Kitabı oku: «Вальдшнепи», sayfa 6

VIII

I вiн, очевидно, мав рацiю. Iнакше навiщо б служка зачиняла вiконницi? Чи, може, Аглая хоче затримати спеку? Так нi, цього не може бути! Вона, безперечно, шукає пiвтемряви. Треба бути рiшучим, i тiльки.

В кiмнатi темнiє тiєю денною темнотою, коли, й заплющивши очi, вiдчуваєш ясний безхмарний день i згорiло-порожнi вулицi заштатного городка. Крiзь одну вiконницю лiзе вогняна лапа пiвденного сонця й, полоснувши по вазах iз трояндами, легко лягає на стiну.

Аглая поправила декольте свого рожевого плаття й скинула на Карамазова очi.

— Дмитрiй, iди-но ближче до мене, — сказала вона. — Ти хочеш абрикосової води?

— Дякую! — кинув Карамазов i зупинився бiля дiвчини.

— Не хочеш?… Ну, тодi я сама вип’ю.

Вона пiдiйшла до глечика й з ним сiла на своє попереднє мiсце. Ковтаючи невеличкими ковтками жовтувату воду, вона говорила йому про Євгенiя Валентиновича й раптом поцiкавилась його родинними справами. Словом, вона хоче ще дещо взнати про нього й особливо їi цiкавлять факти, так би мовити, глибоко iнтимного характеру. Ну от, знову, припустiм: якi ж, нарештi, в нього взаємовiдношення з дружиною? Вона його колись запевняла, що вiн не любить свою Ганну, але це ж був тiльки жарт. Вона, звичайно, нiчого не знає, а її дуже цiкавить, як вiн ставиться до своєї дружини.

Доки Аглая подавала запитання, так би мовити, «взагалi», Карамазов готовий був їй вiдповiдати. Але коли вона фамiльярно заговорила про Ганну, йому неприємно стиснуло серце: вiн несподiвано образився за дружину. Мовляв, чому це Аглая не дає їй спокою? За кiлька хвилин перед тим вiн не мiг навiть припустити, що в нiм прокинеться таке почутгя. Але зараз воно навiть затривожило його. Звичайно, вiн уже не любить, вiн сьогоднi навiть ненавидить Ганну. Але з нею зв’язано такi гарнi хвилини, що вiн не може не поважати її якоюсь своєрiдною повагою. У всякому разi, вiн рiшуче одмовляється згадувати сьогоднi її iм’я в присутностi Аглаї, так принаймнi диктують йому норми елементарної етики.

— Може, Ганни ми не будемо чiпати? — спитав Карамазов. — Невже тобi не обридло говорити про неї?

— Чому це? — дитячими очима подивилась на нього Аглая. — На мiй погляд, вона все-таки цiкава женщина.

— Я гадаю, що їй зовсiм не мiсце в нашiй розмовi.

— В нашiй розмовi? От тобi й маєш! Чому це в нашiй розмовi?…

Аглая зрушила праве плече й сказала:

— Ти переконаний в цьому?… Ну що ж, добре! Я її не буду чiпати.

Вона змовкла, мовчав i Карамазов. Розмова перервалась на дуже невдалому мiсцi, i тому утворилось таке враження, нiби хтось когось i якось образив. Дмитрiю прийшла мисль, що Аглая зрозумiла причину його небажання говорити про Ганну, i йому стало нiяково. Чому й справдi не поiнтимничати?.

— Ти дуже хочеш знати, як я ставлюсь до Ганни? — спитав вiн.

Аглая бистрим рухом розправила на колiнах своє рожеве плаття, подивилась кудись убiк, помовчала трохи й раптом сказала тихим, але рiшучим i впертим голосом:

— Я це дуже хочу знати.

— Ну, так от: iз своєю дружиною я вже давно в натягнутих вiдношеннях. Приблизно рокiв три.

— Як розумiти тебе: ти вже розлюбив її, чи щось iнше треба мати на увазi?

— Бачиш, — сказав Карамазов, — менi важко з’ясувати це. Сказати, що я її розлюбив, — не можна. Але й сказати, що я її люблю, теж не можна.

Аглая пiдвелася з стiльця, пiшла до канапи й запалила папiроску.

— Ти хочеш сказати, — промовила вона, — що ти її нiколи не любив?

— Цього я не хочу говорити, бо це зовсiм не так; я її сильно любив. Справа тут багато складнiш. Тут… як би це сказати…

Вiн змовк i усмiхнувся: йому й самому смiшно стало, як важко вияснити цю родинну iсторiю.

— Ну що ж далi? — засмiялась Аглая. — Як же далi, мiй глупенький хлопчику?

Карамазова раптом знервувала її фамiльярнiсть, i вiн рiзко сказав:

— Далi я одмовляюсь говорити.

— Який ти чудний, Дiмi, — i Аглая подивилась на нього сумними очима, — i яка ти, мiй глупиш, усе-таки нещасна людина… Так я зрозумiла тебе ще в нашу першу зустрiч.

Дмитрiй засмiявся: йому страшенно подобається ця самовпевненiсть. Хто це їй наговорив такого абсурду про нього?… Проте вiн на неї не ображається. Вона може говорити ще щось i в цьому ж таки дусi.

— Я, звичайно, можу говорити, — спокiйно сказала Аглая. — Але ти мусиш покинути своє самолюбство й теж не бути таким самовпевненим. Словом, постановимо так, що коса наскочила на камiнь. Сильна людина на таку ж сильну… Хоч, правду казати, я в тобi нiчого не бачу нi вiд коси, нi вiд камня.

Остання її фраза гострим болем вiдгукнулася в його серцi. Вiн нiчого не має нi вiд коси, нi вiд камня? Вiн — той, кого вона недавно вважала за сильну вольову людину. Вона жартує чи правду говорить? Карамазов розгубився i, як ображений хлопчисько, стояв перед Аглаєю:

— Що це значить?

— Це значить, — сказала Аглая, — що не треба ображати людину, коли вона цього не заслужила, — це раз. По-друге, цим менi хочеться сказати, що я тебе знаю не гiрше, нiж ти сам себе знаєш.

— Що ж ти знаєш про мене? — майже з розпачем спитав Дмитрiй i тут же вiдчув, що йому серце завмерло. — Ти ж, здається, вважала мене за сильну людину?

— На жаль, так, як сам ти себе вважав, — промовила вона.

Аглая бачила, як вражали Карамазова її слова, але на цей раз вона, очевидно, свiдомо робила їх злими. Що її штовхало глузувати з нього? Жiноча помста за його обережне вiдношення до Ганни чи щось iнше? В усякому разi, вона на цей раз дала собi волю. Вона на цей раз наговорила йому стiльки неприємного, скiльки вiд неї вiн ще нiколи не чув.

— Ти, Дмитрiй Карамазов, — говорила вона, — страшенно самовпевнена людина, але в той же час ти нiколи не довiряєш своїм силам… Цiєї нової характеристики ти вiд мене, мабуть, не сподiвався почути? Правда? Ти, Дмитрiй Карамазов, любиш згадувати вiдвагу й волю, i ти, безперечно, вiдважний i маєш сильну волю. Але в той же час ти, Дмитрiй Карамазов, великий боягуз i страшенно безвольна людина. Ти, Дмитрiй Карамазов, вклоняєшся перед культурою, i ти, безперечно, культурна людина. Але в той же час ти, Дмитрiй Карамазов, страшенний невiглас. Словом, ти, Дмитрiй Карамазов, недоносок тридцятих рокiв… бо й самi цi роки iсторик схарактеризує тим же самим назвиськом… Ти, я гадаю, не ображаєшся на мене за цю характеристику?

Йому ображаться, звичайно, нiчого, хоч — правду кажучи — характеристика така ж жорстока, як i несподiвана. Але вiн усе-таки не розумiє, навiщо вона? Чому це їй прийшло в голову саме сьогоднi говорити йому такi «комплiменти»? Вiн нiяк не може цього втямити.

— Ти не розумiєш? — сказала Аглая. — Шкода! А справа дуже проста. Милий мiй, невже ти не розумiєш? Невже ти не розумiєш, що я маю бажання покинути гру в темну?

— Тепер не розумiю, що ти хочеш сказати цiєю «грою в темну»? — промовив Карамазов i вiдчув, як йому знову повертається колишнiй настрiй. Вiн бадьоро подивився на неї i навiть спитав її, чи не знає вона, що це з ним. Що це трапилось iз ним за якусь секунду?

— Я знаю, мiй милий, — сказала Аглая, помiтивши змiну настрою у свого спiвбесiдника. — Але давай все-таки повернемось до твоїх фамiльярних справ. Скажемо, так: коли ти зiйшовся з Ганною? Ну, коротенько.

— Коли я зiйшовся з Ганною?

Аглая не помилилась. Карамазов постановив зробити екскурс у минуле. Настрiй зробив своє дiло, й вiн несподiвано навiть для самого себе почав. Вiн почав iз того, що зустрiвся вiн iз своєю дружиною в обложенiм мiстi, коли воно з тоскою дивилось на пiвнiч. Тодi стояв глибокий холодний вересень. Червона гвардiя вiдступала й, вiдступаючи, ледве стримувала полки переможця. Снились далекi днi минулого: й городовий на розi, й голий осiннiй парк, i якась музика в кiно — нудна й невесела. Вiн прийшов у чека. В той час там готувались до побiгу. На пiдлозi валялись стоси папiрцiв, ганчiрок i бiлизни. Вiн зупинився бiля дверей i дивився на баришень, що рились у барахлi, напихаючи ним свої саквояжi. Саме тодi до нього й пiдiйшла Ганна (вiн потiм узнав, що це Ганна). Вона з тоскою здавила свою голову й притиснулась до дверей. Тодi вiн вийняв iз кобури браунiнга й пiдiйшов до однiєї скринi, де вовтузились барахольщики. Вiн вистрелив однiй баришнi в карк. Того ж дня чека розстрiляла ще кiлькох мародерiв, i того ж дня Ганна зiйшлася з Дмитрiєм.

— Це i все? — сказала Аглая, коли Карамазов зупинився. — Ти скiнчив свою iсторiю?

— Мабуть, усе! — кинув Дмитрiй, знову вiдчувши якусь нiяковiсть («i справдi, навiщо ця зайва одверiтiсть?»).

— Коли все, то менi й цього досить… Я вiд тебе бiльше нiчого не потребую.

— Ну, так як же: люблю я свою дружину чи нi? — вимушено усмiхнувся Карамазов.

— Про це ти почуєш за якiсь два-три тижнi, — цiлком серйозно сказала Аглая. — А поки що давай i справдi перейдемо на iншу тему.

Вона взяла його голову й положила її на свої колiна. Карамазов здригнув: приїсний запах духiв i троянд туманив йому мозок. Бiла лапа пiвденного сонця рiзала очi, й денна кiмнатна тиша викликала млость. Дмитрiй майже несподiвано для себе почав обережно гладити Аглаїне колiно, й, можливо, тому, що вона нiяк не реагувала на це, вiн за кiлька хвилин схопив в обiйми її ноги й, тихо скрикнувши, вп’явся зубами в її м’яке тiло.

— Що з тобою? — суворо сказала Аглая i з силою вiдштовхнула його вiд себе. — Що з тобою, Дiмi?

Карамазов пiдвiвся. Вiн блукав розгубленими очима по стелi, й здавалось, що вiн от-от кинеться на пiдлогу й заб’ється в припадку епiлепсiї.

— Що з тобою, Дмитрiй? — промовила Аглая вже ласкавим голосом. — Як ти зважився на такий вчинок?… I до того з жiнкою, що з нею порiвняно так недавно познайомився? Знаєш, я не чекала вiд тебе такої хоробростi!… Чи, може, ти мене прийняв за баришню легкої поведiнки? Ну?… Чого ж ти мовчиш?

— Пробач менi! — ледве промовив Карамазов. — Я це зовсiм несподiвано зробив.

Аглая поправила своє рожеве плаття, пiдвелася з канапи й сказала:

— А що буде, як я розповiм про це Ганнi? Ну?

Дмитрiй не вiдповiдав. Тодi Аглая пiдiйшла до нього i взяла його обличчя в свої руки.

— Ну, нiчого, — сказала вона. — Я на тебе не ображаюсь. Бiльше того — скажу одверто, — менi навiть приємно було, коли ти вкусив мене. Я переконалась, що ти є такий палкий, яким намалювала тебе моя уява. Чуєш?… Я не ображаюсь!

Карамазову прийшла мисль, що дiвчина просто жартує з ним. Вона, мабуть, i справдi не проти того, щоб вiн узяв її, але вiн, Карамазов, страшенно мамулуватий мужчина й не знає, як поводитись iз такими цiкавими жiнками. Треба бути бiльш рiшучим, впертим, i все буде гарно. Вiн узяв її руку й спитав:

— Ти дозволяєш менi говорити з тобою так, як я того хочу?

— Будь ласка! — кинула Аглая, не одриваючви очей вiд його обличчя. — Що ти думаєш менi сказати?

Дмитрiй пiдiйшов до вiкна. За вiкном в абрикосовому саду щось кричала хазяйка подвiр’я й над одною з ваз дзижчала муха. На лiву вiконницю сiв єгипетський голуб i протуркотiв своє ласкаве «супруг».

— Ну, я тебе слухаю, — сказала Аглая. — Як ти там хочеш говорити зi мною?

— Бачиш, — почав мамулувате Карамазов i почервонiв. — Я страшенно хотiв би мати… тебе…

Аглая засвистiла. Боже мiй, як їй не свистiти, коли Дмитрiй такий без кiпця наївний. Що значить «мати»? Чи не думає вiн, що вона так i кинеться йому в обiйми? Нi, цe зовсiм несерйозно! I коли б хтось iнший сказав так, вона б зумiла реагувати. Але йому вона радить тiльки покинути свою «карамазовщину» й поважати себе i її.

— Ти зрозумiв мене? — сказала вона, кiнчаючи. — Ну, говори ж, Дiмi.

Вiн нiчого не вiдповiдав i мовчки дивився кудись у простiр. Вiн почував себе дуже нiяково. Так пройшло кiлька секунд. Але от раптом вiн зареготав сильним i цiлком природним реготом.

— Знаєш що, — промовив вiн. — Дозволь менi поцiлувати твою голову.

Аглая з зацiкавленням подивилась на нього. Вона знову взяла в долонi його обличчя й промовила ласкавим, майже матернiм голосом:

— Поцiлувати менi голову?… I цього не треба робити.

— Клянусь тобi, — раптом скрикнув Карамазов. — Клянусь тобi, що в мене й тiнi не залишилось поганого почуття до тебе.

— Я дуже рада, — сказала Аглая. — Я вiрю. Dante avait bien raison de dire que L’Enfer est pave de bonnes resolutions¹⁵. Але я дозволю тобi це зробити тiльки тодi, коли трапиться те, про що я зараз думаю.

— А про що ти зараз думаєш?

— Дiмi, не треба бути таким наївним, а то я зовсiм розчаруюсь у тобi. Ти зараз дуже подiбний до свого друга Вовчика.

Аглая пiдiйшла до глечика з абрикосовою водою i зробила з нього кiлька ковткiв. Якось химерно вона виглядала зараз, i Карамазов вiдчув у нiй щось надзвичайно рiдне. Йому здалось, що саме її вiн загубив колись, i вона тепер прийшла до нього, така бажана, як нiхто i як нiщо. Карамазов дивився в її очi, стежив за її рухами, i йому ввижалось, що цi очi й цi рухи вiн бачив чи то увi снi не то наяву. Але коли це було наяву, то це було тисячу рокiв тому. Йому навiть прийшла мисль, що вiн, Карамазов, жив в якiйсь iншiй плотi ще далеко до Данте, що його допiру згадала Аглая.

— Чого це так довго нема наших вiд лiкаря? — раптом сказала дiвчина. — Як ти думаєш, Дiмi?

— Очевидно, зуб виривають.

Карамазов вийняв портсигар i запалив нову папiросу. Повз вiкон iз криком пробiгла дiтвора й зникла за рогом. Знову затуркотiв єгипетський голуб.

З дальнього дому вiдпочинку вдарили в дзвiн: мабуть, скликали до другого снiданку. Бiла лапа пiвденного сонця полiзла вище й поширилась.

У кiмнатi стало ще душнiш.

— Ну, Дмитрiй, — сказала Аглая, — ти йшов би додому: я зараз думаю надягати купальний костюм. Карамазов узяв капелюх i мовчки пiшов до дверей.

— Я гадаю, що ми зустрiнемось увечерi? — сказала йому вслiд Аглая.

Дмитрiй повернувся. Вона стояла, заложивши руки за голову, й загадково дивилась на нього.

— Обов’язково! — сказав вiн i вийшов iз кiмнати.

«Щось почалось», — раптом прийшло йому в голову. Не той роман, що до нього вiн хотiв утекти од нудоти буднiв нудної Ганни, — почалось щось тривожне i — тепер вiн певний — трагiчне. Але не жах викликало воно в нiм, а почуття якоїсь безумної радостi, нiби вiн мусив на днях одкрити цiлком нову й надзвичайно цiкаву сторiнку в своєму одноманiтному життi.

Карамазов пiшов до рiки. Йому хотiлось зараз кинутись у воду й попливти проти течiї чорт знає куди — такими сильними й рiшучими рухами розсiкаючи дзеркальну поверхню.

IX

Вiн так нiколи не чекав вечiрньої години, як того душного дня. I цiлком нормальна людина не може уявити, як вiн мучився, коли Аглая не вийшла з дому.

Але вона не виходила й на другий та на третiй день — у п’ятницю. В суботу товариш Вовчик, зустрiвшись iз тьотею Клавою бiля квартири флоберiвських дам, поставив таке рiшуче запитання:

— Скажи менi от що: чому це не видно твоєї племiнницi? Чи не посварилась вона з Дмитрiєм?

— Не думаю, — сказала тьотя Клава. — Моя племiнниця дуже розумна людина i з пустячка не буде робити трагедiї.

— Ну так чому ж вона сидить дома?… Чи, може, й вона захворiла?

Тьотя Клава посмiхнулась i нiчого не вiдповiла. Вона пiдiйшла до акацiї, зiрвала плiд i, зробивши з нього дитячого пищика, взяла його в свої ярко-червонi губи. Товариш Вовчик пiдвiв бiлi брови й сказав з обуренням:

— По-перше, я не розумiю, чого ти мовчиш, а по-друге — таємнiсть тут зовсiм не до дiла. Чому не сказати прямо?

— По-перше, — обурилась, у свою чергу, тьотя Клава, — я не знаю, що менi сказати прямо, а по-друге — я тобi не жiнка, i ти так не кричи на мене! Чи, може, ти хочеш, щоб я покликала Євгенiя Валентиновича?

Лiнгвiст раптом зблiд. Вiн зовсiм не чекав такого несподiваного повороту в розмовi i, як i треба було припускати, перелякався.

— Я прошу пробачення, — сказав вiн. — Ти… ви не зрозумiли мене.

Але тьотя Клава вже заспокоїлась. Вона не може довго гнiватись на «свого чудачка», її тiльки дивують цi мужчини: не встигне поцiлуватись два чи то три рази з тою чи iншою жiнкою, як уже ту чи iншу жiнку починає вважати за свою власнiсть i починає на неї страшенно кричати. Ну, добре, вона дещо дозволила товаришу Вовчику… але хiба йому цього вже досить? Тьотя Клава нiяк не чекала, щоб лiнгвiст мiг так скоро розчарувати її.

— Подякуй моєму характеровi! — сказала вона й подала свою руку для поцiлунку.

Обличчя лiнгвiстовi взялося червоною фарбою. Вiн мiльйон разiв дякує i запевняє, що бiльш нiколи й не подумає кричати на тьотю Клаву. Вiн крикнув, їй-богу, не навмисне, i його спровокував не хто iнший, як Карамазов. За якiсь три днi цього чудака й пiзнати не можна. Вiн якось змарнiв, i очi йому заблищали, безперечно, хоробливим блиском. Коли Вовчик спитав приятеля, що з ним, той одверто заявив йому, що закохався в Аглаю i закохався якось там надзвичайно. Словом, «щось почалось». Вовчик як мiг заспокоював його, але хiба божевiльного заспокоїш?…

Вiн приблизно так заспокоював:

«Ну як це легенький флiрт iз випадковою жiнкою та ще й за такий короткий термiн може перетворитись несподiвано в серйозну драму? Звичайно, Аглая — цiкава дiвчина, звичайно, Карамазов неврiвноважена натура, але все-таки це ж занадто. Тiльки винятковий процес у безперечно хворiй психiцi може так пiдкузьмити людину».

— Саме це ти й говорив йому? — спитала тьотя Клава.

— А що ж я мiг говорити йому? Я взагалi не маю здiбностей для такої невдячної ролi.

— А коли не маєш, — з обуренням промовила женщина, — то не треба й брати її на себе. Хто тобi намолов, що це легенький флiрт? Чого ти розписуєшся за Дмитрiя?… Чи, може, ти найнявся до Ганни за адвоката? Коли так, то можеш iти од мене.

Ах, Боже мiй! Вовчику все-таки рiшуче не везе. Все вiн якось не до речi говорить. Особливо йому не везе з женщинами. Лiнгвiст схоплює руку тьотi Клави й, оглядаючись (щоб не побачив Євгенiй Валентинович), цiлує цю руку п’ять, десять, двадцять разiв. Тодi тьотя Клава викидає з рота зелений пищик i пропонує пiти до Аглаї i поговорити ще з нею. По сутi — це ж справа не її, а її племiнницi, i, значить, розмовляти треба з племiнницею. Тьотя Клава зараз пiде в кiмнату й покличе Аглаю, а товариш Вовчик мусить прямувати до абрикосового саду й там полежати в гамаку. Коли вiн не хоче зустрiчатись з її чоловiком, йому слiд перелiзти через паркан, бо Євгенiй Валентинович працює бiля вiкна i, значить, пройти непомiченим не можна.

— Тодi я краще перелiзу через паркан, — враз погодився лiнгвiст i, покликавши свого ловерака, пiшов вiд хвiртки.

Стояв прекрасний пiвденний вечiр. I сьогоднi перегукувались тi ж самi, що й кожного дня, занесенi з Росiї невгамовнi гармошки. По всiх кiнцях городка дiвчата спiвали зовсiм не аранжированих i все-таки надзвичайних народних пiсень.

У голубому небi прорiзались срiбнi зорi, i з рiки зайчиком плигав тендiтний i легкий вiтерець. Коли товариш Вовчик, перекинувши через тин свого сетера, пiшов до гамака, там уже сидiла Аглая.

— Ну, так що ти хотiв менi сказати? — зустрiла вона його запитанням.

— Я, власне, нiчого не думав говорити, — несмiливо почав лiнгвiст, сiдаючи на траву. — Менi наказала тьотя Клава порадитись iз тобою з приводу Дмитрiя.

— Я тебе слухаю.

Товариш Вовчик зам’явся. I справдi: що вiн скаже Аглаї? Може, i їй вiн скаже не до речi — i тодi нова неприємнiсть. Але не можна й мовчати: коли й далi Дмитрiй буде викидати таких коникiв, то полювання — пиши пропало! I лiнгвiст, плутаючись, починає говорити. I кiнчає вiн тим, що Аглая мусить побачитись iз Карамазовим.

— Ти так гадаєш? — спитала дiвчина й серйозним поглядом подивилась на свого спiвбесiдника.

— Коли правду говорити, я нiчого не гадаю. Але менi здається, що Дмитрiй захворiв i ти можеш допомогти йому… хоч би тим, що будеш зустрiчатись iз ним.

— На твiй погляд, вiн не закохався в мене, а просто захворiв?

— Нiчого я в цих справах не розумiю, — занервувався товариш Вовчик. — Але думаю — так.

— А я от думаю iнакше, — самовпевнено сказала Аглая. — Я думаю, що вiн i захворiв, i закохався. Але захворiв саме тому, що закохався в мене. Коли хочеш, я докажу це тобi хоч завтра. Завтра зустрiнусь — i нiякої хвороби не буде. Ти вiриш?

— Нiчого менi доказувати, — нервово кинув лiнгвiст, — бо я тобi все одно не повiрю.

Аглая знаком запитання застигла в гамаку: вона не чекала такої смiливостi вiд товариша Вовчика.

— Чому ж ти не повiриш? — спитала вона.

— А тому, що я не перший рiк знаю Карамазова. Ти можеш його заспокоїти, але це все-таки палiатив.

— Хiба з ним уже були такi приступи?

— Звичайно, були, i незалежно вiд того, чи закохався вiн у когось, чи нi.

— Значить, це приступи божевiлля, i я для нього тiльки зачiпка?

— Не знаю, якi це приступи. Але я знаю, що ти зовсiм випадково попала в поле його зору й саме в момент рецидиву його iдiотської хвороби.

Аглая замислилась. Декiлька секунд тiльки цвiркун порушував тишу вечiрнього абрикосового саду.

— Все-таки це не вияснення, — нарештi сказала вона. Треба спершу дошукатись причин його хвороби, i тiльки тодi можна говорити, чим я можу бути для нього: палiативом чи справжнiми лiками.

— Тут про причини не доводиться говорити, — незадоволено промовив товариш Вовчик. — Причини яснi: психiчна спадщина батькiв.

— Звичайно, тут не без психiчної спадщини батькiв, але мати тiльки її на увазi — це значить нiчого не розумiти… А я от усе розумiю.

Лiнгвiст здвигнув плечима. Хоч вiн i чув вiд Карамазова, що Аглая розумна дiвчина, але тепер вiн починає сумнiватись у цьому. Як це вона все розумiє? Вiдкiля вона так знає Карамазова за якiсь маленькi тижнi? Чи, може, їй розповiли про нього провiнцiальнi кумушки? Чи, може, сам Дмитрiй говорив про себе? Так це ж несерйозно.

— Що ж ти розумiєш? — iронiчно спитав вiн. — Я от, наприклад, далi одмовляюсь переливати з пустого в порожнє.

— По-перше, — спокiйно почала Аглая, — я беру вiд тебе слово, що про нашу розмову Дмитрiй нiчого не буде знати. По-друге, я одразу ж заявляю тобi, що я Карамазова краще тебе знаю. Знаю тому, що Карамазових сьогоднi тисячi. Дмитрiй Карамазов, хай буде тобi вiдомо, — тип. Це я пiдмiтила вже з першої нашої з ним зустрiчi, коли менi довелось розмовляти з ним. Що це за тип, я вже говорила самому Дмитрiю, i тепер менi залишається тiльки дещо додати. Ти мене хочеш слухати?