Розцвітає весна божа, Змінились морози, Все дерево набростилось, Розвилися лози.
Скрізь, де глянеш, гарно в полі, — Радість після горя; І вже птиця веселенько Летить із-за моря.
Світить сонце в чистім небі, Уже живе гріє, То і небо скрізь, як глянеш, — Ясно голубіє…
Так весело, хоч є думка, Що осінню знову Вітер буйний розквічає Байрак і діброву.
Але осінь ще далеко, Нехай все й пов’яне, Уп’ять прийде весна божа, Все радісніш стане.
Тільки я щось дуже смутно Дивлюсь на сю весну… Все оживе, а я, бідний, Серцем не воскресну…
Взяли його розірвали, — Воно застогнало… Чують люде та і кажуть, Щоб воно мовчало.
Задушили його сльози, — Вже більше не плаче: Мовчить, тільки глухо болить Серденько козаче…
І жде води цілющої, А на те похоже, Що вже йому на сім світі Ніхто не поможе.
Цвіте весна, шумлять води, Тече річка логом, А я собі дивлюсь мовчки Та думаю: «З богом!»
Уже ж мені з моїм горем Та не розлучатись, Моїм думкам, як сім квіткам, Та не розпускатись.
Тільки й щастя, що подумать: Прилинуть морози, Здавлять душу молодецьку І висушать сльози…
Аж тут доля де озьметься Та й словами каже: «Хто вродився нещасливим, То так і поляже».
А я кажу своїй долі: «Тебе не шаную, Бо смерть моя ходить близько, Я серденьком чую…
А як з нею побачимось, Душа горя збуде — Тоді, доле, бог з тобою, А буде, що буде».
ДІВОЦЬКА ПРАВДА
Сонце вставало; крізь на небі чисто, Де-не-где хмарка гуляла на волі; Тихо в дуброві, тільки ледве листом Щось розмовляла висока тополя.
«Слухай, козаче! – говорить дівчина, — Як одно сонце у небі святого, Так ти, мій любий, вірная дружино, Один у мене, й немає другого».
Сонце сідало; скрізь на небі чисто, Місяць з-за гаю випливав поволі; Тихо в дуброві, тільки ледве листом Щось розмовляла висока тополя.
А вже другому казала дівчина: «Як місяць у неба святого, Так ти, козаче, вірная дружино, Один у мене, й немає другого».
ДУМКА
Як ранок осипле квіточки росою, А між очеретом вітрець подихає, Прислухайся тільки, чуєш: над водою Мов щось потаємне голосно співає.
То не соловейки налетіли в лози, Піднявшись угору, не чайки кигичуть: А в тій пісні чуєш і радість і сльози, Мовби твою душу якісь душі кличуть.
А нема нікого… Очерети гнуться, В зеленім лататті маківки біліють, Понад маківками метелики в’ються І скрізь проти сонця ясно голубіють.
І як придивиться, то між маківками, Попід тим легеньким вранішнім туманом, Щось мов виглядає очима-зірками, Колишеться стиха тонким, гнучким станом.
Оце ж то та думка, що душу тривожить, Як гляне у серце, – мовби рай укине, — Й поки тії пісні співака не зложить, То поти він світом нудить, поти гине.