Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 8
IV
На свiтанку шостого листопада вдарив мороз.
Затривожились дерева, пiшла листяна фуга.
Дерева порожнiли – голо. А листя спiшили, падали.
Падали. Падали.
Стоси.
Земля думала глибоку думу. Мовчали вiтри.
По станицi пройшла мiдна тиша.
Тiльки зрiдка рипiв далекий журавель – витягали воду.
Гофман з червоноармiйцями вже заквiтчав зал. Завтра мiтинг-концерт. Незграбний Гофман:
– Паф! Паф!
А червоноармiйцi хвилювались:
– Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?
Гофман летючий мiтинг:
– Паф! Паф!
Заспокоїлись.
Увесь двiр штабу у лiхтарях. Завтра буде iлюмiнацiя. На пiвнiч урочисто пiдуть мiднi спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї – свiтової, синьої.
Це – революцiя.
Хiба комунари забудуть цей день? Хiба це не велична поезiя? Поринаємо в синiх тривожних ночах, нашi мислi вiдходять – на пiвнiч, на пiвдень, на захiд, на схiд.
I ширяємо над землею замрiянi, далекi.
…Хiба це не поезiя?
Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї – свiтової, синьої.
…Марiя читала європейськi новинки, про радiо-плуг.
Сказала лукаво Гофмановi:
– От пишуть про радiо-плуг, i ще знайте: в Америцi є вже орудiя, що б’ють на п’ятсот верстов. Хiба нам угнатися за ними?
Гофман:
– Нiчого… От прочитайте в «Правдi» про наш винахiд у виробництвi фарб. Теж свiтова справа.
…Марiя на свiтанку слухала, як кашляв Вадим за стiною. Це її турбувало, i вона пiшла до нього. Сказала:
– Слухай, Вадиме, тобi треба на повiтря.
Вадим виглядав чорно. Проте говорив iще жваво:
– Що ти так часто до мене?
– А як же: я ж тебе кохаю.
– Так?
…Марiя порадила проїхатись на пошту.
Згодився.
Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.
…Виїхали в степ пiсля обiду.
На тачанцi Марiя й Вадим. За ними верхи Зиммель.
Стояв голий чорнозем, i без кiнця степ. Праворуч летiли гори. Марiя задумалась. I Вадим задумався. Збоку гарцював у бурцi Зиммель. Марiя дивилась на гори.
А потiм сказала:
– Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.
– I я не люблю.
Вона:
– Це символ всефедеративного мiщанства.
– Так.
Вадим часто кашляв. Марiя з болем дивилась на нього.
Бiгли дороги – чорнi, степовi. Маячiло кволе сонце.
…Пiд’їхав Зиммель i несподiвано заговорив:
– Ех, товаришi! Все-таки люблю вiльну волю. Я, знаєте, родився на Кавказi – може, тому люблю. Мiй батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вiльне. От слухайте: лезгiн, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вiльно звучить усе це? Це мешканцi буйної Колхiди. А Шамiль? Яке буйство в цiм словi!
Вадим сухо сказав:
– Кажiть далi: чеченцi, кабардинцi. А про Шамiля можна сказати, що вiн царський пайок одержував. А взагалi – скучно. Ви трiшки вiдстали вiд життя.
Зиммель, ображений, вiд’їхав.
Марiя – iронiя. Кинула:
– Ну от тобi. Теж жертва романтики. Вiн же комерсант, п’яниця й картьожник.
Вадим:
– Просто – не та романтика.
Гiрський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:
– А що ж оспiвувати? Всяку сволоч… тiльки тому, що вона зветься комунiстами?
– Не знаю, а на це хворiєш i ти – на романтику.
– Не думаю!
…А потiм знову мислi про роки – такi довгi гони. I нило серце, як хорий зуб.
Вадим був надто чорний.
I дороги бiгли – чорнi, степовi.
Туманiв Ельбрус.
Було холодно й прозоро.
На сходi летiла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхiду – поставили фортецю.
Проїхали ще двi верстви.
…I було так:
…Вадим раптом кинув вiжки й схопився за груди.
Марiя тривожно:
– Що тобi?
Потiм побачила: Вадим вихаркував шматки крови.
Марiя зупинила конi. Пiд’їхав Зиммель.
Положила Вадимову голову до себе на колiна й запитувала:
– Що з тобою, Вадиме?
Серед степу стояли конi й куделили вухами.
Зиммель злiз iз свого жеребця й прив’язав його до тачанки.
Схвильовано сказала Зиммелевi:
– Повертайте додому… скорiше.
Тепер побiгли дороги на схiд.
Чорнi, степовi.
Марiя згадала: «доживає останнi днi». Гiрський чингал знову впав на серце лезом.
Вадим заплющив очi й важко дихав. Блiде лице зовсiм йому почорнiло.
В зелених бiлках Марiї промайнув жах. Вона стиснула Вадимовi голову й тривожно дивилась на захiд, де була станиця.
Тачанка вiдходила на захiд.
– Вадиме, що з тобою?
Вадим сказав ледве чутно:
– Нiчого… менi легше…
Марiя приложила уста до Вадимового волосся:
– Милий мiй…
Зиммель не повертався й гнав конi туди, де вирине станиця, де стрiнуть голi дерева й стоси листя.
Мiцнiшав вiтер.
…Марiя тривожно дивилась на захiд.
V
Коли Вадима внесли в кiмнату, з моря знову полетiли солонi вiтри.
Вiтри джигiтували й зникали в Закаспiї.
Приходив лiкар – широколобий, в окулярах. Вадимовi нiчого не сказав, а Марiї, коли вийшли, говорив:
– Сьогоднi вночi…
Марiя подивилась йому в холоднi очi, але нiчого не промовила.
А потiм на душi було порожньо.
Був Гофман.
Надходив вечiр.
У стiну глухо входили цвяхи.
Це – останнi цвяхи: завтра свято.
Вадим лежав на койцi. Марiя стояла бiля етажерки.
За вiкном брiв синiй листопад.
На Вадимовiй головi лежав компрес.
Упали вiї. Дихати важко.
Машинально перебирала книжки, дивилась пильно на чорнi лiтери, але мислi її були далеко i вiд книжок, i вiд кiмнати.
Згадувала перше знайомство з Вадимом i постiйну майже мовчазну боротьбу з ним.
I думала: вiра чи певнiсть? Потiм уявила – мчаться кудись дороги. Це нашi федеративнi. Не зупиняються… А то дороги б’ються в муках i знову мчаться. Вадим каже – «поезiя». Припустiм… Але, може, дороги не мчаться? Марiя думала про глухi завулки нашої республiки, де увечерi молодь спiває «Iнтернацiонал», а вранцi йде робити на глитая. Розбiглись дороги, розбiглись стовпи.
На однiм стовпi написано:
Пiдеш направо – загризе вовк.
Пiдеш налiво – уб’єшся в ярку.
Це правда. Це дiйснiсть. Принаймнi для неї.
…А от знову глухi заулки нашої республiки. I стоїть Вадим. I Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тодi вiдкiля ця певнiсть? А може, це вiра?
Але мчаться дороги. По дорогах мчаться невгамовнi, а з боку дорiг плентаються навантаженi. I ясно дивляться навантаженi. Вiдкiля ця яснiсть.
I туманiють глухi заулки нашої республiки.
…Раптом вiтер стих…
На вулицi стояла порожнеча. На баню церкви злiтались галки, тисячi галок. Кричали, падали, злiтались.
Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков.
– Чи-чи!
– Кра! Кра!
У станицю заглядали хмари.
З Зараївського хутора йшли.
Раптом Вадим розплющив очi й покликав Марiю. Говорив розiрвано, давився словами:
– …Це – перед смертю… Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов… Але дивись, Марiє, на нашу сучаснiсть… з ХХV вiку… Пам’ятаєш: Домбровський, Россел, Делеклюз…
…Пауза.
Потiм додав ще:
– Християни мають своє євангелiє. I ми… Так, Марiє… Я знаю…чого ти не була… моя.
I знову впали вiї.
Марiя мовчала. Схилилась на колiна бiля кроватi й теж була чорна.
…А за вiкном стояла порожнеча, i на баню церкви злiтались галки:
– Чи-чи!
– Кра! Кра!
Бiля етажерки лежала сосна – порудiла, а гiрськi трави зiв’яли. Все так пахло сосною.
Коли стемнiло, запалила свiчку.
Розтаборилась пiвтемрява.
Теж зiв’яла.
Марiя пiшла до етажерки й знову машинально перебирала книги.
Постукав тихенько Гофман.
Спитав пошепки:
– Ну що, як?
Марiя безглуздо подивилась на нього i, не вiдповiвши, зачинила дверi.
А за вiкном по станцiї урочисто брiв на схiд синiй листопад i зникав у невiдомих пiсках у Закаспiї.
Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Iнодi кашляв i вихаркував шматки крови, якi безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напiвтемнiй кiмнатi оддавала багрянцем.
Стiни дивились сiро й похмуро. Вадим догоряв. Кiмнату наповнювали хрипи.
Здавалось, десь булькає вода.
Було болотно.
Марiя дивилась на Вадима, заложивши руки за голову.
…Уночi Вадим почав ловити руками повiтря.
Марiя пiдiйшла до лiжка.
I побачила раптом у Вадимових очах гарячий день. Взяла його руку. Вадим на хвилину завмер, але несподiвано рвонувся й одкинув голову.
Ловив ротом повiтря, видно було, що хоче щось сказати – i не може.
Далеке, замрiяне промайнуло в головi. Марiя голосно й схвильовано сказала:
– По оселях урочисто ходить комуна.
На момент обличчя Вадимовi покривилось посмiшкою.
Тодi Марiя в нестямi похилила голову i з жагою промовила…
…Те, що вона промовила, здавила тиша.
…I тиша запахла сосною.
Марiя подивилась на чорне обличчя й зрозумiла.
Пiдiйшла до свiчки, погасила її й вийшла на повiтря. Побрела по станицi, в степ на схiд.
Скоро заметушилось повiтря, з моря джигiтували солонi вiтри.
В синiй ночi не було видно, як летiли гори.
Тiльки сивий Ельбрус велетнем маячiв праворуч.
Марiя йшла на схiд.
Кавказ мовчав у гiрськiй задумi.
На далекiй цегельнi скликали нiчну змiну:
– Гу-у!
ЧУМАКIВСЬКА КОМУНА
I
Повiтове мiсто, де пахне Гоголем, у перелiг перекинулось.
Осiло.
Коли летять буйнi, арештантськi весни, повiтове мiсто живе нутром: не вилазить з будинкiв, плодить дiти, ходить до церкви, а ввечерi п’є чай з блискучого самовара.
Увечерi в тихому затишку мiщанського добробуту шипить самовар:
– Ш-ш!
I зимою: – Ш-ш!
I лiтом: – Ш-ш!
I восени: – Ш-ш!
Це тиха надмрiйна пiсня обивательського щастя. А апогей його – канарейка в клiтцi.
…Над повiтовим мiстом промчалась революцiя. Зламала декiлька вiкон, зруйнувала чимало будинкiв, розбила гурт сердець i помчалась далi.
…Все йде, все минає й вiдходить, не вертається, а обиватель знову намагається впiрнути в бакалiйний сон старосвiтського галантерейного життя.
Але сон неспокiйний буде, сон тривожний буде: чує обиватель – блукає мiстом хтось невiдомий, хтось арештантський.
I каже вiн, зiдхаючи:
– Да, шерочко.
…Коли злiзти на гору, там манастир. Покрiвський зветься, а не долiзти до манастиря – Чумакiвська комуна. Таки справжня комуна iменi Василя Чумака.
Мрiйник загинув в iмлисту київську нiч, а маленька комуна й досi живе в повiтовiм мiстi, де пахне Гоголем.
II
Бiля ворiт написано: «В сєм домє прожiваєт дворянiн Гараєм».
…А коли на бруку дiтвора здiймає гамiр, молодий поет Андрiй (Андре) деклямує з Чумака:
Безнадiйно. Є надiя: ось, на цьому бруку.
Переможцi. Пiонери. Тисну вашу руку.
Бiля комуни проходять i тiнi минулого – черницi чорнi (тепер живуть невiдомо де, а в манастирi церква й дитячий будинок).
Недалеко й калюжа, а в калюжi вовтузиться сонце, як порося.
Iнодi сонце заверещить золотом, тодi на мозок спадає гаптований серпанок.
…До Андрiя пiдходить Варвара й оповiдає про яму – недалеко яма, куди черницi скидали колись «незаконних» немовлят: опороситься черниця й запричаститься тайни вбивства.
Пiдходить товаришка Валентина – високолоба (чудовий високий лоб… люблю високолобих. М. X.).
Валентина заїкається до Варвари:
– Ви пппрро це вже ка-а-зали.
А Варвара буркотить:
– Ну й казала, i ще скажу. Забула, значить.
Андрiй наставляє вухо й уважно слухає. Варвара починає знову.
Отже, в комунi живуть ще такi особи: I/ Iван Iванов, 2/ Же, З/ Мура (останнi двi – Бобчинський i Добчинський: зрiст), 4/ Йосип Гордiєнко – безпартiйний (i Андрiй безпартiйний). Здається, всi.
Проте забув: коли теплiнь, а в манастирськiм саду пахтить медом, у комунi завжди гнiздиться стороннiй люд. Словом, так: бувають товаришi з сiл i губернiяльного мiста. Зимою стороннiх мало.
А сьогоднi весна. Розумiєте? Буйна, арештантська весна. У-ух, щоб тобi… Сьогоднi весна, мов голуба тягучка: їв би й дивився без кiнця…Д’ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе в свої залiзнi обiйми: твоє волосся пахне, мов виноградне вино.
…Прилетiв традицiйний соловей, порозчиняв вiкна – правильно!
…А в їдальнi двi дошки, чорна й червона. На чорнiй написано:
«Товаришка Же за буйство».
На червонiй написано:
«Товариш Андре за»… (далi розвезено пальцем).
…Же – надто неспокiйна. Же – циганочка, а Iванову спiває:
– Мiй симпампончик i вкраїнофiльчик.
Тодi Мура каже:
– Ах, моншерамi, це ж моветон.
Розшифровую:
Iванов – пiтерський слюсар, а українську мову знає краще за українцiв. (Буває). Так мiркує: нацсправа, мов уюн (це, здається, в Кавтського), а на мову – плювать. «За якою наказуєте? За китайською? – Будь ласка!»
Але Iванов каже:
– У нас, у Пiтерi, так. Ми, пiтерськi, так. – Словом, авторитет Пiтера непорушний. А Пiтер – це Iванов. Це, звичайно, щодо публiцистики.
…Ну-с.
Же – циганочка. Очi iнституткою i гадючкою до Iванова:
– Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почуваєте тут буржуазного духу? А то хочемо ще купити.
Iванов знає жарти, але досить серйозно наказує:
– Щоб оселедцiв бiльш не купувати. Досить. Можна жити скромнiш.
… У манастирськiм саду гримнув традицiйний соловей. За манастирем заграло сонце в рожевi сурми.
Мура каже (промова в нiс):
– Ан-дре.
Це так поважно, нiби в сальонi графинi X. Але – це не так: тiльки погляд маман, а взагалi – йолки зеленi. I все.
…Нарештi комуна розiйшлась на роботу. Залишились: Варвара i Андрiй.
Тут i кiнець другому роздiловi.
III
Варвара варить борщ на примусi, а Андрiй чистить картоплю. Рожевi ранковi сурми бiлiють. Iде день i бiла музика дня. Традицiйний соловей замовк. Над манастирем сонце.
Звичайно, Варвара буркотить:
– Ну от: була у панiв – робила. Тепер у комунiї – i знову роби.
Андрiй каже:
– Так ви не робiть, Варварушко. Ми й самi справимось.
– Не робiть! А хто ж обiд зварить?! Га?!
– Ну, то робiть, Варварушко.
Хвилюється:
– Варварушко… Варварушко… Нi в якiм разi й баста. Ну-с…
Андрiй раптом зривається з мiсця й мчиться до столу.
Навздогiн йому смiх:
– Ага. Приспiчило!
Андрiй хапає папiрець i олiвець i нервово накидає нерiвнi лiтери. Це – поезiя. Вiн увiйшов у творчу екстазу. Суєтиться по кiмнатi, спiшить полетiти й бурмоче незрозумiлi фрази.
А Варвара? О, Варвара спокiйна, як курка на сiдалi. Картоплю покинув? I бiс iз нею, з картоплею. Приспiчило – значить будуть грошi. О, Варвара це вже знає.
Коли до Варвари заходить сусiдка. Варвара зводить хмуро брови й пошепки каже їй, вказуючи на Андрiя:
– Ви не думайте, що вiн абищо. Вiн не абищо, а ось…
I виймає з кишенi Шевченкiв портрет.
– Знаєте хто? Це Кобзар, значить. Товариш Шевченко, отой, що на сполкомi висить. А вiн (жест на Андрiя), значить, пiд Шевченка пише рiзнi пiснi, скажемо, та iншi прозвiдєнiя.
…Андрiй по кiмнатi носиться. Варвара картоплю чистить. Борщ над примусом булькає. А за вiкном повiтове мiсто, де пахне Гоголем, i вiдходить за обрiй слобожанська степова далечiнь. ..Да, ще про Гордiєнка не казав.
Добре, скажу.
IV
Йосип Гордiєнко – хороший хлопець. Але – «педантична пунктуальнiсть»: слова Бобчинського чи Добчинського – не пам’ятаю. Йосип, спец з Упродкому, завжди виголений i свiжий, мов хлоп’яча ковзалка.
…Це з його записної книжки:
…«Пiдвiддiл голiння" (пiдсумок за п’ять рокiв) 113 р. голився своєю бритвою, з них: 14 – на дворi (кiмнату зайняли бiльшовики), 99 – у кiмнатi; з цих 993 – порiзався: 1 раз сам не знаю чому, а 2 рази забув помантачити бритву. 118р. голився в мiсцевого цилюрника, що квартирує за Паланкою; з них 5 – в отрядi: цилюрник одступав з Червоною Армiєю. I т. д. А це з вiддiлу самоосвiти: 18 вересня прочитав З сторiнки (такої-то) книги, звичайно, з марксизму, тодi ж одна година пiшла на вивчення англiйської мови для ознайомлення з тред-юнiонами в оригiналах, звичайно, з марксистського погляду» й т. д.
…З другої кiмнати чути:
– Товаришу Гордiєнко.
Вiн пiдводиться й резонно пiдкреслює:
– У нас прiзвище одкидається. Кажiть просто: товаришу Йосипе.
А Варвара пiдслухала:
– Варваро. Йдiть-но сюди.
Варвара незадоволено:
– Можете виражаться: товариш Варвара.
…Комуна гигоче, пес у сiнях (перелякався) гавкає, а Варвара сердито спльовує:
– А ще комунiя… Тьху!
А над мiстом мчиться, як революцiя, молода весна. Зазирає в обивательськi вiкна, показує язика й летить далi.
…Д’ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе в свої залiзнi обiйми. Твоє волосся пахне, мов виноградне вино.
V
П’ятий роздiл пишу, заплющивши очi:
…Жила-була велика iмперiя – дроти, лiси, тракти. Сходились тракти, були станцiї, були допотопнi наглядачi: гужевих трактiв, гужевих станцiй. Iдуть лiси, а там, десь у гущавинi, дзвоники – це дрижула, поштовi конi. Раптом дзвоники стихають – це злодiї… А потiм посунули стовпи, за стовпами – шинки… А от iде до царя хохол iз скаргою (це, здається, анекдот); узяв квач, уквачив… А далi ще станцiя, а за нею корчма… за лiсами оселi, за оселями туман… I знову чути дзвоники…
…Це ж до чого? – Так собi.
…А з повiтового мiста, де пахне Гоголем, передають, що дехто з комунiстiв хазяйствечком обзавiвся й будиночок збудував.
…«Е-е-ех, мамочко, замiж хочеться».
…Поле, поле й оберемки з сонця.
Пролiтає весна, iде лiто.
Комуна живе так: о 4 годинi вдень, як курчата пiд квочку, в будинок, до себе.
А втiм, високолоба Валентина рiдко буває вдома: на коростивих клячах через бандитськi лiси тягнеться вона по волоснiй периферiї – агiтувати, органiзовувати, iнспектувати, iнструктувати й ще «вати» й «вати».
Високолоба Валентина – завжiнвiддiлом повпаркому.
Iванов каже:
– I в Пiтерi б згодилась.
А Мура каже з апломбом:
– Пiтер – цитаделя революцiї, й форт його – Кронштадт.
…А Же ще не прийшла, замiсть чорної дошки (за буйство) комуна ухвалила: два рази зверх норми прати комунальне шмаття.
Мура зазначає:
– Так i треба. Буде знати, сволочишка. В комунi «сволочишка» – слово ласкательне, i буржуа тепер сволочами не називають, а називають так: «человєцi в благоволєнiї».
…Коли всi сходяться – гармидер.
Мура кричить:
– Ан-дре!
…А от про телефон так i забув сказати: в комунi є телефонний апарат без дроту.
Андрiй пiдскакує до телефону, бере трубку i —
– Агов!
Мура з апломбом:
– Не агов, а альо!
Всi:
– Ша!
– Ша!
…Тиша.
Андрiй голосно:
– Агов!
Комуна:
– Агов!
Потiм вiд телефону урочисто-надхненна промова:
– Ша. Перекличка йде по соцiалiстичнiй федеративнiй радянськiй республiцi… Вiдкiля? Ага, чую. Передавайте далi по лiнiї. Чумакiвська комуна в бурю непiвського лихолiття почуває себе твердо й непохитно. Комуна певна, що вона є шматок мудрого серця республiки. Капiтан комуни, Iванов, салютує в усi кiнцi, в гнiзда братерських комун федерацiї. Румпель в наших руках. Ганьба нудьгуючим. Смерть неврастенiї. Комуна ще раз салютує своїм буйним переконанням: шлях важкий, але шлях до комунiзму. Гряде час свiтової революцiї. Слава комунам федерацiї! Слава Чумакiвськiй комунi!
В комунi крик:
– Слава!
– Слава!
Екзальтований Андрiй скочив на стiл, приймає позу диригента й заводить:
– Чуєш, сурми заграли.
– Слава! Слава!
…А потiм сiдають пити чай.
…Манастирський годинник.
– Бов! Бов!
Iз сходу надходить синя гроза. Пiвнеба обхопила важка хмара. Завмерли дерева. Нi шелесне. Далеко гримає, а блискавицi рiжуть безкраї степи.
Ой буде горобина нiч! Буде!
…Мура похилила голову на Андрiєве плече, а Андрiй у задумi. Бiдний хлопчисько: гiгантськi образи рiжуть його мозок – вiн поет. Завтра почуємо вiд нього чудову поезiю «громовиця».
…Iз сходу надходить синя гроза. Iванов сидить за ломберним столом, але там не карти, а звичайнiсiнькi iнструкцiї: треба переробити й розiслати завтра по волостях.
Же:
– Iване! Подивись – гроза.
– Не мiшай, Же.
Мура надхненно:
– Нещасна гроза. Коли б вона знала Iвана, не одну б молонню послала сюди.
…А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили. За столом усi, крiм Валентини: Валентина в Дубiвськiй волостi на роботi.
Же язвить:
– Товаришу Йосипе. Вiдкiля це: «гонителi земства й анiбали лiбералiзму»?
Гордiєнко спокiйно вiдповiдає:
– Здається, записано… (виймає записну книжку)… Це з книги «за 12 лет» Вл. Iльїна (Н. Ленiна), видання Петроградської ради депутатiв 1919 року, сторiнка 157.
Iще говорить спокiйно:
– Можна взнати й це, наприклад: «Ернст Геккель i Ернст Мах» – є роздiл теж iз книги Ленiна «Матерiялiзм i емпiрiокритицизм», Держ. видав. 1920 р. Або, скажiмо, передмова до третього видання «Анти-Дюрiнг» написано… зараз скажу… Лондон, 23 травня 1894 року, цебто за три роки, три з половиною мiсяцi й один день пiзнiш мого народження.
Кiмната не витримала – регiт.
Гордiєнко спокiйно п’є чай.
…Гроза йде.
VI
Валентина… ах, який у неї високий лоб, як башта (люблю високолобих М.Х.). Валентина несе обов’язки й начальника города, що одвели комунi за Зубiвською левадою. А Iванов-начальник кампанiй. Мiсяць має чотири тижнi, а два з них призначається для кампанiй. Наприклад, тиждень уборки червоноармiйських казарм (iде вся комуна), тиждень марксистського знання й т. д.
Бiгли днi (в комунi завжди бiжать днi). Вибивалась городина. Пiсля обiду всi виходили на роботу до Зубiвської левади. Андрiй декламував свої експромти, Iванов пiдганяв комуну, а комуна кричала:
– Нещасний прикажчику… Геть комбурiв!
А коли сонце розсипалось на далеких зелених гонах, а в манастирi звонили до Вечiрнi, комуна становилась у два ряди й з пiснями йшла мiстом додому.
Iванов iшов попереду й командував зводом, вiн же починав пiсню. Одна рука в Iванова (забув сказати) висить: його ранило калединським снарядом, а другою рукою вiн розмахує в такт:
– Ать! Тва! Ать! Тва!
Iнодi Же каже:
– А може, пiсень не треба?
Комуна в регiт:
– Браво! Же соромиться обивателiв.
Тодi Же починає перша, i так дзвiнко, що на тротуарах зупиняються.
Але от приїздить iз волости Валентина. До Iванова:
– Iди сю-юди. Треббба по-о-орадитись.
Iванов:
– Кажи тут.
Валентина мнеться.
Звичайно, Андрiй схоплюється й кричить несамовито:
– Це свинство. Чого тут не кажеш? Ховаєш од мене? Я цього не допущу! Я вимагаю, щоб од мене не було партiйних тайн. Я все мушу знати. Це свинство.
(…Андрiй безпартiйний).
Потiм вiн ще кричить i доказує, що йому треба все знати, iнакше вiн не може орiєнтуватися.
Пiдхоплюється Же:
– Як це орiєнтуватися? Ану?
Вмiшується й Мура.
– Ан-дре!
Же:
– Ага, знаю як: шпигуни теж орiєнтуються.
– Що?
Крик! Крик! Крик!
…А увечерi на чорнiй дошцi стоїть:
"Тов. Же за буйство".
… А Варвара нiяк не добере, з ким живе Андрiй: чи з Же, чи з Мурою.
– Мама їх розбере.
…I знову бiжать днi. Яснi днi вiдходять, приходять дощi. Комуна забиває чотири кiмнати, а в двох ставить пiчки-комбiдки.
…Повiтове мiсто погрузло в болото й iз злiстю дивиться на комуну.
Один раз на мiсяць пiдводяться пiдсумки роботи. Виникають жвавi дискусiї. Теоретичнi висновки робить безпартiйний Гордiєнко, спец за Марксом, а практичнi дiагнози ставить Iванов. Хороби партiї – коники вечорiв. У комунi розв’язують питання, а потiм у повiтi проводять кампанiї.
В дебатах приймає участь i Варвара. Вона сiдає бiля Iванова: авторитет безсумнiвний – i дає такi поради:
– А я так скажу оце: недостойнi мужики, щоб над ними голови стiльки ламали. Не розумiє свого iнтересу – цур йому пек. А то можна ще й панiв присогласити: хай ще провчать.
Мура становиться в позу артиста:
– О Цiцероне. Твоїми устами тiльки мед пити.
Буркотить Варвара:
– Ну, дзиго, хоч на хвилинку замовкни.
Тодi Мура до Андрiя:
– О мiй Андрiє! Який пасаж!
I хилить свою пухку голiвку на обiдране плече поетове.
…В манастирi знову дзвонять:
– Бов! Бов!
