Kitabı oku: «Вальдшнепи», sayfa 4

V

На другий день вони знову зустрiлись: тепер вони зустрiчались кожного вечора. На шостий день над дачним посьолком раптом розiрвалась гроза. Хмари заволокли все небо, i цiлий день iшов краплистий дощ. По вулицях стояли великi калюжi, й надзвичайно розмило дерев’янi тротуари. Тьотя Клава прислала до Карамазових дiвчину з запискою й просила в нiй друзiв сьогоднi не виходити. Лiнгвiст перечитав листа й, передаючи його Дмитрiю, кинув:

— Я гадаю, що дiвчата мають рацiю саме так вирiшити. Ти як на це дивишся?

— Як же тут дивитись, — сказав Карамазов. — Очевидно, краще не придумаєш.

Вiн, звичайно, збрехав, бо на його погляд година була не така вже погана, щоб одмовлятись вiд веселої гулянки. Мовляв, можна було в крайньому разi пороззуватись — це ж не город i не осiння пора.

— Але ти все-таки замислився? — сказав товариш Вовчик, провiряючи замки в своїй рушницi.

— I не думаю замислюватись, — ще раз збрехав Карамазов i зробив декiлька нервових крокiв по кiмнатi.

Вiн нiяк не розумiє, чому це йому трохи заскемiло серце. Невже тому, що вiн сьогоднi не побачиться з Аглаєю? Вiн же зустрiчався з нею вчора й кожного дня зустрiчається. Вiн, нарештi, побачиться з нею завтра й ще багато разiв буде з нею бачитись. Як же розумiти цей несподiваний бiль?

В коридорi раптом заговорили, i в кiмнату ввiйшла Ганна.

— Ну, що ми, хлопцi, будемо сьогоднi обiдати? — спитала вона.

— Очевидно, котлети й пюре з сметаною, — поспiшно вiдповiв Дмитрiй.

Ганна уважно подивилась на чоловiка: вона не знала, жартує вiн чи й справдi серйозно говорить.

— Чого ти витрiщила на мене очi? — сказав Карамазов. — Я ж тобi говорю: котлети й пюре з сметаною.

— А я тобi говорю, — промовила Ганна, — що ти, Дiмi, сьогоднi в поганому настрої i починаєш негарно жартувати зi мною.

— А я от говорю, — сказав Вовчик, кидаючи на лiжко свою рушницю, — що ви й сьогоднi — я бачу — полаєтесь… Це чортзна-що — не новий побут, а якась карикатура на нього.

Карамазов вимушено всмiхнувся й простягнув свою руку лiнгвiстовi.

— Дякую, друже, за правду-матку i прошу пробачення, — сказав вiн. — Дякуй i ти, моя мила Ганнусю… Хiба тобi не приємно вислухувати це вiд безпартiйної сволочi?

— Ти, будь ласка, не лайся, — пробурмотiв товариш Вовчик.

— Невже ти образився?… Коли так, то другий раз прошу пробачення i заявляю: я пожартував.

— Я знаю, що ти пожартував. Але все-таки, чому тобi таке зле обличчя?

— Я, бачиш, Вовчику, котлеток захотiв i пюре з сметаною.

Ганна зiрвалася з свого мiсця i пiдiйшла до столу.

— Дiмi! — сказала вона з розпукою. — Ну навiщо це? Навiщо ти робиш наше життя безконечною мукою?

— Ах, Боже мiй, яка трагедiя! — поглузував Дмитрiй.

Тодi товариш Вовчик пiдбiг до свого приятеля й замахав руками.

— Слухай, друже… — ледве вимовив вiн вiд хвилювання. — Я… я думаю, що ти не комунiст, а деспот! I я… таки донесу на тебе в… контрольну комiсiю.

Карамазов зареготав. Вiн так неприємно зареготав, що лiнгвiст навiть розгубився i подивився навкруги себе здивованими очима.

— Ти думаєш на мене доносити в контрольну комiсiю? — спитав Дмитрiй. — Прекрасно! Тiльки будь, друже, справедливою людиною i зразу донось на мiльйон комунiстiв. Донось, нарештi, на всi сто п’ятдесят мiльйонiв будiвникiв соцiалiзму, донось на самого себе, бо й ти такий же хам, як я, паняй, нарештi, в небесну канцелярiю i донось на саму контрольну комiсiю.

— Дiмi, — сказала Ганна, — ти себе не поважаєш i не поважаєш ту партiю, що до неї належиш. Не забувай, що товариш Вовчик все-таки позапартiйний.

— Ти гадаєш, що такi питання треба ставити на ком’ячейцi?

— Саме це я й хочу сказати, Дiмi. Тiльки це.

Карамазов раптом втихомирився. Чи то спокiйний тон дружини вплинув на нього, чи щось iнше.

— Я ще раз прошу у вас пробачення, — сказав вiн. — Я й справдi трохи погарячився.

— Значить, ти визнаєш, що Ганна має рацiю стримувати тебе?

Дмнтрiй нiчого не вiдповiв. Вiн несподiвано застиг в однiй позi серед кiмнати й так стояв кiлька хвилин. Ганнi навiть прийшла мисль, що вiн захворiв. Вона пiдiйшла до чоловiка i взяла його за руку.

— Дiмi, чого ж ти мовчиш?… Що з тобою, Дiмi?

— Нiчого особливого, Ганнусю, — спокiйно й серйозно промовив Карамазов. — Я думаю зараз про наше фарисейство i думаю: чому? Чому ми не соромимось говорити про пюре й котлетки? Чому ми, нарештi, не соромимось проїдати тут народнi грошi… саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться… Чому ми, нарештi, боїмось виносити гiрку правду на люди (хоч люди й без нас її знають) i ховаємо по своїх ком’ячейках?

— Ну, ця вже сльоза й ця карамелька зовсiм не до дiла, — сказав лiнгвiст. — У всякому разi, вони не можуть тебе характеризувати.

— I я думаю, — кинула Ганна, — що ти сьогоднi йдеш проти самого себе. Хiба це не ти так вiдстоюєш гасло «сильному дорогу»?

Дмитрiй хотiв щось вiдповiсти, але в цей момент у кiмнату зайшла Одарка й зупинилась на порозi.

— Я слухаю! — сказала вона. — Ви мене кликали?

— Що ви слухаєте? — надзвичайно сумним голосом спитав Дмитрiй. — Невже ви не вмiєте говорити людською мовою?

Служка мовчки подивилась на свого хазяїна, її кам’янi очi застигли в якiйсь однiй крапцi, i вся вона була якась штучно-дерев’яна, як статуя спецiального призначення. Навiть Ганна вiдчула це i, зiрвавшись iз свого мiсця, поспiшила випровадити Одарку за дверi.

— Я на неї спокiино не можу дивитись, — промовив Карамазов, коли Одарчинi пiдошви зашелестiли в сiнях. — Вона мене своєю мовчазнiстю так iнодi тривожить, що я, їй-богу, починаю боятись за свою голову: от-от збожеволiю i кинусь кудись бiгти скаженим бiгом.

— Тобi, Дiмi, треба лiкуватись, — сказала Ганна. — Ти хворий, Дiмi!

— Лiкуватись? Це не те! Не те, моя люба! — зiтхнув Карамазов. — Справа от у чому: iнодi бiжиш — i зупиняєшся. Зупинився i стоїш. Навкруги так прекрасно — озеро, небо, димок синьої далини, а «в i н» стоїть i вилупив на тебе баньки… Я говорю, Ганнусько, про наше чорне, пiанiно… про те, шо в Харковi. Це не пiанiно, а якась жахлива примара. Заплющиш очi й лежиш. I от раптом щось штовхне тебе, i ти подивишся, i бачиш, як з пiанiно лiзе на тебе якась волохата iстота. Пiдлiзе — i сяде навпроти тебе. Я довго мовчу й довго запевняю себе, що нiчого нема. Тодi волохата iстота лiзе до мене на кровать. Саме тодi, Ганнусько, я кричу, щоб ти запалила електрику. Але ти нiколи не встигаєш запалити, бо волохата iстота страшенно метка й хутко ховається в пiанiно, а ти, Ганнусько, спросоння страшенно мамулувата.

— I ти серйозно вiриш, що ця iстота живе в пiанiно? — спитав товариш Вовчик.

— Їй-богу, не знаю! — якось жалiбно всмiхаючись, сказав Карамазов. — Як комунiст, я їй не вiрю, а як мешканець такої-то кiмнати в мiстi Харковi, я не можу не вiрити, бо майже кожного дня менi приходиться вночi тривожити дружину.

— Тобi й справдi лiкуватись треба, — сказав товариш Вовчик.

— I ти про лiки? Чудаки ви страшеннi! Їй-богу, чудаки! — Карамазов подивився на свого приятеля i несподiване зареготав. — Ой, якi ж ви чудаки! Невже ти не помiтив, що я ввесь час дурня валяю? Очевидно, з мене непоганий артист вийшов би.

— Ну тебе к чорту! — спалахнув лiнгвiст i хутко вийшов iз кiмнати.

Цiлий день, а потiм цiлу нiч Дмитрiю не давав покою образ дiвчини в рожевому платтi й з голубою парасолькою, дiвчини, що так скоро назвала його «милим», що так цiкаво говорила про старофранцузьке життя («ти знаєш поета Вiлйона?»), що вiдчула в наших нiчних базарних завулках безсмертного Флобера, що, нарештi, в час його душевної кризи явилась до нього такою цiкавою спiвбесiдницею.

Заснув вiн, коли вже зовсiм розвиднилось. Сон його був неспокiйний, i прокинувся вiн за якiсь двi години. Сонце вже високо стояло в чистому небi й важким огнем палило йому голову. Перший погляд упав на Ганну. Вона сидiла на канапi й держала в руках якогось листа, Дмитрiй зробив гримасу незадоволення: це була записка вiд тьотi Клави. Ганна зиркнула на чоловiка i спитала його спокiйним голосом:

— Вiдкiля цей лист, Дiмi?

— Прочитай уважнiш, i ти, мабуть, сама догадаєшся, — сказав вiн, повертаючись до стiни.

— Це вiд тих же дам?

— Менi здається, що тобi нема нiякого дiла до моїх листiв, — грубо кинув Карамазов. — Хто тебе просив лазити в мiй паперовник?

Ганна здивовано подивилась на чоловiка.

— Я зовсiм випадково натрапила на цю записку, — сказала вона. — Менi потрiбнi були грошi на цукор… i, значить, нiчого хвилюватись. Хiба ти ранiш не дозволяв менi розпоряджатись своїм майном без спецiальних на це iнструкцiй? Чи, може, ти тепер щось маєш ховати вiд мене? Так тодi треба сказати — i тiльки.

Дмитрiй зиркнув на дружину. Вона так щиро говорила, їй були такi сумнi очi, що в нiм раптом прокинулось почуття огиди до себе.

— Ти мене пробач, Ганнусю, — сказав вiн. — Я й справдi рiзко висловився… Але виною цьому настрiй: я сьогоднi спав дуже погано.

Карамазов обняв Ганну i став ласкати її. Вiн нарештi пiдтвердив її припущення. Записка, звичайно, вiд «тих же дам». Але що ж тут такого? Тьотя Клава (вiн майже несвiдомо заговорив саме про цю даму, не згадуючи Аглаї) така собi мiщаночка, i вiн це прекрасно розумiє. Чи, може, вона думає, що вiн все-таки закохається в неї? Тодi це зовсiм несерйозно.

Ганнi хутко забилось серце, i вона зупинила свiй тривожний погляд на чоловiковi.

— I ти це правду говориш? — спитала вона.

— Що з тобою, Ганнусько? — сказав Карамазов. — Яку це правду ти маєш на увазi?

— А от таку, — зiтхнула Ганна. — Менi, Дiмi, i в голову не приходило в чомусь серйозному запiдозрювати тебе, але зараз я дивуюсь твоїй красномовностi.

— Ну, от уже й красномовнiсть не подобається. Карамазов держав у зубах нiжно-смагляве вухо своєї дружини й розгублено дивився на стелю. Вiн зрозумiв, що спросонку видав сам себе й що виправити вже не можна. I тому, коли Ганна вперто повторила своє запитання: «ти це правду говориш?», у нiм спалахнула злiсть.

— Нi, — рiзко сказав вiн. — Я брешу!

Ганна добре знала чоловiка i чекала такої вiдповiдi. Але вона знала й те, що пiсля таких вибухiв вiн остаточно обезволюється.

— Ах, Дiмi! Боже мiй, Дiмi! Що ти робиш iз собою? Справа ж зовсiм не в цих дачницях. Невже ти гадаєш, що я вже не вмiю поважати себе?

Дмитрiй слухав дружину й нiчого не чув. В цей момент вiн i не мiг чути, бо мислi й почуття раптом покинули його i вiн лежав мертвим шматом м’яса. Так iз ним завжди бувало пiсля сварки з Ганною.

— Ах, Дiмi! Ти зовсiм даремно так про мене думаєш. От познайом мене з цими дачницями, i я тобi доведу це… Ти обiцяєш познайомити?… Ну?

— Я зроблю все… що хочеш, — сказав Дмитрiй. — Тiльки, будь ласка, вийди вiдцiля.

Ганна не примусила довго прохати себе, i за якусь хвилину її вже не було в кiмнатi. Тодi Карамазов вийняв iз чемодана купальний костюм i, покликавши товариша Вовчика, пiшов iз ним до рiчки.

— Ти подивись на цi обличчя, що обминають нас, — сказав лiнгвiст, посилаючи до нiг свого сетера. — Зверни увагу, як вони дивляться: їй-богу, як вороги. От психологiя! Коли приїхав на вiдпочинок, то обов’язково пан.

— Вони, очевидно, мають рацiю так думати.

— Так, по-твоєму, треба знищити всi будинки вiдпочинку?

— По-моєму, треба залишити цю тему, бо все одно з порожнiх фраз ми не виберемось. Коли цi дикуни не хочуть вбачати в тобi трудової людини й не хочуть розумiти, що ця людина має право за якийсь рiк чи то два роки вiдпочити один мiсяць, то твоє обурення проти них є цiлком законне явище. Але, з другого боку, цiлком законно й вони обурюються проти тебе, бо, по-перше, ти не один, а таких, як ти, тисячi, по-друге, не всi цi тисячi умiють коректно поводитись iз цими людьми й, по-третє, ми й справдi в порiвняннi з ними — пани.

— Словом, i тут тупик? — сказав товариш Вовчик.

— Що ти хочеш цим вiдзначити?

— Те хочу вiдзначити, що ти й справдi трагiчна фiгура. Всюди ввижається тобi сама безвихiднiсть.

— Очевидно, така вже вдача менi, — сказав Дмитрiй i широко позiхнув.

Вони пiдходили до рiчки. На пристанi суетились портовики i щось вигружали з пiдвод. Пароплава ще не було, не було й вiтерця, так що рiка стояла як дзеркало. Ранок був винятковий: пiсля дощiв ночi стали холоднiти, i холодок нiчний затримувався на водi, аж поки сходило сонце.

— Ну, вже скоро почнемо полювати, — сказав товариш Вовчик i вiд задоволення крякнув.

Карамазов одв’язав свiй каюк, i вони, вiдпливши сажнiв три вiд берега, кинулись у воду.

I тодi ж хтось недалеко зареготав, Карамазов подивився i побачив у купальних костюмах Аглаю i тьотю Клаву. Вони стояли на рiчному пляжi й готувались лiзти в воду.

— Драстуйте, мої голуб’ятка! — закричав товариш Вовчик.

— Здоров був, голубе! — вiдповiла йому криком тьотя Клава.

Дмитрiй вiдчув, що йому стало важко дихати. Вiн наздогнав свiй каюк i влiз у нього. Цiлу нiч Аглая не давала йому спокою, цiлу нiч вiн мрiяв про зустрiч iз нею (наче вiн не бачився з нею сто рокiв), i от на ранок вiн раптом зустрiчає її в купальному костюмi. В ньому в перший раз прокинувся до неї справжнiй стривожений самець. Вiн безсоромно дивився на її таз, на її груди i нiяк не мiг одiрватись. Йому захотiлось зареготати й так дико, як, очевидно, реготала первiсна людина. Йому навiть прийшла мисль пiдпливти до флоберiвських дам i жартуючи схопити в свої обiйми Аглаю.

— Ану покажи, як ти плаваєш? — закричала Аглая, звертаючись до Карамазова й так випинаючи груди, нiби вона збиралась летiти до нього.

— Ah, mon Dieu! que difes-vous la⁸, — крикнув товариш Вовчик.

— I ти тут, mоn ami? I ти? Que vous etes aimable de venir me surprendre ainsi⁹.

— Але компенсацiя, мадмуазель. J’espere que vous me ferez I’amitie de diner avec moi¹⁰.

— C’est une grave question qui demande reflexion¹¹.

— Будь ласка, подумайте. Бо я до обiду дiстав прекрасного вина.

Товариш Вовчик уже сидiв у каюку напроти Дмитрiя i поволi грiб до пляжу.

— Ти знаєш, — сказав вiн, звертаючись до свого приятеля. — Я говорю про загадковiсть, що за неї сховались нашi дами. Її все-таки можна розшифрувати.

— Яким же це чином?

— Дуже просто, — тихенько засмiявся лiнгвiст. — Ми їх напоїмо добрим мiцним вином — i вони нам усе розкажуть.

— Ти так думаєш?

— Я цього певний… Тим паче, що дами не вiд того, щоб колись iз нами випити. Оце недавно тьотя Клава так прямо менi й сказала, що вона хоче «кутнуть».

Карамазову ця мисль теж подобалась. Не тому, що йому хотiлось «розшифрувати», як говорив товариш Вовчик, московських дам — ця загадковiсть iз кожним днем його все менше й менше цiкавила, — а тому, що сьогоднi вiн побачив прекрасне Аглаїне тiло, тому, що йому захотiлось кусати її. Йому метнулось у головi, що п’янка може утворити непогану обстановку, i вiн уже напружено шукав мiсця для оргiї.

— Я бачу, що ти подiляєш мою думку, — сказав товариш Вовчик.

— Я її цiлком подiляю.

— Ну, так тодi допомагай менi, друже. Я думаю зараз атакувати наших дам i сподiваюсь, що сьогоднi вночi ми будемо з ними пиячити.

— Але де ж ми з ними зiйдемось? — спитав Карамазов.

— Про це я вже подумав. Годинi о восьмiй ми сядемо в каюк, заберемо з собою що треба й поїдемо на Зелену Косу. Там можна буде навiть огнище розвести.

— На Зелену Косу? Прекрасно. Як це вiн про неї не подумав. Це ж такий затишний куточок, що кращого й не треба. Там навiть можна буде й заночувати… саме в копицях сiна. — Ти добре придумав, — сказав Карамазов. — Я з охотою пiдтримаю тебе.

Товариш Вовчик ще раз вiд задоволення крякнув i змовк: вони вже були бiля флоберiвських дам.

— Що ви там секретничаєте? — спитала тьотя Клава, коли каюк легко сiв на пiсок пляжу.

— Це я кажу Вовчиковi, — знайшовся Дмитрiй, — що пора вже вас познайомити з моєю дружиною.

— Ти це серйозно говориш? — спитала Аглая, примружуючи очi.

— Цiлком серйозно… i ми зробимо так: я вас познайомлю з Ганною, а ви нас познайомите з чоловiком тьотi Клави.

Аглая поспiшила погодитись. Бiльше того: вона гадає, що треба це зробити сьогоднi увечерi.

— Тiльки не сьогоднi, — кинув товариш Вовчик i поiнформував дам про свiй план щодо випивки.

Дами план прийняли, але Аглая сказала, що перш за все вона хоче познайомитися iз Ганною.

— Чому це «перш за все»? — незадоволено спитав Дмитрiй. — На цю iсторiю ще буде час.

— Але й на випивку буде час, — уперто сказала Аглая. Вона так рiшуче стояла на своєму, що за кiлька хвилин Вовчик уже виходив iз себе. Тодi дами несподiвано почали вдягатись i демонстративно покинули пляж.

— I на чорта тобi треба було говорити про це знайомство? — незадоволено сказав лiнгвiст.

Але Карамазов i сам проклинав себе за необачнiсть. У всякому разi, друзi вже знали Аглаю i зрозумiли, що нiякої вечiрки не можна влаштувати, доки вони не задовольнять цю капризну й уперту дiвчину.