всi вулицi ломилися вiд городян, i я подумала, що свято Першого травня стало вже нашим нацiональним святом, бо навiть буржуазiя святкує його. Я згадала Париж, Францiю, тамтешнє всенародне свято й подумала, що мiж нами й французами є багато спiльного. Цю думку я сказала однiй машинiстцi, що йшла поруч мене. Вона менi нiчого розумного не вiдповiла, бо вона була страшенно нерозвинена. Тодi почула нашу розмову сiроока журналiстка й пiдiйшла до мене.

– Ти гадаєш, що мiж нами й Францiєю можна провести паралелю? – спитала вона.

– Так!

– В якому сенсi? – i вона чомусь зло подивилась на мене.

Я сказала. Я говорила, що велика французька революцiя страшенно нагадує нашу, що… i т. д.

– Ти говориш, як Цiцерон! – iронiчно сказала вона.

– При чому тут Цiцерон? – спитала я.

– А при тому, – раптом занервувалась вона, – що не тобi тикатись iз своїм носом… в полiтику!

– Припустiм, я помиляюсь, – спокiйно сказала я. – Але хiба я не маю права думати?

Сiроока журналiстка мовчки подивилась на мене й пiшла вбiк. В цей момент нашу групу зупинили: ми вже пiдiйшли до iподрому.

Було море квiтiв на величезному майданi, i стояв грохот десятка оркестрiв. На головному плацi пiонери й комсомольцi робили фiзичнi вправи. На кiлькох трибунах оратори виступали з доповiдями. Ревли сирени, метушились автомобiлi. За пiвгодини великi групи почали розбиватись на невеличкi гуртки. потiм уже блукали й одиночки. Тодi передвижнi трупи розкинули передвижнi сцени, i на майданi виросло кiлька мiнiатюрних театрiв.

Я покинула своїх i пiшла блукати. Десь тут я мусiла зустрiти Чаргара, бо я не припускала, щоб вiн не вийшов сюди.

Пам’ятаю, зупинилась бiля ларка N 4. Взяла пляшку квасу й пожадливо випила. Потiм пiшла до екрану малярiв. Там художники за п’ять хвилин малювали карикатури дiячiв революцiї. Там я й зустрiлась iз Чаргаром.

Вiн був веселий i весело стиснув менi руку.

– Сьогоднi надзвичайно чудовий ранок! – сказав вiн Я притиснулась до нього, i ми пiшли. З годину ми блукали по iподрому, потiм рушили в степ. Менi прийшла мисль повартувати.

– Ти знаєш, – кинула я, – сьогоднi ти йдеш зовсiм не з дiвчиною, а з молодичкою!

– Що ти цим хочеш сказати? – спитав вiн.

Я зареготала й сказала йому, що я вже вийшла замiж. Вiн почервонiв чомусь i, галантно вклонившись, поцiкавився:

– Так, я його знаю. Здається… прекрасна людина!

Я певна була, що вiн не вiрить менi й жартує, i тому перейшла на iншу тему, не думаючи робити спростування.

Ми йшли в морi безсмертникiв. Праворуч нас летiв у небо величезний спис радiо. Пам’ятаю, менi раптом здалося чомусь, що Чаргар пiд невеличким «градусом».

– Ти сьогоднi наче трохи пiдвипивши? – спитала я.

– Я сьогоднi трохи вiдвипивши, – усмiхнувся вiн. Я спитала, чому так рано. Вiн сказав, що вiн уже кiлька тижнiв починає днi горiлкою. Вiн горiлку не дуже любить, але не може не визнати, що «горiлчанi» днi безтурботнiшi й веселiшi. «Невже вiн серйозно плакав тодi в лiсi?» – подумала я й сказала:

– Чому тобi такий безнадiйний погляд на життя?

– Вiдкiля це ти взяла? – усмiхнувся Чаргар.

Потiм запевняв мене, що вiн на життя дивиться дуже весело. Вiн у той день багато реготав, реготала й я. В такому безтурботному реготi i в таких розмовах ми проблукали до вечора. Нарештi Чаргар сказав:

– Ну, пора вже й додому… Ти не думаєш зайти до мене? Я погодилась, i ми пiшли до нього. З пiвгодини ми блукали по переулках, поки нарештi не вийшли на майдан Трьох комунарiв. Бiля Чаргарової квартири ми були, коли вже почало темнiти. Раптом до нас пiдiйшла циганка. Я погодилась, щоб вона погадала менi. Чаргар занервувався й сказав, що це некультурно фанфаронствувати своєю некультурнiстю.

– Це – резонерство! – сказала я.

Потiм говорила, що вiн теж деколи впадає в мiстику, натякаючи на iсторiю в лiсi. Чаргар занервувався. Але я вперто стояла на своєму. Тодi вiн порадив менi вiдiйти вбiк, щоб мене хоч не бачили в клубi радторгслужбовцiв. Я нарештi зрозумiла його й сказала циганцi, що гадати не буду. Коли ми сходили на ганок, я звернулась до Чаргара:

– Скажи менi, коли б циганка пiдiйшла до нас десь у безлюдному мiсцi… ти дозволив би їй гадати?

Чаргар мовчав. Ада я вже без нього знала, як би вiн зробив у цьому випадку, i негарне почуття знову прокинулось у менi до художника.

В кiмнатi ми сiли на лiжко. Я взяла в руки якусь книгу. Чаргар теж. Так – мовчки – ми просидiли кiлька хвилин. Тодi на небо налетiла темна хмара, i в кiмнатi майже зовсiм стемнiло. Десь замирали Першотравневi оркестри. Город стихав. Потiм за вiкном закрапало, i пiшов дрiбний дощ. Легенький вiтер увiрвався в кiмнату, i запахло якимись польовими квiтами.

Хоч Чаргар i зiпсував менi трохи настрiй, але я ще переповнена була враженнями дня, i тому, коли вiн положив свою руку менi на колiно, я iз вдячнiстю подивилась йому в обличчя: в очах йому стояв тихий блиск i нагадував менi нашу першу зустрiч. Очi його знову вабили мене своєю неяснiстю. Що далi, то бiльше мене хвилювало тiло художника. Нарештi вiн узяв мене за руку й промовив:

– Б’янко. Ти й сьогоднi скажеш, що говорила колись?

– Що саме? – спитала я й здригнула.

Чаргар зам’явся й мовчав. Тодi я впевнено пiдiйшла до електрики й погасила її. Потiм я знову сiла на лiжко.

– Ти, може, маєш на увазi циганку? – спитала я, свiдомо вiдтягуючи рiшучий момент.

Чаргар мовчав i ласкав мої руки. Потiм вiн цiлував менi пальцi.

– Ну, в чому ж справа? – знову спитала я.

– Я говорю… – замнявся вiн i рiшуче додав, – ти говорила, що кохаєш мене?

– Так. Говорила.

Вiн знову промовчав. Потiм плутано почав запевняти, що й вiн покохав мене, що… i т. д.

– Ти теж говорив менi про це! – усмiхнулась я.

Але – почекайте! – то ж були, мовляв, несерйознi розмови! Словом, вiн тiльки тепер вiдчув, як вiн кохає мене. Я згадала недавнiй свiй жарт про весiлля з Куком i спитала, чи не трапилось iз ним того, що з Онєгiном. Коли Татьяна була вiльна, вiн її вiдштовхував. Як вийшла замiж… Ну, ясно: iсторiя повторюється. Тодi Чаргар став божитись, що нiчого подiбного не трапилось, що це мої вигадки.

Я занервувалась. Невже це говорить славетний художник? I тодi ж менi блиснула жахна мисль. Чи не думає вiн i справдi, що я вийшла замiж за Кука? "Так от чому покохав вiн мене!.. Теж алiменти!" Я обережно стала його випитувати.

– Ну, добре, – сказала я. – Припустiм, що ти мене кохаєш, i припустiм, що я обдурила тебе.

– Себто як? – не зрозумiв мене Чаргар.

– А так, – спокiйно сказала я. – Я й не думала виходити замiж. Це просто був жарт.

Вiн ураз одхилився вiд мене й захвилювався: мовляв, навiщо цi жарти? I потiм, хто менi дав право так жартувати з ним? (Вiн так i сказав «хто менi дав право»). Тодi я вмить пiдвелася й засвiтила електрику. Я стала напроти Чаргара й рiзко сказала:

– Що значить – «хто дав менi право?» Вiдкiля цей тон?

Вiн сидiв блiдий i мовчав. Менi знову пришила мисль, що я перебiльшую, що я зовсiм не зрозумiла його (вiн, мовляв, просто не любить жартiв у серйознi хвилини), що я зовсiм даремно турбуюсь: Чаргар i не думав мене ображати. Я пiдiйшла до нього й закинула свою руку на його шию.

– Милий мiй, – сказала я, – не гнiвайся! Я, їй-бо проти волi образила тебе.

Вiн довгим i уважним поглядом подивився менi в очi. В цi хвилини менi буквально забивало дух i бракувало повiтря – так хвилювалась я. За один момент менi в головi пронеслось мiльйон думок. Вони летiли, як блискавицi, наздоганяючи одна одну.

– Добре, я на тебе не гнiваюсь! – сказав художник. – Але все-таки ти менi мусиш сказати: ти вийшла замiж чи нi?

Тодi менi блиснула мисль, i я сказала:

– Вийшла, мiй милий! Вийшла!

Вiн рiшуче взяв мене за руку й посадовив на лiжко. «Алiменти», – якось мляво подумала я й вiдчула в усьому тiлi немiч. Чаргар мене ласкав. Свiжий вiтрець летiв у кiмнату, i знову запахло якимись польовими травами. Дрiбний весняний дощик ущух, i в вiкно зазирала темна нiч. Чаргар пiдiйшов до електрики й погасив її. Вiн обережними рухами примусив мене розтягнутись на лiжку. Чаргар хотiв уже брати мене, як у цей момент менi вернулись сили. Я так одштовхнула його, що вiн ледве вдержався на кроватi. Потiм я скочила з лiжка й знову запалила електрику. Я пiдiйшла до Чаргара. Вiн здивовано поставив на мене свої очi. Тодi я красномовно подивилась на нього, плюнула в обличчя й мовчки пiшла до дверей.