Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 28
IВАН IВАНОВИЧ
– Сiм’я, друзi, винаходи, взагалi деталi його зворушливого життя, нарештi, опис трагiчної загибелi.
Зачем же изображать бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? Что же делать, если уже таковы свойства сочинителя, и, заболев собственным несовершенством, уже и не может изображать он ничего другого, как только бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? Й вот опять попали мы в глушь, опять наткнулись на закоулок. Зато какая глушь и какой закоулок!
Н.ГОГОЛЬ
Теккерей, наприклад, каже, що Свiфт (ви пам’ятаєте «Гуллiверову подорож») справляє на нього враження величезного гiганта i що загибель його, Свiфтова, нагадує йому, Теккерею, загибiль грандiозного царства.
Так думав про названого автора i Iван Iванович i думав саме в тi днi, коли його було вигнано з третього курсу юридичного факультету за «вольтер’янство». Вiн тодi навiть обiцяв комусь, на випадок перемоги «революцiйного народу» зробити «Гуллiверову подорож» настiльною книгою i положити її з правого боку вiд Рабле («Гаргантюа i Пантагрюеля» вiн уже давно дiстав за невеличку цiну у букiнiста). Але, по-перше, це було страшенно давно, а по-друге, – Iван Iванович просто забув про Свiфтове iснування. Правда, сьогоднi пiдростає його симпатичий синок, що колись (все можливо!) зупинить свiй вольтер’янський погляд на чiткому силуетi злого англiйського сатирика, та, на жаль, оповiдання це не про сина, а про батька, i тому дозвольте попрохати пробачення за деяку непослiдовнiсть i вiтiюватiсть в думках i перейти нарештi до необхiдних зарисовок.
I
Декiлька слiв про мажорне сонце, а також i про те, що мусить цiкавити читача.
Вулицю, що на нiй живе мiй симпатичний герой, названо iм’ям Томаса Мора («вулиця Томаса Мора»). Це не зовсiм поганий закуток в нагiрнiй частинi нашого, як говорить Iван Iванович, заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство, – нашого «вiд голови до п’ят революцiйного города». Тут вам асфальт i на тротуарах, тут вам асфальт i там, де пролiтають бадьорi автомобiлi (таксi!) i де вже не плентаються зовсiм сумнi допотопнi вiзники. Тут вам, нарештi, мало не бiля кожного будинку розведено запашнi клумби, що так пахнуть улiтку приїсним запахом резеди. Багато рокiв тому ця вулиця звалась Губернаторською i по нiй метушились чиновники iмператорського режиму. Тепер, як запевняє Методiй Кирилович (про Методiя Кириловича читайте далi), на цiй вулицi ви не зустрiнете жодного чиновника того ж таки iмператорського режиму. Словом, на вулицi Томаса Мора панує зразковий порядок i, як говорить мiй герой, порядок в, так би мовити, «новiй революцiйнiй iнтерпретацiї». Отже, нема нiчого дивного, що Iван Iванович мешкає саме в цьому зразковому закутку, а не десь на старорежимне подiбнiй околицi.
Будинок, де жив Iван Iванович, теж не без видатних заслуг: його збудовано тiльки два роки тому, i тому його пролетарське походження не пiдлягає нiякому сумнiву. Правда, виникнення цього хмародряпу зв’язано з якоюсь випадковою панамою, але, по-перше, – яке це має вiдношення до цього оповiдання? i, по-друге, – хто ж має сумнiв, що наш цими днями розкасирований робiтничо-селянською iнспекцiєю комхоз нiколи нiчого не мав спiльного хоч би з тiєю ж мiською думою, де, як вiдомо, теж засiдали не завжди не грабiжники й не завжди не спекулянти. Словом, i згаданий будинок цiлком вiдповiдає прогресивним прагненням мого симпатичного героя.
… – Добрий вечiр, Iване Iвановичу. Як ся маєте?
– Доброго здоров’я, Iполiте Онуфрiєвичу! Як бачите, iду з ячейки!
Мiй герой iде по вулицi таким повiльним кроком, що ним ходять тiльки дуже поважнi й шановнi громадяни. Мажорне сонце грає зайчиками у вiкнах симпатичних будинкiв i своїми ласкавими бiло-рожевими промiннями благословляє його важку путь.
А втiм, додому Iван Iванович дiйде тiльки за якiсь пiвгодини, i тому дозвольте забiгти вперед i одрекомендувати його сiм’ю, – саме ту сiм’ю, що творить «новий комунiстичний побут». Дозвольте помандрувати до вищезгаданого будинку i пошукати вiдповiдної квартири.
Першi дверi-не тi! Другi-не тi! Нарештi число 38, i на вас вiйнуло приємним одеколоном. Та, на жаль, в кiмнатах ви застали тiльки дружину мойого героя – Марфу Галактiонiвну (партiйна кличка – «товаришка Галакта»). Марфа Галактiонiвна теж надзвичайно симпатична женщина i теж цiлком вiдповiдає прогресивним прагненням Iвана Iвановича (до речi, партiйна кличка «Жан»). Вона, наприклад, нiколи не манiкюрить нiгтiв i тiльки в останнiй час (i то зрiдка) трошки манiкюрить… для здоров’я («для гiгiєни», як говорить товаришка Галактика). Одягається вона дуже просто, хоч i з смаком, i у всякому разi багато дешевше т. зв. непманок. Вона не худа i не гладка, а, просто кажучи, середнього зросту та з деяким нахилом до повноти, її чорне волосся i тепер пiдстрижене, але з таким похвальним розрахунком, щоб на партзiбраннi її можна було назвати товаришкою Галактою, а дома – Марфою Галактiонiвною. Словом, дружина Iвана Iвановича – зразковий тип дружини нового побуту. Правда, вона трохи хитрiша за свого чоловiка, але це питання треба, очевидно, розглядати як момент чисто бiологiчного порядку, що виникає незалежно вiд соцiальних пертурбацiй..
Марфа Галактiонiвна дуже любить читати Ленiна й Маркса. Але iнодi вона сiдає читати Ленiна й Маркса, а рука тягнеться за Мопассаном. Це буває тодi, коли в кiмнату влетить такий симпатичний, але зовсiм не пiдпорядкований монументально-реалiстичнiй теорiї весняний вiтерець i почне валяти дурня в її декольте. Але й тодi товаришка Галакта умiє себе тримати в руках: вона в цей час читає тiльки такi романи, як от "Хулiо Хуренiто" з передмовою Н. Бухарiна i «Любов Жанни Ней» – без передмови названого Бухарiна, але зате того ж самого автора, що до його твору писав передмову член ЦК ВКП.
Товаришка Галакта (Марфа Галактiонiвна) народила з Iваном Iвановичем (товариш Жан) сина й доньку. Сина назвали революцiйним iм’ям – Май, а доньку не менш революцiйним – Фiалка. Май уже записався в жовтенята, а Фiалка поки що кандидатка. I
Крiм цих законних членiв сiм’ї є ще, так би мовити, незаконнi, себто не зв’язанi iнтимними родинними зв’язками. Це – мадмуазель Люсi, гувернантка, i Явдоха – радянська куховарка, член мiсцевого харчсмаку. Словом, челядь Iвана Iвановича так вiдноситься до хазяїв, як приблизно 2 до 4. Iншими словами, пропорцiя цiлком законна i у всякому разi нiчого не має спiльного з буржуазними замашками.
Але хто ж цей Iван Iванович? (Мiй герой уже прийшов додому i поставив свою парасольку в соняшну пляму того сонця, що благословляло його важку путь – саме важку, бо щось iз серцем не ладно – своїми мажорними рожево-бiлими промiннями). Хто ж цей Iван Iванович?
Ах, Боже мiй! Хiба ж не ясно? Це на погляд Семена Яковича (про Семена Яковича теж читайте далi), це – зразковий член такої-то колегiї, такого-то тресту. Правда, утримання його складається всього з 250 карбованцiв, але про цю цифру можна говорити в. тому разi, коли не рахувати рiзних дрiбничок, як-от: поверхурочних, добових i того регулярного гонорару, що його вiн добуває вiд мiсцевої преси за не зовсiм некомпiлятивнi статтi. Словом, матерiальний стан мого героя нижче нормального, коли взяти до уваги бюджет нашого сучасного буржуа чи то курс червiнця i особливо той факт, що Iван Iванович людина мало не з вищою освiтою.
Товариш Жан (Iван Iванович) свiй високий лоб i свої роговi окуляри протирає завжди бiлоснiжною хусткою i говорить, так би мовити, баритональним басом.
I Костюм Iван Iванович носить не iз дешевих, бо добре засвоїв вiдповiдну англiйську мудрiсть.
– Я, – каже мiй герой, – не такий багатий, щоб купувати дешевi костюми.
– Розумiється, – каже Марфа Галактiонiвна. – Це тiльки нашi дикуни не додумуються до цього.
– Невже ще не додумались? – дивиться на дружину поверх окулярiв товариш Жан i поправляє жилет на своєму досить-таки надутому, наче незадоволеному, черевi.
Марфа Галактiонiвна не любить вiдповiдати на такi запитання i тому, заплющивши очi, лягає на канапу. Тодi на вiкно сiдає якась птичка (зовсiм як канарейка) i каже: «чирик-чирик». Тодi ж куховарка Явдоха щось наспiвує в кухнi, але наспiвує вона якусь зовсiм незрозумiлу пiсню: з одного боку нiбито мажорну, а з другого – нечебто дражнить («У народi ходить звiстка, що на все ще буде чистка… Ось, тодi моя рука РСI й партейная КаКа»). I товаришка Галакта думає: "Як дивно! Як незрозумiле, що простий народ i досi чимсь незадоволений i досi нiяк не перейде на справжнiй мажор… Ех, проклятая спадщина царизму!"
Але Iван Iванович знову подивився на дружину поверх окулярiв i, зиркнувши на кухоннi дверi, де порається Явдоха, запитує ледве чутним голосом:
– Ну, Галакточко… А… що там взагалi говорять про мене?
– Себто де говорять?
– Ну… взагалi. Так би мовити, i в партiйних колах, i… взагалi де прийдеться.
Товаришка Галакта дивиться на товариша Жана матернiм поглядом i каже:
– Що ж про тебе можуть говорити?.. Говорять, що ти дуже гарний робiтник i зразковий партiєць.
Iван Iванович протирає руки, йде до радiорупора i нiжно гладить його своєю долонею: вiн цiлком задоволений з цiєї iнформацiї. Головне, щоб не вийшло тих чи iнших непорозумiнь. Хiба вiн не готовий пiти на смерть за свою партiю i за будування соцiалiзму, скажiм? Таким чином, товаришка Галакта зовсiм не даремно прислухається до рiзних розмов, що в них так чи iнакше може фiгурувати його незаплямоване iм’я.
– Галакточко, – каже Iван Iванович, виймаючи з бокової кишенi картку. Здається, завтра вносити на «друга дiтей»?
– Чого ти так поспiшаєш! – каже Марфа Галактiонiвна. – Це вже буде зверхакуратнiсть. Люди iнодi не вносять по п’ять мiсяцiв, а ти не даєш i мiсяцю пройти.
Iван Iванович задоволене посмiхається.
– I прекрасно! – говорить вiн. – Треба бути зразком для iнших i особливо для несвiдомої позапартiйної маси.
– Воно, звичайно, так! – говорить Марфа Галактiонiвна. – Але все-таки образливо, що цього маленького геройства нiколи й нiхто не помiтить i не поставить тобi на плюс.
Мiй герой рiшуче махає своєю бiлоснiжною рукою.
– I не треба! – махає вiн своєю бiлоснiжною рукою. – Боже борони! Я зовсiм не хочу, щоб мої безкорисливi вчинки помiчали плюсами… Саме так i треба нести знам’я комунiзму!
Iван Iванович iде до вiкна, розчиняє його i задумливими очима дивиться в даль. Вiн дивиться туди, де кiнчається город, де починаються тихi поля i м’яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тiєю легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзу, а зовсiм навпаки: ласкає радiсним спокоєм мажорно-монументального реалiзму!
– Не треба! – уже майже несвiдомо махає руками Iван Iванович в прекрасний горизонт i, поширюючи нiздрi, вбирає запах резеди з першої «робiтничо-селянської» (так квалiфiкує вiн першу клумбу) клумби.
Зворушлива самовiдданiсть мого героя досягає в цi хвилини апогею. I хочеться перед такою самовiдданiстю посхиляти всi республiканськi прапори i з почуттям задоволення промовити:
– Iване Iвановичу! Воiстину ви – зразкова людина нашої безпримiрної епохи, i ваше iм’я, очевидно, буде фiгурувати в пантеонi «Червоних дощок».
Бо й справдi: хто ще так акуратно вносить членськi внески, як мiй герой? Правда, вони не перевищують щось 2-х процентiв його заробiтку, але справа ж не в якостi, а в кiлькостi. А кiлькiсть тут воiстину солiдна: вiн i член «Друга дiтей», i член «Повiтрофлоту» та «Доброхiма», вiн член якогось клубу мало не полiткаторжан (ще б пак: хiба це не мого героя хотiли колись вислати – при старому режимi – iз одної губернiї в другу?), вiн i член профспiлки, вiн… i т. д. i т. п. Словом, в цьому сенсi Iван Iванович, очевидно, не має собi рiвних.
Але мало того: вiн навiть Марфу Галактiонiвну загiтував на таке широке членство i, головне, на таку безкорисливiсть, коли нiкому не вiдомо маленького геройства серед бурхливих подiй нашого, як думає товариш Жан, заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство, «з голови до п’ят революцiйного города».
– Тек-с! – говорить нарештi, зiдхаючи, Iван Iванович i сiдає на канапу. – Коли хочеш, я буквально не розумiю!
– Чого ти, Жане, не розумiєш? – питає Марфа Галактiонiвна.
– Та взагалi… З приводу, знаєш, будування соцiалiзму, Товаришка Галакта насторожується. Вона пiдходить до чоловiка i нiжно обiймає його.
– Невже i ти вже почав сумнiватися? – говорить вона таємничим голосом i попередливо заглядає в другу кiмнату: чи не зайшов хто?
– Що ти кажеш, голубонько! – нервово махає рукою мiй герой. – За кого ти приймаєш мене? Я просто… не розумiю цих… як би їх назвати… бузотерiв! Ну, словом, наших супротивникiв. Чого їм треба? Чого вони хочуть вiд нас? Ну, скажiмо, так: диктатура пролетарiату єсть? Єсть! Власть у наших руках? У наших! Фабрики i заводи нацiоналiзовано? Нацiоналiзовано! Червону Армiю органiзовано? Органiзовано! Комiнтерн єсть? Єсть! Профiнтерн єсть? Єсть!..
Iван Iванович на момент зупиняється, виймає з кишенi бiлоснiжну хустку i протирає нею свої роговi окуляри.
– Але вiзьми далi! – каже вiн. – Загальне навчання провадиться? Провадиться! До соцiалiзму посуваємось? Посуваємось! Комсомол єсть? Єсть! Пiонери єсть? Єсть!.. Чого ж їм iще треба?.. Буквально нiчого не розумiю!
Марфа Галактiонiвна хитренько примружує свої розумнi очi.
– Чого їм треба?.. – каже вона. – Нiчого їм не треба, а просто особистi рахунки!.. Позакулiсна боротьба!
– Припустiм… припустiм! – раптом ще бiльше починає нервувутись Iван Iванович, i його баритональний бас дiстає дискантових ноток. – Але коли виродження я можу простити рядовим членам партiї, то… вождям (мiй герой робить тут знак величезного наголосу!), вождям я цього простити не можу!.. Такий уже менi характер: стань передi мною на колiна, проси мене, що хочеш роби зi мною, а я все-таки… не можу!
Iван Iванович бiгає по кiмнатi, розмахує руками i уперто дивиться на одну крапку на пiдлозi. I здається, що ця крапка не хто iнший, як вищеназваний «вождь». I цей «вождь» стоїть на колiнах i просить милости в Iвана Iвановича.
– Ну, добре, – говорить Марфа Галактiонiвна. – Ти дуже не хвилюйся, Жане, а то я боюся за твоє серце.
Але Iван Iванович не вгомоняється. Вiн iде до вiкна, вбирає носом приїсний запах резеди з першої клумби, ловить слухом блакитний резонанс i, мало не переходячи в стан трансу, говорить:
– Серце!.. Що менi серце, коли справа йде про iнтереси пролетарiату? Я не люблю похвалятись своєю самовiдданiстю, я не вискакую на партзiбраннях та в газетках з красивими словами… Але дозволь менi хоч дома одвести душу i вилити те, що накипiло… Ти думаєш, менi мало накипiло?.. Ого!
Тут Iван Iванович почуває, що йому серце все-таки зрадило: вiн сiдає на канапу i просить води.
– Ах, Боже мiй! – кидає схвильованим голосом Марфа Галактiонiвна i бiжить до графина. – Ти знову розтривожив себе!.. Чи не послати за лiкарем?.. Знову проклятi дискусiйщики!
– Не треба, голубонько! Не треба!.. – i Iван Iванович заплющує очi. – Я вже сам не радий, що маю такий палкий характер i таку бiльшовицьковитриману натуру. Але що робити: не можу я спокiйно реагувати на партiйне виродження.
Потiм мiй симпатичний герой iде до свого кабiнету. Товаришка Галакта пiдходить до вiкна i дивиться на свою змiну: на синка й на доньку, що в цей мент проходять повз клумби.
– Vous aimez les fleur, мадмуазель Люсi? – питає Марфа Галактiонiвна.
– Соmmtnt donc, madame! – каже мадмуазель Люсi. Тодi хтось стукає в дверi, i в кiмнату йде Методiй Кирилович – колега Iвана Iвановича. Методiй Кирилович, як мишка: очi бiгають, руки бiгають i вся iстота бiгає. Товаришка Галакта каже, що їй Методiй Кирилович подобається особливо своїми хитренько пiдкинутими бровами та розумною головою.
– Тихше, – говорить Марфа Галактiонiвна. – Жан зараз страшенно розтривожив себе i треба дати йому вiдпочинок. Хай ще полежить в кабiнетi.
Методiй Кирилович цiлує руку хазяйцi i iнформує, що вiн забiг на кiлька хвилин. Потiм вони сiдають на канапу i ведуть розмови на тему полового питання.
– Нiчого не зробиш! – заплющивши очi, кидає Марфа Галактiонiвна i зiдхає. – Для народу ми вже, по сутi, так би мовити, в принципi, розв’язали цю прокляту проблему, i в цьому сенсi буржуазна наука мусить капiтулювати перед марксизмом. Але, знаєте, єсть ще такi виключнi iндивiдуальностi, що для них полове питання й досi являється загадкою.
– Ви, звичайно, маєте себе на увазi? – мило посмiхається своєю хитренькою бровою Методiй Кирилович i зовсiм не нарочито, а випадково, майже позасвiдоме, кладе свою руку на безумовно привабливий таз своєї спiвбесiдницi.
– Я не люблю брехати! – знову зiдхає Марфа Галактiонiвна. – I скажу я одверто, без всяких мiщанських забобонiв: iнодi менi так хочеться ласкати чужого мужчину, що ви й не в’являєте!
Методiй Кирилович дивиться на дверi кабiнету i, ближче пiдсунувшись то товаришки Галакти, уже гладить її безумовно привабливе колiно.
– Їй-богу, не в’являєте! – шепоче товаришка Галакта. – Це таке, знаєте… як би його сказати… бажання, що…
Методiй Кирилович починає нервово здригатись, Методiй Кирилович…
Але автор в цей момент рiшуче йде вiд дверей. Звичайно, сатирик, як i сатира, цiлком заслужено не користуються поспiхом серед деяких поважних людей нашої республiки, звичайно, деякi поважнi люди нашої республiки не без пiдстав вважають, що сатира вiджила свiй вiк i в нашому суспiльствi їй нема мiсця, але дозвольте все-таки запевнити: ми нiколи не пiдслуховуємо тодi, коли не можна пiдслуховувати. Ми також i не пiдглядаємо тодi, коли не можна пiдглядати. Отже, дозвольте зробити ще декiлька цiлком цензурних зарисовок.
II
Розмова на лiжку. Фiалка робить «па», а також i те, як дивиться Iван Iванович на соцiалiзм та на комунiзм.
Квартира, де живе Iван Iванович зi своєю симпатичною сiм’єю, складається тiльки (тiльки!) з чотирьох кiмнат (не рахуючи, звичайно, кухнi, клозету i ванної), себто: кабiнету, їдальнi, дитячої спальнi (там же спить i мадмуазель Люсi) i спальнi мойого героя та його дружини. Словом, квартирна криза дала себе знати, i мiй герой самовiддано пiшов їй назустрiч. Iван Iванович, наприклад, нiколи не вимагав окремої спальнi для своєї куховарки, i Явдоха спить на лiжку, на пiдлозi, в коридорi. Бо й справдi: яке вiн має право вимагати ще одну кiмнату? Йому, звичайно, приємно було б почувати, що його власна куховарка має свiй закуток, але… вiн же цiлком свiдомий партiєць i добре знає, як живуть iншi. Iншим ще гiрше становище: буває й так, що мають не чотири, а тiльки три кiмнати… от, наприклад, Микола Григорович.
– Ти, Галакточко, як гадаєш, – звертається мiй герой до своєї дружини. Невже всi мають по чотири кiмнати?
– Звичайно, не всi! – рiшуче iнформує Марфа Галактiонiвна. – Коли б усi мали по чотири, то тодi, може, не було б i квартирної кризи. А то буває по три i навiть по двi буває!
Iван Iванович задоволене посмiхається.
– Нi, – каже вiн, – я нiколи не помиляюсь. Почуття пролетарської норми мене ще нiколи не залишало.
Мiй герой iде до бюста якогось вiдомого марксиста (в нього кiлька таких бюстiв) i задумливими очима дивиться на свого, як каже вiн, «ватажка» i на iншу кабiнетну, їдальну та спальну меблю. Вiн згадує бурхливi днi, коли мчалась огняна бiльшовицька кавалерiя i на Заходi стояла тривожна заграва свiтового пожару, коли ще якось зовсiм йому не вiрилось, що вiн таки прийде на деякий час до порiвнюючи спокiйного пролетарського життя серед ворожих, мiщансько-буржуазних держав. Тодi Iван Iванович самовiддано проливав кров во iм’я кращого майбутнього i рiшуче працював з товаришкою Галактою, завiдуючи губернiяльною Наросвiтою. Саме тодi вiн i одержав дещо з вищезгаданої меблi як сюрприз вiд своїх спiвробiтникiв. Мебля ця й досi була майже новенька i цiлком вiдповiдала новаторським поглядам мойого симпатичного героя.
– Але що ж це за мебля? – запитує мене цiкавий читач.
– Це – шiсть чи то сiм турецьких килимiв, беккеровський рояль, дюжина вiденських стiльцiв, наукова бiблiотека, дубовий письмовий стiл з вiдповiдним на ньому приладдям, великий стiл (з чорного чи то червоного дерева) для їдальнi, кiлька лiжниць з пружинними матрацами i т. д.
Правда, що iз цiєї мебелi було прикуплено – я напевно не знаю. Але я знаю, що Iван Iванович, будучи скромною людиною, не любить похвалятись своїм сюрпризом. Правда, почуття деякої прихильности до своїх спiвробiтникiв у нього залишилось аж до сьогоднiшнього дня, але не будемо критись: в часи комунхозiвської переписки мiй герой ледве-ледве не одмовився вiд свого сюрпризу. Тiльки завдяки Марфi Галактiонiвнi i не заплуталась справа.
– Ну, добре, – сказала вона. – Припустiм, що спiвробiтники, що подарували тобi цю меблю, реквiзували її у якогось помiщика. Але по-перше: хiба це легко було зробити? Реквiзувати? Хiба їх контрреволюцiонери не могли перебити? А по-друге: чого нам церемонитись, коли приблизно таке ж майно прийшлось залишити нам в свiй час бiлогвардiйським бандам?.. I потiм хiба зараз згадаєш, що нам було подарено i що ми прикупили?!
Iван Iванович не зовсiм певний був, що його майно було «приблизно таке ж», але, будучи людиною з рiшучим темпераментом, не любив сантиментальничати, i, коли на фонi блакитного, нiжно-прекрасного неба появився силует якоїсь майже фантастичної птички (мабуть, гави), вiн сказав агентовi комхозу:
– Очевидно, переписуйте все! Я, їй-богу, зараз не пам’ятаю, де тут i що тут я купив i де тут i що тут менi подаровано.
– Дозвольте: як же я буду переписувати, коли ви зовсiм не маєте казенних речей?
Iван Iванович почервонiв. Йому так неприємна була вся ця iсторiя. Здається, чеснiшої людини i в свiтi нема, а отже, пiди: складається таке неприємне враження, що прямо хоч крiзь землю провалюйсь.
– Нi! Я вас прошу переписати! – кинув енергiйно мiй самовiдданий герой. – Бачите, подарунок менi зробили мої спiвробiтники, i я не певний, що тут нема реквiзованих речей.
– Дозвольте тодi узнати, де тут речi вами прикупленi?
– Їй-богу, не пам’ятаю! – цiлком щиро скрикнув Iван Iванович. Переписуйте все!
– Ну, тодi я зовсiм одмовляюсь вас тривожити! – засоромився вже i агент i, шаркаючи ногами, вискочив iз кiмнати. Таким чином, Iван Iванович проти свого бажання опинився в оточеннi своїх сюрпризних речей. Таким чином, i день його починається, так би мовити, на сюрпризнiй лiжницi.
Це один iз тих днiв, коли вже стоїть робочий сезон – осiнь, коли небо iнодi нарочито бризкає на рiзних нитикiв нудними дощами i нацьковує їх на Iвана Iвановича, коли вже комосередок мойого героя збирається регулярно кожного тижня i бiльшiсть цього комосередку не хоче манкiровати ячейкою в четвер, бо ще зовсiм не вiдомо: буде нова чистка чи нi?
Iван Iванович прокидається з почуттям задоволення i з мажорним, цiлком монументально-реалiстичним настроєм. Мiй герой примружує, свої короткозорi очi i дивиться на Марфу Галактiонiвну. Товаришка Галакта iще спить симпатичним сном, i їй сняться, очевидно, м’ятежнi днi у вiддiлi Наросвiти.
Iван Iванович ще раз подивився на свою дружину i легенько полоскотав її своїми пальцями. Марфа Галактiонiвна дригнула ногою й раптом прокинулась.
– Ну, так що ж ми будемо сьогоднi обiдати? – питає Iван Iванович i усмiхається мажорно-витриманою усмiшкою.
Товаришка Галакта широко позiхає, пiдводиться на таз i пiдбирає волосся.
– А що ти думаєш запропонувати? – питає вона.
Iван Iванович знову таємно усмiхається тiєю ж таки мажорно-витриманою усмiшкою.
– А як ти гадаєш? Ну?.. от тобi й ребус!
– Я думаю, що ти знов придумаєш якесь мiщанське меню, – каже незадоволено Марфа Галактiонiвна.
– От i не вгадала! – радiсно скрикнув Iван Iванович. – Нiчого подiбного. Я вже по своїй натурi не можу придумати мiщанське меню.
Марфа Галактiонiвна незадоволено дригає ногою.
– Так кажи вже! Буде тобi паяцничати!
– Генiяльна iдея! – сказав Iван Iванович. Ти сьогоднi зроби, будь ласка, малоросiйський борщ, на друге… нiчого не треба, а на третє – зроби желе!
– Що за фантазiя! – каже товаришка Галакта. – Як це можна без другого блюда?..
Тодi Iван Iванович просить дружину не хвилюватися i говорить, що вчора вiн бачив у церобкопi свiжi капчушки (тiльки-но привезли) i такi прекраснi капчушки, що аж слинка тече! I от вiн надумав: купимо сьогоднi капчушок i пiвпляшки вiрменської горiлки. Це йому, їй-богу, замiнить друге блюдо.
– Ти як гадаєш, голубонько? – спитав Iван Iванович i подивився на дружину.
– Я гадаю, – каже незадоволено Марфа Галактiонiвна, – що капчушки i вiрменська тобi замiнять друге блюдо. Але як же бути з дiтворою й мадмуазель Люсi?
Мiй герой розгнiвано зиркнув на дверi дитячої спальнi.
– Мадмуазель Люсi теж може їсти капчушки, – рiшуче говорить вiн.Скажiть, будь ласка, якi нiжностi! Обов’язково давай друге блюдо… Нє, ти, Галакточко, все-таки не вмiєш виховувати челядь в пролетарському дусi. Так, знаєш, легко скотитись i до мiщанства…
– Але почекай, – перебиває мого героя Марфа Галактiонiвна. – Справа ж iде не тiльки про мадмуазель Люсi, – я маю на увазi головним чином дiтвору. Що їм на друге блюдо? Теж вiрменську i капчушки?
Iван Iванович надягає на нiс роговi окуляри й, безпорадно розвiвши руками, каже:
– От бiда!.. Нiчого не зробиш: їм, очевидно, прийдеться приготувати котлети.
Таким чином, виясняється, що сьогоднi на друге блюдо нiчого не треба, а треба тiльки – малоросiйський борщ, желе, капчушки, вiрменську горiлку (до речi, мiй герой завжди п’є в мiру) i котлети. Але котлети не на друге, а для дiтей i для всiх iнших, звичайно, крiм Iвана Iвановича, коли Iван Iванович не захоче їсти котлет.
Отже, з iдеологiчно витриманим меню покiнчено. Словом, почався день в сiм’ї Iвана Iвановича. За вiкном уже прогрохотiв грузовий автомобiль i десь закричала м’ятежна сирена, що так тривожить обивателя своїм бадьорим криком.
Тодi Iван Iванович iде до тресту, Марфа Галактiонiвна в цей час дає розпорядження Явдосi i мадмуазель Люсi.
– Чого ви, Явдохо, так пiзно прийшли сьогоднi? – каже товаришка Галакта, входячи до кухнi.
– Я заходила до союзу, – вiдповiдає куховарка.
Марфа Галактiонiвна незадоволено пiдводить брови. Вона, звичайно, не проти союзу, навiть за союз. Але все-таки треба тримати себе органiзацiйний. Хiба не можна було зарання попередити хазяйку.
– Ви розумiєте мене, – говорить товаришка Галакта. – Ви ж самi знаєте, як я правильно ставлюся до вас. Я вам не раз говорила нашу думку з приводу цього. Це ж ми сказали, що кожна куховарка мусить бути народнiм комiсаром. Але я не виношу анархiзму… Ви розумiєте? Так нiколи не можна збудувати соцiалiзму… За такий вчинок я, звичайно, могла б вас розщитати, але хiба я це зроблю? Хiба я не знаю, що ви зараз нiде не знайдете роботи?
Марфа Галактiонiвна говорить таким зворушливим i упевненим голосом, що Явдоха вiдразу ж вiдчуває; як вона негарно зробила, зайшовши на три хвилини до союзу без вiдповiдного дозволу хазяйки, i зрозумiвши, що таким чином «не можна збудувати соцiалiзму», просить пробачення.
Тодi Марфа Галактiонiвна, прочитавши Явдосi лекцiю полiтграмоти, йде до їдальнi, де п’ють чай мадмуазель Люсi i дiтвора.
– Ну як там Фiалочка? Гарно їсть? – питає вона.
– А lа bonne heure, madamt! – вiдповiдає мадмуазель Люсi.
Тодi товаришка Галакта дивиться матернiм поглядом на дiтвору i каже нiжним соцвихiвським голосом:
– Ну, як ви, дiтки, гарно спали? Добре себе почуваєте?
Фiалка нiчого не розумiє i тому байдуже ковиряє пальчиком у носi, а Май, що йому вже чотири роки, бадьоро iнформує:
– Oui, oui, madame!
– Ну й прекрасно! – говорить Марфа Галактiонiвна. – Треба, дiтки, завжди бути задоволеним, не треба забувати, що на вулицi бiгають сотнi безпритульних. Цим дiтям ще гiрше! Вони не мають кватири i бiгають зовсiм, як собачатка. Треба, дiтки, не забувати i їх.
– Oui, oui, madame! – кричить мажорним голосом майже свiдомий Май.
Але Марфа Галактiонiвна вже пропонує мадмуазель Люсi повести дiтей на пiвтори години в дитячий садок: мовляв, не можна одривати їх (себто Мая й Фiалку) вiд колективного життя. Тiльки в колективi дитина загартовується. Гувернантка бере за руку Фiалку й Мая, i вони йдуть до коридора.
Тодi Марфа Галактiонiвна допиває свою склянку кофе, допомагає Явдосi поставити посуд в буфет i нарештi сiдає проти вiкна. Вона дивиться туди, де кiнчається город i починаються тихi поля та осiннє м’яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тiєю легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзму, а зовсiм навпаки: ласкає радiсним спокоєм справжнього мажорного реалiзму.
Iнодi в цi хвилини випадково заходить Методiй Кирилович чи то Семен Якович (головний начальник тресту), i тодi чути iз спальнi розмови на таку тему: «полова проблема i сучасний побут». Але буває й так, що нiхто не заходить, i тодi на цьому мiсцi застає Марфу Галактiонiвну з «Жанною Ней» Iван Iванович (вiн приходить iнодi о 5-й годинi). Пiсля обiду мiй герой iде на якесь засiдання. Але коли не йде на засiдання – лягає трохи вiдпочивати. Увечерi, коли субота, Iван Iванович iде з Марфою Галактiонiвною i зi своїм другом дому, Методiєм Кириловичем, в кiнематограф i там дивиться на фiльми радянського виробництва. Iван Iванович не визнає конструктивного театру i визнає тiльки батально-героїчнi та мажорно-реалiстичнi фiльми: вони йому нагадують тi днi, коли вiн проливав кров за радянську республiку, коли по запорiзьких степах мчалась огняна бiльшовицька кавалерiя. Побутово-сатиричних картин мiй герой особливо не любить дивитись.
– От нещастя! – каже вiн, випадково попавши на такий фiльм. – Знову мiщанська побрякушка! Дивно: така прекрасна епоха, такi героїчнi днi, i така, можна сказати, песимiстична пустишка!
– Але чим з’ясувати появу такого фiльма? – питає Методiй Кирилович, беручи пiд руку Марфу Галактiонiвну. – Якi тут причини?
Iван Iванович знiмає окуляри й протирає їх бiлоснiжною хусткою.
– Причини тут яснi, – неохайно кидає вiн. – Марксист не може їх не розумiти.
– Ти, очевидно, маєш на увазi плехановську формулу? – дуже серйозно питає Марфа Галактiонiвна.
– Безперечно! – вiдповiдає Iван Iванович. – Буття визначає свiдомiсть. I потiм треба сказати, що нашi письменники страшенно темний i малорозвинений народ.
– Я з вами цiлком погоджуюсь! – говорить Методiй Кирилович i тисне руку своєму приятелевi. – До побачення!
Iван Iванович i Марфа Галактiонiвна звертають на вулицю Томаса Мора.
Тодi починає йти дрiбний осiннiй дощик. Дощик дзвонить у ринвах, i тодi дрiбнобуржуазну душу тривожить печаль – та сама печаль, що штовхає людину, говорячи канцелярською мовою (а ля Стендаль), на дуже невитриманi вчинки (наприклад: примушує не погоджуватись, що в нашому суспiльствi сатира не має свого мiсця), та печаль, що до неї з таким обуренням ставиться мiй милий, симпатичний i надзвичайно корисний для республiки герой.
