Kitabı oku: «Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.», sayfa 3

Невдовзі у стрілецькі окопи дійшла звістка про Лютневу революцію в Росії, про падіння монарха Миколи II, створення Української Центральної Ради. На фронті наступило затишшя: війна набридла всім – і австрійцям, і росіянам, а тим більше галичанам. Їхній моральний дух був серйозно підірваний ганебним рішенням цісаря від 4 листопада 1916 р., за яким Галичина фактично віддавалася полякам. «Серед української суспільності цей злочинний прямо акт, – писав пізніше стрілецький історик А. Крезуб (псевдонім сотника О. Думіна. – Авт.), – викликав зрозуміле обурення і скріпив переконання, що від Австрії нема чого надіятись українському народові»⁵⁸. Дедалі частіше старшини і стрільці полку УСС вели розмови про те, що марними виявилися надії здобути волю України під австрійськими прапорами. У березні, під час вибуху Української революції, 77 старшин склали звернення до Загальної Української Ради та Української парламентської репрезентації, в якому вимагали енергійно відстоювати інтереси українського народу. «Не сміє наш Нарід бути під цю пору як судно, на якому суперники виривають собі взаємно керму з рук. Домагаємося покінчення недостойних Великого Народу компетенційних спорів. Домагаємось від наших провідників негайно порозуміння і поставлення в чолі Нації органу з неоспоримим правом проводу і заступництва»⁵⁹. Звернення підписали Г. Коссак, Н. Гірняк, Р. Дудинський, І. Коссак, І. Цьокан, М. Стронський, Р. Купчинський, Л. Лепкий, В. Старосольський та інші.

Проявом революційних настроїв січовиків стало братання між ними і солдатами-наддніпрянцями російських частин у районі сіл Куропатники – Бишки – Конюхи на Тернопільщині. А почалося з того, що вечорами з російських окопів стали лунати українські пісні. Незабаром в окопах і землянках усусусів з’явилися київські, петроградські часописи. Почалися зустрічі стрільців і солдатів на нейтральній смузі, де на дротяній загорожі було встановлено поштову скриньку і галичани надсилали листи рідним за лінію фронту.

«Становище Українських Січових стрільців, звернених крісами проти відродженої України, було справді нестерпне, – згадував колишній командир Коша Н. Гірняк. – Після палких дебат над проблемою ролі Легіону в новій ситуації команда коша скликала нараду всіх формацій Легіону. Вона відбулася в травні 1917 р. в постою Коша. Проводив Д. Вітовський»⁶⁰. Отож 26 травня у Пісочній на Львівщині галицькі старшини вирішували, що робити далі. Більшість із них, в першу чергу Г. Коссак, І. Сіяк, О. Букшований, висловили пропозицію розпустити полк УСС, тим більше, що він складався із добровольців і у цьому був незалежним від австрійського військового командування. Всім пропонувалося повернутись на батьківщину і готувати сили для визволення Галичини. Частина учасників наради на чолі з Д. Вітовським, Н. Гірняком і представником К. Левицького та Є. Петрушевича (керівники Української парламентської репрезентації) В. Старосольським, який прибув із Відня, закликали зберегти січову формацію і звернутися до політичного проводу Галичини з листом, в якому викласти пропозиції стрілецтва. На тому й зійшлися.

Серед документів легіону УСС тих часів чимало свідчень про широку культурно-освітню діяльність коша під командуванням отамана Н. Гірняка. Протягом усієї війни між кошем і діячами культури і мистецтва Галичини підтримувалися тісні дружні стосунки. У травні 1916 р., наприклад, управителька львівського театру «Українська бесіда» і видатна акторка К. Рубчакова звернулася до отамана Н. Гірняка з проханням звільнити від служби до 15 липня того року для участі у спектаклях підхорунжого О. Гірняка (брата командира коша, пізніше відомого актора театру «Березіль» у Харкові, репресованого у 30-х роках, який згодом емігрував до США), десятника Л. Лісевича та Е. Банаха. Крім того, просила відпустити до Львова хористами театру підхорунжого Баландюка і десятника Луцького. 30 січня 1917 р. пише до Н. Гірняка письменник В. Стефаник: «Я хотів би глянути на Ваш Кіш і тому прошу Вас, як господаря, шоб Ви пустили мене до Українських січових стрільців». У березні того ж року В. Барвінський просив командування коша дозволити взяти участь у виступі хору товариства «Львівський Боян» кільком стрільцям на вибір отамана Гірняка. У березні К. Рубчакова просить відпустити із коша до її театру знаного стрілецького актора Новіну-Розлуцького. В. Гнатюк наполягав відпустити до етнографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка підхорунжого І. Романківа⁶¹.

У цей час під тиском Антанти, а також з метою збити наростання антивоєнних настроїв у Росії та на фронті, військовий міністр О. Керенський за згодою Тимчасового уряду готував новий наступ на Південно-Західному фронті. Він особисто прибув до Галичини, де зупинив на декілька днів свій бронепоїзд у прифронтовому містечку Козова. 15 червня 1917 р. О. Керенський приїхав до Тернополя. Перед десятитисячним строєм військ виголосив патетичну промову, агітуючи за війну до переможного кінця. Однак вона не справила на фронтовиків очікуваного враження, навпаки, офіцери вручили міністру антивоєнну резолюцію, яка була прийнята на мітингу корпусу. Переконавшись, що на заклики фронтовики не реагують, Тимчасовий уряд відновив військово-польові суди, запровадив на фронті смертну кару. Після цього 18 червня було віддано наказ про наступ. Деякі частини і підрозділи, зокрема Гренадерський полк, роти Фінляндського, Павловського полків, відмовилися брати в ньому участь. За це вони були негайно роззброєні, а «заколотники» кинуті за ґрати в’язниці Кам’янця-Подільського. Кровопролиття на фронті продовжувалося, а братання закінчилося⁶². У ті літні дні у складі російської армії у бою під Зборовом відзначився чехословацький легіон (3300 вояків) під командуванням полк. Троянова, який був сформований 1914 р. з українських чехів (70 тис. осіб) Київщини та Волині⁶³. Про той бій нині нагадує пам’ятний знак, до якого часто приїжджають офіційні делегації та туристи з Чехії і Словаччини.

Незважаючи на значні бойові заслуги Українських січових cтрільців, австрійське командування все-таки не позбавилося почуття недовір’я до них. Начальник штабу 25-го корпусу граф Р. Ламезан-Сален після огляду полку об’єктивно відізвався про вишкіл стрільців: «Добрі вояки, хоча боюся, що від них можна всього сподіватися». Наслідком такого ставлення і було призначення командиром усуcусів австрійця Ф. Кікаля та нове обмеження кількісного складу. Полк відведено у другий ешелон оборони в околиці села Конюхи на Бережанщині.

Бої на відтинку січовиків відновилися 29 червня потужним артилерійським обстрілом. 520 російських артбатарей шматували оборону австрійських військ на фронті від Бишок до Зборова протягом 48 годин. Дощового дня 1 липня російські частини без великих зусиль прорвали оборону австрійців та вийшли в район оборони полку УСС. Ф. Кікаль і штаб полку проявили у скрутний момент безпорадність: організувати кругову оборону не вдалося, та й бойовий дух у січовиків був уже не таким, як раніше. В результаті командир полку з великою групою старшин і стрільців потрапили у полон. У строю залишилося всього 9 старшин і 444 стрільців⁶⁴.

На початку липня 1917 р. шість відновлених сотень полку УСС під командуванням М. Тарнавського знову брали участь у боях. Після дводенного штурму вони оволоділи Козовою і в час загального наступу австрійських військ прямували до Купчинців, Бурканова, Дзвиняча і зупинилися в Бурдиківцях над Збручем. Коли ж 11 липня австро-німецькі війська захопили Тернопіль, російське командування звинуватило у поразці Перший гвардійський корпус, який нібито під впливом більшовиків самочинно покинув місто. Горезвісний генерал Корнілов кинув на гвардійців козаків Донського полку з бронемашинами. На околицях Тернополя розігралась кривава трагедія – кілька годин козаки рубали шаблями відступаючих солдат. Лише восени 1917 р. бойові дії на галицькому фронті повністю припинилися. Полк УСС перебував у цей час у надзбручанському с. Гуштині. 11 грудня за ініціативою Д. Вітовського знову була скликана нарада старшин, на якій обговорювалася ситуація на фронті і в країні та плани на майбутнє. На нараді фронтовиків висловлювалися різні думки. Д. Паліїв (пізніше старшина Галицької армії, провідний діяч Української військової організації польського сейму від УНДО, один із творців дивізії СС «Галичина» 1943 р., загинув у липні 1944 р. під Бродами) виступив за негайний і повний розрив з Австро-Угорщиною, що означало розпуск УСС. І. Цьокан закликав не брати участі ні в яких бойових діях, з розпуском зачекати. Д. Вітовський висловив виважену думку про збереження полку УСС та зміцнення його для майбутньої боротьби за відродження Української держави. Його пропозиції були схвалені нарадою фронтовиків. До них приєдналися старшини коша на чолі з Н. Гірняком і вишколу, де збори провів отаман Г. Коссак. Ці події у полку УСС та настрої серед його старшин викликали в австрійського командування явне незадоволення. Це призвело до того, що було усунуто з посади командира усусусів М. Тарнавського і призначено на його місце сотника О. Микитку. 40-річний старшина народився у с. Заланів на Рогатинщині, з 1902 р. служив на офіцерських посадах в австрійській армії. Пізніше, в ході українсько-польської війни, став командиром корпусу, генералом, нарешті, командувачем УГА. Розстріляний на Луб’янці у серпні 1920 року⁶⁵.

Галицьке стрілецтво таку заміну зустріло обурено. «Тому мабуть, що отаман Тарнавський під цю пору стояв більше на українськім, чим австрійським становиську, рішено заміняти його нікому незвісним капітаном Микиткою. Накинення нового, нижчого рангою команданта, а відкомандування єдиного чоловіка, що має повне довір’я всіх стрільців, викликало між стрілецтвом зовсім оправданий фермент»⁶⁶, – писали у листі до Центральної управи 25 грудня 1917 р. Д. Вітовський і М. Стронський.

У лютому 1918 р. полк УСС перейшов Збруч і здійснив похід на Правобережну Україну у складі групи австрійських військ під командуванням архікнязя Вільгельма Габсбурґа. У наказі, оголошеному перед вступом на землі Наддніпрянщини, зокрема, говорилося: «Ніяких насильств і борб не зводити, а суперечки полагоджувати поки що своїм громадським судом. Кара смерти заборонена… Поведене з людьми має бути чемне. Говорити тільки по українськи до населення»⁶⁷. Тоді ж до стрілецтва звернулася Центральна управа УСС. Вона ставила завдання на Великій Україні проявити «карність, гарний лад і порядок, знаменитий послух і охоче сповнювання своїх військових обов’язків». Крім того, пропонувалося «ширити скрізь серед українського населення національну свідомість, знання історії, літератури, краю і людей, пісні і музики, пошанування і культу всього рідного, своїх національних пам’яток, своєї минувшини… Полишити по собі серед українського народу із днів світової війни пам’ятку не тільки гарного, добре вишколеного і карного, але і в найвищим степені культурного війська»⁶⁸.

Напередодні вступу австрійських військ на Україну перейшов на бік Антанти у повному складі польський легіон Ю. Галлера. Розгніване австрійське командування негайно роззброїло інші польські військові частини, а заодно мало намір ліквідувати легіон УСС. На його захист виступили не лише українські посли віденського парламенту, а й представники армії. Тоді цісар Карл пішов на компроміс: поставив командиром усусусів сина австрійського ерцгерцога Стефана – Вільгельма Габсбурґа. Цього офіцера з 13-го піхотного полку, де служили виключно українці із Золочівщини, січовики знали, і його приїзд у березні 1918 р. не викликав особливих заперечень. Народився він 19 лютого 1896 р. на берегах Адріатики. Отримав пристойну освіту, досконало володів декількома європейськими мовами. Українську 18-літній принц опанував уже серед стрілецтва в австрійському війську, відтак полюбив твори М. Грушевського, Т. Шевченка, В. Стефаника, І. Франка. Під їх впливом навіть почав віршувати – оспівувати красу України, що стала його другою духовною Вітчизною, і українців, своїх братів по серцю і думах:

 
Минають дні розкошного кохання,
Минають дні журби,
Минають дні великого страждання,
Важкої боротьби…
 

(«Минають дні…»)

 
О хмари, що в сторони рідні йдете,
Гуцулів від мене вітайте —
О птиці, що в гори на південь пливете,
З вітанням од їх повертайте…
Я сильно надіюсь, що прийде хвилина,
Весь світ запалає огнями —
О воля народів, щаслива година
Братерство воскресне між нами.
 

(«Надія. Посвята гуцулам»)

Після поразки Визвольних змагань Василь Вишиваний (так його називали українці) поселився у Відні та на довгі роки пов’язав долю з бойовими побратимами. Зокрема, на початку 20-х віддав свої заощадження на допомогу скитальцям УГА у таборах Чехословаччини. Влітку 1947 р. був арештований органами НКВС і таємно вивезений із Австрії до сталінських таборів⁶⁹.

Коли тоді, у 1918 р. (згадував Вільгельм Габсбурґ), він приїхав до Жмеринки представитися командиру корпусу генералу Гофману і запитав про усусусів, генерал вигукнув: «УСС – це банда!» Але, на щастя, новий командир не сприйняв усерйоз таку характеристику. Завдяки своєму коректному і неупередженому ставленню до стрілецтва він скоро порозумівся зі стрільцями і старшинами. Бойових сутичок із радянськими частинами на Україні полк УСС майже не мав, не втратив жодної людини⁷⁰. Зустріч під Херсоном закінчилася тим, що червоні здали його без бою. У місті галичани радо відвідали місцеву «Просвіту». Потім сотні усусусів на пароплаві пішли вверх по Дніпру. Також без бою зайняли Нікополь. На підході до Олександрівська (нині Запоріжжя) одержали повідомлення про те, що його обороняють червоні частини. Наказано зайняти місто з боєм. Спроба виконати наказ не мала успіху: зустрівши опір, галичани не стали встрявати у збройну сутичку, а дали змогу «відзначитися» німецьким частинам, які наступали з півночі⁷¹.

Півтора місяця сотні легіону розміщувалися у придніпровських містах Олександрівську, Нікополі, Катеринославі (нині Дніпропетровськ). Зокрема, про життя і побут січовиків на степовій Україні розповіла у спогаді «Рідні гості» С. Тобілевич: «Українське січове стрілецтво, роздивившись навколо, взялося негайно до праці. Незабаром серед селянства розійшлися чутки одні від одних чудніші: вони вчать… вони лікують… вони посилають своїх людей на роботу в поміч удовам і недужим… За все платять… поводяться по-людськи… Позаводили крамниці, дають людям світло, роздають книжки… Щось небувале робиться, відколи світ світом!..»⁷². У ці дні його старшини і стрільці вперше зустріли своїх товаришів по карпатських і подільських боях, які потрапили тоді у полон, а потім влилися до полку січових стрільців Є. Коновальця⁷³. Після його розформування німцями частина січовиків приєдналася до Запорозького полку отамана П. Болбачана.

Наприкінці квітня того ж року в результаті перевороту Центральна Рада була розпущена, а влада на Україні перейшла в руки царського генерала-монархіста П. Скоропадського. Нова влада стала повертати старі порядки. У селян відбирали поділену поміщицьку землю. Майже всю Україну охопили антигетьманські повстання. Скоропадський намагався придушити їх за допомогою німецько-австрійських військ. Галицькі старшини і стрільці вороже зустріли спроби командування нав’язати їм жандармські функції. Накази командування і місцевих властей не виконувалися. Коли сотню Ю. Головінського вислали у містечко Добровеличківці з наказом усмирити населення, сотник категорично відмовився застосувати силу, за що був відданий з групою інших старшин під суд. Якось було наказано полку розгромити повстанський загін Шинкаря. О. Микитка, який виконував тимчасово обов’язки командира усусусів, заявив, що його люди не будуть ніколи стріляти в селян-українців, що справедливо домагаються землі і волі.

Командування УСС постійно відчувало вороже ставлення до себе з боку австрійського військового командування, де, між іншим, чимало було поляків або співчуваючих їм. Коли на Херсонщині до фронтових підрозділів приєднався вишкіл під командуванням Г. Коссака і з нього було утворено третій курінь у складі чотирьох сотень загальним числом тисячу стрільців, тут же зверху прийшов наказ курінь розформувати. На початку жовтня 1918 р. українські посли у Відні на чолі з Є. Петрушевичем (невдовзі – президент Національної ради ЗУНР) та К. Левицьким (прем’єр ЗУНР) звернулися до австрійського уряду з проханням перевести полк УСС до Львова. Але австрійське командування, яке ще раніше задумало вивести його з Великої України, відправило січовиків подалі від свого краю – на Буковину. Там, в районі Чернівців, вони перебували до збройного повстання 1 листопада 1918 р. у Львові, де проголошено Західно-Українську Народну Республіку⁷⁴. У ті листопадові дні на базі полку УСС розпочато формування регулярних збройних сил молодої держави – Галицької армії. Зауважимо й те, що, крім українців і поляків, свої національні військові формування мали також хорвати і чехи, чимало з яких поховано в Галичині.

Як бачимо, Велика війна та революції 1917–1921 рр. завдали смертельного удару багатонаціональним імперіям Романових і Габсбурґів, на уламках яких поневолені європейські народи – чехи, поляки, литовці, латиші, естонці, а також українці почали творити власні національні держави. Щоправда, воєнно-політичні потуги українців були послаблені розпорошеністю національних сил по обидва боки Збруча, представники яких нерідко взаємо поборювали одне одного у складі супротивних військ. Про це, зокрема, нагадують десятки військових цвинтарів обох армій на Волині, Галичині та Буковині. Що ж до офіційного Відня, то він уважав формування національних підрозділів армії додатковим засобом нейтралізації етносепаратизмів, плекання у громадян політичної лояльності, застосовуючи принцип солідарної відповідальності. Австрійська влада стимулювала етнічні меншини до захисту монархії Габсбурґів, «творення наднаціональної поліетнічної політичної нації»⁷⁵.

Від федералізму проросійського виміру до незалежності

1917 рік російський царат і командування понівеченої армії зустріли у стані справжньої агонії. Прифронтові білоруські болота, подільські поля, прикарпатські ліси були всіяні півтора мільйонами трупів російських вояк, ще чотири мільйони поранених стікали кров’ю у госпітальних бараках, два мільйони перебували в полоні. Чималий дискомфорт російській владі створювали десятки тисяч біженців – українців, поляків, євреїв із Галичини та Холмщини, які, крім Києва (12 тис. осіб), зупинялися в Одесі, Ростові-на-Дону, в Калузькій, Катеринославській, Смоленській, Чернігівській і Харківській губерніях; у 1917 р. вони почали повертатися до рідних домівок⁷⁶. Різко зросла антиросійська пропаганда серед 80 тис. українських полонених у таборах Німеччини й Австрії; на її фінансування через Союз визволення України німецька влада виділила у 1915–1917 рр. 743 тис. марок⁷⁷. Справжнє сум’яття верхів викликало вбивство у грудні 1916 р. Григорія Распутіна – фаворита цариці Олександри і чи не найголовнішого фінансового розпорядника сімейства Романових.

У самому ж Петербурзі в ті морозні дні поневірялися двісті тисяч солдатів запасних частин, яких мали відправити на фронт. Жили вони одним життям (з його бідами й надіями) із столичним населенням і тому легко підпадали під вплив різних політичних партій. Трапилось так, що з 23 лютого снігові заметілі паралізували роботу пекарень і в магазинах забракло хліба. Застрайкували робітники, їх підтримали солдати, на вулицях почалася стрілянина. 27 лютого до повстанців приєднався Волинський полк, більшість у якому становили українці. Того ж дня Державна Дума фактично саморозпустилась. 1 березня 49-річний імператор Микола ІІ під тиском думських діячів у штабному вагоні у Пскові зрікся влади за себе і хворого на кір і гемофілію сина. Відмовився від престолу і брат Михайло. Відтак розвалився Південно-Західний, Західний і Румунський фронти, солдати-дезертири по дорозі додому громили на Поділлі гуральні та броварні, маєтки польських поміщиків. Призупинилося надходження з російської столиці грошей, а тому закрилося багато місцевих банків і установ.

У країні встановилося двовладдя. 3 березня було сформовано Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим. Його опорними пунктами на місцях ставали громадські комітети, до складу яких входили недавні члени міських дум, фабриканти, ліберальна професура. Створювались і паралельні органи влади – Ради робітничих і солдатських депутатів, селянські Ради. До керівництва більшістю Рад прийшли соціалістичні партії – соціал-демократи (меншовики), есери та інші, які ставили своєю кінцевою метою побудову соціалістичного суспільства. Вони відстоювали ту точку зору, що після перемоги буржуазно-демократичної революції країна має торувати шлях «чисто» капіталістичного розвитку і прийти до соціалістичних ідеалів через досягнення високого рівня продуктивних сил. Серед них лише більшовики на чолі з В. Леніним, відкинувши цей, до речі, марксівський постулат, доводили необхідність негайного, революційно-пролетарського шляху до соціалізму. Російську революцію вождь більшовиків бачив початком світової соціалістичної революції.

Крах монархії Романових активізував національні сили України. Відбулося становлення нових українських політичних партій і угруповань – соціал-демократів, соціал-революціонерів, Української селянської спілки. Вийшли з підпілля більшовицькі організації, відродилася «Просвіта».

Консолідувати національні сили взялась Українська Центральна Рада – широко представницький громадський орган, сформований 3 (за новим стилем 17-го) березня у Києві з представників українських соціалістичних партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. Її головою обрано 51-річного професора історії Михайла Грушевського – лідера Товариства українських поступовців, багаторічного голову Наукового товариства Т. Шевченка у Львові, автора численних праць з історії та культури України⁷⁸.

Центральна Рада, як влучно зазначив Винниченко, «це був вислов усієї нації. Це було не тільки координоване, сполучене співробітництво всіх українських партій і впливових організацій, а виразний, необхідний прояв існування української нації… Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання попуток мимо національної енергії… Сюди збігались усі жалі, усі кривди, всі надії, сподівання, плани, розрахунки, міркування»⁷⁹. У перші ж дні Центральна Рада взяла курс на демократизацію громадського життя, національне визволення співвітчизників, розв’язання соціальних і етнічних конфліктів. Прагнучи якнайшвидше перебудувати суспільство, Центральна Рада домагалася національно-територіальної автономії України в складі Російської демократичної федеративної республіки⁸⁰.

Цікаво, що вже у перші дні свого головування М. Грушевський звернувся до міністра судівництва Тимчасового уряду Росії О. Керенського якнайшвидше визволити із «заслань і тюрем» галичан-українців⁸¹. Широкої автономії України та негайного звільнення митрополита Шептицького і військовополонених галичан вимагали делегати Губернського кооперативного з’їзду, що відбувся 27–28 березня у Києві. 30 березня голова Тимчасового уряду Росії князь Львов прийняв українську депутацію у складі А. Лотоцького, М. Корчинського, М. Славінського та ін., загалом представників Товариства українських поступовців і петроградської ради, яка одразу ж виклала домагання: усунення церковної православної адміністрації в Галичині, повернення прав греко-католицькій церкві, відновлення у Галичині та Буковині довоєнного укладу громадського і політичного життя, повернення із заслання галичан і буковинців⁸². Зауважимо, що у ті весняні дні на Тернопільщині продовжувалась кривава масакра, і тисячі «неблагонадійних» мирних жителів, немало полонених стрільців і старшин легіону УСС гнали у приволзькі та сибірські табори, трудові команди російських міст.

1 квітня 1917 р. відбувся стотисячний похід киян на підтримку скликання Українського національного конгресу. Над головами демонстрантів тріпотіли жовто-блакитні знамена, давні герби Галичини (лев) і Наддніпрянщини (архангел Михаїл), лозунги «Нехай живе самостійна Україна!», «Вільна Україна у вільній Росії!», «Нехай живе соціалізм!» та ін. У шеренгах ішли й звільнені з таборів січовики, діти з притулку для галичан. Група вихідців із Старого Самбора (Львівщина) розгорнула транспарант «Нехай живе федеративна республіка і український сойм!»⁸³. Такі ж вимоги висувалися на українських маніфестаціях у Петрограді й Москві, організованих Українськими національними радами.

Для підтвердження своїх повноважень 7–8 квітня Центральна Рада скликала Український національний конгрес, на який прибули півтори тисячі делегатів і гостей від губерній України, а також Криму, Холмщини, Кубані, Москви і Петрограда. Конгрес ще раз підтвердив вимогу надання національно-територіальної автономії Україні, виступив за негайне звільнення з таборів галичан, а також визнав новообрану Центральну Раду українським парламентом. Її головою більшістю голосів знову було обрано Михайла Грушевського, заступниками Сергія Єфремова і Володимира Винниченка. Ідеї цього широко представницького зібрання підтримали військові віча у Тернополі та Коломиї, Чорноморська українська громада у Севастополі, всеукраїнський селянський, педагогічний і військовий з’їзди⁸⁴. Виступаючи на І Всеукраїнському військовому з’їзді у травні 1917 р. Микола Міхновський (донедавна харківський адвокат і суддя-поручник Київського окружного військового суду) закінчив промову державно-соборницьким закликом: «З цієї війни (Першої світової. – Авт.) ми мусимо вийти як вільний суцільний народ, і вся прабатьківська земля наша повинна належати українському народові, щоб він був сам пан на своїй землі, щоб справдилась мрія нашого геніального поета Франка, сина галицької землі:

 
Встане славна Мати-Україна,
Щаслива і вільна —
Від Кубані аж до Сяна-річки
Одна нероздільна»⁸⁵.
 

Розмах національного руху набрав такої сили, що 23 червня 1917 р. Центральна Рада видала Перший Універсал, у якому заявила, що здійснюватиме автономію України усупереч волі Тимчасового уряду⁸⁶. У ці ж літні дні в Києві засновано Галицько-Буковинський комітет допомоги жертвам війни, що опікувався земляками військовополоненими і біженцями, які поверталися зі східноєвропейської Росії, Західного Сибіру і Туркестану. Саме із них, «зрадників» Австрії, через кілька місяців у казармах на вулиці Пироговській, 9 було сформовано курінь січових стрільців, який очолив колишній старшина австрійської армії 27-річний Євген Коновалець⁸⁷. До речі, Михайло Грушевський із неприхованою симпатією ставився до своїх земляків-січовиків, і не випадково курінь здійснював охорону його київської резиденції та поїзда.

Одразу ж після більшовицького перевороту в Петрограді Генеральний Секретаріат виступив із відозвою «До всіх громадян України», в якій сповістив про «криваві події» у російській столиці і заявив, що буде рішуче протистояти будь-яким спробам підтримки петроградського збройного повстання на місцях. Раднарком, очолюваний В. Леніним, визнавався лише як уряд центральних районів Росії.

III Універсал від 7 (20) листопада 1917 р. підбив підсумки початкового етапу формування української державності і проголосив утворення Української Народної Республіки. Встановлювалися кордони республіки, скасовувалась приватна власність на землю і смертна кара, проголошувалися 8-годинний робочий день, контроль над виробництвом, свобода совісті, слова, друку, зборів, профспілок, мови. Центральна Рада звернулась до народів недавньої Російської імперії творити соціалістичні республіки⁸⁸.

Проголошення двома сотнями більшовицьких депутатів 25 грудня 1917 р. у Харкові Української республіки рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (офіційна назва, але російськомовна – теж Українська Народна Республіка), на жаль, ще більше наелектризувало населення, розкололо національно-політичний табір. Зрусифіковані пролетарські міста, сільські злидарі здебільшого підтримали більшовиків. Та й більшовицький Петроград теж зробив ставку на харківський раднарком. Це й не дивно. Лише Донбас давав 70 відсотків вугілля, що видобувалося у Російській імперії. Крім того, з України на заводи Росії у 1915–1916 рр. надходило 96,7 відсотка прокату, 68 – сортового металу, 81 – олова, 90 – срібла, близько 75 – чавуну. А ще чимало збіжжя, спирту і цукру. Все це і дало привід голові ВЦВК Якову Свердлову на початку 1919 р. категорично заявити: «Вы знаєте, что спасение всей революции – не только российской, но и международной – находится в руках Украины?». У тому ж дусі безсоромно повчав агітаторів-комуністів нарком Л. Троцький: «Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, сала, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется, а с ней и советская власть и мы с вами…»⁸⁹.

Як бачимо, наприкінці 1917 – початку 1918 рр. політична напруга на Україні дійшла до кризи, яку Москва прагнула розв’язати силою зброї. Уже 4 (17) грудня голова Раднаркому В. Ленін і народний комісар закордонних справ Радянської Росії Л. Троцький повідомили Центральну Раду про визнання УНР і водночас в ультимативній формі відверто пригрозили:

«1) Обязуется ли Рада отказаться от уступок дезорганизации общего фронта?

2) Обязуется ли Рада не пропускать впредь без согласия верховного главнокомандующего никаких войсковых частей, направляющихся на Дон, на Урал или в другие места?

3) Обязуется ли Рада оказывать содействие революционным войскам в деле их борьбы с контрреволюционным кадетско-калединским восстанием?

4) Обязуется ли Рада прекратить все попытки разоружения советских полков и рабочей красной гвардии на Украине и возвратить немедленно оружие тем, у кого оно было отнято?

В случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросы в течение срока – сорока восьми часов, Совет Народных Комиссаров будет считать Раду в состоянии открытой войны против Советской власти в России и на Украине»⁹⁰.

Цей ультиматум ставив Українську Народну Республіку в повну залежність від Раднаркому, а головне – позбавляв можливості діяти самостійно. Всеукраїнський з’їзд Рад відповів 6 (19) грудня слушною відмовою виконати умови цього підступного ультиматуму⁹¹. Домагання Петрограда підтримав більшовицький Харків. Відтак IV Універсал 22 січня 1918 р. проголосив самостійність УНР⁹².