Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 7

ШЛЯХЕТНЕ ГНIЗДО

I

Найзвичайнiсiнька баба, але її звуть бабушкою, дiда – дєдушкою. Бабушцi – шiстдесят шiсть, вона жлукто з жаром, вiд неї вогка бiлизна з попелом. Батько дєдушчин чумакував у Крим по сiль, тому й у дєдушки широкi суворi брови нависли, чорнi – йому сiмдесят, а волосся на головi, як пух з трусика для касторового капелюшка – сивий-сивий.

Дєдушка – патрiярх i тепер: правнучата, внучата, дiти – всi вкупi, шiстдесят десятин не подiленi, тридцять одiбрав ревко – це так ревком, а потiм прийшов виконком, а землi все-таки не повернули…

У дєдушки був i син – його Бубирець-незаможник «згрiб», а потiм Бубирця «зiребли», i загинули обидва.

Дєдушка – патрiярх, i син був би патрiярх, коли б не чотирнадцятий рiк: втягли в споживче товариство за скарбника i ходив уже в збiрню. А синовi сини вже не те: викинули хату на степ – бiля шведських могил, i вже хотiли не шiстдесят, а двiстi шiстдесят. У Харкiв до банку їздили, щоб дєдушка не знав.

От-от щось у Папуцячiм маєтку – Папуцi прiзвище – от-от…

Кожного тижня правили службу в недiлю – у недiлю вмирав тиждень i народжувався другий. Тижнi вмирали, i тижнi йшли. Комусь ближче до смерти, а комусь – до народження. I так вiки, коли ще й Слобожанщини не було – довго-довго.

Тижнi були галасливi, кривавi, буйнi.

Андрiя – синового сина – звабив вовчий Шкуровський загiн, а Василь i досi живе вдома. Єсть такi в нас, i досi нiкому не служили: нi вашим, нi нашим. I не хитрi – фортуна, кажуть. От i Василь.

Уночi розсипаються зорi i зникають у Папуцячiм лiсi – тепер громадський. Дєдушка нiяк не мiг звикнути: як громадський? А йому наказали ще й хмизу не збирати без дозволу. Тодi вiн зовсiм не розумiв: як це? з мого лiсу?

Потiм узнав, що це – закон такий, а коли закон, то це є закон.

Ранком дєдушка каже бабушцi:

– Доглянь-бо за хлопцями, а я, мабуть, пiду.

I йде в свiй не свiй лiс. Вiн теж доглядати. Проте дєдушка – мiцний дiд: i тепер як вiзьме косу, то чорта з два вженешся за ним. Старе поколiння, iз тих, що до двадцятьох лiт без штанiв у цурки грали.

Доглядає дєдушка добре: колись застав члена виконкому – лiс рубав не по закону – було дiло!

Бiля Великої Шведської Могили – дєдушчин хутiр (хутори, одруби, Столипiн). Бiля хутора Горбанькове Озеро. Добра земля. Ввечерi дєдушка запрягає воли i – через лiс – невеличкий, кострубатий, недотепний, i сосни на пiвнiч хиляться. Рипить вiз до Великої Шведської Могили. Пiсок, пiсок, а далi степи, чорноземля важка, плодюча, мiцна, оранжерiйна: культура…

(…I ввижається iнодi, що вся Україна оранжерея – там десь, близько моря тулиться. I пiдпливають до неї кораблi – багато кораблiв пiд червоний стяг…)

Рипить вiз: ри-ип!

Тягнуться воли до Великої Шведської Могили.

Дєдушка приїде на хутiр i дивиться на ярину. I тут ярина, i далi ярина. Друга ярина – своя не своя. I серце радiє – тiльки з сумом – i за свою, i за свою не свою… Пишно дметься вгору ярина…

(…I Україна дметься вгору… I люблю я її – бiльшовицьку Україну – ясно i буйно…)

…Ходить дєдушка по кварталах, сторожує дєдушка, а сонце ллється на його патрiяршу голову, i смiється сонце: скоро-скоро вмреш ти, дєдушко, одiйдеш у вiчнiсть i на землi тебе, дєдушко, не буде. Тепер земля бiльшовицька.

Увечерi правнучка Манька приганяє корови з дєдушчиного свого не свого вигону. Бабушка становиться проти iкони й молиться:

– Отче наш, iже єси на небесi…

I дивиться у вiкно: правнучка Манька заганяє не в ту кошару дiйну Маньку. Бабушка кричить у вiкно:

– Ах ти, капосна дiвчино! Куди ж ти дивишся? I знову до iкони:

– Отче наш, iже єси на небесi…

Але Манька не слухає, i бабушка кричить i знову до iкони.

У бабушки всi ключi вiд усiх скринь. Бабушка – хазяйка, а молодицям i жiнцi синовiй – слухнянiсть i робота. Робота довга, вiчна, до самої смерти – як конi, як воли, як завжди осiнь. Це те, що виспiвують у сумних пiснях дiвчата на буряках. Простяглася ця пiсня на великi степовi гони. Не можна не слухати цiєї пiснi: її нашi матерi спiвають, нашi сестри, нашi жiнки. I темно в цiй пiснi, бо сумно в нiй, це народна пiсня, це жiноча пiсня, i всюди i завжди треба казати про неї. Слухав i я цих пiсень бiля шведських могил, i нагорнули вони в моїх грудях велику могилу народного горя…

…У недiлю приїздить до дєдушки батюшка. Дєдушка – церковний староста, двi медалi на грудях. Палажка приносить самогон вiд Онуфрiя, i вони сiдають за стiл. Батюшка каже:

– Ох, времена, времена, i ти, смутнеє врем’я.

А дєдушка каже:

– Не розумiю, отче Полiкарпе, в чiм тут рiч. Одiбрали в мене лiс, i луки, i землю. А хiба це є закон?

Батюшка випиває стаканчик i голосно, щоб за вiкном чули, щоб усi чули:

– Закон, дєдушко. Бiльшовицький закон.

А потiм нахиляється до дєдушчиного вуха i, оглядаючись, шепоче:

– Столпотворенiє вавiлонське. Смутнеє врем’я на Русi. Он воно що! Розумiєте? От воно що!

Але дєдушка не розумiє: столипiнськi одруби, вiйна, революцiя, бiльшовики, повстанцi, бiлi, червонi, комунiсти, зеленi, бандити, партизани – дєдушка не розумiє. Дєдушка патрiярх.

Якийсь чад, якийсь сумбур ходить по селах, i виють собаки по селах – дєдушка не розумiє.

У недiлю приходить i вчитель. Вiн хитрий, вiн шкандальник – так каже дєдушка.

Випиває i вчитель iз стаканчика.

– За ваше здоров’я! А все-таки ви, дєдушка, пожертвуйте щось на книжки, їй-богу, нiчим учити дiтей.

Дєдушка колись був попечителем, а тепер – нi. Каже:

– Ага, знову до мене! Як доглядав школи, то й усе було.

Учитель:

– Тодi й без вас було… Бувайте здоровенькi (п’є)… Ви й тодi нiчого не давали.

Старий хвилюється:

– Ах ти, шкандальнику! Як же нiчого не давав? Зате доглядав. Га?

– Батюшка знає, що вчитель у Червонiй Армiї був, i вiн обережний.

– Буде, Митре Юхимовичу, буде, голубчику… Бувайте здоровенькi (теж п’є).

Свiй не свiй лiс, щасливий-нещасливий Василь. Щасливий – не вбили, нещасливий – живий.

За повiткою стоїть кузня: було велике господарство, i була потрiбна кузня. Вона й тепер потрiбна.

Василь бiля ковадла.

З лукiв iде дух свiжого сiна, iде дух свiжого вугiлля – з кузнi, сплiтаються i йдуть до кошари, до загону, до волiв. Воли ремигають похилi й думають про ранки, коли їх виженуть на роботу, коли за їхнiми ратицями зарипить вiз, а вони будуть тягти на захiд сонця, а вони будуть тягти до Великої Шведської Могили.

Василь каже про себе:

– За що вбито батька? За що вбито брата?

А потiм знову мовчить i одбиває молотком по ковадлi. Вiн думає: старе не вернеться. I шкода йому: не батька й брата, не дєдушчиного й бабушчиного добра, а шкода йому газети «Нової ради», що виписував колись батько, шкода йому харкiвського банку й думок непокiйних про двiстi шiстдесят.

Василь знає, що старе не вернеться. Смiється життя: заходили люди в Сибiр шукати золота i щастя, думав викупити в них надiли. А люди думали про таємну тайгу, про «священний» Байкал, про невiдомий Сибiр – золотий i арештантський. I прийшли знову люди – голi й голоднi, i одiбрали проданi надiли.

А в розправi той же Єпифан, той же Кирилович, а в розправi Василевi все-таки мiсце, – одрiзаний шматок, одрiзанi шматки, i сила їх, силенська сила. Вiн уже не є вiн. Треба життя перевернути – i своє, сiм’ї, i всього Папуцячого гнiзда.

…Бiля кузнi пролетiв кажан, завив Сiрко на цепу. I було в головi далеке, i село було не село.

…Так пiсля вибухiв. А в маленькiй хатi – є ще й мала – жiнки незадоволенi.

– Глядiть, i завтра щось сполкомщики загадають везти.

Друга:

– На заможних завжди вiдбутки бiльш було.

Третя:

– I чорт з цим заможництвом. Не хочу жити тут. Покину – i бiльш нiчого. Пiду краще наймусь десь.

I каже Параска, жiнка дєдушчиного сина, того, що загинув:

– Господи, що ти кажеш, Дунько!

I йде Параска в кошару, утирає запаскою сльози й почуває, що вже щось не вернеться – не тiльки чоловiк; що вже чогось немає, хоч i є ще в бабушки ключi, а в скринях пiд замком солодощi, цукерки для гостей. Та не буде вже тепер гостей тих.

Над селом мiсяць, над селом голубi голуби. Не свiтло на душi – щось минає, щось не вернеться.

Бабушка прокидається, ледве засiрiє. В її кiмнатi горить бiля iкони лампадка – Божа Матiр iз Сином. В другiй кiмнатi хтось важко кахикає. Бабушка молиться:

– Божа Мати! Та коли ж ти одженеш цю нечисту бiльшовицьку силу?

Та нема злоби в її словах, її злоба в минулому i крихкотiла, як сама бабушка.

В кiмнатi розвидняється. Бабушка молиться:

– Богородице Дiво, радуйся.

Але згадує, що вже пора корови виганяти, i кличе:

– Ану-бо, хлопцi, вставайте! Вже нерано.

I знову:

– Богородице Дiво, радуйся…

…Дєдушка вчора не поїхав на хутiр, вiн сьогоднi їде. Василь запрягає воли. Василь завжди з невеселою думою.

…Рипить вiз: ри-ип! Тягнуться воли до Великої Шведської Могили. Свiжий вiтрець дмухає на дєдушчине сиве волосся. Його широкi чумацькi брови похмуро нависли, його брови задумались.

Дєдушка мовчить. Василь мовчить. Тягнеться вiз, обiймають його сосни кострубатi, на пiвнiч похилились. Ходить по соснах ранковий вiтер, вибiгає iз сосен ранковий вiтер i летить на поле до гречки.

…Мовчить дєдушка…

Скоро-скоро одiйде у вiчнiсть i не буде дєдушки на землi.

Тепер земля бiльшовицька…

…Проїхали лiс, виїхали в степ.

У степу манячить Велика Шведська Могила. СИНIЙ ЛИСТОПАД I

З моря джигiтували солонi вiтри. Мчались степом i зникали в Закаспiї.

…Пiвнiчний Кавказ…

Над станицею мовчали недосяжнi голубi верхiв’я. Дрижали зорi й сполохано перебiгали до небокраю, до гiрського масиву.

Iще проходив невiдомий синiй листопад. Плентався по садках, по городах, заходив пiд стрiхи й вiдходив за вiтрами, такий же невiдомий, невiдгаданий i мовчазний.

Ще огнище не погасло – догоряло, i обличчя Вадимовi ходило в перельотах тiней.

Будинок вилюднявся, розходились: двоє-троє залишилось.

В стiну глухо входили цвяхи.

Прибивали, мабуть, гiрлянди.

Скоро пiдуть i цi.

Пiзно.

Нiч.

Коли Зиммель пiшов, оддзвенiв шпорами, Марiя лукаво спитала:

– А все-таки й тобi журно?

Вадим сказав:

– Звичайно, журно. Але… ти мене розумiєш…

Вадим сухо й гостро дивився на вугiль. Зрiдка налiтав вiтер, з-пiд папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.

Марiя здавила руками голову й глухо говорила:

– Так, Вадиме, тоска. Буднi приймаю i серцем, i розумом. Але все-таки – тоска. Це те, коли покидаєш позицiї й непевний, що скоро повернешся.

Мовчав.

Марiя знiтилась на колодцi – крапка. Зелений вугiль i в огнищi, i в її зiницях. Теж у шинелi.

Кажуть: «останнiй з могiкан». Правда: женщини революцiї пiшли плодити дiтей. Тiльки Марiя й небагато не пiшли.

Будемо слухати солонi вiтри, коли мовчазно йде на схiд синiй листопад.

Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасности й говорили про комуну.

Вадим – комiсар бригади, Марiя – крапка, вночi: вона надто знiтилась, i полiтком.

Марiя ще говорила глухо:

– Ну да – певний, i ну да – непевний, бо iнакше шукала б iншої правди. Тут тоска.

Вадим:

– Ти нагадуєш менi жабу з геологiчної революцiї, що мала голову з аршин.

…По станичних заулках бродили червоноармiйцi. I знову по станичних заулках джигiтував солоний вiтер.

Прямо – широка церква проколола хрестом мовчазне небо.

Бiля Марiї лежав стос запашної сосни (гiрлянди робити) i гiрськi трави: Зиммель привiз.

Невiдомо, чий запах – сосни, гiрських трав чи то пахтить синiй листопад.

Проте, може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.

…Боляче вдарило: «жаба»!

Але Марiя раптом згадала – полковий лiкар казав, що Вадим доживає останнi днi. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла бiля серця – запекло.

…Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. I сказав ласкаво:

– Сiдай-но, ближче, моя неспокiйна Марiє.

Здригнула.

– Твоя?

– А чому ж не моя? Моя товаришка… так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбiльша тайна… от…

(…Буває, в синю нiч зарипить далеко журавель – витягають воду. Зарипiв.)

– …Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нiкому, як про перше кохання. Тiльки тобi. Це ж роки, мiльйони рокiв! Це незабутня вiчнiсть. Так, Марiє, все треба, як є. I всефедеративне мiщанство, i трагедiї в душах окремих одиниць, i бюрократизм. Нарештi потрiбно зупинитися… Так. Але подумай: стоїть непоетизований пролетарiат, що гiгантським бичем пiдiгнав iсторiю, а поруч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням. Хiба це природно?

Знову бiля серця запекло:

– Ти теж менi нагадуєш жабу з геологiчного руху.

Вадим:

– Не хвилюйся, Марiє…

Марiя грубо й чiтко:

– Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.

…Марiя – крапка. Збiглась у грудку, й не видно. А зiницi й бiлки зеленiють. Сама говорила: песик революцiї – тяв, тяв! Але не приблудились: знала Фiгнер i ще багато.

Вугiль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й думала з тоскою й про кохання: вона хотiла кохати. Знала – i Вадим хоче кохати.

Вадим догоряв. Лiкар казав: на курорт пiзно.

Ще глухо входили в стiну цвяхи.

Гiрськi трави й сосну привезли на гiрлянди, для свята сьомого листопада. Через три днi в забутiй станицi Передкавказзя згадають буйний день. Червоноармiйцi заквiтчають, причепурять штаб, де буде мiтинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сiм’єю.

…На заходi було море. Звичайно, його сюди не чути, але воно почувалось. Почували це Марiя й Вадим. Море завжди нагадує мiльйони рокiв.

Так, це було на Кавказi, на Пiвнiчнiм, недалеко узгiр’їв.

А вдень бачили сивi верхiв’я Ельбрусу. Iнодi верхiв’я бiгли в тумани.

Огнище вмирало. Мовчали.

Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:

– Так, Марiє, i я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучаснiсть з ХХV вiку, коли наша сучаснiсть сива. Тому-то я в неї й надто закоханий. Ти он не чуєш, а я чую, як по нашiй республiцi ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселi в оселю, i тiльки слiпi цього не бачать. А нащадки запишуть, я вiрю. I що нашi трагедiї в цiй величнiй симфонiї в майбутнє?

Вадим ледве договорив i схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар.

Марiя пiдвелась i похмуро кинула:

– Ходiм!

Марiя погасила останню головню – i огнище вмерло.

Коли проходили бiля вiкна, постукали.

– Товаришу Гофмане, годi вже, лягайте спати.

Гiрськi трави й сосну забрали з собою в кiмнату. Знову важко було розiбрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.

…А може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.

Проте солонi вiтри джигiтували в Закаспiї й зникли в невiдомих пiсках.

…Мабуть, сосна, бо тiльки сосна має забутий запах.

Марiя прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертiсть.

Потiм вона читала брошуру Ленiна, але, лягаючи, знову згадала Вадима…

Їй було боляче.

…Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвiт. Але раптом вдарило: «Вадим доживає останнi днi».

В штабi стояла нiч.

II

По республiцi також урочисто, як i комуна, iшла руїна вiкових пiдвалин темряви. Це було так вiдважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горiло бажання на тисячi гiн.

З пiвночi по глухих нетрях республiки продирався рожевий лосунь.

Марiя пiшла в школу.

…Сотня. Напруженiсть.

…А може, то пiдводилось мудре сонце в Закаспiї?

– Ми не ра-би!

Клас гудiв грубо, незграбно.

Пахло рiллею, грунтом.

Це було найвище таїнство, бо люди темнi, неяснi, як туман, вiдходили вiдцiля з радiстю криничної прозорої води.

В цiм була правда тисячолiть, яку пiзнали тiльки ми, сучасники.

…В обiд прийшов до Марiї Гофман – гладкий, ласкавий, суворий – паровик на парах, тиха мудрiсть.

Обiдав з Марiєю, їв, як i завжди, мало.

Марiя вдень була струнка, пружиста, гiрської породи, а в бiлках стояла зелена вода.

Вона (Марiя) дочка пiвденної Кубанi.

Сказав Гофман:

– А Зиммель знову накапостив. Марiя:

– Що там таке?

– Як же: послав червоноармiйця по карти (знаєте, женщини, карти та iнше), а їх бiля Шкурiвської станцiї в колодязь укинуто. Сьогоднi на пiдводах привезено.

– Ну й радiйте. Ви ж самi кажете – не можна без цього. Гофман уперто одрубав:

– Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбає камiнь.

Ще говорив.

Тодi Марiя спитала:

– Скажiть менi: де кiнчається ваша дурiсть i починається контрреволюцiйнiсть? I Вадим теж спiває: урочисто ходить по оселях комуна. Де ви її бачите? Просто – тоска. Просто – харя непереможеного хама.

– Ви так думаєте?

– Я цього певна.

Гофман пiдiйшов до вiкна й сказав:

– Тодi виходьте з партiї.

– А чому вам не вийти?

Марiя пiдвелась.

Гофман сказав спокiйно:

– Тому, що нам все ясно.

– Гм… логiка!

…А потiм говорила про тоску, про сумнiви, про Вадима.

Прийшов Зиммель, дзвенiв шпорами, виблискував нашивками.

Марiя усмiхнулась:

– Коли погони носили на плечах, тодi вирiзували плечi, а тепер будуть викручувати руки.

Зиммель:

– Почекайте, товаришко.

Ще усмiхнулась:

– Ну, що ви… то я так… жартую…

З вiкна бачили гори й сивi верхiв’я Ельбрусу. Верхiв’я знову бiгли в тумани.

Десь спiвали червоноармiйцi кавказьких пiсень i радянських пiсень. Думалось, що й пiснi теж зникають у Закаспiї, бо й пiснi були солонi й забутi, мов мiльйони лiт.

Пiснi були веселi й сумнi – радянськi.

Сосна, що привiз їй Зиммель, лежала на книгах, а одну вiтку Марiя держала в руцi.

Зиммель говорив про своїх козакiв, що їх знайдено бiля Шкурiвської станцiї в колодязi.

Гофман суворо вiдрубав:

– Ви б мовчали краще.

Знизав плечима Зиммель:

– Я думаю, що я можу розпоряджатися своїми людьми?

Вмiшалася Марiя й лукаво наводила балачку на питання про норми комунiстичної етики.

Зиммель розiйшовся й уперто доводив:

1) не можна зрiвняти матерiальне становище всiх комунiстiв;

2) норми полової моралi й Коллонтай не найти;

3) поняття про мораль дуже «односительне».

Нарештi вiн сказав:

– Кожний комунiст мусить бути купцем. Це слова Ленiна. А скажiть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуриш – не продаси, от його мораль i етика. Дурнем буде той комунiст, що має, припустiм, грошi й не дає їх на проценти.

Марiя:

– Вiдци?

– Що ж вiдци? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.

Гофман почервонiв:

– Е… ви заїхали дуже далеко. Так можна й того… з партiї.

I раптом закричав на Зиммелля:

– Геть вiдци… мальчишка!..

Зиммель зблiд i вiдступив на два кроки.

– Чого це ви… Бог з вами! Хiба не моя думка? Я в центрi чув. Це вiдповiдальний робiтник висловився. На партзiбраннi.

Гофман одразу ж одiйшов:

– Ну, от… вiдповiдальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комiвояжер говорив, комерсантик.

I сiв на лiжко.

Марiя усмiхалась.

Зиммель свиснув демонстративно.

– Робоча опозицiя.

Ще раз звякнув шпорами й вийшов.

Марiя дивилась у вiкно й думала про всефедеративне мiщанство, про Вадима i м’яла в руках вiтку сосни. Вона думала, що мiщанство йде, проходить, коли засiрiло, але ще не зiйшов схiдний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларнi, але яснi днi, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятости й певности в казковiсть майбутнiх годин.

У вестибюлi чiтко й агiтацiйне кричав хтось:

– Ми не раби!

А другий голос дзвiнко одкликався:

– Рабами не будемо!

Ще думала Марiя про дитячу наївнiсть мiльйонової маси, що на протязi довгих рокiв умирала стiйко, мов фанатики середньовiччя, що пiд стягом вiчности пройшла з гарячими очима вздовж i впоперек рiвнини республiки.

Гофман заспокоївся й дивився на сосну:

– От куди б нашому Вадимовi. В бiр.

Марiя раптом згадала й сказала з сумом:

– Це ж жорстоко…

– Ви про Вадима?

– Ну да… Вiчний iдiотський трафарет: mеmеntо mоri.

За вiкном знову посувався синiй листопад.

Iшов вечiр, як i завжди, невiдомий i глибокий.

Iшов сiрий i таємний i вiдходив за вiтрами в Закаспiї.

Iнодi з моря пролiтала самотня хмара i, сполохано озираючись, бiгла й зникала за обрiєм.

III

Марiя пiшла в свою роту.

Три зводи були в караулi, тому й у помешканнi майже нiкого.

Пiдiйшла до лампи:

– Що пишете?

Червоноармiєць старанно виводив лiтеру й сказав незадоволено:

– Клята буква. Нiяк не пишеться. «Чи». Буква – «чи». Виходить буква «ги», бо схожа… Хочу оце письмо додому.

Марiя сiла допомагати.

Взяла в руку корявi пальцi червоноармiйця й виводила букву «чи».

Писали довго вдвох.

…А в своїй кiмнатi згадувала червоне обличчя бородатого солдата республiки i його лiтеру «чи».

Лiтера «чи» довго стояла за вiкном знаком запитання, i це мучило.

Потiм Марiя пiшла до Вадима.

Було пiзно, але вiн працював.

Голубом положила руку йому на плече:

– Слухай, Вадиме!

Вiн пiдвiвся i сiв з нею на лiжко.

Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей.

– Слухай, Вадиме.

– Так… слухаю…

Марiя схилила голову на Вадимову скроню i вбирала чаймою нiздер запах мужського тiла. Потiм ледве чутно сказала:

– Вадиме! Кохаю тебе так, як гiрськi аули.

Вадим уважно подивився на Марiю:

– I… я тебе теж кохаю!

Вона:

– Але…

Потiм сiла з ногами на лiжко, знiтилась у крапку й дивилась запаленими очима у вiкно. Хтось невiдомий стояв бiля ясена й тихо, ледве помiтно перебирав похиле листя.

Вадим сказав напiвсерйозно:

– Я тебе розумiю: ворогам не до кохання.

Марiя:

– Так, ти мiй ворог.

I тихо розсипала хорий смiх.