Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 29
Але в кватирi Iвана Iвановича нiякої печалi й песимiзму нема. Тут так весело й бадьоро грає електрика своїм матовим блиском i так мило смiється Фiалка i Май, що прямо – мажор. Тут так симпатично й затишно (саме в цьому революцiйне витриманому закутку), що мимоволi починаєш дивуватись i думаєш: «Боже мiй, чого ж нам iще треба!»
От Iван Iванович пiдходить до радiорупора, робить найпростiший рух своєю рукою, i ви раптом чуєте чудовий симфонiчний концерт. I хiба це не елемент соцiалiстичного будiвництва? Саме цей радiорупор? Хiба не за це проливав кров мiй герой, щоб пролетарiат мiг «жити для власного задоволення» i використовувати для власного ж таки задоволення всi найновiшi досягнення технiки?
Правда, частина пролетарiату ще не дiстала собi домашнього радiорупора, але треба ж не забувати, яку ганебну спадщину залишив нам старий режим!.. Ну, взяти хоч би тих же безпритульних. Хто посмiє сказати, що йому (iм’ярек) приємно зустрiчатись з цiєю публiкою, з цими нещасними дiтками? Але що робити! Тут мiщанськiй фiлантропiї нема мiсця! Треба боротися з соцiальними хворобами органiзовано. Саме тому Iван Iванович нiколи й не дiлиться з iндивiдуалiстами-жебраками своєю копiйкою.
Май бере за руку Фiалку i виробляє з нею «па». Вiн бадьорим i смiливим поглядом дивиться в рупор. Мадмуазель Люсi мило посмiхається. Посмiхаються й Iван Iванович та Марфа Галактiонiвна.
Явдоха стоїть на порозi i теж усмiхається. Куховарка усмiхається тiєю радiсною усмiшкою, коли напевне можна сказати, що вона цiлком свiдомо ставиться до свого хазяїна i прекрасно знає, що кожна горняшка мусить бути народнiм комiсаром.
– Гоп-гоп! – б’є в долонi Iван Iванович. – Жвавiш, Фiалочко! Кандидатка в жовтенятка раптом робить прекрасне «па», так що мало не всi ахають вiд задоволення.
– Ноiа! – скрикнула мадмуазель Люсi.
Скрикнув щось i Iван Iванович. Навiть сирена скрикнула десь за вiкном. Але цей останнiй крик почула тiльки Марфа Галактiонiвна. Вона пiдiйшла до вiкна й подивилась у тьму. У ринвах дзвенiв той же дрiбний осiннiй дощик, але товаришка Галакта його майже не чула. Вона мажорно думала про нове лiто, про те, як вони – вся сiм’я – пiсля важкої роботи одержать вiд свого начальника вiдпустку i мiсце на курортi. Там вони знову побачать чудове море. Кавказькi чи то Кримськi гори i будуть там згадувати знову ж таки минулi днi i будуть там так багато смiятись тим безтурботним смiхом, що так довго дзвенить поетичною луною в не менш художнiх горах.
…Нарештi дiти цiлують Iвана Iвановича в його високий лоб i йдуть слухати соцвихiвських матерiалiстичних оповiдань, себто зовсiм не iдеалiстичних казок. Марфа Галактiонiвна лягає на канапу, Iван Iванович сiдає в крiсло, i починається вечiр спогадiв чи то розмов на теми сучасного полiтичного життя: про комунiзм i соцiалiзм.
– Хоч як це й дивно, – каже Марфа Галактiонiвна, поправляючи декольте,а я й досi не розумiю, чим комунiзм вiдрiзняється вiд соцiалiзму.
– Невже не розумiєш? – здивовано питає мiй герой.
– Їй-богу!.. Ну, от скажiмо так: що ми сьогоднi будуємо: комунiзм чи соцiалiзм?
Iван Iванович знiмає свої роговi окуляри i протирає їх бiлоснiжною хусткою.
– Ну, звичайно, соцiалiзм! – задоволене посмiхається вiн. – Комунiзм – це вища форма.
– Така вiдповiдь мене не задовольняє, – говорить Марфа Галактiонiвна. Ти менi скажи конкретно: чим конкретно соцiалiзм вiдрiзняється вiд комунiзму?
Але Iван Iванович не встигає вiдповiсти конкретно. В кабiнетi дзвонить телефонний апарат: мiй герой iде до телефону i буде, очевидно, розмовляти там з Методiєм Кириловичем. Довго вiн просидить у вищезгаданому кабiнетi – я не знаю, але я знаю, що читачi приблизно вже уявляють собi сiм’ю Iвана Iвановича, i тому переходжу до дальшого, бiльш динамiчного штриха. На мiй погляд, з цього мiсця читачевi вже не доведеться позiхати, а можливо, доведеться тiльки несподiвано погодитись, що самокритику тут доведено до кiнця.
III
Мiй герой збирається з товаришкою Галактою на зiбрання комосередку, а також i про те, що трапилось пiсля цього.
– Чи не час уже йти нам на ячейку? – сказав Iван Iванович, коли на сусiднiй дзвiницi вдарило до вечiрнi.
Марфа Галактiонiвна подивилась на годинника й сказала, що i справдi уже пора.
Це був один iз тих четвергiв, коли кожний партiєць комосередку мойого героя органiзовано бере участь у будiвництвi першої в свiтi радянської республiки.
Iван Iванович взяв портфель i пiшов у коридор одягатись. Марфа Галактiонiвна теж пiшла одягатись. Вона надiла простеньку червону хустку i старенький жакет, так що виглядала зовсiм симпатично i нагадувала моєму герою робiтницю з тютюнової фабрики. Iван Iванович теж в цi днi виглядав багато скромнiш, як звичайно. Капелюх вiн брав старенький i навiть виймав з комоди солдатську блузку, що залишилась в нього з часiв воєнного комунiзму. Щось надзвичайно зворушливе було в цьому передяганнi, нiби це передягання було подiбне до того, що його ми спостерiгаємо у вiвтарi. Але в той час, коли пiп надягає на себе шикарну, цiлком iдеалiстичну ризу, тут ми бачимо, як краще вбрання мiняють на скромний, можна сказати, матерiалiстичний одяг i до того ж у звичайному коридорi. Словом, Iван Iванович (товариш Жан) i Марфа Галактiонiвна (товаришка Галакта) воiстину зразково i похвально орiєнтувалися у всiх вимогах епохи переходового перiоду.
– Знаєш, – сказав мiй герой, ступаючи калошами i своєю незмiнною парасолькою по асфальту вулицi Томаса Мора. – Менi зараз прийшла генiальна iдея.
– Тобi, Жане, вiчно лiзуть у голову генiальнi iдеї, – сказала Марфа Галактiонiвна, ступаючи по асфальту тiєї ж вулицi.
Iван Iванович трохи покривився незадоволено, але «генiальна iдея», очевидно, не давала йому спокою, i тому вiн почав:
– Що соцiалiзм, – почав вiн, – можна збудувати в однiй країнi – це факт. Це надзвичайно талановито доказано i Ленiном i Марксом. Але, коли нашi дискусiйщики не вiрять в це, то, по-моєму, можна i одмовитись од вищезгаданої теоретичної формули.
– Що ти мелеш! – оглядаючись, скрикнула Марфа Галактiонiвна. – Ти ще гляди ляпни десь. Чого доброго, подумають, що ти проти побудови соцiалiзму в однiй країнi.
– А я от все-таки настоюю на свойому! – рiшуче сказав Iван Iванович. Чому ти хочеш, щоб я обов’язково думав по шаблону? Ми зовсiм не проти оригiнальних думок. Я тiльки хочу сказати, що з цiєї формули по сутi можна зробити трохи iншу, яка мусить задовольняти i нас i не може не задовольняти i їх.
Марфа Галактiонiвна зупинилась i здивовано подивилась на свого чоловiка.
– Я тебе не розумiю! – сказала вона.
– Не розумiєш?.. Ну, як же це так? – задоволене посмiхнувся мiй герой. – Собаку зарито ось у чому: хiба ми будуємо соцiалiзм в однiй країнi? Ну?
Марфа Галактiонiвна знову зупинилась i знову здивовано подивилась на свого чоловiка.
– Я тебе все-таки не розумiю! – ще раз сказала вона. Тодi Iван Iванович побiдно визирнув поверх своїх окулярiв i сказав тремтячим вiд задоволення голосом:
– А що, як ми для штуки поставимо так питання: Росiя – раз, Україна – два, Грузiя – три, Бiлорусiя – чотири. Хiба це буде одна країна?
– Але ти не подумав про економiку? – кинула товаришка Галакта.
– Правильно! Я про економiку не подумав, але я подумав, що для маси так буде яснiш, – сказав Iван Iванович.
– Тодi твоя генiальна iдея є не що iнше, як глупота, – рiзко кинула Марфа Галактiонiвна. Товариш Жан образився: мовляв, навiщо так ображати його?
– Нiчого подiбного! – сказав вiн. – Це буде не зовсiм поганий полемiчний прийом.
– Але цей «прийом» може привести тебе до буржуазної України.
Мiй герой раптом вдарив себе по колiну: мовляв, це вже, їй-богу, слушне зауваження!
Словом, Iван Iванович певний, що ми «для маси» будуємо соцiалiзм не в однiй країнi, а саме в кiлькох, але, беручи на увагу той факт, що в центральнiй пресi ще так не ставилось питання i не дебатувалось в цiй площинi, беручи на увагу також те, що на такiй «формулi» може зiграти хтось, Iван Iванович одмовляється вiд цiєї iдеї i цiлком стоїть на постулатах останнього пленуму ЦК. ’
В таких цiкавих розмовах мої герої пройшли половину путi, – тiєї святкової путi, що один раз на тиждень (а саме в четвер) веде декого iз «iдеологiчно витриманих» партiйцiв саме до залу засiдань Iвана Iвановича.
Уже вечорiло. То тут, то там – по дорозi – фаркали люкси. У церквi дзвонили до вечiрнi, i дзвiн цей тривожив душу кожного обивателя. Обиватель, очевидно, думав про воскресiння Христа, але Iван Iванович про це зовсiм не думав i нарочито думав про антирелiгiйну пропаганду. Iнша справа гудки на заводах: от коли б вони заревли! О, тодi мiй герой теж вiдчув би якусь тривогу на душi (власне, не на душi – пробачте за цей безпардонний iдеалiзм! – а якось бiльш монiстично). Але думав би Iван Iванович не про якусь там первiсну християнську комуну, а саме про матерiалiстичну дiалектику. Це зовсiм не значить, що вiн хоче вульгарно прищепити дарвiнiзм до соцiологiї, – Боже борони! Iнакше вiн не йшов би зараз на зiбрання комосередку, так би мовити, реr реdes Apostolorum, а найняв би вiзника й поїхав вiзником, – це значить, що Iван Iванович (iз слiв Семена Яковича) завжди був, єсть i буде зразковим будiвничим радянської держави.
По дорозi до моїх героїв пiдiйшов Методiй Кирилович, i скоро вони входили до залу засiдань комосередку.
IV
Зал засiдань комосердку, а також i про те, як проходили збори.
Це – досить-таки симпатично-декорована кiмната. Кожний її закуток нагадує глядачам, що вiн не просто закуток, а головним чином «червоний куточок». Тут висять на стiнi мало не всi вождi революцiї.
Крiм вождiв, тут багато рiзних революцiйних плакатiв з рiзними текстами – профсоюзного, комсомольського та iншого походження. Тексти страшенно цiкавi, художньо витриманi (художня простота!) i такi переконуючi, що погляд нiколи на них довго не затримується: одразу все ясно й зрозумiло. На правiй стiнi в ореолi «монументального реалiзму» висить мiсцева стiнгазета. Це надзвичайно цiкава газета. Там вам i оригiнальнi вiддiли, як от: «маленькi дефекти великої машини», тут вам i їдкi сатири на мiсцеве начальство, як-от: «шашнi бувшої кандидатки в комсомол машинiстки Попадько».
…Iван Iванович сiв на першому стiльцi у першому ряду. Поруч його сiла Марфа Галактiонiвна, а далi – Методiй Кирилович.
Було тихо. Тiльки зрiдка прокидалось то тут, то там стримане шепотiння. Раз у раз рипали дверi, i зал потроху залюднювавсь. За вiкном настирливо дзвонили до вечiрнi, i смiшно було, що десь там, у церквi, люди стоять перед лампадками i думають про iдеалiстичнi катакомби перших християнських мученикiв, а тут нiяких лампад нема, свiтить цiлком матерiалiстична електрика i люди думають без всякої iдеалiстичної белiберди.
– Ти пам’ятаєш, яку поставлено сьогоднi доповiдь? – спитав тихим голосом Iван Iванович i подивився на Марфу Галактiонiвну.
– Хiба ти забув? – сказала товаришка Галакта. – Та сьогоднi ж доповiдь про останню вилазку проти самокритики.
– О! – сказав Iван Iванович i пiдняв свiй нiжно-бiлий вказательний палець.
I вiн мав рацiю саме так пiдняти палець. Це значило, що мiй герой сьогоднi буде уважно ловити кожне слово i нi разу не задрiмає тiєю безм’ятежною дрiмотою, коли певний, що можна спокiйно трохи поспати, бо, по-перше, в потрiбний момент (коли голосують одноголосне) Марфа Галактiонiвна легенько штовхне його пiд бiк, i, по-друге, Iван Iванович певний був, що його комосередок «нiколи не зрадить iнтересiв пролетарiату».
– Iнтересно послухати! – сказав мiй герой i подивився на Методiя Кириловича.
– Надзвичайно iнтересно! – сказав Методiй Кирилович i, пiдсунувшись ближче до свого друга, промовив таємничим голосом: – у нас… теж єсть!..
– Що єсть? – не зрозумiв Iван Iванович. Методiй Кирилович подивився бистрими очима по сторонах – праворуч, лiворуч, назад – i нарештi прошепотiв чiтко i рiшуче:
– Дискусiйщик! Ви розумiєте? Справжнiй дискусiйщик… От вгадайте, де вiн?
Iван Iванович вiд такої несподiванки аж одкинувся назад.
– Що ви говорите? – сказав вiн схвильовано. – В нашiй примiрнiй ячейцi єсть дискусiйщик?.. Галакточко, ти чуєш?
Але Марфа Галактiонiвна вже почула цю сенсацiю i уважно розглядала обличчя присутнiх членiв.
– Чи не кур’єр? – спитала вона, пронизуючи поглядом дальню фiгуру, що самотньо сидiла в останньому ряду.
– Нє! – рiшуче одрубав Методiй Кирилович. Тодi Марфа Галактiонiвна знову забiгала очима по стiльцях.
Комосередок явився вже, так би мовити, iп соrроrе: прийшли всi члени колегiї, прийшли завiдуючi вiддiлами i начальники та замiсники рiзних канцелярiй, прийшов уже голова мiсцевкому i три рядових службовцi, прийшла й органiзаторша жiнок i її органiзацiя: секретарша головного начальника, секретарша головного зама i жiнка головного начальника (остання, як i Марфа Галактiонiвна, нiде не посiдала посади i, як i Марфа Галактiонiвна, доглядала своїх дiтей). Словом, не прийшли ще тiльки секретар комсомолу i сам головний начальник, що мусiв сьогоднi робити доповiдь.
…Товаришка Галакта губилась в догадках i нiяк не могла вгадати, хто ж цей дискусiйщик.
– Ага! – сказав нарештi Iван Iванович. – Я тепер знаю: це, очевидно, уборщиця!
– Нiчого подiбного! – сказав Методiй Кирилович. – Уборщиця не може бути дискусiйщицею, бо вона тiльки кандидатка в партiю.
– Ну, так хто ж такий? – мало не скрикнула Марфа Галактiонiвна. – Ну, не мучайте мене!..
Методiй Кирилович побачив, що далi вiн i справдi не має комунiстичного права мучити своїх товаришiв i, скосивши очi, сказав iронiчно:
– От вiн!.. Товариш Лайтер!
– Товариш Лайтер? Що ви кажете! – розвiв руками Iван Iванович. – Нiколи б не подумав. Такий тихенький i лагiдний – i на тобi! Воiстину: в тихому болотi завжди чорти водяться.
Марфа Галактiонiвна вп’ялась очима в маленьку фiгурку товариша Лайтера (вiн сидiв далеко лiворуч).
– Так, – сказала вона, зiдхнувши, – вiн може! Вiн може бути дискусiйщиком. Ти зверни увагу, Жане, на його обличчя – воно страшенно блiде i, я б сказала, майже дегенеративне. Менi чомусь завжди здавалось, що вiн анархiст-iндивiдуалiст.
– Ви, може, думаєте, що вiн i справдi якiсь iдеї найшов? – сказав Методiй Кирилович, бiгаючи очима по пiдлозi. – Нiчого подiбного! Свiй! Свiй свого, так би мовити… От в чому сiль!
– Що ви цим хочете сказати? – спитав недогадливий Iван Iванович.
– Та то я… так! – байдуже махнув рукою Методiй Кирилович. Але це таємне «свiй» заiнтригувало Марфу Галактiонiвну, хоч вона i розумiла, в чому справа.
– Ви вiчно говорите натяками! – незадоволено сказала вона. – При чому тут «свiй»?
– Та то менi просто жалко товариша Лайтера, – сказав Методiй Кирилович. – Це буде ще одна зачiпка для антисемiтiв: знову, скажуть, єврей!
Потiм Методiй Кирилович почав розповiдати, як його колись до глибини душi обурювало «дiло Бейлiса» i як вiн взагалi страшенно симпатично ставиться до євреїв. Навiть бiльше того: вiн вважає, що найгенiяльнiших людей дала саме ця нацiя.
– От, примiром, вiзьмемо Христа, – сказав вiн. – Наш народ i досi не знає, що Христос був єврей.
– А де вiн тепер працює? – спитав Iван Iванович.
– Христос? – здивовано подививсь Методiй Кирилович.
– Та який там Христос! Товариш Лайтер!
Мiй герой вже давно надiв другу пару окулярiв i уважно розглядав дискусiйщика. Його зовсiм не обходить, що товариш Лайтер єврей: соцiальна боротьба не знає нацiональних рамцiв, i вiн, як витриманий партiєць, мусить бити всякого, хто так чи iнакше пiде проти самокритики i, значить, проти пролетарiату. I, коли Iван Iванович узнав, що в останнiй час товариш Лайтер завiдує трестiвською бiблiотекою, вiн тут же вирiшив: «iнтелiгент! деморалiзований член партiї»!
Але на товариша Лайтера дивились зараз мало не всi члени комосередку. Марфа Галактiонiвна передала новину сусiдцi, сусiдка сусiдовi i т. д. Погляди були пронизливi i такi iдеологiчно-витриманi, що «дискусiйщик», здається, ще бiльш зблiд.
…Нарештi на дзвiницi покинули дзвонити. Вечiрня почалась. Тодi до залу увiйшов головний начальник i секретар комячейки. В залi ще тихше стало, навiть зникло шушукання. Все причаїлось в напруженнi: дисциплiна в комгуртку була зразкова, i члени осередку органiзовано i по-товариському поважали свого начальника.
– Товаришi, – сказав секретар, сходячи на трибуну. – Прошу намiтити кандидатуру на голову даного зiбрання.
– Семена Яковича! – скрикнуло одразу кiлька голосiв.
Головний начальник (Семен Якович) поправив свою краватку, мило усмiхнувся й розвiв руками: мовляв, не можу! Дякую, тисячу разiв дякую за таке зворушливе довiр’я, але – не можу! Вiн зрiдка показував на своє горло, i присутнi могли подумати, що справа в задусi (головний начальник теж страждав на зажирiння серця), але цi припущення (правда, їх i не було) одразу ж розвiяв секретар.
– Семен Якович сьогоднi не може головувати, – сказав вiн, – бо сьогоднi Семен Якович робить доповiдь.
– А… а… це iнша справа, – загуло в залi, i комосередок, добре пам’ятаючи вирiшення партiї про середпартiйну демократiю, запропонував кандидатуру з низiв.
– Методiя Кириловича! – знову скрикнуло одразу кiлька голосiв.
Iвановi Iвановичу якось неприємно йойкнуло пiд серцем. Рiч у тiм, що вiн з Методiєм Кириловичем був, так би мовити, на рiвних правах: обидва були члени колегiї i обидва вважалися «замами». I тому, коли комосередок пiсля головного начальника називав iм’я Методiя Кириловича, мiй герой завжди почував себе не зовсiм гарно i думав, що трапилось велике непорозумiння.
Марфа Галактiонiвна одразу помiтила це.
– Я гадаю, так i треба! – сказала вона, коли Методiй Кирилович не тулився вже до неї i сiв на мiсце голови зiбрання (звичайно, пiсля одноголосного голосування).Саме його й треба було вибирати по останнiй iнструкцiї з ЦК. Не можна ж весь час вибирати Семена Яковича й тебе. Треба ж видвигати й бiльш нижчi iнстанцiї.
Iван Iванович з вдячнiстю подивився на свою дружину i, можна сказати, трохи заспокоївся.
– Товаришi! – сказав Методiй Кирилович. – Перше питання нашого порядку дня – це остання вилазка проти самокритики. Слово має Семен Якович.
В залi зовсiм змертвiло. Навiть чути було, як ударив по вiкнах дрiбний осiннiй дощик. Частина поглядiв пронизала головного начальника, що в цей момент зiйшов на трибуну i вже положив конспект для доповiдi – номер «Правди», частина комгуртка дивилась на товариша Лайтера, що в цей час нервово ламав вальцi i уперто дивився на пiдлогу.
– Товаришi! – почав головний начальник. – На попередньому зiбраннi я робив доповiдь про режим економiї. Що я говорив? Я говорив, що до режиму економiї ми, комунiсти, не можемо ставитись пасивно i потiм я говорив, що таке режим економiї. Що ж таке режим економiї? Режим економiї є один iз останнiх бойових лозунгiв нашої пролетарської партiї, i треба його розумiти не тiльки… е… так би мовити, в широкому масштабi, але треба найти йому мiсце i в нашому особистому життi. Беремо знову ж таки олiвець. Без режиму економiї як би ми до нього ставились? Ми до його ставились… е… е… так би мовити, неохайно. Я сам мав честь бачити, як один iз наших шановних товаришiв (тут Семен Якович мило усмiхнувся й подивився на управдiла) викинув у кошика олiвець на 1 1/2, приблизно, ще не списаного вершка… Тек-с!.. хе… хе…
Головний начальник зупинився, налив з графина води й, запиваючи водою початок своєї цiкавої промови, батькiвським весело-докiрливим оком дивився на управдiла, що викинув у кошик олiвець на 1 1/2 приблизно ще не списаного вершка. Дивилась в цей час i вся авдиторiя на вищеназваного управдiла.
Але нiхто не дивився на управдiла вовком: всiм грала на устах мила й симпатична усмiшка, хоч i трохи докiрлива, як i головному начальниковi, бо всi були певнi, що управдiл цiлком свiдома людина i цього бiльше не зробить.
– Тек-с! – продовжував Семен Якович. – Але що треба було зробити при iншiй ситуацiї?.. Е… е… Так би мовити, при режимi економiї?.. Ну-с?.. Треба було цього олiвця не викидати в кошика, а купити для нього наконечника за двi копiйки i списати олiвець до кiнця. Ну-с?.. От що, на мiй погляд, є режим економiї, так би мовити, в буденному життi.
Головний начальник ще налив з графiна води i запив дальшу частину своєї цiкавої промови.
– Тек-с!.. – продовжував вiн далi. – I коли я тепер пiдходжу до останньої вилазки проти самокритики, то що я бачу в нiй? Я в нiй бачу ту ж саму несвiдомiсть!.. Цим я зовсiм не думаю образити нашого шановного Климентiя Степановича i прирiвняти його цiлком законну помилку з олiвцем до беззаконної вилазки проти самокритики, але елементи несвiдомости… е… е… так би мовити, трохи сходяться!
– Семене Яковичу! – скрикнув управдiл. – Я свою помилку давно вже визнав. Для мене нема самолюбства в партiйних справах.
– Прекрасно! – сказав головний начальник. – В партiйних справах i не може бути самолюбства. Треба завжди одверто i публiчно визнавати свої помилки… Але позвольте до дiла… Отже… е… е… остання вилазка проти самокритики.
Тут докладчик зробив вiдповiдно серйозне обличчя, вийняв з бокової кишенi пенсне, розгорнув «Правду» i совiсно, без всяких лiричних рефренiв, цiлком конкретно розповiв комосередковi те, що було написано в газетi з приводу самокритики i що читали партiйцi i що вони мусiли ще прослухати. Доповiдь була цiкава й авдиторiя так захопилась нею, як нiколи.
– Тепер дозвольте зрезюмувати! – сказав нарештi головний начальник.Отже, остання вилазка проти самокритики є, так би мовити, цiлком несвiдомий i бузотерський акт. Але ми вiримо, що товаришi визнають свої помилки i покинуть бузу. Коли ж вони цього не зроблять (тут Семен Якович прийняв вiдповiдно суворе обличчя), то… е… е… пролетарiат примусить їх це зробити!
Гучнi оплески покрили промову оратора. Хтось скрикнув: «Хай живуть нашi вождi» i авдиторiя, зробивши Семену Яковичу овацiю, мало не проспiвала Iнтернацiонал. Такого ентузiазму давно вже не було в комосередку, i вiдчувалось, що загроза з боку Лайтера мiцно з’єднала ввесь, коли так можна висловитись, авангард пролетарiату.
– Товаришi! – сказав Методiй Кирилович, коли авдиторiя стихла. – Хто хоче взяти слово?
Всi подивились на того ж таки товариша Лайтера. Хто ж, як не вiн, мусить перший виступити? Звичайно, йому не зовсiм приємно боротись з такою витриманою авдиторiєю, але що ж робити: не лiзь куди не треба!
– Дайте менi слово! – сказав нарештi товариш Лайтер.
По авдиторiї пронiсся шум i раптом стих. Так буває перед грозою, коли замирають дерева i десь далеко синiє грiзний тайфун. Чути було, як у вiкно б’є дрiбний осiннiй дощик i як Iван Iванович протирає собi роговi окуляри бiлоснiжною хусткою.
– Товаришi! – сказав товариш Лайтер. – Я не тiльки не думаю виступати з критикою постанов ЦК, я, навпаки, я…
Але тайфун уже налетiв: авдиторiя зашумiла. Скажiть, будь ласка, яка самовпевненiсть! Вiн «не думає виступати з критикою постанов ЦК»? Боже мiй, до чого ми дожили! Який-небудь шпiнгалет i… з такими претензiями: "вiн не думає виступати проти постанов ЦК"! Яке нахабство, яка самозакоханiсть.
– Товаришi! – скрикнув товариш Лайтер i ще бiльше зблiд. – Дозвольте менi висловити деякi думки з приводу справжньої постановки самокритики.
– Що таке? Що вiн там каже?.. «справжньої постановки самокритики»? Скажiть, будь ласка, який науковий спiвробiтник! Яка самозакоханiсть!.. Ну, це вже занадто! Ми не припустимо, щоб рiзнi шпiнгалети морочили нам голову своєю демагогiєю.
– Товаришi! – ще раз скрикнув товариш Лайтер. – Я тiльки хочу дещо сказати про членiв нашого комосередку… Я…
Авдиторiя ще бiльше зашумiла. В кожному прокинувся бойовий дух, коли так можна висловитись, «бiльшовицького старогвардiйця», i кожному хотiлось пiдскочити до трибуни i скрикнути: «Досить нам меншовицьких промов»!
– Товаришi! – востаннє скрикнув товариш Лайтер. – Я… я… я… ми… ми… ми…
Але даремно: тайфун бушував! Тодi Методiй Кирилович зробив знак рукою, i тайфун зник. Методiй Кирилович звернувся до товариша Лайтера з милою, батькiвською усмiшкою:
– Як бачите, товаришу Лайтер, авдиторiя вас не хоче слухати. Я тут зовсiм нi при чому. Очевидно, вашi iдеї користуються в масi поспiхом.
Товариш Лайтер знизив очi (йому, очевидно, було нiяково за свої ухили i за провал своїх iдей в масi), i сiв на своє попереднє мiсце.
– Хто ще хоче взяти слово? – сказав Методiй Кирилович.
Iван Iванович вiдчув, що тепер якраз прийшла черга за ним. Саме тепер i вiн мусить виступити i показати свiй ораторський хист в боротьбi з мiсцевою опозицiєю.
– Я прошу! – сказав мiй герой i, побiдно ступаючи, зiйшов на. трибуну.
Мiй рiшучий i симпатичний герой положив свiй портфель на портфель головного начальника, протер свої окуляри бiлоснiжною хусткою й почав:
– Дорогi товаришi! Наш друг, товариш Лайтер, хоче взяти на себе роль мiсiонера i проповiдувати свої сумнiвнi i, як ви бачили, безгрунтовнi iдеї в тiй країнi, яка нiколи не була християнською – ерiscohpus in partibus. Ви розумiєте?..
Тут Iван Iванович, як i його начальник, налив з графина води i побiдно подивився поверх окулярiв на авдиторiю: мовляв, єхидний початок?
– Ловко! – пронiсся шум похвали по авдиторiї.
– Але, – продовжував мiй герой, – ми таких мiсiонерiв не приймаємо!.. (Голоси: "Правильно! Правильно!"). Попереднiй оратор, себто товариш Лайтер, багато розпинався з цiєї трибуни, запевняючи нас, що самокритика нам не потрiбна, що самокритика загальмує наш господарчий процес, що i т. д. i т. п. А я от говорю – нiчого подiбного! Вона не може загальмувати господарчий процес! (Голоси: «Правильно! Правильно»!). Хто повiрить товаришу Лайтеру? Ну, скажiть менi: хто йому повiрить?
– Нiхто! – скрикнуло одразу кiлька голосiв.
– Цiлком справедливо: нiхто! Тисячу разiв – нiхто! (Мiй герой вже входив в азарт). Ми всi пам’ятаємо, як важко нам було завоювати диктатуру пролетарiату, скiльки ми крови пролили на полях громадянської вiйни, скiльки наших дорогих товаришiв розстрiляно в контррозвiдцi, i ми не можемо мовчати i не сказати товаришу Лайтеру: «уберiть, будь ласка, вашi сумнiвнi руки вiд досягнень пролетарiату i не морочте нам голови!» Ви хочете розколоти партiю, але це вам не вдасться. Ви хочете… але – досить! Досить!…
Тут Iван Iванович раптом взявся за серце i сказав, що вiн не може скiнчити своєї промови, бо боїться «за розрив серця». Авдиторiя покрила Iвана Iвановича гучними i вдячними оплесками. Видно було, що товариш Лайтер i справдi помилився: осередок був цiлком iдеологiчно витриманий.
Пiсля Iвана Iвановича ще виступали промовцi, але все вже було ясно, i тому Методiй Кирилович закрив зiбрання.
Комосередок повалив на вулицю. Дощик в цей час ущух i над городом мовчазно стояли важкi осiннi хмари.
…Ну, як я його? Добре? – спитав Iван Iванович.
– Ти сьогоднi прекрасно говорив, – сказала Марфа Галактiонiвна. – Мар’я Iвановна прямо захоплена твоєю промовою.
– Шкода тiльки, що менi серце не дає розiйтися! – зiдхнув мiй герой. Тепер я цiлком переконаний, що маю ораторський хист. Цiлком!
