Kitabı oku: «Вальдшнепи», sayfa 5

VI

Звести Аглаю з Ганною вдалось тiльки на четвертий день пiсля розмови на рiчному пляжi. Це трапилось увечерi бiля хвiртки, саме на тому мiсцi, вiдкiля флоберiвськi дами починали чергову гулянку з своїми кавалерами. Зустрiч була холодна, i це особливо вiдчули Ганна.

— Чого це ви так цураєтесь громади? — спитала Аглая, беручи пiд руку дружину Карамазова.

— Вiдкiля це ви взяли? — в свою чергу пiдвела брови Ганна.

— От тобi й маєш! Скiльки вже часу живемо тут, а вас жодного разу не бачили на вулицi. Хiба це не замкнутiсть?

— Ганна страшенна iндивiдуалiстка, — пожартував товариш Вовчик.

Тьотя Клава нi з того нi з сього засмiялась, дрiбненьким i негарним смiшком.

— А я от думаю, що тут зовсiм iнша причина, — сказала Аглая. — Ти, Дiмi, як думаєш?

Карамазов iздригнув. Вiн зовсiм не чекав, що Аглая буде так фамiльярно поводитись iз ним у присутностi Ганни.

— Я вас прослухав, — червонiючи сказав вiн. — Про що ви там?

— Цебто я? — Ну да, ви!

— Ти подумай, тьотю Клаво, — засмiялась Аглая. — Вiн уже до мене звертається на «ви».

— Ха, ха! — знову розсипалась дрiбним i неприємним смiшком друга флоберiвська дама.

Утворилось нiякове становище. Таке нiякове, що навiть товариш Вовчик вiдчув це.

— Ви Дмитрiя не зрозумiли, — раптом спокiйним голосом сказала Ганна. — Вiн пiд цим «ви» мав на увазi й вас, i мене.

— Ти, Дiмi, пiдтверджуєш це? — спитала Аглая i уважно, навiть з деякою повагою подивилась на Ганну.

— Звичайно, — зрушив плечима Дмитрiй i вийняв портсигара.

Вiн уже взяв себе в руки, i обличчя йому було спокiйне.

— Так от що, — сказала Аглая. — Чи не тому ви так рiдко виходите на вулицю, що не хочете зустрiчатись iз мiщанками?… Так би мовити, тiкаєте вiд обивательського оточення? Я не помиляюсь?

— Я тiльки не знаю, кого ви маєте за мiщан? — спокiйно спитала Ганна.

— Кого я маю? Ну хоч би саму себе, тьотю Клаву й так далi.

— Я вас так мало знаю, що вважати вас за мiщан поки що не ризикую.

— Ну, а як узнаєте — тодi ризикнете?

Ганна взяла свою косу й положила її на груди. Вона помовчала декiлька секунд i нарештi сказала:

— Тут i ризикувати нiчого. Коли ви мiщанки, то, значить, мiщанки… Але я сподiваюсь, що маю справу з людьми iншого гатунку.

Тьотя Клава по-солдатськи скинула свою голубу парасольку на плече i взяла праву руку «пiд козирок».

— Рад стараться, ваше-ство! — чiтко сказала вона, звертаючись до товариша Вовчика.

Знову утворилось нiякове становище, Ганна, звичайно, зрозумiла, що тьотя Клава глузує з неї, але тепер вона вже не зумiла розрядити напружену атмосферу й мовчки дивилась убiк.

— Давайте покинемо цi розмови, — сказав товариш Вовчик.

— Навiщо це робити? — промовила Аглая. — Ця тема дуже цiкава… Ти, Дiмi, як гадаєш?

Карамазов нiчого не вiдповiв на це запитання i раптом зробив кiлька крокiв убiк.

— Почекайте мене, будь ласка, хвилини двi. Я зараз буду тут.

— Це ж ти куди збираєшся втекти? — не без iронiї сказала Аглая.

— Нiкуди я не думаю тiкати, — грубо кинув Карамазов. — Я йду в буфет води напитись.

— А чому ти думаєш, що ми води не хочемо? Правда, Ганно?

— Так, i я хочу води, — сказала Карамазова.

— Ну, так тодi ходiмте всi, — незадоволено кинув Дмитрiй.

Вони вже стояли посеред базару, недалеко вiд «буфету найкращих фiалок I. Л. Карасика». Саме в цей буфет i рушили вони.

— Я думаю, — сказала Аглая, сходячи на ганок, — що шановний I. Л. Карасик угостить нас не тiльки фiалкою, але й святою водою?

— Про що ви говорите, баришня? — спитав крамар, люб’язно усмiхаючись.

— Я говорю про святу воду, цебто — про горiлку.

— Ви, очевидно, гадаєте, що я, крiм фiалки, продаю ще й горiлку з-пiд поли? — ображено сказав I. Л. Карасик.

— Я не тiльки гадаю, але й певна, що це так.

Крамар iз задоволенням подивився на своїх гостей i раптом заметушився бiля столикiв.

— Ну, коли ви так певнi, то хай буде по-вашому… Якої ж вам горiлки треба i скiльки ви її подужаєте?

Компанiя зареготала: мовляв, так би й давно. I нiчого куражитись. Хiба вони не знають, що I. Л. Карасик симпатична людина i, як усяка симпатична людина, вмiв кожному прислужитись?

— Ми серйозно будемо пити горiлку? — сказав Карамазов (вiн хотiв сказати «ти серйозно думаєш пити» i якось не мiг цього вимовити в присутностi Ганни).

— Звичайно, серйозно! — сказала Аглая. — Чому ж не пити? Хiба ти не пропонував менi влаштувати п’янку?

Карамазов почервонiв i звiв свої брови. Цей цинiзм, що ним бравувала сьогоднi Аглая, його вже починав нервувати. Вiн усiм корпусом зробив рiзкий рух i одiйшов до дальнього столика. За ним пiшла й тьотя Клава з Вовчиком: лiнгвiст теж був незадоволений.

— Дiмi — страшенний чудак, — говорила Аглая, взявши за руку Ганну, i так говорила, нiби нiчого не трапилось. — Вранцi, знаєте, ледве скандалу не пiдняв, що я не хочу з ним пиячити… А зараз чомусь сам одмовляється,

Ганна холодно подивилась на Аглаю.

— Я тiльки не розумiю, для чого це ви менi говорите, — сказала вона.

— Як для чого? Для того, щоб ви випили зi мною, бо менi зараз дуже хочеться випити.

— А менi, на жаль, не хочеться. Давайте краще пiдемо на свiже повiтря.

— Ви зовсiм не п’єте?… Чи, може, тiльки зараз одмовляєтесь?

— Чому ж не п’ю? — вимушено всмiхнулась Ганна. — Iнодi i я п’ю, але сьогоднi я не хочу. Я гадаю, що й ви не маєте великого бажання: в таку духоту не п’ють горiлки.

Аглая знову взяла Карамазову за руку i з спiвчуттям подивилась на неї.

— Що духота, то це ви правдиво говорите, — сказала вона. — Але не в однiй же духотi справа; я думаю, що вам усе-таки важко — вам, комунiстам.

— Чому ж нам важко?… Ви зовсiм даремно спiвчуваєте.

— Невже вам можна пити горiлку? — з робленим здивуванням спитала Аглая.

— Звичайно, можна. Хiба ви не чули?… Але, як-то кажуть, у мiру.

— Словом, золота серединка? Ну що ж, i це добре. Отже, зробiть менi милiсть i випийте зi мною «в мiру».

Вона не дочекалась вiдповiдi i, пiдбiгши до крамаря, запропонувала йому поставити на один iз столикiв пляшку горiлки. Потiм, пiдлетiвши до компанiї, схопила Карамазова та товариша Вовчика за руки й потягла їх до Ганни.

— Я теж думаю, що зараз не варто пити, — сказав товариш Вовчик. — I справдi духота страшенна.

— Ну от, i цей тiєї ж спiває… А що ти менi вранцi говорив?

Карамазов зиркнув на Аглаю, зробив рiшучий крок до крамаря.

— Чи нема у вас якогось кабiнету, де можна було б посидiти? — спитав вiн.

— Як так нема! — нi з того нi з сього образився I Л. Карасик.

— Так би й давно! — сказала Аглая i, здається, п’ятий раз узяла Ганну за руку. — Чудачок цей Дiмi, страшенно неврiвноважена натура… Ви вже давно з ним живете?

Пiдiйшла до Ганни й тьотя Клава i теж узяла її за руку.

— Ви менi, їй-богу, подобаєтесь, — сказала вона. — Я завжди гнiвалась на Дмитрiя, що вiн так iз вами поводиться.

— Я вас не розумiю! — кинула Ганна й розгублено подивилась на товариша Вовчика: вона раптом вiдчула себе зацькованим звiрком.

— Ну, як же так? — промовила тьотя Клава. — Хiба це гарне поводження, коли вiн тiльки сьогоднi спромiгся вивести вас на люди.

— Тут Дмитрiй нi при чому. Я сама нiкуди не хотiла виходити.

— Сама? Ну, це iнша справа. Товаришка Ганна, очевидно, вiдпочиває, фунти, так би мовити, набирає. Це — зовсiм непогано.

Вони вже сидiли в кабiнетi, i бiля них метушився крамар. Карамазов перетворився. Коли за якiсь пiвгодини вiн був похмурий, то тепер на його обличчi ввесь час грала весела усмiшка i вiн щедро розкидав дотепи та сентенцiї. Аглаїн цинiзм, що спершу його приголомшив, скоро став за те джерело, яке напоїло його чарiвною водою i дало йому, так би мовити, «наплювательський» настрiй. Вiн добре знав, що Ганна давно вже рветься додому, що флоберiвськi дами не дадуть їй спокою, i, нарештi, знав, що вже, можливо, недалеко навiть до скандалу, але все це вкупi не тiльки не тривожило його, все це вкупi пiдштовхувало його робити те, що iншого разу вiн би, безперечно, не зробив. Вiн згадував сьогоднiшнiй ранок, згадував Аглаїне тiло, i йому хотiлось мучити Ганну — мучити за те, що вона не дає йому взяти це тiло… i взагалi так уперто стоїть йому на дорозi.

— Ну, i хто ж буде пити? — безпорадно махнув рукою лiнгвiст, коли крамар наповнив келихи.

— Хiба ти не думаєш? — сказала Аглая. — Ну так тодi давайте втрьох… Ви, Ганно, теж, звичайно, не будете?

— Не буду.

— Добре… Який же нам тост придумати?… Avancez un peu¹², — знову звернулась вона до Ганни.

— Я погано розумiю французьку мову.

— Вона каже, — неохайно i з почуттям власної гiдноi стi кинула тьотя Клава, — щоб ви трохи подвинулись.

— Mille pardons за французьку мову. Але, messieurs, laissez-moi seulement m’installer¹³.

Аглая раптом перехилила келих i випила свою горiлку. Випила й тьотя Клава та Карамазов.

— А тепер можна й тост придумати, — сказала Аглая пiсля другого келиха. — Я випила, товариство, за вiдважних i вольових людей. Чуєте? Я випила за безумство хоробрих. Але не за те безумство, що виродилось у соррентiвського мiщанина Пешкова, — я випила за те безумство, що привело троглодита до стану вишуканої європейської людини. Я випила за те безумство, що не знає тупикiв i горить вiчним огнем стремлiння в невiдомi краї. Я випила за безумство конквiстадорiв… Ви мене, Ганно, розумiєте? Дозвольте вам одрекомендуватись. Я — нова людина нашого часу. Я — одна з тих молодих людей, що як гриби виростають бiля ваших ком’ячейок i яких ви не помiчаєте. Дмитрiй Карамазов, ти знаєш, хто перед тобою сидить? О, ти не знаєш, як сказавши Гоголь хто сидить перед тобою. Це сидить твiй антипод. Але ви мене все-таки, я бачу, не розумiєте. Ах, друзi дорогi… Давайте ще вип’ємо за безумство.

Аглая знову перехилила келих. Обличчя їй розчервонiлось, i очi блищали химерним блиском. Карамазов iз захопленням дивився на дiвчину.

— Iще я хочу сказати, друзi мої, що хоч це и дивно, а породив мене не хто iнший, як ваша ячейка. Це моя рiдна мама… Ну, от уявiть собi. Росте десь, в якомусь, скажемо, «вузi» дiвчина. Дiвчина, що називається, кров iз молоком. Вiд природи її покликано до кипучої дiяльностi — не тiєї, що комсомолить у пустопорожнє… ну, скажемо, якоюсь нудною доповiддю чи то «собачим завулком», а тiєї, що, скажемо, Перовська. I от кличе її ячейка i каже: «так от що, свiдома юнко, будеш ти у нас кандидаткою у комсомол… Твоє яке походження?»… А на чорта менi це походження? Не я ж робила батька? А вiн мене зробив!

— Мабуть, твоє походження все-таки темненьке, — сказав товариш Вовчик.

— А ви, Ганно, як думаєте? Темненьке моє походження?

— Я думаю, що менi вже пора додому, — сказала Ганна й пiдвелась iз стiльця.

— Нi, почекайте! Я ще не скiнчила. — Аглая грубо взяла за руку Ганну й посадила її. — Так от. Що ж менi робити? Ви розумiєте — мене вiд природи покликано до кипучої дiяльностi, i я хочу творити життя. Не так, як його творите ви, Ганно, i не так, як ти, Дмитрiй Карамазов (вона знову випила келих горiлки), а так, як її творили хоробрi на протязi тисячi рокiв… Ви, звичайно, кажете, що я проповiдую iдеологiю нової буржуазiї — хай буде по-вашому. Але й буде по-моєму, бо ми — я й тисячi Аглай у спiдницях та штанях — не можемо далi жити без повiтря.

— Вам, мабуть, дуже душно! — раптом зiронiзувала Ганна.

— Parbleu, j’etouffe. Je vous prie de baisser la glace, pour nous donner un peu d’air¹⁴.

— Я вам уже говорила, що я погано розумiю французьку мову.

— Вона говорить, — зi злiстю сказала тьотя Клава, — що вона задихається i просить вас вiдчинити вiкно.

— А, це зовсiм iнша справа, — знову зiронiзувала Ганна.

Карамазов раптом зiрвався з мiсця i пiдiйшов до дружини.

— Ти, Ганно, очевидно, хочеш додому? — рiзко сказав вiн. — Так я можу провести тебе.

— Я зовсiм не п’яна й тепер уже додому не збираюсь, — спокiйно промовила Ганна. — Так я збираюсь! — кинув Карамазов. — Ходiм!

Тьотя Клава й Вовчик теж пiдвелись. Пiдвелася й Аглая.

— Я передчувала, що з цiєї зустрiчi нiчого гарного не вийде, — сказала тьотя Клава.

— А що ж мусило вийти? — наївно спитав лiнгвiст.

Дама легенько посiпала його за нiс i подала свою руку для поцiлунку. Вона нарештi заспокоїлась i сказала йому, щоб вiн завтра приходив до них iз Карамазовим: мовляв, чому не проїхатись у город К. на кiлька годин. Словом, треба ще познайомитись iз К. Поїздка, мабуть, буде цiкава, бо година прекрасна й потiм, на пароплавi можна набратись нових вражень. Товариш Вовчик погодився. Тодi тьотя Клава взяла пiд руку Карамазова i зробила i йому таку ж пропозицiю.

Дмитрiй теж погодився i, скинувши на плече тьотi Клавину парасольку, пропустив уперед Аглаю й Ганну: та, i друга цiлу дорогу йшли мовчки.

— А все-таки весело жити «на етом свєтє, господам» — сказала Аглая. — Це, здається, твої, Дiмi, слова?

Карамазов мовчав. Вiн замислився. Вiн думав про те, про що недавно говорила Аглая, i мислi йому наздоганяли одна одну. Вiн i справдi стикнувся з цiкавою дiвчиною. І йому тепер уперто лiзло в голову, що ця зустрiч може скiнчитися маленькою драмою, i що в цiй драмi головними особами будуть, очевидно, троє: вiн, Аглая та Ганна.

— Товариство, — сказав товариш Вовчик. — А хто з вас розплачувався з I. Л. Карасиком?

Лiнгвiстовi вiдповiла мовчанка: очевидно, нiхто про це й не подумав.

— Ну, таке вiдношення до крамаря я можу назвати тiльки свинством.

— Нiчого подiбного, — сказала тьотя Клава. — За I. Л. Карасика нiчого турбуватись: коли вiн сьогоднi не взяв, то вiзьме завтра. I завтра йому краще брати, бо завтра ви в нього ще щось купите.

— А воно й правда! — погодився лiнгвiст. — Розрахунок правильний. Якийсь Перерепенко до цього нiколи не додумається.

VII

Коли приятелi пiдiйшли на другий день до того будинку, де квартирували дачницi, їх зустрiла Аглая незадоволеним обличчям i сказала, що кавалерам зовсiм не личить спiзнюватись на цiлих пiвгодини. Словом, тьотя Клава розгнiвалась i поїхала сама. Аглая, звичайно, на них уже не гнiвається i просить їх зайти в кiмнату. До речi, вони познайомляться iз Женею (мужчина в золотому пенсне). У нього зараз страшенно болить якийсь зуб… очевидно, зуб кастрованої мудростi.

— Прошу! — сказала Аглая й вiдчинила дверi. — Заходьте, панове-товарнство!

На друзiв вiйнуло вишуканою парфюмерiєю. Пахла пудра, пахли духи, i здавалось, що кожний закуток i кожна рiч цього помешкання набралась приїсного запаху. На туалетному столi стояло кiлька ваз iз квiтами, на вiкнах лежали французькi романи. Товариш Вовчик почав було розмову про вчорашнiй вечiр. Але Аглая, очевидно, не мала охоти говорити про це.

— Менi здається, що я вчора така ж була, як i завжди, — сказала вона.

— Безперечно! — поспiшив погодитись лiнгвiст i, положивши на вiкно якийсь старомодний французький роман, що його встиг уже переглянути, сказав:

— Ну, а де ж ваш мужчина в золотому пенсне?

— А от зараз ми його покличемо, — сказала Аглая, — Євгенiю Валентиновичу! Ану-бо йдiть сюди.

За дверима, що в другу кiмнату, хтось засуетився i, нарештi, мужчина в золотому пенсне з’явився на порозi.

— Євгенiй Валентинович, — одрекомендувала його Аглая. — Чоловiк тьотi Клави.

Нова людина мовчки стиснула руки друзям i почала бiгати по кiмнатi, ввесь час тримаючись за хворий зуб. Цей типовий iнтелiгент iз профсоюзу — чемний i тендiтний, — вiн зараз забув гарний тон i не звертав уваги на приятелiв. Карамазов уважно розглядав його й думав, що цей мужчина в золотому пенсне обов’язково мусить бути Євгенiй Валентинович, бо iнакше його й назвати не можна. Не Iванович або Петрович i не Денис або Степан, тiльки Євгенiй Валентинович. Правда, можна було б його назвати ще Валентином Євгенiйовичем. Але, по сутi, це все одно.

— Ти, очевидно, дивуєшся, чому в мене так багато французьких романiв? — спитала Аглая, звертаючись до Вовчика.

— Коли хочеш, я дуже дивуюсь, — сказав лiнгвiст. — Навiть страшенно дивуюсь.

— А коли не хочу?

— Тодi я можу й не дивуватись. Словом, я маю бажання вгодити тобi… ти як думаєш?

Аглая сказала Карамазову, що вона вже змiнила свiй погляд на Вовчика i що тепер їй вiн починає подобатись. Лiнгвiст подякував за комплiменте.

— Ну так все-таки: чому ж у тебе так багато французьких романiв? — поцiкавився Карамазов.

— Це, бачиш, моя спадщина вiд прадiда. Вiн залишив менi дуже непогану бiблiотеку.

— Чи не був твiй прадiд культурним помiщиком?

— Як би тобi сказати… Треба гадати, так. Власне, не зовсiм так, але все-таки так.

— Може, ти менi назвеш його прiзвище? Чи не князь це, припустiм, Волконський?

— Чому це обов’язково Волконський, а не якийсь Мазепа?

— Тому що як до першого, так i до другого ти маєш таке вiдношення, яке я маю до Чандзолiна, припустiм.

— Даремно ти так думаєш! — сказала Аглая i зробила хитреньке обличчя: мовляв, вона зараз хоче помовчати, але згодом Карамазов не тiльки почує це прiзвище, — вiн навiть трохи i здивований буде.

— Можливо, я й помиляюсь! — кинув Дмитрiй i тут же подумав, що Аглая чим далi, то бiльш намагається заiнтригувати його. I московське походження, i її порiвняно чиста українська мова, й, нарештi, культурний прапрадiд — усе це пiдтверджує його припущення.

Товариш Вовчик захотiв висловити своє спiвчуття мужчинi в золотому пенсне.

— Вам, мабуть, дуже болить зуб? — спитав вiн. — Я знаю, як болить зуб, це щось жахливе.

— Мугу! — вiдповiв Євгенiй Валентинович i знову схопився рукою за щоку. — Мугу.

Тодi лiнгвiст ударив себе по колiнах i почав запевняти, що йому, мужчинi в золотому пенсне, є прямий сенс пiти до зубного лiкаря. Вовчик iз цим лiкарем зустрiвся кiлька днiв тому i вважає, що це страшенно симпатична люгина. Невже Євгенiй Валентинович не хоче шукати допомоги в названого ескулапа? Вовчик певний, що мужчина в золотому пенсне не пошкодує. Ну… як?

— Звичайно, треба пiти туди, — сказала Аглая за свого родича, що крiм «мугу» нiчого не мiг вимовити.

Ну й добре! Вони пiдуть до зубного лiкаря, i зуб на якусь годину покине тривожити… Чи не хоче й Аглая пройтись? Може, тодi й Дмитрiй не проти?… Словом, давайте пiдемо всi. Правда, надворi душно, але треба ж допомогти людинi, Євгенiй Валентинович грає в футбол? Нi? Нарештi, вiн, безперечно, грае в шахи. Так?… Ну й добре. Коли занiмiє зуб, вони зiграють у шахи.

— Але коли ж ти поведеш Євгенiя Валентиновича до лiкаря? — всмiхаючись, нагадала Аглая.

Товариш Вовчик заметушився: мовляв, вiн це зробить iз великою охотою й негайно. Словом, давайте збиратись.

— Ах, який ти балакучий, — сказала Аглая. — Чи не пора тобi взятись за дiло? Женю ти, звичайно, поведеш сам, бо нема нiякого сенсу всiм нам пектись на сонцi.

Товариш Вовчик iще бiльше засуєтився. Вiн прекрасно розумiє, що треба негайно побачити ескулапа, i компанiя тут нi при чому. Вiн хапає свiй капелюшок, одчиняє дверi й пропускає в них у порив гарячого вiтру — мужчину в золотому пенсне. Євгенiй Валентинович бере в руку свою руду борiдку й мало не вибiгає. Таким чином, у кiмнатi порожнiє i в нiй залишаються Дмитрiй та Аглая.

— Ну, слава Богу, — кинула дiвчина й з полегшенням зiтхнула, — так обрид зi своїм зубом, що хоч тiкай у Москву.

Карамазов нiчого не сказав, йому раптом тривожно забилось серце. До вчорашнього дня вiн почував себе багато спокiйнiш. Звичайно, Аглая йому одразу ж подобалась, звичайно, йому колись вирвалась фраза, що вiн хоче зiйтись iз нею. Але то було тiльки туманне передчуття, i вiн, наприклад, нiколи не шукав тем про кохання, вiн завжди говорив з Аглаєю як iз звичайним розумним товаришем.

Тепер не те. Вiн раптом вiдчув її присутнiсть у цьому городку, так би мовити, фiзiологiчне, i це почуття почалось не вчора, а певнiше — в той вечiр, коли йому з нею не вдалось зустрiтись, коли вiн так мучився цiлу нiч. Навiть i не в той вечiр — це почалось iз першої зустрiчi з нею на пароплавi, тисячами невидимих психологiчних ниток вiн зв’язувався з нею до вчорашнього дня, i вчорашнiй день був тiльки логiчним i неминучим висновком. Хiба випадково вона показала йому своє тiло в купальному костюмi? Хiба випадково вона вчора ввесь вечiр намагалась одрекомендувати себе? Хiба випадково вiн почув цю апологiю безумства хоробрих на фонi вранiшньої зустрiчi, тiєї зустрiчi, коли вона стояла на пляжi в потоках сонця i демонструвала йому своє здорове рубенсiвське тiло? Нiчого випадкового нема, всякий випадок зв’язано з тою чи iншою основою, i обумовлюється вiн певними причинами, i коли причини були, то iнакше й трапитись не могло. I згадуючи їi вчорашню розмову про безумство хоробрих, йому до болю захотiлось бути таким же безумним. Йому захотiлось схопити її в обiйми й закричати побiдним криком дикого переможця. Перед ним на мить промайнули сумнi, осточортiлi очi його Ганни, i вiн уже бiльше нiчого не бачив. Вiн зовсiм не думав про те, як вона прийме його ласки. На нього в цей момент навiть не вплинула обстановка, що, безперечно, не вiдповiдала його намiрам. Вiн уже нiчого не бачив, крiм цiєї привабливої дiвчини i її мигдалевого погляду.

Карамазов нахабно подивився на Аглаїн торс i зупинив на ньому свої очi.