Kitabı oku: «Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя»
Щасливий той, хто буде там на святі!
Данте Аліг’єрі
Розділ перший
Через необхідність зберегти в таємниці присутність Галлії, – коней, як і минулого разу, залишили на правому березі Річища. Непийвода свиснув джур, що валандалися неподалік – чи то виглядаючи когось, чи просто байдикували, і велів припильнувати. А тим, хто цікавитиметься, відповідати, що то коні його і Тараса Куниці. Про те, хто і як знайшов убивцю Остапа Несмачного, на Січі знали всі, то ж молоді хлопці охоче і з гордістю прийняли поводи, ще й поштовхалися трохи, за право вести коней до води.
Як тільки паром пристав до причілку, Іван вхопив за руку першого ж запорожця, що проходив повз них, позіхаючи на весь рот.
– Устиме, зажди. Ти курінного не бачив? Дуже треба. Підкажи, де Терентія шукати?
– О, Іване! – пожвавішав козак. – Здоров! Радий за тебе!.. Я як почув, що… Не повірив, от хоч перехрещуся! – потім подивився на Куницю.
– Спасибі, хлопче. Батько б тобою пишався. Здається мені, великим чоловіком станеш на Запоріжжі… якщо блохи не закусають на смерть… – зареготав добродушно, поплескуючи Тараса по плечу твердою, мов дошка, долонею.
– Я не про те питав, – насупився Непийвода, якому неприємними були ці спогади. – Не марудь. Кажи, якщо знаєш. Пильно нам…
– Копито? – перепитав Устим, почухав груди і скривився, немов від оскомини. – Іди в передмістя, Іване. Не проминеш. Здалеку почуєш.
– Невже, знову?!
– Власне… – криво посміхнувся Устим. – Понесло курінного. Ще тримається, але ось-ось почне розповідати, як ви вп’ятьох з Куницею, Безвушком і Кропом турецьку каторгу1 брали. Так що, поспішай, Іване… Хоча, я так думаю, найближчу добу говорити з отаманом про що-небудь важливе марна справа. Сам знаєш, який він, коли зайвого хильне…
– От, лихо, – зітхнув Непийвода. – Ех, як не вчасно. А з чого загуляв, Терентій, бува, не знаєш?
– От тобі й на! – здивовано вигукнув запорожець. – Та ж на радощах. З тієї самої причини, через котру не одна сотня братчиків у шинку причастилася. Що тебе, дурня старого, стратити не довелося. Хіба не поважна причина? Я, приміром, більше дивуюся, що ти тут – тверезий, а не поряд з курінним, у корчмі… Але якщо поквапишся, то наздоженеш. А от ти, хлопче, пий у міру і гляди за ними в обидва! – серйозно наказав Устим Тарасові. – Фортуна дівка вередлива. Вдруге може не посміхнутися, і Господь не надішле ще одного ангела-хранителя на виручку…
– Дякую за пораду, Устиме, – відповів Куниця. – Тільки дядько Іван з сьогоднішнього дня обітницю дав хмільного до рота не брати.
– Тоді тримай її при собі, – хмикнув запорожець. – Заховай подалі і назад не повертай, як би Іван не просив.
Непийвода показав кулака, і Устим, весело регочучи, пішов далі.
– Ач, веселун чортів… – пробурчав Непийвода. Чи то лаючись, то чи натякаючи на прізвисько козака – Устим Пересмішник. – Пішли, Тарасе. Може, ще не пізно.
Копито вважався на Січі вмілим та розумним отаманом, ходив не раз наказним і давно б міг вибитися у кошові, якщо б не одна вада.
Не мав чоловік сили опиратися хмільному зіллю. З однієї кварти робився дурний, як березневий кіт і нічого не тямив. Через те пив Терентій дуже рідко. Не частіше, ніж раз на півроку. Але якщо вже починав цмулити оковиту, то днів п’ять не просихав, поки не починав ловити чортів. І тільки після цього, вочевидь, стомившись від непосильного завдання (не дарма ж, до сих пір це нікому ще не вдавалося), засинав доби на півтори. І лиш потім ставав собою – розумним та дбайливим курінним отаманом.
Як і наказним… Тричі. І кожен раз запорожці поверталися з походу обтяжені багатою здобиччю і не дуже пошарпані. Але потім наступав, як жартували самі козаки, «Терентіїв день», і всі бойові заслуги отамана затьмарювали не менш вражаючі вчинки п’яного гульвіси.
І ще була одна особливість, котру знав кожен січовик. Будучи вже добряче напідпитку, але не розгубивши ще залишки розуму, Копито любив розповідати історію, яка сталася років двадцять тому. З ним і ще десятком не менш відомих на Низу рубак.
Тоді одна-єдина чайка взяла на абордаж і полонила торгову турецьку каторгу. А здійснили цей подвиг дві дюжини запорожців, які вціліли в шторм, що несподівано розгулявся на морі, але при цьому втратили запаси їжі, води й амуніції, а найгірше – відбилися від основного загону. Зате наштовхнулися на одиноку бастард-галеру2. Ось і вирішили козаки від безвиході та молодечого завзяття, що краще загинути в бою, ніж зійти з розуму і безславно померти від голоду та спраги.
І таки перемогли…
Удача прихильна до хоробрих і відчайдушних. Особливо якщо за плечима воїна смерть, а попереду, на відстані пера шаблі – життя і здобич.
Турків порубали всіх. Каторжників відпустили на волю, розкували і дозволили вистрибнути за борт (на веслах цієї галери сиділи не невільники, а засуджені на довічну каторгу злочинці-бусурмани), а саме судно підпалили, перевантаживши перед цим на чайку тільки воду, провізію та казну. І через тиждень повернулися на Запоріжжя. Шестеро з двадцяти п’яти братчиків. Решта, хто відразу не загинув, відійшли по дорозі додому від ран, отриманих в абордажній січі…
Але скільки разів не розповідав цю історію Копито, завжди знаходився якийсь молодик чи новик, який дозволяв собі посміхнутися, а то і ще більш відвертіше висловити недовіру до слів підпилого отамана. От тоді Терентій і починав демонструвати новоспеченому Хомі Невірному, як чинили опір відважним запорожцям турецькі моряки та охоронці. Використовуючи при цьому бідолаху, а заодно і всіх тих, хто пробував за нього заступитися, в ролі бусурман.
– ♦ —
Непийвода рвонув на себе двері і ледве встиг відскочити на бік. Менш спритнішим виявився Куниця, що крокував слідом і не чекав небезпеки. Тарас не встиг ухилитися, тож покотився по втоптаній землі разом із козаком, що спиною вперед вилетів з корчми і збив його з ніг.
А слідом на вулицю поважно вийшов курінний Копито. Розпашілий, розхристаний і дуже сердитий.
– То ти, сучий сину, смієш казати, що я брешу?!
Терентій виглядав так, немов його чорти на току молотили. Довгий, сивий оселедець сповз із вуха, розвернувся і, як бунчук, накрив половину побуряковілого від злості обличчя курінного отамана. А пишні, вислі вуса стирчали вперед гострими рогами, як у якого-небудь шляхтича або цапа.
– Де ти подівся, вишкварку? Покажися? – осоловілим поглядом обвів майдан перед шинком, але залиті горілкою очі вже нічого не бачили. Тоді засукав рукави і прогарчав сердито: – А ну, хто тут ще хоче мене брехуном обізвати?! Виходь в коло! Я вам покажу…
– Здоров будь, Терентію! – ступив вперед Непийвода. – Чого шумиш, друже?
– Іване? То справді ти?.. Не примара? – курінний покліпав очима і насупив брови, зводячи погляд воєдино, і якось винувато, наче спійманий на шкоді, посміхнувся. – Знаєш, а я тебе стратити збирався… Тебе… Я…
Копито зітхнув, згорбився і сів на землю просто де стояв, схрестивши по-турецьки ноги. Зітхнув ще раз і витягнув кисет.
– Уявляєш? Я… тебе!.. Повірив, старий дурень, що ти міг товариша вбити. Не з власної охоти, звісно, в хмелю… Але ж закон для всіх один… – похитав головою і стукнув у серцях кулаком по землі. – Горілка триклята, щоб вона згоріла разом з корчмою і корчмарем! О! – видно ця думка сподобалася курінному, бо він тут же спробував звестися на ноги.
– А-а, то це ти зараз із нею воюєш? – виказав кмітливість Непийвода.
– З якою це «нею»? – витріщився на нього Терентій. – З глузду з’їхав? Я з бабами не воюю!.. – потім дурнувато посміхнувся і поманив до себе Івана. А коли той нахилився, змовницьки прошепотів: – Бо то вельми небезпечна справа… У них є одна страшна зброя… Будь-якого козака б’є наповал. Жоден не встоїть. Може, чув? Макогін… Ось!
– І не тільки чув… – серйозно кивнув Непийвода. – А навіть на власні очі бачив. А якщо молодиця вже за пательню схопиться… все – гаси лампадки і винось святих з хати… – козак з удаваним переляком озирнувся. – Добре, що їх тут немає.
– Так, – погодився Терентій, потім зітхнув ще разок. – Добре… Напевно.
– Тільки я не про жіноцтво згадував, – продовжив Непийвода, – а про горілку.
– Про горілку? – пожвавішав Копито, повторно роблячи невпевнену спробу підвестися. – Так, так… Ходімо, вип’ємо по чарці. Згадаємо минуле. Пам’ятаєш, друже, як ми ту гемонську каторгу…
– Пам’ятаю, Терентію, пам’ятаю. Тільки давно це було. Дуже давно. Скажи краще, готовий просто зараз згадати ті часи та кісточки розім’яти? Готовий з десятком товаришів супроти двох сотень татар вийти?
– Нудно мені і сумно, Іване!.. Ні тобі молодицю приголубити, ні бусурмана, хоч будь-якого – щоб зарубати… – невлад пробурмотів Копито, що продовжував думати про своє. – Не повіриш, я – Терентій Копито, мало що товариша до страти не… Тебе, між іншим!.. Чого шкіришся, як дурний до сиру? Чув уже? Хто розповів?.. – він різко підвів голову і неочікувано тверезо глянув на Непийводу. – Стривай! Що? Що ти зараз сказав? Які дві сотні?! Де?
– Є одне діло, Терентію… Я загін збираю. Треба людей з полону визволити… А якщо встигнемо, то і село оборонити. Але мені потрібні такі козарлюги, щоб хоч і в пекло. Бо я не жартую: вдесятьох двом сотням голомозих бій дати доведеться. А попри те, псяюха, їм ще й чортяка ворожить.
– Тоді я з тобою! – втретє хотів скочити на ноги курінний отаман, та знову не зумів. Спробував ще, але й цього разу не вийшло.
– От же, хміль проклятущий, перед людьми мене соромить… – вилаявся сердито. – Але, ти, Іване, не сумнівайся, до вечора буду рівний, як стріла… Щоб мені провалитися!
– Я й не сумніваюся, – знизав плечима Непийвода. – Тільки до вечора часу немає. Ти, Терентію, в молоді роки, скільки разів Річище туди і назад перепливав? П’ять, шість?
– А що?
– Ось і пливи на той берег… Подвійна користь. І що силу колишню не розгубив, доведеш усім, і в голові від річкової водиці проясниться.
– Згода, – не став комизитися курінний отаман. Йдучи в похід під рукою Непийводи, він тим самим визнавав його право розпоряджатися. Підвівся, похитнувся, але встояв. Потім озирнувся.
– Гей, Михасю! – покликав свого джуру. – Збери там все, що треба для походу на тиждень. Зметикуєш, не вперше. Під сідло – Вітра, а в завідні – руду і сивого.
– Не треба завідних… – спинив його Іван.
– У похід без завідних?! – здивувався Копито. Жоден козак, як і татарин, без прикрої необхідності, ніколи не пускалися в степ на одному коні. Мало що може трапитися, і як тоді бути? – Людолови що, поруч із Січчю жирують? Оце знахабніли! Мусимо покарати…
– Облиш балачки на потім. Перепливеш річку – то й поговоримо. А зараз, вибачай, друже, поспішаю. Нам ще з отцем Никифором перемовитися треба. Кажу ж, голомозим чорт допомагає. Може, святий отець чим підмогне.
– Добре. Тобі видніше, наказний… – погодився Копито. – Тоді, я поплив… А ти, Михасю, на той берег коней… Гм, – почухав підборіддя, але поправився, – одного тільки Вітра приведи.
Потім повернувся і добряче заточуючись, поплентався до Річища. А Непийвода підняв на ноги все ще непритомного молодика, який так невчасно підвернувся під кулак Те-рентія. Не дарма ж запорожці курінного отамана Копитом прозвали. Бив Терентій, ніби кінь задньою ногою хвицав.
Струснув злегка… А коли парубок відкрив осоловілі очі, сунув йому в долоню срібну монетку.
– На, бідолахо, поправ здоров’я… І дякуй Богові, що отаман тебе, судячи по синцю, в півсили стусонув. А на майбутнє запам’ятай, що нічого лізти старшим під руку, якщо зле на ногах тримаєшся.
– ♦ —
Церква Покрови Пресвятої Богородиці була найвищою будовою в Січі. Як би підкреслюючи, що для козаків немає нічого важливішого і дорожчого за християнську віру. Все найцінніше після вдалого походу приносили воїни в дар храму, і без молебню в похід не виступали. Тож у багатьох питаннях священики мали прав у мирний час навіть більше за кошового. Тим паче, що старшина на Січі обирається, а попів призначав Синод. Звичайно, аби кого сюди не надсилали. Патріархи церкви теж розуміли, що для такої пастви, як запорожці, і проповідники особливі потрібні. З козаків ті ще вівці… Як би зопалу самого пастиря не загризли, якщо вирішать, що він супроти віри чинить. Усяке бувало. Хоча, зазвичай, навпаки – церква була єдиним місцем, де в лиху годину можна було заховатися і перечекати, поки вгомониться розлючена юрба. З чого не раз користалися ті отамани, котрим довелося впасти у немилість перед січовиками або старшина, що вчинила щось не за звичаєм і була спіймана за руку.
Козаки зайшли до церкви, перехрестилися, потім пройшли до аналоя і зупинилися перед ним. Але на коліна не встали, знали: так священик вийде до прохачів швидше. Побачить, що по справі зайшли, а не просто помолитися. Отець Никифор і справді з’явився буквально через хвилину.
– Слухаю вас, чада мої. Чи не висповідатися хочете?
– Хочемо, але іншим разом, отче, – поцілував протягнутий йому хрест Непийвода. – До служби не дочекаємося, а сповідь без причастя, що хата без даху. Начебто і будував, а користі жодної.
– Поспішаєте?
– Дуже.
– На добру справу, сподіваюся?
– Щоб мені муслемом стати!.. – широко перехрестився Непийвода. – Таке благе, що тебе з собою в похід покликати хочемо.
Православні священики, особливо запорізькі, нерідко супроводжували козацькі загони. Так що слова Івана отця Никифора не здивували.
– Далеко зібралися? А з якого приводу?
– Отримали звістку, що татарський чамбул рубіж перейшов і на землях наших криваву шкоду вчиняє. Хочемо допомогти людям.
– На переправі чекати будете? – виказав обізнаність у військовій справі піп. – Добре діло. А я вам навіщо? Якщо чисельність людоловів знаєте, то впораєтеся. Чи не вперше. А благословення церкви і Господа нашого завжди з вами.
– Ні, святий отче, не в цей раз, – хитнув головою Не-пийвода. Глянув на Тараса, котрий чинно мовчав, як і належить молодшому, коли старші балакають. – А допомога твоя нам проти чорта потрібна. І то не жарт. Достеменно відомо, що тим бусурманам нечиста сила допомагає.
Тепер на Куницю глянув і отець Никифор. Потім перехрестився:
– Гм… Чомусь мене це не дивує… Маєш щось сказати, сину?
– Так, отче. Маю, – кивнув Тарас. – Але дядько Іван правду мовив: зараз не час для сповіді. Татари ось-ось нападуть на Михайлівку. Або й вже напали…
– Стривайте… – пильно поглянув на обох отець Никифор. – Щось я ніяк не второпаю. Ви так поспішаєте, немов татарва за милю від Січі? Що одна чи навіть кілька годин вирішують, якщо перед нами не один день дороги? Візьмемо завідних коней, на ночівлю не спинятимемося, от і надолужимо згаяне, якщо буде на те воля Господня.
– Ми іншим способом дістанемося туди, отче, – пробурмотів Тарас, відводячи погляд.
– Це ж як? На байдаках?
– Ні… Не в храмі про таке говорити, але у молодого Куниці вміння характерника проявилося… – пояснив замість молодого відьмака Непийвода. – От він нас чародійським способом і перенесе.
– Он воно як… – отець Никифор укотре уважно подивився на хлопця. – Що ж… Церква не схвалює подібного, але для війська такі воїни велику користь принести можуть. Одне зле – мене вам з собою не вдасться взяти.
– Чому? – Тарас навіть образився трохи за виказану попом недовіру. – За десяток чи більше не ручатимуся, а трьох людей… разом з кіньми переправляти доводилося.
Замість відповіді отець Никифор взяв за руки обох козаків.
– Добре. Давай. Перенеси нас на берег Річища. Ну, або куди сам захочеш…
Тарас закрив очі, зосередився і… нічого не змінилося. Вони залишилися в церкві. Куниця зосередився і спробував ще раз, але марно.
– Не мучся, сину мій, – відпустив руку відьмака отець Никифор. – Твоє уміння з язичництва походить і на мене – слугу Божого, не діє. Адже за канонами церкви – все це бісовщина. Інквізиція і за менші гріхи до страти «без кровопролиття» засуджує.
– А у нас?
– У нас… Своєю волею і провидінням Господь поселив нас поруч з агарянами. І зобов’язав заступати бусурманам шлях в інші християнські держави. А тому все, що зміцнити православне воїнство може, церквою не те щоб забороняється… Швидше, як би не помічається. Патріархи в цьому дбайливому господареві подібні, котрий на полі, засіяному житом, стебла гречки знайшов. Дурень виполов би їх, як бур’ян, а розумний – збере всі зерна. А відокремити жито від гречки після обмолоту діло нехитре.
– Нехай буде гречка, лиш би не суперечка… – гмикнув Куниця.
– Не сподобалося? – посміхнувся отець Никифор. – Ось тобі інше порівняння. Священнослужителі – суть пастирі, а прихожани – паства. А тепер скажи сам, хто пастирям допомагає отару від звірів хижих охороняти?
– Пси?
– Саме так… – ще ширше посміхнувся піп. – Чотириногі, кошлаті і навіть звуться схоже – вівчарки. Але й ікла як у звірів, і в отару їх не заженеш. Зате саме з них найбільше користі, коли пастир не дасть вовкам ради ні добрим словом, ні патерицею.
Потім посерйознішав і благословив козаків хрестом.
– Ідіть, пси Господні, робіть свою справу. І пам’ятайте, якщо Отець Небесний дав комусь ікла замість зубів, значить, такий Його промисел. А значить, не розмірковувати та сумніватися вам належить, а використовувати сили і вміння на славу Його. Бийте ворога з любов’ю, вірою, милосердям і християнською смиренністю в серці. Амінь.
Козаки побожно перехрестилися і вклонилися іконостасу.
– Але потім, Тарасе, я чекаю тебе в сповідальні. Та й тобі, старий грішнику, не завадить зайвий раз душу очистити. Пам’ятайте, чим брудніша робота, тим довшу і ретельнішу купіль по її завершенні прийняти годиться.
Розділ другий
Життя рідко гладило Степана Небабу по голові, частіше – навпаки, проти шерсті. У різних тарапатах доводилося побувати, особливо за останні дні, але в цей раз парубок уперше не знав, що робити. А тому відчував неспокій і злість.
Спершу, хоч і не збирався надто заглиблюватися у минуле, сам незчувся, як слово по слові переповів отцеві Василеві все своє не вельми довге життя, починаючи з того дня, як батько випровадив його за ворота рідної домівки.
Може, священик вміло направив спогади. Може, жіночі голоси, що жалібно й урочисто виводили молитви змусили парубка відкритися, але виклав Степан отцеві Василю усі вчинки і думки, до самого денця. Нічого не приховав. Ні про ті роки, коли був, хоч і не з власної волі, в науці у чаклуна чорнокнижника, ні про ті дні, що провів під сідлом у личині коня. І – звісно ж, розповів про всі пригоди, що перебув разом із Тарасом Куницею.
– Господи Боже спасіння рабів Твоїх, милостиве і довготерпеливе, кайся про нашу злобу, не бажаючи смерті грішника, але якщо звернувся до Тебе, живу бути йому. Сам і нині умилостився про раба… і подай йому образ покаяння, прощення гріхів і відпущення, прощаючи йому всяке прогрішення вільне і невільне, примири і з’єднай його святою Твоєю церквою о Христе Ісусе Господь наш, з ним же Тобі личить держава і пишність, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь…
Священик спершу помолився за грішника, що кається, а потім заговорив, звертаючись до Небаби:
– Нелегкі випробування випали на твою долю, раб Божий Степан… – промовив задумливо. – Химерним і звивистим був шлях, але привів у храм. Значить, немає на твоїй душі смертного гріха. А що важкою дорогою йшов, так Господь наш нікому не дає ноші понад його сили. І якщо випробовує, значить, любить і вірить, що ти зможеш витримати. Я молитиму Господа, щоб пробачив він тобі гріхи вільні і невільні. А єпитимію накладаю наступну. Від цього дня і до Успіння Пресвятої Богородиці щоранку і перед сном, якщо обставини дозволяють, будеш промовляти вголос десять разів «Отче наш» і «Вірую». Якщо обставини, незалежні від тебе, не дадуть такої можливості – молися подумки.
Степан поцілував хрест, край єпитрахилі і відійшов на праву, чоловічу частину церкви, де й опустився на коліна. Молився щиро, піднесено, – вперше за багато років, відчуваючи як сходять на нього умиротворення і благість. Немов гарно помився, після виснажливої і курної дороги, позбуваючись не лише поту і бруду, але й втоми.
А потім відчув ще щось…
У церкві панувала звичайна для богослужіння почтива тиша. Отець Василь неголосно розповідав щось з Нагірної проповіді, а приблизно півсотні людей, в основному людей похилого віку і дітвори – стоячи на колінах, слухали його слова, били поклони і ревно хрестилися.
Небаба, почувши «амінь», теж перехрестив чоло, але думки його вже були зайняті іншим. Десь неподалік, у Ми-хайлівці, творилися злі чари. Такої сили, що недовчений чарівник зміг відчути їх навіть всередині храму. І не лише відчути, але й розпізнати. «Сон-дрімота»! А це значить, що все пропало, і село не врятувати. Ворог перехитрив… Люди от-от поснуть, і бусурмани візьмуть ясир.
Але і чекати теж не діло. Однією молитвою і покаянням не зупинити ворога. Людолови більше прислухаються до свисту козацької шаблі і гучного голосу мушкетів… Розуміють їх краще будь-яких слів. Залишаючись у церкві, він і людям не допоможе і сам пропаде. Але один у полі не воїн… Ніяк не здолати Степанові чорта самотужки. Занадто сильний біс!
Дивно, що бусурмани досі двері в храм не ломлять. Може, спробувати непомітно вийти, подивитися, що в селі діється? Тільки навіщо дивитися? Начебто він не знає, що там зараз відбувається!.. Ох, краще б не знав. Але і тут від нього користі мало. Вірніше – жодної…
Вхопившись за цю думку, яка дозволяла йому хоч щось робити, Небаба рішуче рушив до дверей, і тут, немов чекали саме цієї миті, знадвору вимогливо застукали. Судячи по звуку, не тільки кулаками.
– Відчиняйте, ґяури! Виходьте! Здавайтеся на милість хана!
Народ у церкві стривожено загув.
– Тихіше, чада мої! – підняв руку отець Василь. – Все в руках Господніх. І якщо буде на те Його воля – слуги Антихриста не увійдуть до храму Божого. Бо впаде на них кара небесна.
– Боюся, отче, – неголосно пробурмотів Степан, підійшовши до попа ближче, – голомозі про це не знають і не надто боятимуться.
– А що ми можемо вдіяти? – так само тихо відповів отець Василь. – Тут лише старі та діти. Опір чинити не зможемо. Тільки молитися. І тобі одному не здужати… Ні шаблею, ні чарами. Хіба що померти з честю зможеш.
– З цим, святий отче, я б не став поспішати, – смикнув себе за вус Степан, хотів сплюнути, але згадав, де знаходиться, і квапливо перехрестився. – Дурне діло не хитре. Маю на увазі – загинути без користі. Але, якщо ваші молитви досягнуть до Господа, то не все ще втрачено…
– Що ти задумав?
– Поки… ще нічого, отче. Двері міцні дубові – вибити не просто. Почекаємо. Може, бусурмани самі заберуться. Людолови ледачі. Даремно ні сил, ні часу не гають. Церквиця зовні непоказна. Може, вирішать, що шкурка вичинки не варта, і самі заберуться?
Але, спростовуючи його слова, у двері загримали ще наполегливіше. І голосно гукнули:
– Гей, довгогривий! Мені тільки жидівська дівка потрібна! Випхай її за двері, і можете й далі молитися. Нікого більше не чіпатимемо. Обіцяю! Ми і без жменьки старих непогано поживилися. Хороший улов взяли. Михайлівка – багате село. Чуєш мене, піп? Прийми добру пораду! Навіщо вам іудейське насіння? Віддайте її нам!
Голос трохи помовчав, очікуючи відповіді. Але довго не витримав і додав загрозливо:
– А опиратися станете – спалю всіх. Разом з церквою!
У тривожній тиші його слова почув кожен, і навколо Ребекки потихеньку стала утворюватися порожнеча. Ні, поки ще дівчини не цуралися, як прокаженої, а просто, притискаючи до себе діточок, і короткозоро мружачи очі, ніби хотіли краще розгледіти, старі баби відсувалися від неї все далі. А похмурі діди і так стояли на чоловічій половині храму. Потім церквою дмухнув один шепіт, другий, третій і загомоніло, загуло… Як у запертому вулику.
– А що ж, баби… – тихо і від цього ще зловісніше заскрипів чийсь деренчливий голос. – Нащо всім пропадати через шинкареву чічку?
– Як вона взагалі в храм увійти посміла? – недобре підтримав другий голос. Уже значно голосніше.
Ребекка зацьковано озирнулася, але побачила навколо себе тільки злі обличчя, з чорними від страху, мов дірки в черепі, очима.
– А так, так… – забурчало відразу кілька бабусь, відсторонюючи молодших жінок і дітей за спини. – Гнати юдине сім’я геть! Як Господь наш вигнав із храму фарисеїв і торговців!
– Ні, не робіть цього… – Ребекка встала на коліна. – Не віддавайте бусурманам. Прошу вас. Я…
Степан обурено зиркнув на селянок, котрі все більше пожвавлювалися через те, що, як їм здавалося, знайшовся спосіб порятувати хоча б діточок, але сказати нічого не встиг.
– Ану, цить, сороки! – гаркнув хтось із дідів. – А тих, що занадто горло деруть, зараз самих за двері викинемо! Совість у вас є?! Ні в чому не повинну дівку бусурманам видавати задумали! Отче! А ти чого мовчиш, немов води в рота набрав? Хіба ж це по-божому, по Христовим заповітам?!
Піп, який оціпенів від жахливої зміни зі смиренною паствою, що відбувалася на його очах, стрепенувся і змахнув кадилом.
– Прокляну! І сам до агарян у полон піду, якщо ще хоч слово проти Ребекки почую. Сором вам! Ким відкупитися хочете? Нареченою запорожця?! Кого їм на поталу видати надумали? Майбутню дружину не тільки односельчанина, але і православного воїна-козака? Матір ще ненародженої дитини? Як же ви в очі Господа подивитеся, коли Він на Страшному суді вас до сповіді покличе?
Переляканим селянкам, що зараз думали лише, як врятувати дітей і онуків, однаково було чим платити – годилося і чуже життя, і гріх на душі, але занадто грізно виглядав у праведному гніві отець Василь. Так грізно, що баби одна за однією повалилися на коліна і ревно захрестилися.
– Спасибі, отче… – схвально пробурмотів Небаба. – Що ж, ти своє слово сказав. А тепер дозволь і мені щастя спробувати. Може, вивезе крива… Допоможи нам, Матір Божа і Пресвята Покрова…
– Впевнений?
– Ой, я вас прошу, отче, чи ж вам не знати, що в цьому житті ні в чому не можна бути впевненим? – зітхнув Степан. – Але шанс є. І не використати його – дурість. Купив, не купив, а поторгуватися можна. Ну, не йти ж покірно під ніж?
– Що ж, тоді, благословляю… – отець Василь осінив Небабу хресним знаменням. – Роби, раб Божий, що повинен, а ми – помолимося за успіх.
Степан шанобливо поцілував розп’яття, перехрестився на ікону Божої Матері, потім підійшов до дверей і голосно крикнув:
– Гей, хто там по-нашому розуміє, чути мене добре?
– Чую… – відповіли знадвору. – Говори.
– Так ти казав, що хан ваш мудрий і милостивий? – навмисне голосно прокричав парубок. І не помилився, через коротку мить йому відповів інший голос. З добре помітною татарською вимовою.
– Салах-Гірей – гідний син свого батька і розумом зрівняється з туменом мудреців. А милість його така ж велика, як безкрайній степ.
Почувши відповідь, Степан посміхнувся і широко перехрестився. Його жест не залишився непоміченим, і багатолюдний подих надії та полегшення пронісся храмом.
– Що ж, якщо шановний Салах-Гірей такий мудрий і милостивий, як ти стверджуєш, шановний, чи означає це, що він ще й великий воїн?
– Поза всяким сумнівом, зухвалий ґяуре! І ти сам тому свідок. Бо ховаєшся в храмі, як боягузливий корсак, у той час, як усі твої односельчани вже звикають до ваги рабського ярма.
– А чи дозволено дізнатися, хто відповідає мені від імені великого і мудрого хана Салах-Гірея, нехай продовжаться дні його? – запитав татарською Небаба, про себе радіючи, що співрозмовник не може бачити виразу його обличчя. Інакше весь хитромудрий план розсипався б відразу.
У церкві знову загули, але деякі діди трохи розуміли татарську і пояснили жінкам, що сказав Степан.
Татарин, мабуть, теж не очікував почути з вуст ґяура рідну мову. Але мовчав недовго і відповів з помітною гордістю:
– З дозволу мого повелителя ти чуєш голос аталика хана.
А потім додав насмішкувато:
– Чи тобі потрібен хтось більш шляхетний?
– Хіба можна знайти когось достойнішого за вчителя, ефенді? – щиро відповів Небаба.
Степан знав, що так звертаються лише до освічених людей, але слушно вирішив, що кашу маслом не зіпсує. І не помилився. Наступне питання татарин задав не настільки бундючно.
– То що ти хочеш, ґяуре? Маєш щось сказати чи час зволікаєш?
– Я всього лише хотів уточнити: якщо юний хан такий мудрий і відважний, як ти стверджуєш, то і честь військова для нього теж не повинна порожнім звуком бути?
– Ти переходиш межу, ґяуре!
– О, ні, шановний! Вислухай мене, і ти все зрозумієш!..
– Кажи, велемовний ґяуре, але пам’ятай – почую бодай найменший натяк на образу гонору мого повелителя, і розмову завершать шаблі нукерів. Нікого не помилую.
– У моїх словах немає образи. Я лише кажу, що хоробрий і доблесний воїн, який не соромиться шляхетності та милосердя, неодмінно зрозуміє іншого воїна. Який теж цінує честь більше ніж життя!
На цей раз за дверима мовчали довше. З подвір’я долинав гул голосів, але хоч як Степан притискався вухом до одвірка, жодного слова так і не зміг розібрати.
– Мій повелитель звелів передати, що ти не помиляєшся, ґяуре. Він зрозуміє… – вимовив через якийсь час аталик. – Але якщо йдеться про військову доблесть, а не хитрощі. Тож навіть не намагайся обдурити його.
– Язик мій не схожий на зміїне жало, ефенді… – полегшено перевів подих недовчений чарівник. Терези Фортуни лише трішки, але таки схилялися на його бік. – І коли говорю про честь воїна, то маю на увазі саме її. А значить, хан має зрозуміти, що поки я живий і можу битися, то не дозволю полонити жінок і дітей, які перебувають під моїм захистом. І що я швидше власними руками вб’ю їх, але не випущу назовні і не віддам на поталу і наругу.
– Поки живий, кажеш? То в чому річ? Виходь і помри… – засміявся перший голос, який вимагав віддати йому Ребекку. – Охоче допоможу.
– Я воїн, а не божевільний, – не менше насмішкувато відповів Небаба. – І померти завжди встигну. Смерть не страшна, якщо зустрічаєш її з розумінням, а не по-дурному… як п’яний погонич верблюдів, що захлинувся плювком двогорбого.
– Мій повелитель уже втомився тебе слухати, ґяуре. Говори, нарешті, чого хочеш, і покінчимо з дурною балачкою.
– Божого суду.
– Що?!
– Так, ефенді. Ти добре дочув. Я готовий вийти проти вашого найсильнішого батира на бій. Загину – візьмете всіх, хто знаходиться в церкві без бою. Але, якщо переможу – ви нікого більше не зачепите і заберетесь з Михай-лівки. Ось моя умова.
– Ми і так всіх візьмемо! – скрикнув все той же гаркавий, нахабний голос, що не належав татарину.
– Помиляєшся, – спокійно відповів Небаба. – Тобі, здається, потрібна Ребекка? – Степан знову заговорив татарською, щоб даремно не турбувати селянок. – То знай, що саме її вб’ю першою. Як тільки почую запах диму чи бодай якийсь підозрілий шурхіт біля дверей.
– Я почув твої слова і передам їх ханові… воїн, – з деякою повагою вимовив аталик. – Чекай.
